В сімдесяті роковини Кирило-Методіївської справи

Михайло Грушевський

Наше щорічне свято Шевченківське сього року зійшлося з великим святом воскресіння України – величною хвилею, якої не переживала Україна від свого визволення «від іга лядського, єгипетського» великим повстанням 1647 – 1648 рр. Тоді малий сотник чигиринський, збентежений до краю, вибитий з свого рідного гнізда, позбавлений всього, став на чолі запорозького своєвільного козацтва і дав притоку великому рухові, що повалив панування над українським народом і визволив з-під панського режиму Східну Україну.

Тепер (тільки судити можна по уривковим відомостям) ролю такої запальної іскри відіграв гурток свідомих українців у Петрограді, що знайшов дорогу до гвардії українців-солдатів, – сих найголовніших сторожів царської деспотії, і завдяки їх починові вилетіла в повітря «в’язниця народів», в котрій першим між в’язнями сидів сам «державний» великоруський нарід разом з недержавними народами Росії. А на перехресті тих ниток, що йдуть від великого народного повстання України 1647 – 1648 року до сього нового її визволення тільки що пережитою нами революцією, стоїть вічної пам’яті Кирило-Методіївське братство, котрому в сімдесятилітню річницю його хресних днів, що припадають саме тепер, належить від нас вдячний спомин і слово пошани перед великим подвигом мислі, від котрого веде свій початок нова Україна.

Ми й досі все ще мало знаємо, як формувалась ся громада і якими дорогами вироблялася її програма. «Товариство» захоплено в стадії формації, в процесі творення спільної програми, котра мала знайти середню лінію між різними течіями дуже різноманітної ідеології братчиків, об’єднати їх на спільній національно-політичній платформі і перетопити різні напрями в один одностайний порив. Організаційна робота розвивалася протягом 1846 року, коли в Києві зійшлися головніші з учасників. Різдвяна розмова їх у Гулака була підслухана донощиком Петровим і доля братства була порішена вже тоді.

Офіціальний донос був поданий Петровим 3 марта, з середини сього місяця почалися арешти і ревізії у членів братства (першим ухоплено Гулака). Протягом квітня і першої половини мая були переведені слідство і допити. Як відомо, результати їх випали досить щасливо для братчиків: шеф жандармів признав, що доноси і перші відомості, зібрані адміністрацією, перебільшили вагу справи, і в дійсності вона виявилася не такою небезпечною, очевидно, завдяки чуйності жандармерії, що встигла захопити і знищити небезпечні замисли в самих початках, і тим чином «утвердила на десятки літ спокій в Малоросії, що міг бути нарушений». Вдоволений таким оборотом справи, признаним самим царем, шеф Орлов подав доволі поміркований, в порівнянні з початковим розмахом адміністрації, проект покарання братчиків. Цар конфірмував його 28 мая 1847 року.

Братчики перенесли страшні моральні страждання, пройшли тернисту путь в’язниці, інквізиторських допитів, всякого роду понижень, недостатків. Вирвані з привичного окруження, від улюбленої роботи і викинені після довшої або коротшої висидки в обставини зовсім непридатні для їх духового і творчого життя, вони були навіть формально позбавлені, або умисно поставлені в неможливість близької їм і дорогої роботи.

Ми маємо всяке право думати, що творчість великого генія України була безповоротно надломлена страшними умовами солдатства, в котрі його поставлено. Було зломлене життя і діяльність інших визначних талантів, кращих духовних сил сучасного українського громадянства, як Костомаров, Гулак, Білозерський й ін. Але кінець кінцем, хтозна, чи всі ті страшні страждання, які впали на них, ті втрати, які понесло в сім спустошенні духове життя України, через зламання таких визначних людей, через паніку, яка запанувала в громадянстві, наслідком сих арештів і заслань і, сливе, припинила на ціле десятиліття його культурну і громадську роботу, – хтозна, кажу, чи все се не було ще невеликим викупом за ті незмірні вартості, які дав українському життю сміливий порив політичної мислі кирило-методіївців!

Ми звикли рахувати початок відродження України від її оновлення літературного, вважаючи за граничний камінь з сього погляду вихід «Енеїди» Котляревського 1798 року. Се має, розуміється, свої підстави, і я зовсім не маю заміру їх захитувати. Але нова Україна, в котрій живемо ми, котра відкрила своє лице вже в політичних заходах 1890 – 1900-х років в Росії й за кордоном, ще повніше – під час перших днів свободи 1906 – 1907 рр., і встає, нарешті, у ввесь зріст перед нами після нинішньої революції, ся нова Україна веде свій початок від товариства 1846 року, від кирило-методіївських братчиків.

Те, що дала російській революції й визволенню народів Росії українська політична мисль, іде від їх сміливих протестів против царського деспотизму, против бюрократичного самовластя, против всіх обмежень старого режиму, против панування маючих і владущих верств і визиску ними робучих мас, против поневолення селянства, против темноти і безправ’я, в яких пробували демократичні верстви народу.

