Треба ясніше!

Михайло Грушевський

Що воно таке? Питали ми два тижні тому, читаючи відповідь центрального російського уряду на домагання українського народу, предложені йому Українською Центральною Радою. Чи тільки безмежне і глибоке нерозуміння того, що діється перед його очима? Нерозуміння національного питання і життєвих народних потреб, виховане централістичною політикою, чи також традиційне централістичне лукавство, перейняте новими соціалістичними й революційними міністрами разом з міністерськими портфелями старого режиму і непорушно заховане й під новим червоним штандартом?

Ті кільканадцять день, що проминули з того часу, не дали нам відповіді на це питання, і воно знову встає перед нами, коли ми читаємо відозву центрального російського уряду до «горожан-українців» з 16 червня.

Тільки два дні перед тим юридична нарада при центральному правительстві розпублікувала свої постанови про українські домагання, котрими вона відкинула їх (домагання) від початку до кінця – навіть ті, по котрим правительство встигло вже було раніше дати офіціальні й неофіціальні зовсім прихильні одзиви.

Не можна сказати, щоб ця відмова виносилася з запалу: цілий місяць минув від часу, коли делегація Української Центральної Ради переказала домагання українського народу центральному урядові. Мав час роздумати про це і центр[альний] уряд, і його дорадники-юристи.

У наздогін за цими постановами, котрі не давали згоди навіть на українізацію школи, навіть на призначення урядовців з людей, які користуються довір’ям місцевої людності, навіть на поворот беззаконно висланих українських засланців, центральному урядові приходиться слати відозву «до братів-українців» з обіцянками «забезпечити права українського народу в місцевій адміністрації, самоуправі, школі й суді» – всього того, в чому тільки що було відмовлено Українській Центральній Раді.

Життя українське йшло за сей час настільки ж швидко, наскільки поволі обмірковував наші домагання центральний російський уряд. За цей час величаво відбувся Перший Всеукраїнський селянський з’їзд і виявив не тільки політичну і національну свідомість серед українського селянства, яка не снилася тим, що по старій пам’яті повторяли старі слова про селянську темноту, але й нову солідарність і непорушне довір’я його до нашого національного представництва, Української Центральної Ради. За ним пішов заборонений міністром Керенським Другий Всеукраїнський військовий з’їзд, який, власне, через цю заборону зробив тим більше вражіння своєю грандіозністю, багатим представництвом, власне, від фронтових частей, слабше представлених на першім з’їзді.

Обидва з’їзди, виявивши свою готовність іти у всім за Українською Центральною Радою, заразом жадали від неї рішучого слова супроти тої неприхильної позиції, яку зайняв центральний російський уряд. І доповнена вибраними цими з’їздами Радами селянських і військових депутатів Українська Центральна Рада сказала те рішуче певне слово, котрого ждали від неї – видала свій Універсал до українського народу, прийнятий з великим захопленням не тільки українським народом, але з певним вдоволенням прийнятий і неукраїнським громадянством, бодай частю його, яка побачила в нім запоруку ладу і свободи краю, забезпечення його від реакції й анархії тим великим ділом, яке приймала на себе Українська Центральна Рада.

І от, центральний російський уряд, що встиг відмовити по всім пунктам українських домагань, поставити в сумнів правомочність Української Центральної Ради і навіть (устами прем’єра) – право українців промовляти іменем «Юга Росії», – як-от уже побачив себе змушеним пошукати порозуміння з оцим самим українським народом, котрому тільки що у всьому відмовив.

Як же це думає тепер зробити центральний російський уряд? Про це він у своїй відозві до «братів-українців» говорить доволі глухо і невиразно.

«Тимчасовий уряд вважав і вважає своїм обов’язком ввійти в порозуміння з громадськими демократичними організаціями України щодо тих переходових заходів, які можуть і мусять бути зроблені в дальшім часі, щоб забезпечити права українського народу в місцевій адміністрації» і т. д. і «підготовити перехід до того останнього свобідного устрою, який Україна мусить дістати з рук всенародного Учредительного зібрання».

Програма, нівроку, доволі «постепенна», так що й не знати, як вона може бути вміщена в ті три місяці, що ділять нас від призначеного до виборів в Учред[ительне] зібрання часу.

Але головне, що неясно, це те, як хоче її центральний уряд здійснити? Як розуміти його слова про порозуміння?

Чи значать вони, що необачно відмовивши в правомочності Українській Центральній Раді представляти волю українського народу, центральний російський уряд похопився в цій помилці і наміряється повести переговори з нею – і тільки не рішається тепер признатися в цім виразно?

Чи він справді хоче поминути Українську Центральну Раду і повести переговори про способи задоволення «в дальшім часі» українських потреб з громадськими демократичними організаціями України» більш правомочними, тобто вибраними на підставі загального, рівного, безпосереднього і таємного голосування?

