Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Перспективи нового життя

Михайло Грушевський

Коли нинішня війна розгорнулася в усій своїй грозі і відкрила справжнє своє обличчя, разом із жахом перед страшною руїною, яку вона несла культурному, суспільному, економічному життю, виникало гаряче бажання, щоб більше щось подібне вже не повторилося. І як звичайно буває, що віра йде в парі з бажанням – що людина вірить радо тому, чого бажає, явилась і розповсюднилась віра в те, що так воно й буде. Не тільки белетристи, але й публіцисти, й політики дуже довго навперейми запевняли громадянство, що ся війна буде останньою, знищить мілітаризм, приведе на землю царство спокою і т. ін., і така віра на якийсь час дійсно захопила широкі круги.

Віра як віра, яка не шукала аргументів для розуму, а потішала людей, що всі теперішні страшні напруження й утрати не марно йдуть, вони потрібні й повинні бути доведені до краю, не вважаючи ні на що, бо, мовляв, забезпечують легше існування будучим поколінням, приносять сугубе щастя й добро дітям і внукам. Се давало оправдання жертвам крові, достатку й культури. І при тім приймалося, що все те добро прийде само собою, автоматично, разом з «повною побідою» своєї сторони. Коли переможуть ворога, продиктують йому умови, закують його як апокаліптичного звіра і скинуть в безодню на будучі віки, сама собою правда і любов запанують на землі.

Та минав час, і гіркі сумніви все більше точили сю певність і надії. «Холодні помічення» нагадували, що від руїни і знищення, яке несе з собою війна, самого по собі, автоматично не можна чекати ніякого добра і щастя. Сама по собі війна не може бути джерелом згоди і спокою, навпаки – коли дати їй волю, «війна війну родить». Сим разом війна, без сумніву, виникла з обставин, витворених балканськими війнами 1912 р., і може понести зародки нових війн, цілого циклу їх, в тім роді, як клубок так званої Тридцятилітньої війни або війн наполеонських.

І от під натиском таких грізних острог і пригадок недавній оптимізм все більше уступає місце гіркому песимізмові. Люди зневірюються не тільки в сподіванім приході золотого віку, але взагалі в усякім поступі, в розумності життя, в самім людськім розумі й його засобах, шукають розради в повороті до віри, до церкви, до Бога. В часописях, в літературі перейшло багато вістей про се нове навернення людськості.

Одною з найбільш голосних і яскравих ілюстрацій таких переходів від рожевого оптимізму до гіркого відчаю, таких переломів в світогляді й кризи людської мислі була недавня книга популярного англійського романіста Уелса, письменника з укладом мислі позитивістським, який з початком війни виступав гарячим панегіристом «меча згоди», віщуном нового золотого віку, тріумфу людського розуму, справедливості й згоди, що несе з собою нинішня війна, а в своїм «Міст[ері] Брітлінгу», посипавши попелом голову серед оргії людської ненависті й засліплення, вихід з неї бачить тільки в повороті до Бога, до віри, до релігії. «Історія научила нас шукати і знаходити Бога», – таким акордом кінчиться останній роман сього позитивіста й еволюціоніста.

Менш імпульсивні люди не спішать зрікатися засобів людської мислі, людської колективної праці, людського шукання правди-справедливості в перебудові на краще людського життя й наближенні його до тих же ідеалів згоди, правди й любові. Шукають до того дороги в проектах реформ політичних, економічних, соціальних, в об’єднанні інтелігентських кругів більш міцнім і щирім, ніж те, яке розтріслося під ударом нинішньої війни. Писалося і пишеться на сі теми багато. На жаль, багато з того не доходить до наших слухів, а ще менше з його може в нинішніх обставинах обговорюватись свобідно і всесторонньо, тому часто проходиться мовчанням, бо що ж його заводити мову, коли можна сказати тільки – з одного боку, мовляв, так, а як з другого – про се можна буде поговорити колись з часом.

Треба завважити, що саме життя останніх літ дає багато цікавого матеріалу, що попихає людську думку до сміливих виводів і домагань. Бо, руйнуючи людську силу, культуру, добробут, нинішня хвиля розбиває також і різні перегорожі і перепони в суспільнім і політичнім житті, які ще недавно здавались, не дай, Боже, якими святими, непохитними і непереступними, і тим чином улегшує реформу життя, його перебудову.