Огненні строфи Шевченка, натхненні поклики Костомарова, пройняті ненавистю до царського самовластя, котрим держалася вся система безправ’я і поневолення, мови різних молодших братчиків, особливо з селянства, взагалі з демократичних еподів, як Андрузький, Посяда й ін., вони, запечатані, заборонені, вийняті з громадського ужитку, таки докотилися до наших часів, коли не дорогою писання, то усного передання, щоб розгорнути нарешті тепер, в умовах всеросійського визволення, свої ідеї демократичної Української республіки, федеративного об’єднання народів Росії, скасування всякого обмеження слова, організацій, релігійних і всяких інших переконань, енергійних заходів коло фактичного зрівняння суспільних верств, дорогою широкої освіти, піднесення економічного добробуту. Ми живемо і рухаємося в сфері сих ідей кирило-методіївських братчиків, що серед безпросвітньої пітьми тодішнього поневолення сміливо викликали на герць всі сили реакції і самовластя.

Їх літературна спадщина в великій часті загинула, і те, що заховалося, і досі в значній частині зісталося неприступним. Тепер тільки можна буде приступити до її студіювання і публікування. За всім тим головні моменти кирило-методіївської ідеології виступають досить ясно. Вони позволяють уставити не тільки зв’язки з нею для наших часів, але і зв’язки кирило-методіївських ідей з ідеологією старого визволення України, – спадщиною політичної української мислі XVII в., і дають нам право дивитися, як я уже сказав вище, на Кирило-Методіївське товариство як на перехресну точку, де сходяться наші зв’язки з старими політичними традиціями, визвольними змаганнями старої України.

Ідеологія кирило-методіївців складна, як весь національний рух XIX віку. Ми бачимо тут вплив західноєвропейської національної романтики кінця XVIII і початку XIX віку (ідеї народності й її історичного угрунтування), слов’янофільство з його мріями про всеслов’янське братство, ідеалізацію слов’янського патріархального елементу і протиставлення слов’янської свободолюбності і демократизму германському аристократизмові, католицькій виключності і татарській деспотії, відгуки російського визвольного і федералістичного руху 1820-х років («Соединенных славян» і декабристів), польського революційного романтизму (особливо Міцкевичевих «Книг паломництва польського народу»), західного християнського соціалізму з його покликом до повороту від офіціального християнства до первісної апостольської церкви з її демократизмом (проповіді Ламенне й ін.) і соціальних доктрин французьких (провідником котрих Костомаров називав Савича).

Але все се збиралося коло одного центру, того центру, який зіставався властивим нервом всього українського відродження XIX віку і творив той грунт, на котрий пересаджувалися і культивувалися всі ті впливи. Таким центром були традиції великої визвольної боротьби українського народу.

Першу ролю тут грала ідеалізація козацтва як ідеології вільності, рівності і братерства, найкращого й найвищого виразу найбільш дорогих і сердечних змагань та мрій українського народу. Перепущена кирило-методіївськими братчиками через подвійний фільтр романтичного народництва і ідеалістичного слов’янофільства, вона знайшла найкращий свій вираз у Костомаровськім панегірику козаччині в його «Книзі битія українського народу». Вона виступає тут як найвище об’явлення слов’янського і українського духу (се все одно, бо українська народна стихія представляється найвірнішою представницею правдивого, не викривленого слов’янства), принципів свободи, рівності і братства.

Козацтво було братством, де кождий, хто вступав, ставав братом іншим – хоч би був перед тим паном чи невільником. Старшина козацька вибиралась на те, щоб служити всім по слову Христовому, вона приймала свої уряди з примусу, як обов’язок, і не було між козацтвом ніякої панської пихи, ні титулів. Коли б козацтво поширилось на всю Україну, воно б зробило всіх козаками, себто людьми вільними і рівними, і се було б початком повороту всеї слов’янщини до її патріархального демократизму й свободи.

Другою підставою демократизму, принципів вільності, рівності і братства в старій українській традиції був братський рух України XVI – XVIII в. Традиція про нього не була передана народною пам’яттю, він був виявлений і вияснений виключно науковою, історичною роботою – і тут особливо визначну ролю мала історична праця Костомарова (його заняття історією унії – для дисертації, знищеної, як звісно, і потім в новім обробленні опублікованої ним у 1860-х рр.). В тій же «Книзі битія» знаходимо ентузіастичні слова про братства, що відродили серед українців принципи апостольської церкви. І братства, демократизм і виборність української церкви з тих часів стали також одною з підстав українського традиціонного демократизму і республіканізму – менше популярною, бо прийнятою тільки інтелігенцією, але тим не менше тривкою і впливовою.

