Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

З українського життя (1)

Михайло Грушевський

У Києві поховали одного з українських заручників м. Львова Костя Паньківського. Місцеві газети відзначили його смерть коротенькими замітками у своїй хроніці. Покійного провели «заручники, які перебували на волі». Нікому було згадати небіжчика ні на могилі, ні у пресі. Українська преса все ще під забороною. Покійного пом’януть потім. Та мені хочеться зробити це і зараз, не лише задля померлого, але й задля живих, які розділили його долю.

Я знав небіжчика. Це був слабкий фізично, але сповнений невтомної енергії чоловік, діяч-практик, один із того легіону, який створив суспільне, економічне, культурне життя української Галичини останніх десятиліть. Його молодість припала на ту пам’ятну епоху – 1870-ті роки, коли українське «народовство» (народництво в соціальному та національному сенсі) з тісних гуртків його прихильників почало переходити в широкі кола, захоплюючи передусім молодь, ламаючи стару рутину й зашкарублість, пориваючи з пасивністю і квієтизмом старших поколінь, які покладали всі сподівання то на «високий уряд» австрійський, котрий повинен же колись змінити гнів на милість «до своїх вірних русинів», то на прийдешню окупацію Галичини Росією, яка принесе галицькому народові всі блага, прилучить до російської літератури, культури, мови «єдиного російського народу від Карпат до Камчатки».

Нові покоління облишили ці сподівання, енергійно зайнялися культурою місцевої української мови, місцевого українського народу, просвітницькою, а згодом і економічною діяльністю, створенням преси, близької народові, суспільною агітацією, що закликала до організації, солідарності, до захисту і реалізації своїх прав, наданих новою австрійською конституцією. Серед цих трудівників був і покійний Паньківський, який відтоді й до кінця працював на культурно-просвітницькій, згодом головно на фінансово-економічній ниві, незмінний член величезної кількості громадських організацій, комісій, фактичний редактор чи завідувач справами різних видань і т. п.

Як усе це покоління і взагалі майже все галицьке українське суспільство, дуже скептично налаштований щодо політики центрального австрійського уряду, яка завдала і не перестає завдавати стільки найгіркіших розчарувань українському населенню, він ставився без жодних упереджень до Росії, тим більше – до її прогресивного суспільства, до її літератури та культури. У покійного це посилювалось і його особистими зв’язками: його рідний брат, священик, разом із багатьма іншими перейшов на Холмщину, прийняв православ’я; покійний підтримував із ним стосунки, бував у нього в його парохії. (Згодом перейшов у Росію й інший брат, видатний український актор).

Разом із тим покійний належав до тих людей, які підтримували та надзвичайно цінували зв’язки з українськими колами Росії, у тісному спілкуванні з якими творилось і розвивалось українське життя й культура Галичини. Не сумніваюся, що до російської окупації Галичини він поставився без страху та жаху, можливо, навіть і вітав у душі, як стільки інших представників місцевого українського суспільства, це возз’єднання Галицької України з великою «соборною Україною» Росії.

Він залишився у Львові як представник різноманітних місцевих фінансових і кооперативних установ, – і уявляю, як тяжко було йому бути свідком тих репресій супроти всього українського, на шлях яких поступово, під впливом поганих радників, місцевих і тих, що злетілися з різних кінців Росії, почала ставати російська адміністрація – заборони української преси, товариств, установ, вигнання української мови зі школи й адміністрації, масових арештів, ув’язнень і заслань у Росію українських громадських діячів і просто представників українського суспільства.

Серед заарештованих був і покійний; його згодом звільнили, але при евакуації Львова російськими військами у липні ц. р. серед інших вивезли в Росію, до Києва, де утримували спочатку під арештом, а згодом «на поруках», якщо не помиляюсь, у гуртожитку, влаштованому для заручників. Тут він і помер від запалення легенів на 60-му році життя, далеко від любої серцю родини, що залишилась у Львові.

Його страждання закінчилися. Та скільки ще сотень і тисяч галицьких в’язнів різних категорій – захоплених війною у Росії, заарештованих і висланих із Галичини під час окупації, заручників, вивезених звідти при евакуації і т. п. – і тепер знемагають в ув’язненні на всіх просторах Росії, від західного фронту до Східного Сибіру, відірваних від дому та родини, яку нерідко залишили у найтяжчих умовах, самі позбавлені можливості здобувати собі утримання, часто в найскрутніших матеріальних умовах. Серед них представники усіх суспільних класів і станів – селяни, міщани, учнівська молодь, священики та чиновники, особи інтелігентних професій, купці та промисловці, професори, літератори, художники, жінки, діти й немічні старі.

Усі вони, вирвані зі звичного середовища й поставлені у найнезвичніші умови, позбавлені мови, перейшовши значною мірою через тюремне ув’язнення, через жахіття етапного пересилання, виснажені фізично та психічно, даремно благають про звільнення, про повернення на батьківщину, оббивають пороги зі своїми проханнями, ловлячи оманливі проблиски надії на зміну суворого курсу.

Під час останньої думської сесії почався було «перегляд» цих ув’язнених, багато отримали дозвіл на виїзд за кордон, у тому числі й деякі українські, визнані такими, що не можуть бути комбатантами через похилий вік чи інші умови (священики, важко хворі), та щось не чути, аби комусь із українських в’язнів пощастило скористатися з цього дозволу: надійшло нове розпорядження, поклавши край цим сподіванням, і в декого відібрали вже видані прохідні свідоцтва. Так само до українських засланців-галичан не застосовували й численних циркулярів про полегшення становища підданих воюючих із Росією країн слов’янського походження. Так ніби український елемент усе ще зараховують до «найнебажаніших» чи особливо ворожих.

Це тим дивніше, що неприхильний до українства курс галицької адміністрації здобув уже свою оцінку й у пресі, й у промовах з думської трибуни з різних сторін і точок зору. Досить згадати палку статтю преподоб[ного] Никона (у «Биржевых ведомостях») про націоналістичне «вороння», яке своєю діяльністю в Галичині зіпсувало все враження від визвольних гасел «російських героїв-орлів», – навіть деп[утат] