Повороту нема

Михайло Грушевський

Резолюції, винесені на вселюдних зборах, громадських і партійних з’їздах, конференціях і нарадах останніх тижнів, не полишають ніякого сумніву щодо тої політичної платформи, на якій об’єднуються всі активні елементи української людності. Се старе наше домагання широкої національно-територіальної автономії України в Російській Федеративній Республіці, на демократичних підвалинах, з міцним забезпеченням національних меншостей нашої землі.

Інакше і бути не могло. Домагання народоправства і суто демократичного ладу на Україні в відокремленій, «незмішаній», автономній Україні, зв’язаній тільки федеративним зв’язком чи то з іншими племенами слов’янськими, чи то з іншими народами і областями Російської держави – се старе наше гасло. Підняте ще в 1840-х роках найкращими синами України: Шевченком, Костомаровим, Кулішем, Гулаком, Білозерським і іншими, воно від того часу не переставало бути провідним мотивом української політичної мислі, організаційної роботи, культурної і громадської праці.

Часами тільки воно не розгортувалося широко і прилюдно з причини цензурних заборон і репресій, якими старий режим Росії окружав гасла автономії і федерації. Але як тільки українське громадянство діставало змогу свобідно висловити свою гадку, воно повторялося неустанно всюди і завсіди: з трибуни першої і другої Думи, в пресі «днів свободи» і т. ін. Тепер же воно могло бути проголошене не тільки друкованим словом, але і живим – на великих зборах, маніфестаціях і в усякого роду прилюдних заявах, до котрих прилучаються українські і неукраїнські зібрання на місцях, заявляючи солідарність з ними і підтверджуючи, що се домагання всього українського громадянства і всіх політично свідомих верств України.

Без сумніву, воно зістанеться тою середньою політичною платформою, на котрій буде йти об’єднання людності України без різниці верств і народностей. Середня між програмою простого культурно-національного самоозначення народностей і домаганням повної політичної незалежності.

Програма культурного самоозначення, котру недавно в одній з своїх промов необережно прийняв за міру національних домагань народів Росії, і в тім і народу українського, голова нинішнього Тимчасового правительства князь Львов, тепер вже нікого на Україні не вдоволить. Ті часи, коли українському громадянству приходилося рахуватися з обставинами старого режиму, з неможливістю виявити масову волю українського народу до всеї повноти національного життя і з тим недовір’ям, яке виявляло до українства, як до руху народного, громадянство російське, минули безповоротно.

Тоді не тільки уряд, а й поступове російське громадянство ставилося до українства як до якоїсь невеликої інтелігентської купки: її зв’язки з народом представлялися сумнівними, її запевнення про потреби народного життя приймалися скептично. Українцям приходилося проробляти тяжку педагогічну роботу над сим громадянством, по принципу «від легшого до труднішого», висуваючи на чергу найбільш елементарні, безсумнівні для всякої просто тільки гуманно і культурно настроєної людини. Такі були домагання українського научання в школі, допущення української мови в урядуванні, суді і церкві – на лінії, де українські маси стрічаються з культурою, громадською і державною організацією.

Воля народу не могла бути виявлена, приходилося сі скромні домагання аргументувати більше «од розуму». Вони повторялися довго і так іще недавно, і коли були б услухані в час, витворили б тривку моральну зв’язь між українським громадянством з одного боку, російською державністю й великоруським поступовим громадянством з другого.

Але, на превеликий жаль, їх не слухали, поки був час. Не послухано і в критичний момент, коли російське правительство, користаючи з війни, заходилося знищити і викорінити українство в Галичині і в Росії, не спиняючися перед найбільш вандальськими, варварськими заходами. Українці не знайшли помочі і підтримки в великоруськім громадянстві ніде, крім деяких соціалістичних груп.

Се – треба правду сказати – викликало в українцях глибоку зневіру до російської поступовості і демократії, до можливості в союзі з нею забезпечити повноту українського національного життя в рамах російської конституційності. В сю можливість українське громадянство вірило перед війною, коли зав’язувалися, як здавалося, міцні зв’язки між ним і поступовим великоруським громадянством. Але зв’язки сі не витримали воєнної проби. З тим стало все більше зростати переконання в неминучій потребі забезпечити українському народові державне право – або федерацією Російської держави, а як ні, то повною незалежністю України. Тільки державність признавалась певною запорукою вільного політичного і національного розвитку українського народу. Се сталося і відстатися не може. Від сього становища не може бути повороту назад, в пройдені стадії чисто культурного самоозначення або культурної автономії.