Коли таким чином Костомаров – поруч з Гулаком і Кулішем – виступає в головній ролі щодо історичного утрушування республікансько-федеративної ідеології братчиків, і так би сказати, націоналізації всього того міжнародного політичного ідейного добра, нагромадженого кирило-методіївцями, великий Кобзар відіграв єдину в своїм роді ролю популяризатора сеї ідеології в конкретних образах українського життя, української минувшини, які втіляли в собі провідні ідеї її. Його незвичайно гаряче відношення до української історичної традиції, завзятий протест против неперебірчивої ідеалізації її зверхніх, показних сторін і незрозуміння дійсних демократичних і революційних вартостей та палку пропаганду їх ми помічаємо в його поезії ще перед останнім сформуванням братства.

Правда, що наші відомості про початки його знайомості з головнішими братчиками не відомі докладно, і може бути, що в дійсності його найбільш гарячі, запальні вірші 1845 року являються відгомоном, власне, тих вступних суперечок, в котрих вироблялася кирило-методіївська ідеологія. В кождім разі, коли хто відживив українському громадянству, а головно – широким верствам революційний зміст української традиції, се був, розуміється, Шевченко. Без нього вся духова праця кирило-методіївців, весь подвиг їх життя в переважній часті зістався б страченим для українського народу, для нинішнього визволення. Великому Кобзареві, пророкові України, ми завдячуємо, що їх

слово пламенем взялось

людям серце розтопило

і по Вкраїні пронеслось –

кинуло велику іскру в смутну хвилю.

Як відомо, Шевченко не присвятив Хмельниччині особливої уваги в своїй творчості. Правдоподібно, його відпихав від неї той апофеоз великого гетьмана і його діла, в котрім мудрі земляки його зручно сполучали свій малоросійський патріотизм з російською лояльністю, а, головно, сам фінал – піддання під власть московських царів, про яке він не міг спокійно згадувати до кінця днів своїх (його звісна, незвичайно різка поминка по Богдані, написана під час останньої подорожі на Україну, за півтора року до смерті). Він споминає Хмельниччину не як тріумф визволеного народу, а як окрадення його із здобутих свобод «Богданом п’яним». Переяславський акт, до котрого він стільки разів повертався («Великий льох», «Суботів», «Якби то ти, Богдане п’яний»), зістався для нього моментом найбільш страшним, найбільш ганебним в усій історії України.

Але тут саме Шевченко явно стоїть під впливом контрасту фіналу Хмельниччини з великим рухом народного визволення, у власті котрого живе його уява. Се очевидно. Шевченко мало згадує се визволення, але вся поезія його палає, гучить, гуде огнем сього великого народного пориву, переданого невмирущою народною традицією і підігрітою козацькою історіографією (включно до «Історії Русів», «Запорозької старини»). В нім джерело високого пафосу Шевченкової поезії, її пророчого натхнення. Він розглядає сучасне життя, оцінює його і судить при світлі полум’я Хмельниччини. Там вся краса, вся правда, вся сила. «Гайдамаки» се тільки епігони її. Гетьманщина XVIII в. – одна «грязь Москви». Сучасна Україна – се одно берестецьке поле, що, раз почорнівши, вже не може зазеленіти…

Переяславський акт вихопив з рук визволеної України її кров’ю облиту волю, надії нового життя на основах свободи, рівності і братства. Кирило-методіївці поставили своїм завданням вернути їй сю свободу і народовластя – намість Гетьманщини XVIII в. – демократичну українську республіку, намість старої лукавої зв’язі України з Московщиною та Польщею – свобідну федерацію слов’янську. Миколаївський режим вирвав з рук братчиків се діло, замкнувши в жандармські скрині їх натхненні і кров’ю серця писані твори, і розточивши їх самих по в’язницях, казармах і засланнях. Продовжити їх діло доля судила нашим часам.

Воно вершиться тепер.

Примітки

Вперше опублікована у виданні: ЛНВ. – Київ. – 1917. – Т. LXVII. – Кн. 1 (липень). – С. 8 – 13. Підпис: М.Грушевський. У примітці до публікації автор зазначав: «Стаття написана для 5 – 6 (Шевченківського) числа «Променя». Вірогідно, вона не була подана до «Променя» самим автором, або вилучена цензурою. Так, про вміщену у цьому числі свою статтю «На Святвечір» М.Грушевський писав: «Ні стрічки з неї не зоставила цензорська рука, хоч і не було там нічого, окрім кількох слів невмирущої надії. Пішло тільки мотто з Шевченка й титул»« (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 8. – С. 110). Ще більше «постраждала» в цьому числі стаття П.Стебницького, в якій було знято все, включно з заголовком (залишився лише підпис: «П.Смуток»). Передрукована у виданнях: Вістник політики, літератури і життя (Відень). – 1918. – 10 березня. – Ч. 10. – С. 138-140; Український історик. – 1984. – Ч. 1-4. – С 219-224.

Подається за першою публікацією.

