Промови на українській маніфестації
у Києві 19 березня 1917 р.
Михайло Грушевський
Промова біля Київської міської Думи
Народові українському, визволеному,
на вільній українській землі привіт і поклін!
Товариші, браття-українці! Впали з нас кайдани, наложені царською деспотією, ми можемо наново піднести прапор наших великих предків. Сімдесят літ тому тут, у Києві, найкращі сини нашого народу – Шевченко, Костомаров, Куліш і інші – постановили добиватися визволення України з московської кормиги, перетворення її в свобідну республіку, зв’язану федеративним зв’язком з іншими слов’янськими народами. Лютими карами, в’язницею, засланнями, заборонами відповіло на се московське правительство. Під тяжкими заборонами тримало воно навіть наше слово. Тільки тепер впали всі обмеження, заведені ним. Україна вступає як свобідний член в свобідну спілку народів Російської Федеративної Республіки. Минули часи, коли приходилося робити великі труди для якоїсь полегші від тої неволі, в яку узято наш край. Тепер можемо самі становити о собі, будувати нашу вільну, автономну Україну. Перед лицем найкращого сина нашого народу, невмирущого генія нашого слова, великого пророка нашого визволення присягнім в сю велику хвилю всі як один муж: одностайно і однодушно всім стати на велике діло і не спочити, і рук не спустити, доки не збудуємо тої автономної, вільної України.
Присягайте, браття, перед лицем народу нашого постояти за неї вірно і щиро. Амінь!
Промова з балкона Київської міської Думи
з привітним словом до Києва
Славному місту Києву, одвічній столиці української землі, її великому серцю, що разом з народом боліло його горем і раділо його радістю, що розливало кров енергії й хотіння по всьому його тілу – мій привіт!
Нове життя починається для нього. Злетіли з нього всі лихі хвороби, всі паразити, що обсіли його в часі упадку й неволі. Нехай іде воно знову в головах походу українського народу до долі і волі, нехай кермує воно ним в свідомості його великих завдань, нехай буде його головою, його мозком, – столичне місто вільної, автономної України, нехай нинішнє велике свято свободи [буде] добрим початком тому!
Промова на українському вічі на Софійській площі
Товариші, браття!
Двісті сімдесятий рік настав від великого повстання Богдана, коли український народ піднявся здобувати собі потоптані права, будувати свою державу, своє народовластя. Лукаве московське правительство, котрому в опіку передало свою свободу українське громадянство з великим гетьманом, приборкало вільний український народ і тільки тепер він може вернутися до свобідної політичної роботи на своїй землі, до здійснення тих завдань, що присвічували нашим предкам з-перед 270 літ: утвердити українське народовластя і державне право України в спілці з іншими народами Східної Європи, в Федеративній Республіці Російській. Під сими прапорами автономної демократичної України в Федерації Російській прийшли ви сюди. Під сими стягами, однодушно і одностайно, всі верстви і круги українського народу ходім на велике діло – будувати волю і долю українського народу!
Слава вільній, автономній Україні в Федеративній Республіці Російській.
Примітки
Вперше всі промови опубліковані у великій оглядовій статті «Українська маніфестація в Києві» в газеті: Нова рада. – 1917. – 25 березня [Тут і далі у першому розділі дату виходу газет подаємо за старим стилем. – Упоряд.]. – № 1. – С. 2 – 3. Промова біля будинку Міської Думи видрукувана перед тим у статті «Свято вільної України 19-го березоля у Києві» в газеті: Вісті з Української Центральної Ради у Києві. – 1917. – 21 березня. – № 2. – С. 1. Разом з передруком змісту «Вістей» ця промова подана в журналі: Український історик. – 1978. – Ч. 1 – 3. – С. 152. Увійшла також до збірки: Грушевський М. На порозі Нової України. Статті і джерельні матеріали / Редакція і вступна стаття Любомира Р.Винара. – Нью-Йорк; Львів; Київ; Торонто; Мюнхен, 1992. – С. 195 – 196. Усі три промови за «Новою радою» з розлогим оглядом маніфестації передруковані в журналі: Український історик. – 2002. – Ч. 1 – 4. – С. 71 – 77.
Подається за першодруком.
Промови були виголошені на українській маніфестації – першому масовому громадсько-політичному заході, організованому Українською Центральною Радою (УЦР). У ній взяло участь понад 100 тис. осіб (майже чверть населення міста) – українці-вояки, робітники, студенти, гімназисти, члени українських організацій, бранці-галичани тощо. Учасники зібралися біля Володимирського собору, заповнили також Бібіковський бульвар (тепер бульвар Шевченка) та вул. Володимирську біля Університету св. Володимира. М.Грушевський згадував пізніше: «Весь Київ, можна сказати, виступив: одні в процесіях, інші на них дивитись» (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 8. – С. 141).
