«Українське питання»

Михайло Грушевський

З того часу як московський цар згодився прийняти Україну під свою руку (восени 1653 р.), українське політичне життя оберталося коло відносин до Москви. Українське життя вступило в період «українського питання» щодо Московсько-Російської держави і в нім зіставалося до остатньої революції.

Хмельницький з старшиною від самого початку повстання хотіли, щоб московське правительство своїм військом зв’язало Польщу, а особливо Литву і дало змогу Україні обернути всі свої сили на визволення всеї української землі і сформування її в Українську державу. З переговорів виявлялося, що московське правительство не розірве своїх відносин до Польщі за меншу ціну, як за признання московського царя зверхником України. Московську поміч гетьманські круги цінили так дуже, що згодилися на се, але, розуміється, хотіли задержати українську державність і під московською протекцією. В сім напрямі сталася в Переяславі усна умова з царським представником Бутурліним, що приїхав на Україну на початку 1654 р. прийняти присягу від гетьмана, війська і всеї української людності.

Українські посли, що поїхали до Москви дістати від царя письменне потвердження на свої домагання, предложили їх цареві в формі прошення, очевидно, по формі, даній їм московським приказом (міністерством), і царські відповіді дано в формі резолюцій на сі прошення. Але московське правительство дивилося на сей акт таки як на договір свій з Україною чи «Військом Запорозьким», так і називало їх «договорними статтями» або договором. Воно не важилося ні в чім змінять сих «статей Богдана Хмельницького» (як воно їх називало) інакше, як тільки за згодою військової української ради, навіть цар Петро, зломивши сю умову самовільно, все-таки по старій пам’яті називав їх «трактатом, учиненим з Хмельницьким», і так само Катерина, скасувавши гетьманство, не переставала називати їх договором, чи «уговорними статтями» [Про се буде ширше в брошурі «Переяславська умова».].

Царські резолюції, одначе, від самого початку не вдоволили війська. Українська старшина і все громадянство хотіли, щоб Україна, як стала фактично після великого повстання 1648 року самостійною державою, так і далі нею була. Вони зрікалися своєї незалежності, приймали зверхність московського царя, обіцяли йому свою військову поміч взамін за поміч, якої сподівалися від Москви, готові були платити до царського скарбу частину своїх доходів, але у внутрішнім своїм правлінні хотіли повної автономії. Тим часом московське правительство, хоч на практиці рішилося до смерті Хмельницького не рухати української автономії, пообіцяти сеї незайманості не хотіло. Воно сподівалося згодом привести Україну в повну залежність, як звичайну провінцію. Се зрозуміли на Україні й стали з підозрінням дивитися на московське правительство.

Ще більше роздражнило воно українське громадянство, коли цар звабився на польські обіцянки, що поляки виберуть його королем Польщі, вчинив перемир’я з Польщею против шведів, союзників козацьких, і від українців захотів, щоб вони з поляками замирилися, а звернули на шведів. Українці вважали сю сепаратну угоду Москви з Польщею за зраду Москви, за розірвання Переяславської умови. Вони рішили ввійти в тіснішу спілку з шведами, уложили з ними згаданий вище трактат і постановили спільними силами добити Польщу, а з Москвою свої відносини розірвати.

В 1658 році, за наступника Хмельницького гетьмана Виговського, оголошено українську ноту до європейських держав – гетьманське правительство оповіщало їх, що лукава і зрадлива політика московська змусила його розірвати уложену спілку, скинути зверхність царя і за поміччю сусідніх держав обстоювати незалежність України від Москви [Про все се ширше в моїй «Ілюстрованій історії України» і в книжці «З політичного життя України».].

На біду, сі сусідні держави не могли тоді підтримати Україну. Швеція мусила кинути війну з Польщею, тому що на неї саму напала Данія. Українці мали до помочі кримців, але сього було мало; тоді старшина ввійшла в згоду з Польщею і уложила з нею спілку («Гадяцька унія» 1658 р.), що забезпечала Україні державну самостійність. Та простий народ на Україні не хотів мати ніякого діла з Польщею – боявся, що пани знов повернуть на Україну. Сим і покористувалася Москва.

Московський цар, як раз узяв Вкраїну, не хотів випускати з рук, і тепер скористав з сього українського роздвоєння, з недовір’я народу до старшини. Виговський мусив зріктися булави, і його наступник Юрась Хмельниченко так само. Московське правительство дуже зручно визискувало для себе внутрішні замішання України, щоб мати своїх прихильників між старшиною і всякими способами підкупувати тих, хто стояв против московської політики. Так упав Многогрішний, потім Дорошенко. Старшина не сміла виступати против Москви після сього.