«Промінь» – тижневик літератури, мистецтва і громадського життя. Виходив у Москві з листопада 1916 р. по березень 1917 р. з ініціативи М.Грушевського. Офіційний видавець-редактор – Л.Г.Сологуб. Редактор – В.Винниченко. Серед співробітників – О.Лотоцький, О.Олесь, О.Саліковський, П.Стебницький, Г.Чупринка, Д.Дорошенко. На сторінках часопису М.Грушевський опублікував 6 статей (див.: Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т. 3. – С. 493-502, 512-527).

…ролю такої запальної іскри відіграв гурток свідомих українців у Петрограді, що знайшов дорогу до гвардії українців-солдатів… – йдеться про діяльність петроградського відділу ТУП-у та інших українських громадських організацій, завдяки агітації яких вояки-українці Волинського, Семенівського, Ізмайловського, Литовського та Павлівського гвардійських полків перейшли на бік революції. Провідну роль у згуртуванні українців Петрограда відіграли створені в ході Лютневої революції Українська військова рада (згодом – Український революційний штаб) та Українська національна рада. Детально див.: Лотоцький О. Сторінки минулого. – Варшава, 1934. – Ч. 3. – С. 310 – 346; Сергійчук В. Михайло Грушевський і українство Петрограду // Український історик. – 1997. – Ч. 1 – 4. – С. 187-191.

…її програма… – основні програмно-ідеологічні засади, організаційні принципи товариства відображені в «Статуті Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія» та поясненні до нього В.М.Білозерського (див.: : У 3-х т. – К., 1990. – Т.1 / Упоряд. І.І.Глизь, М.І.Бутич, О.О.Франко. – С. 150-152; 390-394); «Книзі буття українського народу» (Там само. – С. 152 – 169, 250 – 258); проектах Г.Л.Андрузького «Досягнення можливого ступеня рівності й свободи переважно в слов’янських землях» та «Ідеал держави» (Там само. – Т. 2 / Упоряд. М.І.Бутич, І.І.Глизь, О.О.Франко. – С. 415 – 418; 418 – 426); «Проекті створення на Україні ремісничих шкіл для юнаків козацького стану» В.М.Білозерського (Там само. – Т. І. – С. 388 – 390), яскраво проявлялися в публіцистичних та художніх творах членів товариства, листуванні.

…коли в Києві зійшлися головніші з учасників – фундаторами товариства були М.І.Гулак, М.І.Костомаров та М.В.Білозерський. До них приєдналися Т.Г.Шевченко, П.О.Куліш, Д.П.Пильчиков, О.О.Навроцький, О.В.Маркович, І.Я.Посяда, Г.Л.Андрузький, О.Д.Тулуб, М.І.Савич. Близько 100 осіб підтримували зв’язки з членами товариства.

Офіціальний донос був поданий Петровим 3 марта… – йдеться про письмовий донос студента Університету св. Володимира О.М.Петрова попечителю Київського учбового округу О.С.Траскіну про існування у м.Києві таємного товариства (див.: Кирило-Мефодіївське товариство. – К., 1990. – Т.1. – С. 24 – 26). Перед тим (28 лютого 1847 р.) О.Петров усно доповів про товариство помічникові попечителя М.В.Юзефовичу, який негайно повідомив про зміст доносу київського, подільського та волинського генерал-губернатора Д.Г.Бібікова, останній – – шефа жандармів О.Ф.Орлова.

…першим ухоплено Гулака… – М.І.Гулак був заарештований на підставі доповідної записки начальника III відділення О.Ф.Орлова спадкоємцеві престолу Олександру Михайловичу (Микола І на той час хворів) від 17 березня 1847 р. та резолюції цесаревича: «Арестовать Гулака немедленно». Того ж дня у III відділенні була заведена справа «Про Украйно-слов’янське товариство», наступного дня відбувся перший допит заарештованого, з якого і почалося слідство в справі товариства (див.: Кирило-Мефодіївське товариство. – Т.1. – С. 22, 129-132).

Протягом квітня і першої половини мая були переведені слідство і допити – на підставі доносу О.Петрова і вилученого у М.Гулака листування начальник III відділення О.Ф.Орлов дав розпорядження київському, подільському та волинському генерал-губернатору Д.Г.Бібікову про арешти, обшуки та допити членів товариства, які перебували в Києві та за кордоном.

Наприкінці березня і на початку квітня 1847 р. у Києві були спішно проведені арешти, до середини квітня майже всі члени Кирило-Мефодіївського братства були доставлені до Петербурга, де проводилося слідство (див.: Кирило-Мефодіївське товариство. – Т.1. – С. 30 – 31). Вперше добірка допитів провідників Кирило-Мефодіївського товариства (за копіями з архівної справи канцелярії київського, подільського та волинського генерал-губернатора) була опублікована у виданні: Матеріали до історії Кирило-Мефодіївського брацтва. Признання кирило-мефодіївців / Приладив до друку М.Грушевський // Збірник пам’яті Тараса Шевченка (1814 – 1914). – К., 1915. – С. 107 – 258. Корпус усіх слідчих матеріалів, програмних документів, листування, вилучених рукописів публіцистичних та художніх творів кирило-мефодіївців (за матеріалами III відділення) подано у виданні: Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т. – К., 1990.

