Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Від слова до діла!

Михайло Грушевський

Автономія – федерація! Широка автономія України в її етнографічних межах в федеративнім зв’язку з демократичною Російською Республікою. Се наша платформа, се гасло, з котрим підіймаються і стають безконечні лави українського війська, селянства, робітництва, молоді, інтелігенції, і з ними пліч-о-пліч все нові й нові групи інших народностей України, з неукраїнських меншостей української землі. Поки що відокремлені, вони щодалі будуть певно ставати густіші і більші, в міру того, як буде їм вияснятися реальна сила українства і усвідомлятиметься дійсний характер його – що воно не має в собі нічого насильного, виключного, агресивного, ніяких апетитів до панування, гноблення чи до обмежування в правах інших народностей.

Але яким шляхом мусимо йти до тієї мети, яким способом здійснювати се гасло?

Уставлення автономного ладу в національних територіях і федеративного устрою в Російській Республіці, так само як і самої сеї республіки, призначено на Установчі збори Російської держави. Тимчасове правительство запевняє в своїм бажанні скликати сі збори якнайшвидше, але не таїть трудностей, зв’язаних з скликанням їх в тих обставинах, коли величезна маса мужеської людності, найбільш цінна й активна, стоїть на фронті, в окопах, або пробуває за границями в полоні. Кінець кінцем зістається неясним і невідомим, як скоро можна буде скликати ті збори, чи можливо се буде раніше кінця війни й демобілізації армії. А до того часу – чи та програма автономії й федерації має зіставатися тільки в формі декларації, і ми й інші народності та групи, заінтересовані в її здійсненні, будемо займатися самою агітацією за неї та приготовленнями до виборів до Установчих зборів?

Мабуть, ні! Се була б недопустима пасивність, злочинне занедбання, становище, не згідне з духом нинішнього часу, поведения, навіяне дореволюційним способом мислення, у власті котрого нам ніяк не можна зіставатись!

Велика революція, пережита нами, була не тільки увільненням від царської деспотії, але й від уз того бюрократичного формалізму, що завданням своїм ставив полонити всяку ініціативу, гальмувати всяку самодіяльність людини і громадянства. Воно, се громадянство, навикши ходити як віл у ярмі, ще не може відразу навикнути до самодіяльності й ініціативи, далі жде всього згори – щоб йому звідти щось виразно позволили (по старому принципу – що не дозволене, то, можливо, й заборонене), до чогось закликали, щось задекретували. Тим часом новий лад, власне, чекає від громадянства, щоб воно якскорше, не гаючися, самоорганізувалося відповідно новим принципам свободи й самодіяльності, приноровляючися до обставин місцевого життя, до вимог даного моменту, аби скріпити новий свобідний устрій і забезпечити його від усяких лукавих замислів явних і тайних ворогів свободи й демократизму.

І так мусить бути. І раніше явна була неможливість правити і кермувати життям усеї двістімільйонної Росії, з її безконечними відмінами національностей і областей, культурних і економічних умов, навіть в сорозмірно спокійних обставинах і наладжених формах правління. Як можна тепер від Тимчасового правительства чекати всякого розпорядку, нормувань і декретувань усього, коли сьому правительству приходиться розриватись між скріпленням фронту, занедбаного старим режимом, страшенним розвалом тилу, сотвореним тим же режимом, і укріпленням здобутків революції?

Як можна до того всього покладати на нього ще й організацію нового життя на місцях? Очевидно, Тимчасове правительство не може того всього подолати; воно чекає, щоб на місцях прихильники нового ладу, свободи й демократії організували його самі, і готове дати санкцію, приложите свою печатку до всього того, що буде зроблене в тім напрямі на місцях. Життя страшенним рухом летить вперед; що не поспіває за ним, ним самим розпадається, нищиться і гине. Треба творити нові форми організації згідно з новими умовами. Робити се можуть тільки організовані сили на місцях. Тимчасове правительство се розуміє.

Ми бачимо цілий ряд таких виступів його, де воно санкціонує ті домагання країв і народностей, які йому приносяться. З різних сторін ідуть вісті, що місцеві національні більшості беруть на себе вже тепер справу організації свого краю на нових, автономних підставах в порозумінні з національними меншостями своїх країв і з Тимчасовим правительством.

