Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Промова на з’їзді народів у Києві

Михайло Грушевський

Вельмишановні товариші! Я промовляю тепер як представник української народності, щоб окреслити її позицію з питань, котрі цікавлять вас на цьому зібранні. Я промовляю від української демократії, але поняття української демократії і українського народу, власне, тотожні. Внаслідок відомих вам історичних умов структура національного життя українського народу склалася так, що хоча на українській землі і було створене велике землеволодіння та різноманітні форми капіталістичних підприємств, але вони були чужі українському народові – не пов’язані з ним. Уже 70 років тому старий ідеолог українського руху, покійний Костомаров, із задоволенням і певною гордістю підкреслював, що всі недемократичні установи, котрі зростали на українських теренах, чужі українському народові, і українська мова не була осквернена словами похвали і лестощів царизмові.

З огляду на те, що українство стало фактично демосом і залишилося на платформі широких народних мас, українська діяльність розвивалась головним чином серед них, завдяки чому витворилося несподіване для сторонніх явище. Коли кайдани старого режиму впали, стало очевидним, що український народ чудово розуміє соціальні та політичні завдання теперішнього моменту і тому відразу зміг висловити свої заповітні бажання. Українські селяни, які вже в перші місяці революції на різних зібраннях і з’їздах за вимог демократичної республіки настійно нагадували, що це повинна бути федеративна республіка, – це не були добре навчені папуги, як вважав дехто. Задовго до цього засвоїли вони з популярної української літератури ідеї політичної автономії й гасла федерації.

Природним було і те, що з появою свободи політичного самовизначення утворилось і українське представництво – Українська Рада, сформована у першому складі з громадських організацій, які пережили період нищення українства; це українське центральне представництво, не зважаючи на відмінності партій і груп, які входили до нього, стало на спільну платформу широкої політичної автономії України і Федеративної Російської Республіки. Залежно від того, як Центральна Рада формувалася і набула завершеної форми, ця платформа набула широкого поширення і тісного, нерозривного зв’язку з соціально-економічними інтересами народних трудових мас.

Ця ситуація мала продемонструвати всю безпідставність заяв на нашу адресу щодо загроз національного руху здобуткам революції. Ніякої загрози ні російській демократії, ні соціалізму, ні побудові демократичної республіки, що постала перед демократією Росії, в собі українські домагання не несли. Російська демократія могла і може йти пліч-о-пліч, нога в ногу з українським рухом і всім національним рухом Росії, оскільки ці рухи, як показали заслухані тут ваші заяви, опираються на широкі народні маси і не відокремлюють національне будівництво від завдань трудової демократії; і те, що суперечить завданням трудової демократії, буде, безперечно, зметене в процесі національного будівництва Росії, що стоїть як перед українським народом, так і перед іншими її народами.

Це було зрозуміло всім з перших тижнів російської революції, і тільки жорстоким спадком старого централізму, який глибоко в’ївся у плоть і кров навіть демократії великоруської, пояснюється цей голос недовіри до національного руху інших народів. Нічим іншим, як жорстоким спадком царизму, пояснюється недовіра до ідеї федералізму, помітна як серед соціал-демократії, так і серед інших демократичних груп. Від старого режиму російська революція успадкувала розуміння федералізму як принципу розподілу, розчленування і розкладу. Ми, захищаючи цей принцип із покоління в покоління впродовж десятиліть, завжди розглядали його як принцип об’єднуючий, спроможний послужити міцною основою майбутньої Російської Республіки. Ми захищали ідею федералізму, але до останнього моменту повинні були боротися з глибоким нерозумінням цього принципу, як принципу не розкладу, а творення, єдиного принципу, спроможного забезпечити інтереси демократії.

Вельмишановні товариші! З’їзд наш відкладався дуже довго з різних причин, але, можливо, зараз ми зібралися у найбільш слушний момент у тому розумінні, що навіть для людей упереджених і охоплених недовірою виразно вимальовується те, що було завжди зрозумілим для нас, згуртованих на цій платформі, – що федералізм насправді є порятунком для Росії.