…шеф жандармів признав… – йдеться про О.Ф.Орлова, який у 1844 – 1856 рр. був шефом жандармів та головним начальником III відділення, у 1847 р. керував слідством і розправою над членами Кирило-Мефодіївського братства, особисто вів дізнання Т.Шевченка та М.Гулака.

… «утвердила на десятки літ спокій в Малоросії, що міг бути нарушений» – М.Грушевський подає у власному перекладі українською витяг з доповіді О.Ф.Орлова Миколі І від 26 травня 1847 р, про діяльність Кирило-Мефодіївського товариства з пропозиціями щодо покарання його членів. В оригіналі цей фрагмент має редакцію:

«[…] счастливое обнаружение Украйно-славянского общества и уничтожение оного в самом корне, конечно, упрочит на десятки лет то спокойствие в Малороссии, которое там могло быть нарушено» (див.: Кирило-Мефодіївське товариство. – Т. 1. – С. 70).

На час підготовки статті М.Грушевського ця доповідь була опублікована: Об Украйно-славянском обществе (Из бумаг Д.П.Голохвастова) // Русский архив. – 1892. – Кн. 2. – № 7. – С. 335 – 347; передрукована у виданні: Шевченко Т. Твори: В 2 т. – М., 1911. – С. 97 – 143).

…шеф Орлов подав доволі поміркований… проект покарання братчиків – йдеться про доповідь О.Ф.Орлова Миколі І від 26 травня 1847 р. про діяльність Кирило-Мефодіївського товариства і пропозиції щодо покарання його членів (Гулака, Білозерського, Костомарова, Куліша, Шевченка, Андрузького, Навроцького, Посяди, Марковича і Савича). Див.: Кирило-Мефодіївське товариство. – К., 1990. – Т. 1. – С. 62 – 70.

Цар конфірмував його 28 мая 1847 р. – йдеться про резолюцію Миколи І на доповідь О.Ф.Орлова від 26 травня 1847 р.: ««Исполнить», 28 мая 1847 г.» (див.: Кирило-Мефодіївське товариство. – Т. 1. – С. 70). 29 травня 1847 р. на запитання Орлова щодо покарання кожного члена товариства Микола І виніс остаточні вироки (Там само. – С. 72-74).

Було зломлене життя і діяльність інших визначних талантів… як Костомаров, Гулак, Білозерський… – М.Костомаров після арешту та річного ув’язнення був засланий до Саратова під гласний нагляд поліції (див.: Кирило-Мефодіївське товариство. – Т. 1. – С. 241 – 366; Костомаров Н.И. Автобиография // Костомаров Н.И. Исторические произведения. Автобиография. – К., 1989. – С. 481 – 501; Пінчук Ю.А. Микола Іванович Костомаров. 1817 – 1885. – К., 1992).

В.Білозерський був засланий до Петрозаводська (див.: Дудко В. Полтавська громада початку 1860-х рр. у листах Дмитра Пильчикова до Василя Білозерського // Київська старовина. – 1998. – № 2. – С. 155 – 178; Кирило-Мефодіївське товариство. – Т. 1. – С. 367 – 466; Левенець Ю.А. Василь Білозерський // УІЖ. – 1992. – № ⅔. – С. 84 – 93; Студинський К. Василь Білозерський, його життєпис, «Основа» й зв’язки з Галичиною // Наша культура. – 1936. – № 8/9. – С. 571 – 583).

М.Гулак після арешту був ув’язнений на 3 роки в Шліссельбурзькій фортеці. У 1850 – 1859 рр. відбував заслання в Пермі під суворим наглядом жандармерії. Після заслання близько 36 років присвятив педагогічній праці. Викладав російську мову та географію у другій Одеській гімназії (1859 – 1860); математику в Одеському Рішельєвському ліцеї (1861); історію та природничі дисципліни в Керченському жіночому інституті (1862); фізику в Ставропольській гімназії (1862 – 1863); фізику та космографію у Кутаїській гімназії (1863 – 1867); математику, фізику, латинську та грецьку мови у Тифліській гімназії (1867 – 1886).