Се, розуміється, не зрівноважує навіть і в приближенні всеї шкоди і винищення, яке несе з собою війна, проте факт зостається фактом, що разом з знищенням старого розчищується грунт і для нового соціального й політичного життя, і дещо творить в тім напрямі навіть сама війна, чи краще сказати – викликане нею напруження економічної сили, промислу й громадської організації.

Досить пригадати отсей незмірний зріст власті колективу над індивідуальністю, підпорядкування приватного хазяйства, буржуазної, капіталістичної господарки соціальній, чи то державній контролі, що вже тепер раз у раз робить фабриканта, сільського господаря, негоціанта простим агентом, зарядчиком, прикажчиком держави в його власнім ділі, соціалізує його економічну діяльність в такій мірі, яка недавно здавалась навіть немислимою в буржуазно-капіталістичнім устрої. Але подібні ж різкі переміни діються і в сфері державних відносин, не кажучи вже про міжнародне право, вповні зрушене в самих своїх підставах.

Сі переміни, сі нові можливості дають сильні імпульси політичній і соціальній мислі в питаннях «нового неба і нової землі, в них же правда живе», дарма, що ся мисль не розгортується поки що вповні в літературі, в пресі, в політичнім житті.

Серед документів сих змагань одне з найважніших – або я таки б просто сказав – найважніше місце займає промова президента Американських Сполучених Держав Вільсона, проголошена ним в засіданні сенату Спол[учених] Держав дня 9(22) січня і того ж дня вечором офіціально доручена представниками Спол[учених] Держав всім правительствам – чим було підчеркнено все значення сеї заяви.

Маємо перед собою, таким чином, не тільки виклад гадок визначного політичного діяча, мислителя й ученого (президент Вільсон – визначний учений-спеціаліст, бувший професор, автор поважних праць по праву державному), не тільки навіть погляди довір’ям співгорожан поставленого на найвищий можливий щабель авторитету – президента найбільшої з республік, саме тільки вибраного наново загальним голосуванням, яке дало апробату його поглядам, програмі й тактиці в нинішніх обставинах, але й акт високої політичної, міжнародної ваги, котрому американське правительство підчеркнуло всю його авторитетність, всю вагу гадок, в нім виложених.

Тим вони й набирають такого значення в очах усіх зацікавлених перспективами нового життя. Бо ж видима річ, що при виробленні основ нових відносин голос великої заатлантійської республіки – яка вже тепер не з доброго дива, не без певних підстав виступила в ролі посередниці між ворожими сторонами, матиме вагу велику. А підставою її мирової тактики, очевидно, будуть принципи, виголошені в такій незвичайній обстанові її президентом. Він і сам в своїй промові досить ясно дає зрозуміти, що сі принципи будуть поставлені умовою з боку Американських Спол[учених] Держав для будучих міжнародних відносин.

Стріча, яку знайшла попередня нота президента в справі замирення, очевидно, нітрохи не збентежила його – та, мабуть, в сій стрічі й не було для нього нічого несподіваного. З притиском висловлює він в своїй промові переконання, що «тепер вже недовго прийдеться чекати міжнародного порозуміння задля забезпечення всьому світові згоди і справедливості».

Всю вагу притім кладе на те, щоб «будуча угода, якою закінчиться нинішня війна, була зв’язана з певним порозумінням, котрого міжнародний характер зробив би зовсім неможливим поновлення нинішньої катастрофи». Постулат тривкого, певного спокою являється основою всеї політики будучини.

«Керманичі держав повинні мати на меті інтереси спокою і в сім напрямі кермувати своєю політикою, так як перше вони будували свої рахунки на війні й неустанно готовились до суперництва і безмилосердної боротьби».

І першою умовою такої тривкої згоди през[идент] Вільсон вважає «правильне розв’язання пекучих питань територіального, расового і національного характеру». «Почуття правди і міжнародної справедливості» повинно бути задоволене в сій сфері національних відносин, щоб стати основою тривкого спокою.