Широка автономія України з державними правами українського народу в федеративнім зв’язку – се та програма даного моменту, від котрої не може бути уступлення назад. Всякі перешкоди, всякі вагання в задоволенні її з боку провідників Російської держави, чи кермуючих кругів російського громадянства, може мати тільки один наслідок – се пересунення центру ваги в бік українського самостійництва.

Про се самостійництво російські лідери заговорили з думської катедри ще перед війною. Але вони самі й дали йому зброю в руки своєю хиткою, ухильчивою політикою в українській справі в сих останніх роках українського лихоліття. В теперішній хвилі прихильники самостійної чи, вірніше сказати, – незалежної України годяться зістатися на спільній платформі широкої національно-територіальної автономії і федеративного забезпечення державного права України. Прапор самостійної України стоїть згорнений. Але чи не розгорнеться він з хвилею, коли всеросійські централісти захотіли б вирвати з наших рук стяг широкої української автономії в федеративній і демократичній Російській Республіці?

З сим треба великої обережності. Се повинно бути ясно керманичам Російської держави!

Примітки

Вперше опублікована в газеті: Нова рада. – 1917. – 30 березня. – № 4. – С. 1. Підпис: М.Грушевський. Незабаром газетний варіант статті передрукувало львівське «Діло» (1917. – 3 травня (20 квітня). – Ч. 101. – С. 1 – 2), а за ним – віденський часопис «Вістник Союза визволення України» (1917. – 13 травня (н. ст.). – Ч. 20 (150). – С. 305). Автор вніс статтю до збірки «Вільна Україна» (К., 1917. – С. 5 – 7) з численними правками, редагуванням окремих абзаців, змінами акцентів. Значних правок зазнали третій і особливо останній абзаци. Це свідчить, що за короткий час від публікації в газеті до впорядкування збірки погляди М.Грушевського щодо самостійницької течії стали дещо обережнішими. Після виходу збірки стаття була передрукована у львівському часописі «Шляхи» (Зш. 5 – 8. – С. 381 – 382). Серед інших передруків див.: Грушевський М. На порозі Нової України. Статті і джерельні матеріали / Редакція і вступна стаття Любомира Р. Винара. – Нью-Йорк; Львів; Київ; Торонто; Мюнхен, 1992. – 144 – 146; Великий Українець. Матеріали з життя та діяльності М.С.Грушевського / Упоряд. А.П.Демиденко. – К., 1992. – С. 99-102.

Подається за збіркою: Вільна Україна. – К.., 1917. – С. 5 – 7.

Стаття є органічним продовженням статті «Велика хвиля». У ній М.Грушевський розвиває започатковане в попередніх виступах і публікаціях у «Новій раді» обгрунтування головної політичної вимоги національного руху – автономії України. Цю проблему він розглядав у контексті взаємин українського руху з центральною владою Росії.

Резолюції, винесені на вселюдних зборах, громадських і партійних з’їздах, конференціях і нарадах останніх тижнів… – резолюції, постанови, відозви з’їздів, віча, партійних зборів, що пройшли в різних куточках України впродовж березня 1917 р., опубліковані у виданні: Український національно-визвольний рух. Березень – листопад 1917 року. Документи і матеріали / Упоряд. В. Верстюк (керівник) та ін. – К., 2003. – С. 35 – 114.

…з трибуни першої і другої Думи… – йдеться про представницький законодавчий орган Російської імперії (1906 – 1917), запроваджений маніфестом Миколи II від 17 жовтня 1905 р.

До складу І Державної Думи (27 квітня – 8 липня 1906 р.) від 9 українських губерній були обрані 102 депутати. 44 депутати об’єдналися в Українську парламентську фракцію (голова І.Шраг), яка задекларувала своєю політичною платформою боротьбу за автономію України. Українська парламентська фракція відіграла провідну роль в утворенні у травні 1906 р. Союзу автономістів, що об’єднав парламентські групи недержавних народів Росії і виступав за перетворення Російської імперії на федерацію.

У II Державній Думі (20 лютого – 2 червня 1907 р.) українська фракція налічувала 47 депутатів. М.Грушевський активно співпрацював з українською парламентською фракцією І Державної Думи, був одним з ініціаторів видання її фактичного друкованого органу – тижневика «Украинский вестник». На його сторінках він видрукував 11 суспільно-політичних праць, які увійшли до збірки «Освобождение России и украинский вопрос» (СПб., 1907). Див.: Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2002. – Т. 1. – С. 383 – 535. Низку публікацій про українське питання в І Державній Думі М.Грушевський подав 1906 р. у «Літературно-науковому вістнику». Згодом ці праці увійшли до збірки «З біжучої хвилі. Статті й замітки на теми дня 1905 – 1906 років» (Там само. – С. 289 – 375). Детально про діяльність українських фракцій І та II Державних Дум див.: Касьянов Г.В. Українська інтелігенція на рубежі XIX – XX ст.: соціально-політичний портрет. – К.., 1993; Лотоцький О. Сторінки минулого. – Варшава, 1934. – Ч. 3. – С. 5 – 56.