У Тифлісі розгорнув просвітницьку діяльність, читав лекції з різних галузей науки, багатьох проблем всесвітньої історії, досліджував окремі ділянки грузинської та азербайджанської літератури і мовознавства, математики. У своїх «Споминах» про роки навчання у Тифліській гімназії М.С.Грушевський згадував про «зломане життя» свого викладача М.І.Гулака:

«Дивно, що після катастрофи 1847 р[оку] Гулак так далеко відійшов від українського життя, від українського руху і від земляків-українців. […] Не беруся, розуміється, казати напевно, але легко можу собі уявити, що той переляк, з яким українське громадянство почало замітати всякі сліди близькості з кирило-мефодіївцями, з їх ідеями, з українським рухом взагалі, міг справді глибоко вразити Гулака з його високими поняттями про гідність, честь і все таке інше, виховане в атмосфері німецького романтизму 1840-х рр., в Дерптськім університеті, де він виховувавсь. Від часів його висідки в Шліссельбурзькім казематі і висилки до Пермі не бачимо у Гулака найменшого сліду потягу до українства. Він інтересується різними-прерізними речами, тільки не українством» (Грушевський М. Спомини / Публікація і примітки С.Білоконя // Київ. – 1988. – № 11. – С. 128).

Детально див.: Гончарук П.С. Просвітник дружби та співробітництва народів. – К., 2002; Його ж: Засівач доброго, розумного, світлого (до 180-річчя від дня народження кирило-мефодіївця, вченого-енциклопедиста М.І.Гулака // Київська старовина. – 2003. – № 2. – С.114 – 132; Єліазаров С. Памяті моїх учителів і керівників М.І.Гулака, Л. Загурського та О.О.Навроцького // Наше минуле. – 1918. – № 1. – С. 44-53; Кирило-Мефодіївське товариство. – Т. 1. – С. 89-240; Савич О. Микола Іванович Гулак в пермськім засланню в 1850 – 1856 роках. (За даними Пермського окружного архіву) // За сто літ. – 1930. – Кн. 6. – С. 107 – 114; Семевский В. Миколай Іванович Гулак (1822 – 1899 гг.) // Галлерея Шлиссельбургских узников. – СПб., 1907. – Ч. І. – С. 37-55.

…нова Україна… відкрила своє лице вже в політичних заходах 1890 – 1900-х років в Росії й за кордоном… – йдеться про заснування перших політичних організацій в Галичині (Русько-українська радикальна партія, 1890 р.; Українська національно-демократична партія, 1899 р.) та Наддніпрянській Україні (Братство тарасівців, 1891 р.; Українська соціал-демократія, 1896 р.; Українська загальна безпартійна організація, 1897 р.; Революційна українська партія, 1900 р.)

Їх літературна спадщина в великій часті загинула, і те, що заховалося, і досі в значній частині зісталося неприступним – значна частина наукових, публіцистичних та художніх творів членів Кирило-Мефодіївського братства, вилучених під час арештів, зберігалася у їх слідчих справах, опублікована у виданні: Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т. – К., 1990.

Тепер тільки можна буде приступити до її студіювання і публікування – перші публікації матеріалів Кирило-Мефодіївського товариства ще в роки Української революції розпочала редакція журналу «Наше минуле» (Костомаров М. Книги битія українського народу // Наше минуле. – 1918. – № 1. – С. 7 – 21; Зайцев П. «Книги битія», як документ і твір // Там само. – С. 22 – 35; Український текст прокламації: «До братів-українців» / Подав П.Зайцев // Там само. – С. 36 – 37; Нові джерела про Кирило-Методіївське брацтво (Доклад графа Уварова імп. Миколі І-му; «Мнение» о Кирило-Методіївцях гр. Орлова, подане ним імп. Миколаю І / Подав Д.Багалій // Там само. – № 2. – 171 – 179).

Пізніше, з 1924 р., M.Грушевський особливу увагу приділяв публікації цих джерел у редагованих ним часописах Історичної секції ВУАН. Зокрема, в часописі «Україна»: Граховецький Д. Матеріали до арешту кирило-методіївців: Навроцького, Білозерського, Шевченка та інш. (1928. – Кн. 1. – С. 67 – 72); Житецький І. П.О.Куліш про Кирило-Методіївське товариство (1929. – Березень – квітень. – С. 69 – 71); Міяковський В. З нових матеріалів до історії Кирило-Методіївського брацтва (1924. – Кн. 1 – 2. – С. 121 – 134); Новицький М. Шевченко в процесі 1847 р. і його папери (1925. – Кн. 1 – 2. – С. 51 – 99); в часописі «За сто літ»: Міяковський В, Опанас Маркович у Кирило-Методіївському братстві (1927. – Кн. 1. – С. 20 – 45); Його ж. Люди сорокових років (Кирило-методіївці в їх листуванні [35 листів О.Марковича, П.Куліша, М.Гулака, В.Ганки, І.Посяди, В.Білозерського, О.Навроцького, І.Вернадського, П.Максимовича, П.Сердюкова, П.Чуйкевича, А.Метлинського, К.Сементовського, П.Ашаніна 1846 – 1847 рр. з коментарями]) (1928. – Кн. 2. – С. 33 – 98); Савич О. Микола Іванович Гулак в пермськім засланню в 1850 – 1856 роках. (За даними Пермського окружного архіву) (1930. – Кн. 6. – С. 107 – 114).