«Рівність націй, на котрій має опиратись будова тривкої згоди, мусить знайти свій вираз в їх рівноправності. В гарантіях сеї рівноправності не повинно бути різниці між націями великими й малими, між державами могутніми й слабими. Право мусить опиратись на спільну силу всіх націй, від порозуміння котрих буде залежати й згода, а не на силу котроїсь з них. Розуміється, се не значить рівності території й інших ресурсів, і взагалі рівності в поділі засобів, оскільки вони» не являються наслідком простого спокійного розвитку народів. Але ніхто й не жде і не вимагає нічого іншого, крім рівного права. Людство прагне в сій хвилі свободи існування, а не рівності засобів».

«Але тут єсть іще елемент важніший навіть від рівного права. Між організованими народами не може і не повинна бути тривка така згода, яка не виходить з принципу, що правительство свої справедливі права отримує з волі народу, і ніхто не має права передавати народи від одної держави до другої, наче то була проста безгласна річ. Для прикладу я от можу сказати напевно, що керманичі всіх держав згідні на те, щоб Польща була єдина, незалежна і самостійна. Але всім народам, які живуть під властю держави, що тримається іншої віри, або має завдання інші, навіть ворожі сим народам, всім повинна бути забезпечена свобода існування, віри, економічного й соціального розвитку».

Виходячи з сього принципу рівності народів і держав в будучім пожитті, през[идент] Вільсон виступає против війни до повної побіди котрої-небудь сторони, тому що

«побіда була б рівнозначна з такою угодою, яка була б накинена переможеній стороні, бо переможець змусив би переможеного згодитися на його умови. Така угода була б зв’язана з пониженням, насильством, незносними уступками. Вона лишила б по собі занозу обіди, гірку пам’ять, і така згода була б побудована на піску. Тривкою може вважатися тільки така згода, яка уложена рівним з рівним і заложена на основі рівності і рівної участі в спільнім добрі».

Далі, пропонуючи як «світову норму» доктрину президента Монрое, «щоб ні одна нація не силкувалася підбити під своє панування інших, але щоб кождому народові полишено право свобідного самоозначення – право йти вибраною дорогою розвитку без перепон і без застрашування слабших, так само як і сильніших», през[идент] Вільсон виступає і против системи забезпечування інтересів державних дорогою коаліцій.

«Я пропоную, – каже він, – щоб на будуще всі народи ухилялися від союзів, які могли б їх втягнути в конкуренцію, заплутати їх в сіть інтриг, затягнути до егоїстичного суперництва і наробити заколоту в їх справах».

Його програма – свого роду «Сполучені Держави» цілого світу. Він вважає передусім потрібним забезпечити «свобідні, постійні, безпечні зносини між народами» як одну з важніших складників в проблемі мирного розвитку народів, і для того вважає потрібним забезпечити всім приступ до вільного моря. Свобідне уживання його вимагає, розуміється, обмеження морських зброєнь,

«кооперації морських міжнародних сил для заховання свободи й безпеки на морях, а справа обмеження морських зброєнь приводить до питання, може, ще складнішого – про обмеження сухопутних воєнних сил, а також усіх програм озброєння».

Всі такі обмеження для свого здійснення вимагають, очевидно, якоїсь реальної сили, котра могла б реалізувати ухвалювані норми і постанови й утримувати їх в силі.

«Звичайні договори рідко забезпечують довготривалу згоду. Неминуче потрібно сотворити силу, яка б могла дати гарантію тривкості осягненого порозуміння. Сила ся повинна бути сильнішою не тільки від кождої з націй, які воюють тепер, але навіть від якої-небудь коаліції, минулої чи будучої, так, щоб ні якийсь нарід, ні якісь союзи народів не могли тій силі противстати. Коли ми хочемо, щоб будуча згода вийшла тривка, її треба забезпечити вищою організованою силою всього людства».

Такі принципи будучих відносин, начеркнені промовою през[идента] Вільсона [Текст її, оголошений Пет[ербурзьким] т[елеграфним] аг[ентством], очевидно, стилізує гадки президента дуже недокладно. Місцями приходиться угадувати зміст і зв’язь його гадок. Але головне в них ясне.].