Товариші! Я нагадую вам, що новітня історія федеративної ідеї бере свій початок від утворення З[’єднаних] Американських Штатів, і там ця ідея була запропонована як принцип об’єднуючий, що протиставляв федерацію прагненням до повної незалежності. І от через шість місяців після російської революції ми зібралися тут у той момент, коли зрозуміло не лише нам, а й всій демократії, що федералізм є принципом об’єднуючим, здатним забезпечити існування також і Росії. Коли з огляду на політичні умови низка народів Росії мусить волею чи противом підтримати ідею повної державної незалежності, а з іншого боку, в ряді областей проявляються симптоми послаблення будь-якого політичного зв’язку, розкладу будь-якої організованості, – я думаю, що тепер суспільству і демократії Росії зрозуміло, що федералізм і для неї є принципом об’єднуючим.

Шановні товариші! Один із попередніх ораторів, якщо я вірно його зрозумів, висловив думку, що федерація є перехідним щаблем до повної самостійності. Повторюю, я не впевнений, що зрозумів його дещо непрозорі слова, але якщо я їх зрозумів вірно, – то не знаю, наскільки ця думка є програмою якоїсь певної партії. Але мушу сказати, що для федералістів-українців, тобто провідної течії в Україні, для всього народу України федералізм не є перехідним щаблем до державної незалежності! Навпаки, для нас, українців, державна незалежність знаходиться не попереду, а позаду нас.

У свій час ми жили державним життям як самостійна держава. Згідно з договором, який забезпечував наші державні права, ми об’єдналися з Росією, але ці права наші були беззаконно зневажені і порушені старою династією. Український народ від цих прав не відмовляється, як не відмовлялись від своїх прав і інші народи, які подібно до нас мали державну самостійність. І коли ми в даний час проголошуємо принцип федералізму, коли ми заявляємо свою волю в цьому значенні, – ми стверджуємо збереження наших державних прав. Але при цьому ми розглядаємо федерацію не як шлях до самостійності, а як шлях до інших перспектив, що вже давно відкрились кращим умам людства, як шлях до федерації Європи і далі – до федерації всього світу.

Відстоюючи принципи повного і необмеженого самовизначення народів, ми, звичайно, не будемо вороже виступати проти прагнення деяких народів до повної політичної самостійності. Ми визнаємо за ними це право. Ми будемо навіть вітати досягнення ними своєї мети, лише за умови, щоб досягнення політичної незалежності не було формою переваги якого-небудь одного державного народу, щоб воно не порушувало інтересів інших національностей, які опинилися б у становищі меншості в новій державі.

Ми будемо протестувати проти всіляких утисків національного життя і в себе, і в інших народностей, де б вони не проявлялись. Імперіалізму, де б він не розвивався – поза Росією чи в межах Федеративної Російської Республіки, ми будемо протиставляти ідею вільного союзу братніх народів. Ми будемо боротись з експлуатацією навіть найбільш передових народів так званих відсталих областей і народностей, котрі перебувають у несприятливих умовах, оскільки ми переконані, що між народами немає більш чи менш обдарованих, а є народи, поставлені у більш сприятливі умови історичного життя, і народи, котрі існували у менш сприятливих умовах.

Я глибоко вірю, товариші, що в наших руках – братського союзу народів, який тут зібрався, в їхній волі це велике завдання загладити старі гріхи історії, породжені нерівністю між народами, обранцями долі, які пишаються своєю панівною роллю, і народами, пасинками долі, які самі себе називають малими народами, молодшими братами. Я вірю у великий творчий потенціал людської думки, людської спільноти і думаю, що для братніх народів існують безмежні можливості нескінченних творчих втіх у цьому напрямі. Я вірю, товариші, що попри всі випробування долі, через котрі нам доведеться пройти і котрі можуть виривати з нашого кола того чи іншого та зробити їх жертвами наших домагань, – ця зімкнута фаланга, котра витворюється тут, зломить всякі перешкоди на своєму шляху і дійде до своєї мети.

Я вітаю, товариші, той крок, який Тимчасовий уряд зробив, направивши сюди свого представника. Хочу вірити, що крок цей не залишиться в сфері настроїв, а за ним після цього підуть і справи з боку Тимчасового уряду. Хочемо вірити, що те пасивне відношення, яке уряд виявив в національних питаннях, вже остаточно зникає і настає інше розуміння інтересів Російської Республіки.

