Велика хвиля

Михайло Грушевський

Велика хвиля настала! Впали з України кайдани, в котрі прибрала її лукава політика Московського царства, коли визволений великими зусиллями український нарід передав в його опіку свою новоздобуту свободу!

Як тільки виявилася дійсна основа московської політики – її заміри трактувати українців не як вільних спільників, а простих підданців московського царя, власність Московського царства, українське громадянство, його політичні провідники голосно і рішучо запротестували против сього. Вже через чотири роки по підданні цареві маніфестом 1658 року вони проголосили своє піддання за уневажнене, свій зв’язок з Москвою за розірваний. Але царське правительство як раз узяло під свою руку український нарід, так уже не хотіло вертати йому волі – права рішати про себе. Використовуючи кожду внутрішню незгоду в українськім громадянстві, класові і всякі інші суперечності, що розбивали одностайність української політики, воно нитку за ниткою сплітало міцні ретязі на український нарід і нарешті привело його до того поневолення, до тої безрадності і упадку, в котрім він опинився сто літ пізніше.

Всі героїчні зусилля, всі жертви і заходи кращих синів України в пізніших десятиліттях зоставались без успіху. Російський спрут цупко тримав свою здобич, і тільки російська революція визволила нас, розтявши нервовий центр його. Ми знову стали з підданців горожанами, вільними і повноправними, і можемо знову рішати про себе, становити право для себе і будувати долю свого народу, своєї землі. В вільній Російській Республіці не може бути невільних народів, так само як не може бути невільних людей!

Сю глибоку зміну в становищі нашого народу і нас, як його представників, ми мусимо в повній глибині відчути і з неї відповідні виводи зробити. Минули ті обставини, коли ми мусили виступати з петиціями, супліками, доказувати свої права навіть на культурне самоозначення, навіть на такі елементарні речі, як уживання своєї мови для своїх культурних потреб, допущення її до научання в школі, до уживання в урядах і суді.

Ще рік тому українське громадянство силкувалося прихилити уряд і законодатні органи до того, щоб вони звели українську справу в Росії з мертвої точки, признавши отсі елементарні домагання: занехання репресій, відновлення скасованої з початком війни української преси і українських організацій, заведення української мови в школі і в урядуванні. Ні уряд, що ще вірив тоді в можливість повного винищення українства в виїмкових обставинах війни, ні російські парламентарні круги, ні поступове російське громадянство тоді не послухали нашого голосу. Українство зісталося на мертвій точці репресій аж до останньої хвилі. Система утисків на українство була доведена до небувалих крайностей – дійшла свойого вершка, небувалого від ганебного указу 1876 року, саме в переддень революції, що переставила українську справу в зовсім інші обставини, на зовсім інший грунт.

Нічого більш помилкового не може бути тепер, як витягнути старі українські петиції й подавати їх наново правительству, як наші домагання в данім моменті. Не може бути більшого нерозуміння хвилі, як наші старі домагання вважати мірою українських потреб в теперішності і сповненням їх думати задоволити потреби нинішнього українського життя. Те, чого ми добивалися п’ять, чотири, три, навіть рік тому, коли б дане було тоді, було б прийняте українським громадянством з щирою подякою, і дійсно могло б мати своє значіння, було б добром для нашого народу, охоронило б його від переживання тяжких хвиль останніх літ, улегшило б йому дальший культурний похід. Воно, розуміється, потрібне й тепер, мусить бути уділення негайно, щедрою рукою, в розмірах найбільш широких, свобідних від усяких обмежень і застережень.

Але воно ніяк не може вважатися задоволенням українських потреб, «розв’язанням українського питання» для даного моменту. Се треба з усею рішучістю сказати про останню заяву Тимчасового правительства про його спочуття до «культурно-національного самоозначення народностей Росії». Не про нього тепер річ, і нікого воно тепер не інтересує на Україні. Українського питання вже нема. Є вільний, великий український нарід, який будує свою долю в нових умовах свободи.

Великі події, пережиті нами, зняли гальма з скритої енергії нашого народу. Як пригнетена спружина, вона підноситься перед здивованими очима чужих – і своїх.