Ми бачимо тут вплив західноєвропейської національної романтики кінця XVIII і початку XIX віку… – див.: Лук М. Микола Костомаров: історіософія та соціальна філософія українського романтизму // Молода нація. – 2002. – № 1. – С. 28 – 89.

… «Соединенных славян»… – йдеться про Товариство об’єднаних слов’ян – таємну політичну організацію, засновану на початку 1823 р. у Новограді-Волинському колишніми членами Товариства першої згоди, офіцерами А. та П. Борисовими і учасником польського визвольного руху Ю.Люблінським. До складу товариства входило понад 50 офіцерів із військових частин, що дислокувалися на Волині та Київщині.

Головні засади відображені в програмних документах – «Клятвенній обіцянці» і «Правилах», в основі яких лежала ідея панславізму. Метою Товариства було звільнення слов’янських народів від деспотичної абсолютистської влади, знищення кріпацтва, встановлення республіканського ладу та об’єднання у федеративний союз. У вересні 1825 р. об’єдналися з Південним товариством декабристів зі збереженням своєї управи, під час виступу Чернігівського полку приєдналися до повстанців.

…особливо Міцкевичевих «Книг паломництва польського народу»… – йдеться про працю А.Міцкевича «Книги народу польського і польського пілігримства», в якій автор закликав до боротьби проти деспотизму, узурпації влади царем, протиставляв самодержавству народовладдя. Папа римський Григорій XVI оголосив анафему цьому твору як єретичному. Основні положення «Книги» А.Міцкевича співзвучні з «Книгою буття українського народу». Див.: Зайцев П. «Книги битія», як документ і твір // Наше минуле. – 1918. – № 1. – С. 26-29.

…західного християнського соціалізму… (проповіді Ламенне й ін.)… – цю думку про впливи на ідеологію кирило-мефодіївців постулатів одного з головних проповідників християнського соціалізму, французького релігійного діяча і письменника Ф.Ламенне в негативному контексті зазначав граф Уваров у своїй доповіді Миколі І від 8 травня 1847 р. після ознайомлення з «Книгою буття українського народу»:

«В этом злонамеренном и опасном произведении следует заметить, что первая половина, в которой говорится об европейских народах, почти буквально взята из Ламине, Мицкевича и других писателей этого рода, соединивших революционные идеи с мистическим бредом […]» (Наше минуле. – 1918. – № 2. – С. 174).

…соціальних доктрин французьких (провідником котрих Костомаров називав Савича) – тут М.Грушевський посилається на думку М.Костомарова, висловлену під час допиту 17 квітня 1847 р.:

«Он был помешан на французском коммунизме и считал возможным, что общество человеческое дойдет до того, что все будет общим, даже жены» (див.: Матеріали до історії Кирило-мефодіївського брацтва. Признання кирило-мефодіївців… – С. 57; Кирило-Мефодіївське товариство. – Т. 1. – С. 284).

…вона знайшла найкращий свій вираз у Костомаровськім панегірику козаччині в його «Книзі битія українського народу» – див. § 76 – 80 «Книги буття українського народу» (Кирило-Мефодіївське товариство. – Т. 1. – С. 164 – 165; 256 – 257). Про авторство «Книги буття українського народу» див.: Зайцев П. «Книги битія», як документ і твір. – С. 22 – 35; Сергієнко Г.Я. Т.Г.Шевченко і Кирило-Мефодіївське товариство. – К., 1983. – С. 79-101.

…особливо визначну ролю мала історична праця Костомарова (його заняття історією унії – для дисертації, знищеної, як звісно, і потім в новім обробленні опублікованої ним у 1860-х рр.) – йдеться про першу магістерську дисертацію історика «О причинах и характере унии в Западной России» (Харків, 1842), яка була знята з захисту у зв’язку з протестом церковної влади та міністерства освіти за відхід від офіційного трактування теми, заборонена і знищена. Пізніше ця праця була перероблена М.Костомаровим і під назвою «Отрывки из истории южнорусского козачества до Богдана Хмельницкого» опублікована в журналі «Библиотека для чтения» (1865. – Т. 1. – Кн. 1 – 3). «Отрывки», названі «Южная Русь в конце XVI века», увійшла до видання: Костомаров Н. Исторические монографии и исследования: В 12 т. / Изд. Д.Кожанчикова. – СПб., 1867. – Т. 3. – С. 175-377.

В тій же «Книзі битія» знаходимо ентузіастичні слова про братства… – див. § 82 «Книги буття українського народу» (Кирило-Мефодіївське товариство. – Т. 1. – С. 165, 257).

Правда, що наші відомості про початки його знайомості з головнішими братчиками не відомі докладно… – менш як за десять років після публікації праці М.Грушевського з’явилася низка досліджень про участь Т.Г.Шевченка у Кирило-Мефодіївському товаристві: Багалій Д.І. Т.Г.Шевченко і кирило-мефодіївці. – Харків, 1925; Марковський М. Шевченко в Кирило-Мефодіївському братстві // Записки історично-філологічного відділу ВУАН. – 1924. – Кн. 4. – С. 49-57; Новицький М. Шевченко в процесі 1847 р. і його папери // Україна. – 1925. – Кн. 1 – 2. – С. 51 – 99. З пізніших публікацій див.: Сергієнко Г.Я. Т.Г.Шевченко і Кирило-Мефодіївське товариство. – К., 1983.