Вони, без сумніву, цінні, і президент не помиляється, мабуть, коли висловлює надію, що виголошуючи їх, він говорить «іменем прихильників свободи і людськості різних країв, без різниці безпосередніх завдань їх свободи», «мовчазних народних мас, які не мали спромоги висловитися з приводу утрати дорогих їм людей і знищення їх осель». Для всіх їх дуже цінно, що такі погляди висловлюються з такої авторитетної трибуни і мають всі шанси бути поставленими при укладанні нових відносин.

Для всіх заінтересованих національною згодою особливо цінне, що промова президента Вільсона вкладає більше конкретного, реального змісту в ходячу формулу «визволення малих народів» або «рівноправності народів». Досі вона звичайно повторюється в такій загальній формі, що туди можна по своїй волі вкладати зміст найбільш різнорідний. Високі дипломати й політики, що виголошують сю формулу, під народами та націями звичайно розуміють поняття державні, себто оборону самостійності чи рівноправності держав або державних націй.

Тільки державні нації мають право на міжнародну охорону своєї свободи й рівноправності, недержавні мали б по-давньому зоставатись предметом «усмотрений» свого правительства, і до таких питань «внутрішньої політики» зась усім стороннім. Таке ставлення питання, одначе, не тільки не може вдоволити прихильників свободи і рівноправності, – воно небезпечне і для інтересів світової згоди. Виходить, що національність, коли хоче бути безпечною в своїх правах, мусить добитися державної самостійності, іншої ради для неї немає – все вона буде під угрозою. Але який страшний вибуховий матеріал вносить в політичне життя таке ставлення питання! Які зав’язки нових війн таїть в собі!

«Згода, яка не буде заснована на сім принципі (свободи народностей недержавних), – справедливо завважує в своїй промові през[идент] Вільсон, – скрахує неминуче: їй бракуватиме підстави, заложеної в почутті і сумлінні людства; дух всіх народів уперто і неустанно боротиметься против сього (національного поневолення, очевидно), і цілий світ буде сьому симпатизувати. Людство зможе жити в згоді тоді тільки, як його існування буде зрівноважене, але таке зрівноваження неможливе, де м’ятеться дух, і там не може бути духового спокою, де нема свідомості права, свободи й справедливості».

І сю справу – національних відносин всередині держав през[идент] Вільсон, очевидно, мислить під міжнародною контролею тої будучої «сили», організацію котрої вважає першою умовою заховання європейської згоди. Ще вчора така ідея міжнародної контролі здалася б неможливою спеціалістам державного права – оборонцям чистоти й непорушності зверхніх прав держави, державної суверенності. Але през[идент] Вільсон не завагався назвати обмеження сеї безмежної недотикальності її першою умовою нових міжнародних відносин.

«Треба ж нарешті признати першенство публічного права над індивідуальними правами поодиноких держав», – заявив він торік на зібранні «Ліги тривкої згоди». В своїй новій промові він уже надає певні конкретні форми (принаймні – більш конкретні, ніж перед тим) сій ідеї організованої міжнародної контролі над самоволею суверенітету, і після тяжких досвідів отсих років ся ідея знаходить собі все більше спочуття. Поки що у державних народів, видимо, більше спочуття викликають його домагання забезпечення міжнародною контролею свобідних морських зносин, усунення морської блокади і т. ін., ніж змагання до забезпечення національної свободи і рівноправності. Але приймаючи принцип міжнародної контролі, раніше чи пізніше прийдеться поширити її й на сю область.

До того воно, мабуть, іде. Рік тому, друкуючи на сторінках одної поступової газети статті по національному питанню, я між іншим висловляв переконання, що раніше чи пізніше надужиттям правительств і державних народностей мусить бути положена межа міжнародною контролею, і якийсь міжнародний трибунал, вроді гаазького, кінець кінцем візьме на себе охорону національних меншостей і недержавних народностей від перемоги сильніших. Тоді сі гадки були вичеркнені як недопустимі.

Тепер, коли виголошені Вільсоном ідеї сміливо вдаряють в сю точку, хоч і з іншого боку, в тій же газеті я читаю похвали Вільсоновому принципові міжнародних обмежень суверенної самоволі, і сподіваюся, що тепер міжнародна контроля над внутрішньою політикою в національних відносинах уже не здається єрессю. «Мій дім – мій замок», – говорить англієць, підчеркуючи недопустимість яких-небудь вмішань в його хатні справи; але право переступає поріг сього замку, коли в нім кривдять малих, безпомічних. Де кривда і насильство, мусить бути приступ праву.

