Кінець старому лукавству
Михайло Грушевський
Я щасливий, брати-селяни, що можу промовляти до вас же на сторінках великої, щоденної народної газети. Се була давня моя мрія, і треба було аж революції – щоб упало царське правління і все насильство, з ним зв’язане, аби прийшла ся можливість. Се царське правительство, старий режим, як його називають, нічого так не жахався, нічому не робив таких перепон, як народній освітній і політичній літературі та пресі (газеті). Він думав – і не помилявся – що як тільки в широкі українські круги піде українське друковане слово – наука, освіта на зрозумілій українському народові мові, так і буде кінець його пануванню на Україні.
Се ж панування своє він і збудував на непорозумінні, на недовір’ї українського народу до української інтелігенції, як до «панів», розуміючи під сим словом усіх, хто відходив від народу чим-небудь – чи своїми дійсно панськими бажаннями, чи тільки освітою, культурою. Се пішло давно, ще від самого з’єднання України з Московщиною за Богдана Хмельницького і тяглося до недавніх часів. Московське правительство забороняло друкувати книги мовою хоч трохи близькою до народної (ще від царя Петра).
Не позволяло на Україні заводити вищих шкіл – щоб українська старшина своїх дітей посилала до Москви та Петербурга – аби московщилися і від свого народного життя відходили. В тих духовних школах, які на Україні здавна були і покасувати їх воно не важилося – заводило мову московську. Селянство українське віддало воно цій українській старшині в люте кріпацтво, у всім помагало їй зробити свою власть над людьми якомога більше прикрою та важкою. А перед народом удавало себе нібито оборонцем прав народних від панської старшинської самоволі, і касуючи права і вільності України, її автономію, писало свої укази до народу, що, мовляв, усе се робить для того, аби оборонити простий люд від панських непорядків та здирств.
І так порізнивши та посваривши «панів» і «людей», з утіхою дивилося на те, які «люди» розійшлися з інтелігенцією, з освіченими верствами – не тільки поміщиками, чиновниками та духовенством, але і з тими освіченими людьми, які хотіли добра селянству, всьому народові свому. Справді, селяни дивилися підозріливо на всякого, хто на себе взяв сурдут, і всякий сурдутовець, тямлячи підозріливість, не знав, як підійти до народу, як промовляти до нього.
А уряд, з свого боку, за всякою пробою зближення до народу слідив пильно, і таких людей висилав з України і гнав. За такі навіть дрібниці, як хто вдяг на себе селянську одежу, не то що пробував розмовлять з селянами, поширити між ними українську культуру – карано і вислано з України на Далеку Північ – так було ще в 1860-х роках у Києві і по всій Україні. А вже говорити не було що про видавання брошур для народу про політичні справи на українській мові або газети, се до самого 1906 р. було неможливо.
Та й тоді хоч нібито й знято заборони з українського слова, українські газети, а особливо ті, що видавалися для народу, обставлено такими труднощами, щоб ніяк не дати їм жити. Можу се ствердити з мого власного досвіду – коли вісім літ тому, літом 1909 р., заходилися ми з товаришами видавати народний тижневник «Село».
Що воно натерпілось те бідне «Село» – як його не пускали між люди, забороняли виписувати, кому тільки можна було заборонити, а кому не можна було заборонити, то попросту з пошти не видавали. Видавницю, А.Пл.Ямпольську, шановну людину, за безневинну статтю про тверезість губернатор посадив на 3 місяці в участок, і тільки продержавши її там тиждень, згодився випустити за гроші – замінить, мовляв, недосиджене штрафом в 300 карб[ованців]. А що робилось з українськими книжками по селах, по шкільних та всяких інших бібліотеках – про се, мабуть, ви самі могли б багато оповісти.
Так пильно заходив цей поганої пам’яті старий уряд, щоб до селянства не доходило голосу від свідомої української інтелігенції. Аби ся інтелігенція зіставалася безсилою з усіма своїми замірами про волю України, про відновлення прав українського народу, про забезпечення трудящого люду, про українську культуру і всю повноту українського життя, не маючи опори в народі. А селянство щоб зіставалося темною, нерухомою масою, не знаючою, до чого прямувати, як доходити свого права. І вдавалося їм, аж поки, нарешті, не продерлися українські свідомі люди до українського народу, передягнутого в сірі шинелі солдатські, що його царі російські зробили своїми довіреними сторожами. Знайшли українські громадяни дорогу до українців-солдатів царської гвардії в Петрограді, запалила ся іскра великий огонь, і полетів сторч головою весь царський режим.