Товариші! Творчі сили народу невичерпні, але творчі сили держави мають свої межі і, дорогі товариші, я думаю, що люди, які очолюють Російську Республіку, не виявили розуміння завдань моменту в цьому сенсі. Я думаю, товариші, що коли б народи Росії півроку тому почули заклик від Тимчасового уряду, вірніше, коли б він відгукнувся на заклики народів до співпраці, коли б уряд дійсно бажав, щоб народи організували своє життя, свої взаємовідносини, то вони б давно подали один одному руки і тісним обручем зв’язали б Російську Республіку; і ми не пережили б того горя, яке пережили за ці півроку, не пережили б цих не лише страшних, але і ганебних моментів. Я не хочу зупинятися на них, а тільки нагадую, якщо Росія не виявила достатньо творчої енергії в цих, пережитих нами, моментах, то це було провиною пережитків старого централізму, що не дозволили уряду стати на новий вірний шлях.

Шкода, що ці півроку пройшли так даремно в цьому розумінні і не дали виявитися тій енергії, яку могло дати утвердження демократично-федеративних засад.

Я ладен вірити, що з цього моменту, можливо, розпочнеться поворот, що за цим кроком підуть подальші більш конкретні кроки, і Тимчасовий уряд перейде до вироблення форм участі народів у творенні нових форм державного життя та їх розбудові, використає, щонайменше тепер, нашу готовність, наш запал.

Не буду лицемірити: нами не керує якась платонічна доброзичливість до Росії. Ми не отримали доброго спадку від старого уряду, нічого корисного не бачили і від нового. Поки що він дотримується системи обмеження народних устремлінь.

Він не зрозумів, що прагнення цих народів – запорука майбутньої оновленої Росії. Але, товариші, виходячи з наших інтересів, ми всі бажаємо, щоб цей старий історичний околодок, цей заповнений клопами і тарганами «участок», де нас безстроково тримали «до окончания переписки», як висловлювалася стара влада, щоб Російська держава з тюрми народів перетворилась у наш спільний просторий і світлий палац народів. І от, дорогі товариші, ми зібралися тут, щоб розробити проект цього палацу. Ми бажаємо перебудувати цю стару тюрму народів для себе, для свого проживання в Російську Федеративну Республіку, і ми зійшлися сюди, щоб попрацювати для цього, щоб накреслити план і закласти перші підвалини її фундаменту.

Хочеться вірити, що, можливо, о цій дванадцятій годині, котра б’є не для окремих народів, як висловився один з ораторів, а для держави, для Росії (якщо вона перетвориться на федеративну республіку), ми зустрінемо нарешті розуміння урядом інтересів держави. Хочеться вірити, що ми не лише започаткували розбудову нового життя народів, але що представник Тимчасового уряду допоможе нам донести до усвідомлення уряду, що Росія повинна піти на це, що вона неодмінно повинна стати федеративною, аби врятуватися від загибелі.


Примітки

Вперше повний текст промови опублікований у журналі: Свободный союз. – Киев, 1917. – № 1 (октябрь). – С. 29 – 32. Короткий виклад промови поданий також у загальному огляді про 2-й і 3-й дні роботи З’їзду народів у газетах: Народна воля. – 1917. – 12 (25) вересня. – С. 2-3; Нова рада. – 1917. – 12 (25) вересня.

Подається за першою публікацією в перекладі С.Панькової.

М.Грушевський виголосив цю промову на третій день роботи скликаного з ініціативи Центральної Ради З’їзду народів Росії (З’їзду поневолених народів), що відбувся 8 – 15 вересня у Києві. У ньому взяли участь 92 делегати (84 з правом вирішального голосу, 6 – дорадчого) – представники українців, кримських татар, башкирів, грузинів, горців Кавказу, латишів, литовців, естонців, поляків, євреїв, білорусів, молдаван, румунів, донських козаків і Союзу козачих військ, Ради соціалістичних партій Росії.

Українцям належало на з’їзді безперечне лідерство не тільки тому, що вони були його організаторами. Український рух був найбільш масовим і впливовим, Україна пройшла перший етап становлення автономії, яка була утворена на половині її території. Делегати з’їзду зазначили провідну роль України в перебудові Росії на нових засадах, підтримали її політичний курс на автономію. Найважливіший документ з’їзду – резолюція «Про федеративний устрій Російської держави», в якій засуджували надмірну централізацію законодавчої та виконавчої влади, що гальмувало розвиток держави.

