Чи Україна тільки для українців?
Михайло Грушевський
З різних сторін до мене звертаються з тривожними запитаннями, чи се за нашою згодою і відомістю виголошуються по різних місцях такі слова, що Україна тільки для українців, а «кацапам» звідси треба забиратись, що всякі посади на Україні повинні тепер займати тільки українці, а іншим людям робить тут нічого. Сі розмови дуже неприємно вражають навіть дуже прихильних для українства людей, а деякі люди поступові, ідейні з неукраїнців, які по-своєму старалися для краю, беруть собі такі розмови до серця і справді збираються з України перебиратися до інших сторін. Не маючи змоги окремо відповідати на такі запитання і заспокоювати затривожених, я ще раз беруся за перо, щоб сею дорогою відповісти з усею рішучістю – НІ!
Ні я, ні мої товариші, організовані українці, не згоджувалися з такими поглядами, не мали ніяких таких гадок, навпаки – завсіди проти них виступали і виступатимуть, бо вони не згідні ні з нашими принципами, ні з інтересами України.
Ми думаємо якраз, що Україна не тільки для українців, а для всіх, хто живе на Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю і його людності, служити їй, а не оббирати, не експлуатувати для себе.
Всякий, хто водиться такими поглядами, дорогий співгорожанин для нас, незалежно від того, хто б він не був – великорос, жид, поляк, чех. А хто хоче тільки живитися з праці народної, бути паразитом, поїдателем солодких кусків – той нам не потрібен, без різниці, чи він неукраїнець, чи українець.
Виклики про «Україну для українців» відзивалися не від нинішнього дня. Але вони походили від окремих людей або від дрібних гуртків, які зіставалися поза межами організованого поступового українства. А організоване українське громадянство безоглядно заявлялося против них.
Десять літ тому назад наш визначніший письменник В.Винниченко сих людей, котрі навіть в українських тюрмах не хотіли терпіти кацапів і веліли їм забиратися до Московщини. В сій іронії був глибокий зміст. Поки Росія була в’язницею народів, Україна зробилася тісною камерою сеї в’язниці, й її арештанти, збиті силоміць докупи, позбавлені свободи й ініціативи, не маючи виходу з свого неможливого становища, зривали серце на своїх товаришах, шукаючи між ними ще слабших, ще більш обділених долею.
На сім грунті виростав шовінізм, антисемітизм, «сей дурацький соціалізм», як його влучно прозивано, і всякі інші викривлення громадської думки. Але в просторій хаті широкої автономії України, котру будуємо на міцних підвалинах російської революції, повинно знайтися місце всім корисним, активним робітникам, перейнятим бажаннями добра громадянству, без різниці їх національності, партійних поглядів й ідеології.
Різні вихватки, не згідні з сими нашими принципами, походять часом від людей, рознервованих пережитим українським лихоліттям, нагінками правительства і неприхильністю російського і зросійщеного громадянства. Не хочу тим оправдувати їх, але все-таки добачаю в тім деякі «лагодячі обставини» (смягчающие обстоятельства), коли маємо тут до діла з людьми, які давніше справді терпіли за своє українство. Але се, мабуть, буває дуже-дуже рідко. Скільки можу судити, далеко частіше вихвачуються з такими шовіністичними гаслами люди, які дуже тихо сиділи під час попередніх нагінок на українство і стали виявляти незвичайну прудкість, тільки коли запахло в повітрі печеним.
Вони дійсно виявляють велику готовість спихати «кацапів» і займати їх місця з «присвоєним содєржанієм, отоплєнієм і освєщенієм» й всіма іншими онерами. Але ся готовість їх не викликає ніякого спочуття в кругах організованого українства!
Ми навпаки хочемо задержати на місцях всіх старих корисних, ідейних робітників, щирих прихильників свободи і демократизму, готових приноровитесь до потреб нового життя українського народу і цілої України. Коли ми виводимо свідомих українців на провідні місця, то тільки для того, власне, щоб дати новий напрям, нову орієнтацію діяльності сих установ і організацій в умовах визволеного українського життя. Без усякої радості віддаємо ми на се діло наших товаришів, відриваючи від нашої організаційної роботи, і вони приймають сі доручення не як добрий кусок, а як малоприємний обов’язок перед даною хвилею.
Потреби української національної роботи – організаційної, літературної й політичної – такі великі тепер, що стараємося відставляти від неї якнайменше сил, і тому завсіди готові зіставити кожне місце в руках людини нам созвучної, суголосної, що стоїть на грунті інтересів краю й його людності, признання прав і потреб української більшості, при забезпеченні прав меншостей. Чим більше буде таких певних і суголосних, солідарних з нами людей з неукраїнців, тим легше буде робота українців, і тому вони можуть їх тільки вітати тут, на Україні.