В середині березня ми прочитали звістку, що литовські національні організації постановили в найближчім часі скликати комітет, зложений з представників литовської більшості і народностей-меншостей сього краю (жидів, білорусів, поляків і великоросів), щоб організувати автономний лад в литовських губерніях, і Тимчасове правительство дало вже на те свою принципіальну згоду. Тіждень по тім читали ми про аналогічну постанову Білоруського національного з’їзду, що вибрав виконавчий комітет і поручив йому в порозумінні з Тимчасовим правительством організувати урядування на Білій Русі. Коло того ж заходилися естонці, жадаючи вилучення їх національної території з дотеперішніх губернських поділів і уставлення на ній генерального комісара. Недавно були звістки і про латишів, про молдаван. Роблять в тім напрямі заходи й інші народи Росії.

На великій українській території треба, розуміється, більше часу, щоб порозумітись з іншими народами й виробити програму організаційної роботи в спілці з ними. Але провідна лінія наша буде та сама. Ми не можемо з заложеними руками сидіти і чекати, що нам принесуть Установчі збори – який там лад буде уставлений, який напрям візьме перевагу – централістичний чи федералістичний, чи признає він автономію, якої хочемо, чи заперечить.

Як і інші народи Росії, але ще більше, ніж котрий з них, ми навчені гірким досвідом про те, як сильно сидять централістичні змагання навіть у кращих представниках великоруської інтелігенції. Ми мусимо рахуватися з тим, що й тепер усі наші декларативні заяви про потребу широкої національно-територіальної автономії, поки вони будуть тільки деклараціями або не виходитимуть з меж фактичної українізації органів місцевого самоврядування або місцевих установ, будитимуть у тих кругах сумніви і скептичні рефлексії щодо того, поскільки, мовляв, се домагання автономії реальне, дозріле, закорінене в житті. А у великоросійських централістів знайдуться союзники і між недержавними національностями!

Ми не можемо в таких обставинах рискувати тим, що являється питанням життя і смерті в нинішніх умовах для нашого народу і для всього краю, для всеї людності його – його широкою автономією. Ми не можемо ставити сього домагання в залежність від того, чи збереться на Установчих зборах централістська чи автономно-федералістична більшість, чи автономісти-федералісти потягнуть за собою інших. Ми мусимо йти напевне.

Тільки поставивши всіх перед фактом, ми розвіємо їх сумніви – так, як реальні виступи українства в останніх тижнях примусили замовкнути старі балачки про те, що, мовляв, українство не має грунту в масах, і т. ін. Тільки творячи самі автономію України, українізуючи або творячи нові органи місцевого самоврядування в контакті й порозумінні з іншими народностями, об’єднуючи їх спільними установами і вінчаючи об’єднання автономним органом цілої України (я намічую тут план, а не хронологічний порядок сеї роботи, котра повинна йти одразу знизу, зверху і зсередини), ми доведемо тим самим реальність, жизненість і корисність сього домагання.

Підтримуючи всею силою сеї організації новий лад, творячи з неї міцну твердиню його, піддержуючи нею Тимчасове правительство у всім, що служитиме скріпленню свободи і демократії, ми будемо йти в контакті з ним і в сій нашій роботі в краї. І, нарешті, ухваливши нову організацію краю об’єднаною волею представництва України, організованого так, щоб воно дійсно могло виявити волю людності всеї нашої країни, ми не будемо з тривогою чекати висліду Установчих зборів, як розіграння якоїсь всеросійської лотереї, а будемо знати, що вони нам дадуть.

Дадуть те, що, властиво, по самій ідеї своїй дати повинні – останню юридичну санкцію того устрою, який виробиться на місцях, в національних і всяких інших областях, в згоді з принципами свободи й демократизму, за порозумінням місцевих національних і класових груп, і Установчим зборам буде предложений вже до остаточного потвердження і затвердження.


Примітки

Вперше опублікована в газеті: Нова рада. – 1917. – 31 березня. – № 5. – С. 1. Підпис: М.Грушевський. З незначними доповненнями, виправленнями, уточненнями дат (зокрема, фраза в газетній публікації «півтора тижня тому ми читали звістку, що литовські національні організації» у збірці змінена на «в середині березня») автор вніс статтю до збірки: Вільна Україна. – К., 1917. – С. 7 – 10. Передрук: Великий Українець. Матеріали з життя та діяльності М.С.Грушевського / Упоряд. А.П.Демиденко. – К., 1992. – С. 102-105.

Подається за збіркою: Вільна Україна. – К., 1917. – С. 7 – 10.

До написання статті М.Грушевського спонукало усвідомлення, що український рух уже визначився із своєю політичною метою – автономія і федерація, тоді як Тимчасовий уряд відкладав вирішення національного питання в Росії до Всеросійських Установчих зборів. Автор намагався донести до українського громадянства думку, що українському народу не слід чекати в бездіяльності, поки його долю вирішать Установчі збори, скликання яких відкладається на невизначений термін. У порозумінні з іншими народами Росії, які також прагнуть самовизначення, треба будувати своє внутрішнє життя і прийти до Установчих зборів вже з готовою автономною організацією краю.