Розуміється, головна трудність у тім, як упорядити органи тої будучої «міжнародної сили», котру през[идент] Вільсон хоче поставити на сторожі принципів рівності, справедливості і згоди. Як зробити, щоб слово сього міжнародного органу було «з властю сполучене» і могло дійсно реалізувати всяку його постанову. Се питання, перед котрим спинялося вже багато реформаторів міжнародного права на папері.

Але коли береться до сього голова великої держави, єдиної, котра в момент ліквідації нинішньої війни стоятиме в повноті своїх економічних і всяких інших засобів, розуміється, йому буде легше реалізувати свої принципи, ніж тим кабінетним чи літературним теоретикам нової політики. Тим більше, що виголошуючи свої принципи, він, справді, як сам каже, тільки розвиває ті ідеї, які лежать в основі американської демократії, і – додамо – взагалі в основі демократії світової.

В кождім разі важно вже саме те, що сі принципи нової політики виголошено з такою рішучістю і з такого авторитетного місця.

Гадки сі укладалися під безпосереднім враженням промови през[идента] Вільсона, а тиждень пізніше зайшла рішуча зміна в становищі Сполучених Держав і їх президента. Сполучені Держави перестали бути нейтральною стороною. Проголошення Німеччиною підводної війни 18 (31) січня мало своїм наслідком, що Спол[учені] Держави три дні пізніше розірвали дипломатичні зносини з Німеччиною. Після сього з дня на день уже сподівалися війни, але для її проголошення в Спол[учених] Державах треба рішення конгресу, і очевидно, з сим актом там не спішаться – навпаки, останні відомості доносять про заходи Німеччини коло відновлення відносин.

Та чим би не скінчилось отсе напруження, у всякім разі Спол[учені] Держави ще глибше пірнули тепер в відносини, витворені війною, і се дає їх голосові ще більшу вагу при ліквідації її. Зближаючись ще тісніше до антигерманської коаліції, вони зможуть мати тим більше впливу на сю сторону, і принципи національної рівноправності й свободи, проголошені Вільсоном, можливо, внесуть більше конкретного змісту в її формули національного визволення.


Примітки

Вперше опублікована в журналі: Промінь. – 1917. – № 1 – 2 (14 січня). – С. 16 – 19. Підпис: М.Грушевський.

Подається за першодруком.

У страшній руїні, яку принесла народам Європи Перша світова війна, автор намагається прогледіти грунт для нового соціального і політичного життя суспільства. Ці думки навіяні промовою президента США Вільсона від 22(9) січня 1917 р. щодо принципів міжнародного порозуміння, європейської згоди, національної рівноправності.

…з обставин, витворених балканськими війнами 1912 р….

йдеться про першу (9 жовтня 1912 p. – 30 травня 1913 р.) та другу (29 червня – 10 серпня 1913 р.) Балканські війни, які встановили нову геополітичну диспозицію в Південно-Східній Європі.

…книга популярного англійського романіста Уелса… – йдеться про роман англійського письменника, класика науково-фантастичної літератури Герберта Джорджа Уелса (1866 – 1946) «Містер Брітлінг п’є чашу до дна», російський переклад якої був опублікований у 1916 р. у петроградському журналі «Летопись».

Рік тому, друкуючи на сторінках одної поступової газети статті по національному питанню… – йдеться про статті: О большом и малом национализме // Русские ведомости. – 1916. – 15 мая. – № 112; Еще о большом и малом национализме // Там само. – 28 мая. – № 122. – С. 5.

…міжнародний трибунал, вроді гаазького… – йдеться про міжнародні конвенції про закони і звичаї війни, прийняті на 1-й (3 конвенції) і 2-й (13 конвенцій) мирних конференціях в Гаазі у 1899 та 1907 роках. Гаазькі конвенції містять положення про вирішення міжнародних конфліктів мирним шляхом, права й обов’язки нейтральних країн, захист мирного населення, режим військовополонених, долі поранених і хворих тощо.

…останні відомості доносять про заходи Німеччини коло відновлення відносин – конфлікт закінчився оголошенням США 6 квітня 1917 р. війни Німеччині.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 513 – 520.