Потреби і домагання України розгортуються в усій широті. Найбільше нещастя в сій хвилі і для правительства, і для провідників громадянства – се не поспіти за скорим розгортанням домагань моменту.

Царське правительство кінець кінцем засудило себе на смерть тим, що не могло йти з походом життя і дурило себе гадкою, що може його спинити або притримати, розложити задоволення навіть тих уміркованих вимог, які йому ставилися, на безконечні часи. Так можуть себе потопити і його наступники, і всі, хто беруться кермувати народним життям, чи нашим, чи загальноросійським, коли будуть водитися старими споминами про ті мінімальні жадання, які ставились в старих умовах життя, в тім черепашинім поступі, котрим воно поступало.

Остерігаємо їх від сього! Ми ж в кождім разі сих помилок не можемо робити! Мусимо тримати руку на пульсі народного життя і йти в ритм його биття. Воно тільки нам закон, йому ми мусимо коритись, його голосити всім, без огляду, чи воно буде їм приємне, чи ні.

Домагання, котрі висуває нинішня хвиля, можуть бути прикрою несподіванкою для багатьох. Але нема що робити! Мусимо їх ставити і проводити. Лагідно, по можності, і тактовно, скільки є змоги, але рішучо, рішучо, рішучо! Fortiter in re, suaviter in modo, як говорить старе прислів’я (твердо щодо самої речі, м’яко щодо форми).

Перед вагою моменту і відповідальністю, яку він кладе на всіх нас, мусять відступити на другий план всякі інші огляди й рахунки.

Воля нашого народу мусить бути сповнена.

Примітки

Вперше опублікована в газеті: Нова рада. – 1917. – 25 березня. – № 1. – С. 2. Підпис: М.Грушевський. Відразу ж газетний варіант статті був видрукуваний окремою листівкою Петроградським комітетом Української соціалістичної партії з деякими правописними змінами та розбивкою на менші абзаци. Автор вніс її до збірки «Вільна Україна» (К., 1917. – С. 3 – 4) з незначними правками та доповненнями. У 1917 р. варіант статті за збіркою був передрукований у львівському часописі «Шляхи» (Зш. 5 – 8. – С. 379 – 380). Текст статті за петроградською листівкою передрукований у журналі: Український історик. – 2002. – Ч. 1 – 4. – С. 44 – 46. Серед інших передруків див.: Грушевський М. На порозі Нової України. Статті і джерельні матеріали / Редакція і вступна стаття Любомира Р. Винара. – Нью-Йорк; Львів; Київ; Торонто; Мюнхен, 1992. – С. 141 – 143; Великий Українець. Матеріали з життя та діяльності М.С.Грушевського / Упоряд. А.П.Демиденко. – К., 1992. – С. 95-99.

Подається за збіркою: Вільна Україна. – К., 1917. – С. 3 – 4.

Стаття написана для першого числа всеукраїнської щоденної газети «Нова рада», яка почала виходити 25 березня 1917 р. її видання було організоване на кошти Товариства допомоги науці, літературі і штуці, й по суті «Нова рада» була спадкоємницею знаменитої «Ради». З газетою «Вісті з Української Центральної Ради», перше число якої з’явилося в день маніфестації 19 березня, «Нова рада» деякий час фактично виконувала функції друкованого органу УЦР. М.Грушевський згадував:

«Свою вступну статтю для «Нової ради», написану слідом за маніфестацією, я, власне, звернув проти мінімалізму в трактуванні моменту, його недооцінювання. Після перевороту 1918 р., та ще й до нього, мене в самостійницьких кругах представлено мінімалістом, людиною без державницького почуття. Але в перших стадіях революції я якраз був максималістом в порівнянні з переважною більшістю української інтелігенції» (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 8. – С. 144).

Стаття піднімала найгостріше і найактуальніше тогочасне питання про стратегічну мету українського національно-визвольного руху. Автор закликав українське громадянство не обмежуватися потребами вчорашнього дня, що лежали в національно-культурній площині, сміливо ставити політичні вимоги.