Примітки
Вперше опублікована в газеті: Нова рада. – 1917. – 15 квітня. – № 15. – С. 1. Підпис: М.Грушевський. Через недосконалу коректу та поспіх у газетному варіанті пропущений фрагмент тексту. Статтю з виправленнями автор вніс до збірки «Вільна Україна» (К., 1917. – С. 13 – 14). Невдовзі за збіркою статтю передрукував львівський часопис: Шляхи. – 1917. – Зш. 5 – 8. – С. 384 – 385. Серед інших передруків див.: Грушевський М. На порозі Нової України. Статті і джерельні матеріали / Редакція і вступна стаття Любомира Р. Винара. – Нью-Йорк; Львів; Київ; Торонто; Мюнхен, 1992. – С. 138 – 140; Великий Українець. Матеріали з життя та діяльності М.С.Грушевського / Упоряд. А.П.Демиденко. – К., 1992. – С. 108-110.
Подається за збіркою: Вільна Україна. – К., 1917. – С. 13 – 14.
Приводом до написання статті було занепокоєння М.Грушевського існуванням радикального крила українського руху, яке залишалося поза рамками Центральної Ради:
«Дві течії з сього боку ми вважали небезпечними, – писав він, – крайній український націоналізм («Україна для українців») і споріднене з ним самостійництво («Самостійна Україна»)» (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 9. – С. 120).
Про те, чи є серед українського руху течія «Україна для українців», допитувалась російська демократія Києва напередодні Українського національного конгресу, а «в пресі висловлялись побажання, щоб мотиви, змагання і значення українських націоналістичних течій були вияснені в інтересах самого українського руху» (Там само). Провідником самостійництва як політичної течії був М.Міхновський, голова Української народної партії (УНП). Самостійники створили Український військовий клуб ім. гетьмана П.Полуботка й вели пропаганду щодо створення національної армії.
М.Грушевський вважав самостійництво надто радикальним і навіть небезпечним для української справи. Пізніше, коли він писав спогади (1924 р.), навіть назвав цей рух фашистським. Хоча сучасні дослідники, зокрема В.Верстюк, не розглядають самостійників як альтернативу Центральній Раді (Верстюк В. Михайло Грушевський: Політична публіцистика 1917 року // Український історик. – 2002. – Ч. 1 – 4. – С. 284). Дві точки зору щодо ролі представників самостійницького спрямування у становленні Центральної Ради див.: Верстюк В.Ф. Українська Центральна Рада: період становлення // УІЖ. – 2007. – № 2 . – С. 23 – 46; Турченко Ф.Г. Утворення Української Центральної Ради: джерела та їх інтерпретації // Там само. – С. 63 – 77; Його ж. Микола Міхновський. Життя і Слово. – К., 2006.
Стаття гостро критикувала одну з програмних тез очолюваної М.Міхновським УНП як таку, що лише шкодить українській справі. Голова Центральної Ради заявив рішуче «ні» спробам посварити українців з іншими народами, що живуть в Україні. Він стверджував, що Україна буде рідним домом для всіх націй, що живуть у ній і працюють на її добро. Подальший розвиток Української революції призвів до трансформації українського самостійництва. Утворена в грудні 1917 р. Українська партія самостійників-соціалістів (УПСС) у своїй програмі відмовилася від виключно націоналістичних гасел, зайняла виважені державницькі позиції, проголосивши своєю метою побудову Української незалежної держави. Вона стала однією з партій українського національного табору, брала участь у розбудові і захисті української державності впродовж 1917 – 1921 рр.
Виклики про «Україну для українців « відзивалися не від нинішнього дня – гасло «Україна для українців» – один з принципів українського націоналізму – з’явилося на рубежі XIX і XX ст. Наприкінці 1901 – на початку 1902 рр. сформувалася Українська народна партія, що проголосила своєю метою боротьбу за незалежність України. її провідник і головний ідеолог М.Міхновський у 1903 р. став автором програмного документа, своєрідного маніфесту самостійників «Десять заповідей УНП». В оригіналі у пункті 3 цього документа записано: «Україна для українців, тому виганяй з неї усіх ворогів-зайдів». Повний текст «10 заповідей» див.: Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань 1917 – 1918 рр. (про що «історія мовчить»). – Львів, 1994. – С. 24 – 25.
Десять літ тому назад наш визначніший письменник В.Винниченко їдко висміяв сих людей… – йдеться про гумористичне оповідання В.Винниченка «Поміркований та щирий», прообразом головного героя якого нібито слугував М.Міхновський.
…чи українець. Виклики про «Україну для українців» відзивалися не від нинішнього дня. Але вони походили від окремих людей або від дрібних гуртків, які зіставалися поза межами організованого поступового українства. А організоване українське громадянство безоглядно заявлялося против них. Десять літ тому назад наш визначніший письменник В.Винниченко їдко висміяв сих людей, котрі навіть в українських тюрмах не хотіли терпіти кацапів і веліли їм забиратися до Московщини. В сій іронії був глибокий зміст. Поки Росія… – цей фрагмент тексту пропущено при публікації статті в «Новій раді».
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 4, ч. 1, с. 23 – 24.