Тільки похід шведів на Україну осмілив її зробити ще одну пробу визволення. А коли вона не вдалася, цар Петро поважився скасувати державний лад України – всяку самостійність її, не питаючися згоди військової ради української, як досі робило московське правительство при всякій зміні в «статтях Б[огдана] Хмельницького». Одначе, се рішуче порушення «трактату, учиненого з Б[огданом] Хмельницьким» самому російському правительству – наступникам Петра – здалося виступом занадто рішучим і небезпечним. Воно вернуло українські порядки, і тільки Катерина II осмілилася покасувати їх знову і ще більш рішучо, ніж се зробив Петро І – почавши від скасування гетьманського уряду (1764) і кінчаючи знищенням Січі (1775) і військового устрою української Гетьманщини (1783).

Се знищення українського автономного ладу без згоди українців було вчинком беззаконним, безправним, бо він противився переяславській умові, котрою Україна прилучилася до Москви. Як уже сказано, саме московське правительство дивилося на «статті Хмельницького» як на договір, що може бути змінений тільки за згодою обох сторін – воно не признавало можливим зміняти його самовільно. Українське громадянство в своїх наказах на скликане Катериною II зібрання депутатів в 1767 р. однодушно висловилося, що статті Бог[дана] Хмельницького мусять бути заховані і гетьманство привернене. Але царське правительство вважало себе досить сильним, щоб накинути свою волю українцям і гостро карати всякий непослух і всякий протест.

Примітки

Українські посли, що поїхали до Москви дістати від царя письменне потвердження на свої домагання… – йдеться про послів Богдана Хмельницького, військового суддю Самійла Богдановича та переяславського полковника Павла Тетерю, які на своє звернення до російського царя про видачу грамот на маєтності отримали підтвердження. Цей факт разом з текстами жалуваних грамот М.Грушевський подає в «Історії України-Руси» (Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1996. – Т. IX. – Ч. II. – С. 827-830).

…цар Петро, зломивши сю умову самовільно… – див. коментар до брошури «Якої ми хочемо автономії і федерації».

…вчинив перемир’я з Польщею… – йдеться про перемир’я, підписане між Москвою і Річчю Посполитою у Вільно в 1656 р.

В 1658 році, за наступника Хмельницького гетьмана Виговського, оголошено українську ноту до європейських держав… – текст цього маніфесту Війська Запорозького з обгрунтуванням причин розриву з Москвою та відновлення державних зв’язків з Польщею (Гадяцька унія) 1908 р. опублікував Н.Молчановський в «Архиве Юго-Западной России» (ч. III, 8 т.). Витяг з нього подає М.Грушевський у своїй праці «Виговський і Мазепа» (див. Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т. 2. – С. 386 – 387).

…в брошурі «Переяславська умова»… – йдеться про історичну працю М.Грушевського «Переяславська умова України з Москвою 1654 року. Статті й тексти», написану в 1917 р. Упродовж 1917 – 1918 рр. вийшли три видання праці.

…Так упав Многогрішний, потім Дорошенко – йдеться про втручання московської влади у внутрішнє життя України. 13 березня 1672 р. в результаті промосковської старшинської змови гетьман Д.Многогрішний був ув’язнений і відправлений до Москви, а згодом засланий з родиною до Сибіру. Гетьман П.Дорошенко – найближчий соратник і продовжувач справи Б.Хмельницького, усе життя якого було спрямоване на досягнення державної незалежності та збереження територіальної єдності України, також повною мірою відчув на собі віроломство московської влади.

Воно вернуло українські порядки… – йдеться про скасування Малоросійської колегії (1722 – 1727) і відновлення гетьманства у 1727 р.

«З політичного життя України» – йдеться про збірку історичних праць М.Грушевського «З політичного життя старої України: Розвідки, статті, промови» (К., 1917), куди увійшла також стаття «Виговський і Мазепа», де автор розглядає проблему підписання Гадяцького договору 1658 р. (Там само. – С. 386 – 396).

…Українське громадянство в своїх наказах на скликане Катериною II зібрання депутатів в 1767 р. … – див. коментар до статті «Важна хвиля».

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 4, ч. 1, с. 169 – 171.