…слово пламенем взялось / людям серце розтопило / і по Вкраїні пронеслось… – М.Грушевський подає витяг з поеми Т.Шевченка «». В останньому академічному виданні цей фрагмент поеми має редакцію: «Щоб слово пламенем взялось, / Щоб людям серце розтопило. / І на Украйні понеслось» (Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів у 12 т. – К., 2001. – Т. 2. Поезія 1847-1861. – С. 246).

…його звісна, незвичайно різка поминка по Богдані… – йдеться про вірш Т.Г.Шевченка «», написаний 18 серпня 1859 р. у Переяславі. Вперше повністю надрукований у «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876. – С. 213). У зібранні творів поета текст вірша вперше поданий у виданні: Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів у 12 т. – К., 2001. – Т. 2. – С. 308.

… «»… – йдеться про містерію, епілогом якої є фрагмент «Стоїть в селі Суботові…». Датується 21 жовтня 1845 р. Фрагмент «Стоїть в селі Суботові…» під назвою «Суботів» друкувався в журналі «Основа» (1862. – № 7. – С. 6 – 7), окремі рядки з нього були подані в публікації О.Кониського «Варіанти на декотрі Шевченкові твори» (ЗНТШ. – 1901. – Т. XXXIX. – Кн. 1. – С. 1 – 2). Назву «Суботів» використовує і М.Грушевський. Так само він говорить про цей фрагмент, як про окрему поезію, оскільки всі повні видання творів Т.Шевченка (за винятком останнього) помилково подавали «Великий льох» і «Стоїть в селі Суботові…» як окремі твори (див.: Шевченко Т.Г Повне зібрання творів у 12 т. – К., 2001. – Т. 1: Поезія 1837-1847. – С. 314-328; коментар: С. 726-730). Фрагменти «Великого льоху» поширювалися в рукописних списках, зокрема серед членів Кирило-Мефодіївського братства (вилучені під час арешту у В.М.Білозерського та М.І.Костомарова).

… «Історії Русів»… – йдеться про пам’ятку української історичної прози і публіцистики кінця XVIII ст., вперше видану О.Бодянським як «сочинение Георгия Кониского, архиепископа Белорусского» (Чтения в Обществе истории и древностей российских. – 1846. – Кн. 1). Автор «Історії Русів» невідомий. Один з перших дослідників твору В.Горленко вважав, що «Історія Русів» вийшла з дому Політик, її розпочинав батько (Григорій Андрійович), а закінчував син Василь. Гіпотезу про спільне авторство батька і сина Політик висловлювали М.Грушевський, Д.Майков, Є.Онацький. На основі вивчення родинного архіву Політик О.Лазаревський дійшов висновку, що автором «Історії Русів» був Г.А.Політика. Цю думку, яка до цього часу залишається дискусійною, поділяли В.Іконников, О.Грушевський, Д.Дорошенко. Авторство «Історії Русів» приписували також О.А.Безбородьку, А.Худорбі, М.Д. чи І.М.Ханенкам та ін. Основна увага у праці приділяється козаччині, Хмельниччині, Гетьманщині. Її використовували при написанні своїх творів Т.Шевченко, Є.Гребінка, І.Срезневський, М.Костомаров.

… «Запорозької старини»… – йдеться про фольклорні й історично-літературні збірники «Запорожская старина», які видавав І.Срезневський у Харкові (1833 – 1838 рр.; 6 випусків) з метою публікації матеріалів з історії українського козацтва. Перші два випуски містили думи і пісні про Хмельниччину, фрагменти з козацьких літописів тощо.

… «»… – йдеться про поему Т.Шевченка, написану у 1839 – 1841 рр. (див. Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів у 12 т. – К., 2001. – Т. 1: Поезія 1837 – 1847. – С. 128-233; коментар: С. 635-675).

…одна «грязь Москви» – тут М.Грушевський посилається на характеристику з твору Т.Шевченка «, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Україні моє дружнєє посланіє»: «Раби, подножки, грязь Москви / Варшавське сміття – ваші пани // Ясновельможнії гетьмани» (див.: Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів у 12 т. – К., 2001. – Т.1. – С. 351).

Переяславський акт вихопив з рук визволеної України її кров’ю облиту волю… – новий характер українсько-російських відносин після повалення царату спонукав М.Грушевського як історика і політичного діяча підготувати та видати працю «Переяславська умова України з Москвою 1654 року. Статті й тексти». Впродовж 1917 – 1918 рр. у Києві вийшли три видання праці.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 4, ч. 1, с. 51 – 55.