Розуміється, для заведення нових переговорів з Українською Центральною Радою треба маленької відваги – признати свою помилку і визнати Українську Центральну Раду для даного моменту вповні правомочним представницьким органом українського народу.

Але шукати порозуміння з якимись «демократичними організаціями України», минаючи Українську Центральну Раду, єдине представництво, сотворене й прийняте українським народом, це було б таким нерозважним вчинком, наслідки якого трудно навіть передбачити. Як відомо, опублікування відозви попередили телеграми петербур[зького] агентства з 15 червня, в котрих було сказано, що центральний російський уряд звернеться до «братнього українського народу», пояснюючи йому «серйозність положення і небезпеку ухвал київської Ради». Українська преса відповідно оцінила таку можливість як пробу сіяння анархії між українським народом. І якщо агентська телеграма скільки-небудь відкриває дійсні заміри російського центрального уряду – поминаючи Українську Центральну Раду пошукати підмоги і грунту в якихось «демократичних організаціях України», то від таких рисковних проб російський центральний уряд його прихильники мусять остерегти найрішучим способом!

Український народ таких анархічних заходів не потерпів би, це вірно, і наслідки їх були б для російського центрального уряду такі сумні, як він, мабуть, собі й не уявляє.

Сама можливість їх не може не тривожити, і тому в інтересах ладу і спокою було б бажано, щоб центральний російський уряд не загаявсь означити свою тактику в українськім питанні більш виразно, одверто і ясно, ніж це він зробив в своїй відозві до українського народу.

Примітки

Вперше опублікована в газеті: Народна воля. – 1917. – 21 червня (4 липня). – № 40. – С. 1 – 2. Підпис: М.Грушевський. Відтоді стаття не передруковувалася і не внесена до жодного бібліографічного покажчика праць М.Грушевського.

Подається за першою публікацією.

До написання статті М.Грушевського спонукала поява першої офіційної реакції центральної влади на проголошення І Універсалу УЦР – відозви «Украинскому народу», яка була оприлюднена за підписом голови Тимчасового уряду князя Г.Львова 16 червня 1917 р. Очевидно, після появи І Універсалу Тимчасовий уряд намагався пом’якшити жорстку позицію щодо домагань Центральної Ради. У відозві він вдався до демагогічних обіцянок – забезпечити національні права українців «в местном управлении и самоупралении, в школе и суде», тобто всього того, в чому відмовив перед тим делегації Центральної Ради.

У статті піддані критиці розпливчастість і невиразність обіцянок центральної влади, яка у своєму зверненні проігнорувала Українську Центральну Раду та висловила бажання увійти в порозуміння з незрозумілими «общественно-демократическими организациями Украины». Єдиною організацією, з якою може шукати порозуміння в Україні Тимчасовий уряд, наголошував автор, є Центральна Рада, яка за останній місяць зміцнилася організаційно й сказала своє рішуче слово – видала Універсал, з великим захопленням зустрінутий в Україні.

…читаючи відповідь центрального російського уряду на домагання українського народу… – див. коментар до статті «Що воно?».

…відозву центрального російського уряду до «горожан-українців» з 16 червня – 15 червня 1917 р. Тимчасовий уряд на пропозицію його голови Г.Львова ухвалив звернутись до українського народу з особливою відозвою, якою намагався дещо згладити свою жорстку і непоступливу позицію на переговорах з делегацією Центральної Ради. 16 червня 1917 р. відозва «Украинскому народу» була оприлюднена (див.: Український національно-визвольний рух. Березень – листопад 1917 року: Документи і матеріали / Упоряд.: В.Верстюк (керівник) та ін. – К., 2003. – С. 442 – 444). Передбачалося також створення спеціальної комісії для ознайомлення на місцях

«с потребностями и пожеланиями украинского населения, поскольку они касаются культурно-национальных и общественно-политических задач, выдвигаемых в обращениях к Временному правительству и в постановлениях Украинской Центральной Рады, а также других местных общественных организаций» (Там само. – С. 435 – 436).

Тільки два дні перед тим юридична нарада… – йдеться про консультативний орган при Тимчасовому уряді, утворений 22 березня 1917 р. у складі 8 членів, головним чином кадетів-юристів. Очолював нараду спочатку Ф.Кокошкін, потім М.Лазаревський. 1 червня 1917 р. юридична нарада, яка займалася правовою оцінкою українських домагань, визнала, що Тимчасовий уряд не є правочинним вирішувати питання надання автономії України, а Центральна Рада не є представником «всього населення України».

…цілий місяць минув від часу, коли делегація Української Центральної Ради переказала домагання українського народу центральному урядові – доповідна записка делегації УЦР до Тимчасового уряду та Виконавчого комітету Петроградської ради робітничих та солдатських депутатів з питань автономії України була передана 16 травня 1917 р. (див.: Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: У двох томах. – К., 1996. – Т. 1. – С. 93-98).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 4, ч. 1, с. 44 – 46.