Делегати з’їзду ухвалили, що поряд з Всеросійськими Установчими зборами будуть скликані крайові Установчі збори для встановлення форм відносин з центральними органами, а також форм внутрішнього устрою автономної одиниці. Окремі ухвали прийняті в латвійській, литовській, білоруській, польській справах. Головним чином з’їзд віддзеркалював рівень тогочасної політичної думки, в якій ідеї федералізму переважали над самостійницькими. За невеликим винятком делегати з’їзду були прихильниками федеративної ідеї, запропонованої УЦР. Крім литовців і поляків, які відстоювали повну політичну самостійність, державну незалежність Польщі й Литви, та єврейських делегатів, які порушували питання національно-персональної автономії в Палестині, решта представників національних рухів підтримала ідею перетворення колишньої «тюрми народів» на федеративну демократичну республіку.

М.Грушевський бачив федералізм єдино правильним шляхом до вирішення національного питання в колишній Російській імперії, цю ідею він виголосив у своїй доповіді. Він ще раз виступав з короткою промовою, підводячи підсумки на заключному засіданні з’їзду (див.: Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 11. – С. 144). Згодом він писав про з’їзд:

«Так пройшли сі «золоті сни народів», кажучи словами Славинського, дні радісного піднесення, ентузіазму, високих гуманних настроїв. Для мене і для моєї сім’ї вони були особливо дорогі, не кажучи вже, що я був, так би сказати, героєм сього з’їзду, особливо під кінець – поява моя на трибуні стрічалась оваціями і под., але я дійсно чув себе предметом любові, щирої, теплої, і взагалі така тепла атмосфера взаємного розуміння, довір’я, братства панувала в сій аудиторії, як рідко-рідко коли» (Там само. – С. 145).

Детально робота з’їзду (зокрема, списки учасників, тексти привітальних телеграм, доповідей та резолюцій) висвітлена у виданні: Свободный союз (Орган «Совета народов», учрежденного Съездом народов в Киеве). – 1917. – № 1 (октябрь); № 2 (ноябрь). Див. також: Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: У двох томах. – К., 1996. – Т. 1. – С. 288 – 312).

…новітня історія федеративної ідеї бере свій початок від утворення З[‘єднаних] Американських Штатів… – йдеться про боротьбу за незалежність 13 англійських колоній на території Північної Америки, які 1775 р. розпочали війну з Англією. На скликаному у Філадельфії Континентальному конгресі вони ухвалили Декларацію незалежності – заяву про відокремлення від Англії та цілковиту самостійність колишніх колоній, що об’єдналися в Сполучені Штати Америки. Підчас війни за незалежність (1775 – 1783) США були конфедерацією суверенних штатів, кожен з яких прийняв власну конституцію. У 1787 р., за ухваленою Конституцією, Сполучені Штати були проголошені федеральною державою.

Один із попередніх ораторів, якщо я вірно його зрозумів, висловив думку, що федерація є перехідним щаблем до повної самостійності – йдеться про виступ на з’їзді 9 вересня 1917 р. польського делегата, представника виконавчого комітету київської секції Польської партії соціалістичної (ППС) К.Лукашевича, який заявив, що «остаточним завершенням бажань народних є повна самостійність. Федерація може бути тільки перехідним етапом до завершення цього бажання, доки народ не зорганізується відповідно» (Реєнт О.П., Андрусишин Б.І. З’їзд поневолених народів (8 – 15 вересня 1917 р.) // Історичні зошити. – К.: Інститут історії України НАН України, 1994. – С. 22). Про те, що це був виступ представника ППС, знаходимо підтвердження у спогадах М.Грушевського (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 11. – С. 139,141).

…крок, який Тимчасовий уряд зробив, направивши сюди свого представника – йдеться про присутність на з’їзді представника Тимчасового уряду М.Славинського, який очолював комісію для розробки обласної реформи. За його свідченням, Тимчасовий уряд та особисто О.Керенський виявляли до з’їзду великий інтерес (Там само. – С. 138, 141, 144 – 145). М.Грушевський згадував про реакцію М.Славинського на його промову:

«На мою промову, що набула програмного характеру цілого з’їзду, відповів Славинський дуже тактовно і влучно. Почав із запевнення, що як представник Тимчасового уряду вповні погоджується з гадками, висловленими мною, що народи не гинуть, а гинуть держави, і Російську державу може врятувати дійсно тільки федеративна перебудова, і се, мовляв, розуміє і сам уряд: до нього не треба ставитись так, як до уряду старого, серед нього нема вже противників автономії й федерації і т. п.» (Там само. – С. 141).

Повний текст доповіді М.Славинського див.: Свободный союз. – Киев, 1917. – № 2 (ноябрь). – С. 17 – 19.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 4, ч. 1, с. 60 – 63.