Прийшла змога єднатися, порозуміватися, організуватися і спільними силами народу – селянства, робітників, солдатів й інтелігенції доходити добра свому краєві і народові.
І так об’єдналися всі верстви і всі партії українські для спільних заходів за права України і українському народові.
Та про це скажу другим разом.
Примітки
З виходом щоденної газети «Народна воля» впродовж 1917 – 1918 рр. її сторінки стали головною публіцистичною трибуною М.Грушевського. У першому числі газети було опубліковане звернення Михайла Грушевського «До товаришів-українців» (вміщене в цьому томі). За декілька днів з’явилася стаття «Кінець старому лукавству»: Народна воля. – 1917. – 7 (20) травня. – № 4. – С. 2. Підпис: М.Грушевський. Відтоді стаття не передруковувалася і не була вміщена в жодному бібліографічному покажчику праць М.Грушевського.
Подається за першодруком.
Московське правительство забороняло друкувати книги мовою хоч трохи близькою до народної (ще від царя Петра) – йдеться про указ Петра І від 5 жовтня 1720 р. українським друкарням: «А вновь книг никаких, кроме церковных прежних изданий, не печатать» (див.: Огієнко І. Історія української літературної мови / Упоряд., автор передмови і коментарів М.Тимошик. – К., 2004. – С. 345).
…се до самого 1906 р. було неможливо – про здобутки українства щодо видавництва національної преси після 1905 р. детально див.: Доманицький В. Українська преса в 1906 р. // Україна. – 1907. – Т. 1. – Кн. 1. – С. 48-65.
…літом 1909 р., заходилися ми з товаришами видавати народний тижневник «Село»– йдеться про українську народну ілюстровану газету для селян і робітників, що виходила щотижня в Києві в 1909 – 1911 рр. Заснована з ініціативи М.Грушевського (фактичний редактор) організаційними заходами видавця Ю.Тищенка-Сірого. Офіційні редактори-видавці: Г.Ямпольська, І.Малич, В.Товстоніс, оформлення заголовка з мальованою заставкою – худ. І.Бурячка.
Право на видання перший офіційний редактор-видавець тижневика Г.П.Ямпольська отримала з канцелярії київського губернатора 6 червня 1909 р. Перше число газети вийшло 9 вересня 1909 р. Серед найактивніших співробітників був М.Грушевський. У 76 номерах газети «Село» за 1909 – 1911 рр. історик опублікував 84 статті (тексти статей зібрані у виданні: Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т. 3. – С. 231 – 412).
На сторінках газети друкували публіцистичні праці М.Гехтера, М.Залізняка, В.Дорошенка, Ю.Тищенка-Сірого, П.Стебницького, М.Шаповала, твори В.Винниченка, О.Кобилянської, Л.Мартовича, О.Олеся, В.Стефаника, А.Тесленка, Г.Чупринки, С.Черкасенка. Широко висвітлювали сільськогосподарські та кооперативні новини, регулярно вміщували рекламу відомих українських часописів, книгарень. Закрита в лютому 1911 р. внаслідок цензурних та адміністративних утисків. Загалом вийшло 76 номерів газети (1909 р. – № 1-17; 1910 р. – №1-50; 1911 р. – № 1-9). Детально див.: Панькова С. Михайло Грушевський і народна газета «Село» у світлі мемуарних та епістолярних джерел // Український історик. – 2004-2005. – Ч. 3-4/1. – С. 25-46).
Видавницю, А.Пл.Ямпольську – 10 травня 1910 р. за постановою київського губернатора офіційний редактор-видавець «Села» Ганна Ямпольська за статтю М.Грушевського «Великодні з’їзди» (№ 18 від 6 травня 1910 р.) була заарештована на один місяць. На п’ятий день завідувач видавничими справами М.Грушевського в Києві Ю.Тищенко-Сірий «викупив її буквально, як викупали й оброків за 300 рублів» (Там само. – С. 39 – 40). Через два тижні, 27 травня 1910 р., за публікацію статей «Вісті з столиці» та «Про Фінляндію» (№ 19 від 13 травня 1910 р.) губернатор видав постанову про штраф у розмірі 200 руб., а в разі несплати – черговий арешт Г.Ямпольської вже на два місяці. І надалі газету неодноразово піддавали цензурним та адміністративним репресіям, що стало причиною її закриття. Про це М.Грушевський сповістив в останньому числі тижневика в своєму зверненні «До наших читачів» (Грушевський М. Твори: У 50 т. – Т. 3. – С. 280 – 281).
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 4, ч. 1, с. 28 – 29.