На початку своєї діяльності Центральна Рада, спираючись на традиційні вимоги українського руху, декларувала своїм завданням захист національно-культурних прав українського народу (див.: Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: У двох томах. – К., 1996. – Т. 1. – С. 38 – 39). Але досить швидко життя показало, що очікувані суспільством революційні зміни не можуть бути задоволені зрушеннями лише в національно-культурній сфері. Вперше питання про національно-державне самовизначення України М.Грушевський озвучив на Українському кооперативному з’їзді, що відбувся 14 – 15 квітня 1917 р. у Києві. Він сформулював головну політичну мету українського руху: національно-територіальна автономія у складі Російської держави.

Для кожного наступного номера «Нової ради» Грушевський писав нову статтю. Ці публікації склали цикл інформаційного, агітаційно-пропагандистського характеру з найбільш актуальних проблем українського руху. Згодом вони були видані окремою брошурою під назвою «Вільна Україна» (див.: Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 8. – С. 145; Верстюк В. Михайло Грушевський: політична публіцистика 1917 року // Український історик. – 2002. – Ч. 1 – 4. – С. 282 – 283).

Вже через чотири роки по підданні цареві маніфестом 1658 року вони проголосили своє піддання за уневажнене… – йдеться про Гадяцький договір, укладений гетьманом І.Виговським 16.09.1658 р. з урядом Речі Посполитої. Договір був спробою зберегти суверенітет України в умовах експансії Московської держави. За ним Україна (в межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств) мала входити на рівних правах до федерації з Польщею і Литвою як незалежне Велике князівство Руське.

…він опинився сто літ пізніше – йдеться про остаточну ліквідацію автономного устрою України за Катерини II, починаючи від скасування гетьманського уряду (1764) і закінчуючи знищенням Запорозької Січі (1775) та військового устрою Гетьманщини (1783).

Ми знову стали з підданців горожанами, вільними і повноправними… – йдеться про демократичні перетворення в Росії, започатковані Лютневою революцією. Монархія була скасована, утворений Комітетом Державної Думи Тимчасовий уряд ввів демократичні свободи, здійснив амністію з політичних і релігійних справ. 21 березня 1917 р. уряд скасував усі національні та віросповідальні обмеження прав громадян щодо місця проживання, права власності, освіти, військової служби, застосування мов національних меншин у діловодстві приватних товариств, у приватних навчальних закладах.

Ще рік тому українське громадянство силкувалося прихилити уряд і законодатні органи до того, щоб вони звели українську справу в Росії з мертвої точки… – на початку лютого 1916 р. українські діячі Полтави надіслали керівникам опозиційних фракцій IV Державної Думи М.Чхеїдзе та П.Мілюкову меморандум про забезпечення законодавчих гарантій культурно-національного розвитку українського народу. Студентська молодь Полтави, Києва, Харкова, Чернігова, Одеси звернулася до Думи з петицією політичного характеру, головною вимогою якої була автономія України на тих самих умовах, що й Польщі. Детально див.: Гермайзе О. Матеріали до історії українського руху за світової війни // Український археографічний збірник. – К., 1926. – Т. 1. – С. 271 – 354.

Свої настанови щодо вирішення нагальних українських питань через звернення до уряду М.Грушевський подавав у листі до С.Єфремова від 26 липня 1915 р.:

«Війна затягається, і як самі певне бачите, не можна відкладати вже до «після війни» – в наших внутрішніх ділах і в відносинах до правительства. Не переоцінюю зміни міністрів, але все ж поява нових людей (для укр[аїнців] зовсім нових) – се нагода виступити з укр[аїнськими] бажаннями. Перед мін[істром] внутр[ішніх справ] – заборона слова, цензура, доля висланих галичан. Перед мін[істром] освіти – мова в школі, справа приватн[их] шкіл і укр[аїнських] предметів в учит[ельських] семінаріях і серед[ніх] школах, у оберпрокур[ора] – українська проповідь, обрусеніє духовенства. Розуміється, добре було б, щоб не викликати якихось неприємних декларацій, хоч неприємні деклар[ації] чи не кращі, ніж зовсім ніяких?» (Листування Михайла Грушевського. – Київ; Нью-Йорк; Париж; Львів; Торонто, 1997. – Т. 1 / Упоряд. Г.Бурлака; ред. Л.Винар. – С. 170).