Широка автономія України в її етнографічних межах… – йдеться про те, що українська автономія мала існувати в певних територіальних рамках, які на той час офіційно не були визначені. Громадсько-політичні кола Російської імперії сприймали Україну як певну етнографічну територію без визначених меж. Серед українських тогочасних політиків найбільш поширеною була думка про визначення території за етнографічним принципом. Українськими вважалися ті землі, на яких серед місцевого населення переважали українці.

До таких у 1917 р. у повному складі належали 9 губерній: Волинська, Катеринославська, Київська, Подільська, Полтавська, Харківська, Херсонська, Чернігівська (за винятком чотирьох північних пов.: Мглинського, Новозибківського, Стародубського, Суразького), Таврійська (без Криму), а також окремі повіти: Хотинський пов. (79% українців) Бессарабської губ.; Брестський (64,4%) та Кобринський (79,6%) пов. Гродненської губ.; Грубешівський та Томашівський пов. Люблінської губ.; Влодавський пов. Сідлецької губ.; Бірюцький (69,3%), Богучарський (82,2%), Валуйський (52,9%), Острогозький (93,5%) пов. Воронезької губ.; Гайворонський (57,3%), Новооскільський (50,8%), Путивльський (51,9%) пов. Курської губ.; Медвеженський (58,4%) і Новогригоріївський пов. (50,7%) Ставропольської губ.; Таганрозький округ (61,7%) Області Війська Донського; Катеринодарський (51,8 %), Єйський (73,9%) і Темрюцький (75,2%) відділи Кубанської області (див.: Український національно-визвольний рух. Березень – листопад 1917 року. Документи і матеріали / Упоряд. В.Верстюк (керівник) та ін. – К., 2003. – С. 151 – 152; Українці. Східна діаспора: Атлас. – К., 1993. – С. 6-7).

…Установчі збори Російської держави – йдеться про загальнонаціональний з’їзд депутатів, який мав визначити засади державного устрою Росії після повалення самодержавства і відповідно до них виробити основний закон (конституцію).

Уряд оголосив себе «тимчасовим» до скликання Всеросійських Установчих зборів на засадах загального, рівного, таємного і прямого виборчого права. До цього часу відкладалося вирішення ключових державних проблем – про політичний устрій, аграрну реформу, самовизначення народів Росії. Через різні причини вибори були проведені в строк лише в 39 (із 79) виборчих округах. Загалом було обрано 715 депутатів. Ще до відкриття зборів деякі лідери кадетської та есерівської партій були позбавлені депутатських мандатів, 5 (18) січня 1918 р. у присутності 410 депутатів Установчі збори розпочали роботу в Таврійському палаці. Вранці 6 (19) січня охорона палацу наказала присутнім покинути приміщення. У ніч на 7 (20) січня ВЦВК затвердив написаний раніше В.Леніним декрет про розпуск Установчих зборів. Детально див.: Протасов Л.Г. Всероссийское Учредительное Собрание: история рождения и гибели. – М., 1997.

На момент написання статті питання про скликання Українських Установчих зборів ще не стояло на порядку денному українського суспільно-політичного життя. Хоча невдовзі ці вимоги стали в центрі обговорення всіх військових, селянських, робітничих, професійних, партійних з’їздів. Вперше Українські Установчі збори як принцип самовизначення України були проголошені у І Універсалі УЦР (10 червня 1917 p.).

Ми бачимо цілий ряд таких виступів його, де воно санкціонує ті домагання країв і народностей, які йому приносяться – йдеться про ухвалу Тимчасового уряду від 19 березня 1917 р. передати на розгляд міністрів, обер-прокурора Св. Синоду, державного контролера та юридичної наради документи про тимчасове адміністративне управління, місцеве самоуправління та національне самовизначення в Литві та Естонії (див.: Український національно-визвольний рух. Березень – листопад 1917 року. – С. 64 – 70).

В середині березня ми прочитали звістку, що литовські національні організації постановили… – див.: «Постановление Литовского Национального Совета в составе партий […] от 13-го марта 1917 года» (Там само. – С. 65 – 67).

Коло того ж заходилися естонці… – див.: «Положение о временном устройстве административного управления и местного самоуправления Эстонского края» (Там само. – С. 68-70).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 4, ч. 1, с. 15 – 17.