…коли російське правительство, користаючи з війни, заходилося знищити і викорінити українство в Галичині… – під час Галицької битви (18 серпня – 21 вересня 1914 р.) Росія захопила землі Галичини, Буковини і Посяння, з яких була утворена тимчасова адміністративно-територіальна одиниця – Галицьке генерал-губернаторство на чолі з лідером русофілів графом Г.О.Бобринським. Російська адміністрація проводила політику швидкої інкорпорації окупованих територій до складу Російської імперії.

Своєрідною методичною вказівкою до розгортання репресій на окупованих землях Галичини стало видання Штабом Головнокомандуючого арміями Південно-Західного фронту в липні 1914 р. брошури «Современная Галичина. Этнографическое и культурно-политическое состояние ея, в связи с национально-общественными настроениями». Розгорнулося нищення українства в усіх його проявах – політичному, релігійному і культурному: були закриті українські школи, періодичні видання, друкарні, вчинені розгроми в НТШ, товаристві «Просвіта». Зазнала переслідувань Українська греко-католицька церква. Відбулись масові депортації української інтелігенції та священиків УГКЦ в північні райони Росії.

Після відступу у 1915 р. російські війська взяли заручниками близько 700 українських, польських і єврейських діячів. Політика російською уряду щодо західноукраїнських земель була засуджена російськими ліберальними колами. З трибуни IV Державної Думи лідер кадетів П.Мілюков назвав її «європейським скандалом». Детально див.: Бахтурина А.Ю. Политика Российской империи в Восточной Галиции в годы Первой мировой войны. – М., 2000; Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле (1914 – 1920). – Мюнхен, 1969. – С. 9 – 75; Єфремов С. До історії «Галицької Руїни» 1914 – 1915 рр. (В жандармському освітленні) // Україна. – 1924. – Кн. 4. – С. 127 – 144; Нарис історії «Просвіти». – Львів; Краків; Париж, 1993; Петрович І. [Крип’якевич І.] Галичина під час російської окупації. Серпень 1914 – червень 1915. – Львів, 1915.

Питання про долю засланих галичан та заручників М.Грушевський порушував у своїх публіцистичних працях під назвою «Из украинской жизни», видрукуваних у харківській газеті «Утро» в грудні 1915 р. (див.: Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т. 3. – С. 431 – 438). Відразу після Лютневої революції вчений наголошував на негайній потребі звільнення засланців у своєму листі до О.Керенського (машинописну копію надіслав П.Стебницькому (ІР НБУВ. – Ф. 244. – № 254); лист опублікований у виданні: Мельниченко В. Михайло Грушевський: «Я оснувавсь в Москві, Арбат 55». – М., 2005. – С. 404 – 405). Ці ж самі вимоги щодо висланих галичан-українців були висловлені в редакційній статті «Наши требования» (От украинских организаций), що відкривала № 1 – 2 журналу «Украинская жизнь» за 1917 р. Стаття була підготовлена за участю М.Грушевського, підписана Спілкою українських федералістів, Московським комітетом українських соціалістів-революціонерів, редакціями журналів «Украинская жизнь» та «Промінь», українською секцією Товариства слов’янської культури.

В сю можливість українське громадянство вірило перед війною, коли зав’язувалися, як здавалося, міцні зв’язки між ним і поступовим великоруським громадянством – йдеться про контакти українських діячів з російськими лібералами – трудовиками, кадетами, що створили так званий Прогресивний блок у Державній Думі. 16 лютого 1914 р. у Києві відбулась зустріч представників ТУП з головою Конституційно-демократичної партії П.Мілюковим. М.Грушевський мав на зібранні вступну промову, під час обговорень чітко визначив вимоги українців щодо автономії. На підставі доповідей, виголошених лідерами ТУП під час цієї зустрічі, 19 березня 1914 р. П.Мілюков виступив з промовою в Думі на підтримку українського руху (детально про ці зустрічі та текст промови лідера кадетів див.: Чикаленко Є. Щоденник. У 2-х т. – К., 2004. – Т. 1 (1907-1917). – С. 306-319).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 4, ч. 1, с. 13 – 14.