…відновлення скасованої з початком війни української преси і українських організацій, заведення української мови в школі… – йдеться про депутацію українських громадських діячів Ф.Матушевського, С.Русової та С.Іванова, яка 14 серпня 1915 р. вручила міністру народної освіти П.М.Ігнатьєву грунтовну записку про народну школу (див.: Докладная записка министру народного просвещения об украинской школе // Украинская жизнь. – 1915. – № 8-9. – С. 13-34). 16-18 серпня 1915 р. депутація у складі Ф.Матушевського, С.Петлюри та С.Русової подала лідерам прогресивних думських фракцій «Докладную записку о задачах внутренней политики в отношении к украинскому населению» за підписами редакторів закритих українських газет та журналів (Там само. – С. 5 – 12). На підставі останньої записки соціал-демократична фракція та трудова група внесли в Думу запит про утиски української преси. Запит підписали М.Чхеїдзе, О.Керенський та ін. (див.: Украинская депутация в Петрограде // Украинская жизнь. – 1915. – № 7 – 8. – С. 126, 131-134).

Система утисків на українство була доведена до небувалих крайностей… – йдеться про гоніння на українство, які почалися з вибухом Першої світової війни. 31 липня 1914 р. уряд запровадив військову цензуру, на початку січня 1915 р. за наказом начальника Київської військової округи київський губернатор видав розпорядження про припинення на весь час військового стану всіх українських періодичних видань.

Внаслідок цих актів упродовж серпня 1914 р. – січня 1915 р. були закриті українські видання «Рада», «Українська хата», «Маяк», «Літературно-науковий вістник», «Україна», «Записки Українського наукового товариства в Київі», «Дзвін», «Сяйво», «Світло», «Рілля», «Наша кооперація». Єдиний незакритий часопис «Рідний край» був змушений перейти на «ярижний» правопис. Ще раніше, наприкінці серпня 1914 р., були закриті українські часописи у Львові (див.: Животко А. Історія української преси. – Київ, 1999. – С. 242 – 246).

Припинили діяльність нечисленні українські національно-культурні організації. У Києві був закритий український клуб «Родина», згорнуло свою діяльність Українське наукове товариство. М.Грушевський прибув до Києва наприкінці листопада 1914 р. і був заарештований за звинуваченням у австрофільстві і засланий до Симбірська. Під загрозою арешту опинився Є.Чикаленко. До Сибіру заслали тисячі галичан. Про настрої української громадськості на початку війни, долю її провідних діячів див.: Чикаленко Є. Щоденник: У 2-х т. – К., 2004. – Т. 1. (1907-1917). – С. 330-338.

Проблемам переслідування українства в умовах війни присвятив свої публіцистичні праці «На распутьи», «Как понимать?», «Из украинской жизни» М.Грушевський. Статті написані на засланні (в Казані), опубліковані у виданнях: Украинская жизнь (Москва). – 1915. – № 10. – С. 5-9; 1916. – № 4-5. – С. 7-Ю; Утро (Харьков). – 1915. – 25 ноября; 3 декабря (див. Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т. 3. – С. 424 – 427; 431-438; 472-474).

…про останню заяву Тимчасового правительства про його спочуття до «культурно-національного самоозначення народностей Росії» – основні напрями діяльності Тимчасового уряду були викладені у виданій 3 березня 1917 р. «Декларації», яка обіцяла підтримку культурного самовизначення недержавних народів Росії.

Українського питання вже нема. Є вільний, великий український нарід, який будує свою долю в нових умовах свободи – цієї фрази у першодруці статті в «Новій раді» не було. Доповнена автором при укладанні збірки «Вільна Україна».

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 4, ч. 1, с. 6 – 7.