Колони маніфестантів, прикрашені жовто-блакитними прапорами, національною символікою, пройшли вулицями Володимирською та Фундуклеївською (тепер Б.Хмельницького) на Хрещатик до будинку Міської Думи, на балконі якого зібралися представники нової міської влади. Почалися імпровізовані виступи. Слово перейшло до М.Грушевського. Д.Дорошенко згадував:
«Все стихло. Піднесеним голосом, – де він у нього взявся! – немов в якомусь натхненні, закликав нас Грушевський, щоб ми всі тут присягли під прапором Шевченка, що будемо боротись і не складемо зброї, аж поки не виборемо рідному краю автономії. Ми всі стали на коліна, підняли руки вгору і заприсягнули. Тут ентузіазм досяг найвищої хвилі. Юрба схопила Грушевського на руки і понесла на другий поверх Думи, на балкон, і звідти показали його народові. З тисячів грудей залунало: «Слава батькові Грушевському!» (Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле (1914 – 1920). – Львів, 1923. – Ч. 1. – С. 75).
Михайлівською вулицею маніфестанти піднялися на Софійський майдан, де відбулося Українське віче. На ньому виступили українські діячі М.Міхновський, М.Стасюк, С.Веселовський, М.Єреміїв. До слова знову був запрошений М. Грушевський, який закликав до утвердження українського народовладдя у Федеративній Російській Республіці.
Враження про маніфестацію та обставини, за яких він промовляв до народу, подав у своїх «Споминах» і сам М.Грушевський:
«Коли ми зблизились перед Думу, з балкона її почались промови до маніфестації. […]. Імпровізував і я коротку промову. Говорив я про велику хвилю, що надійшла і положила на наше покоління великий історичний обов’язок, котрий мусимо виконати, закликав присягтись перед прапорами, перед котрими я промовляв, перед лицем Тарасовим, що ми сьому обов’язково віддамо всі сили. Говорилось дійсно з душі радісної і бадьорої, і приймалось в щирості і повазі. Коли наша група підійшла до балкона Думи […], почали кричати, щоб я промовляв з балкона. З думського будинку прийшло кілька людей, щоб провести мене, але мене взяли на руки і так понесли через думський будинок, по сходах на балкон. […]
По сім я промовив кілька слів до маніфестації, котрі, очевидно, мало кому були чутні, в тім роді, що ми дякуємо за привітання і раді будемо спільними силами будувати новий свобідний лад, і маніфестація пішла далі, мене ж всадили на дрожку й повезли скоренько на Софійську площу, щоб там зайняти місце для промови, бо потім не можна було б пробитись через натовп процесій. На площі не було ніяких приспособлень для промовців. Навколо Богдана стояли дрова в сажнях. Вони мали служити трибунами. На одну з сих трибун виліз я, на сусідні – інші оратори» (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 8. – С. 140-144).
Віче на Софійському майдані ухвалило підготовлені Центральною Радою резолюції, в яких віталося відновлення народовладдя, висловлювалася підтримка Тимчасовому урядові та сподівання, що він негайно скличе Установчі збори, котрі мають ствердити заведення автономного ладу в Україні. Центральній Раді доручали порозумітися з Тимчасовим урядом. Українська маніфестація засвідчила злет українського національно-визвольного руху, її мета – виявити масовий характер руху – була цілком досягнута. М.Грушевський назвав день маніфестації найяснішим, найрадіснішим днем свого і українського життя взагалі.
Сімдесят літ тому тут, у Києві, найкращі сини нашого народу… – йдеться про Кирило-Мефодіївське товариство, що існувало у 1846 – 1847 рр. у Києві і ставило своєю метою побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, створення демократичної федерації слов’янських народів, знищення царизму, скасування станів та кріпосного права.
Лютими карами, в’язницею, засланнями, заборонами відповіло на се московське правительство – корпус документів слідчих справ членів Кирило-Мефодіївського братства надруковано у виданні: : У 3-х т. – К., 1990.
Україна вступає як свобідний член в свобідну спілку народів Російської Федеративної Республіки – піднесення національно-визвольного руху в 1917 р. відбувалося в тій чи іншій формі в усіх національних регіонах колишньої Російської імперії. Польща та Фінляндія, які завжди демонстрували прагнення до самостійного державного життя, домагалися незалежності. Національні рухи народів Прибалтики, України, Білорусі, Молдови, Криму, Кавказу та ін. висували на той час гасло надання автономії у складі Федеративної Росії.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 4, ч. 1, с. 3 – 4.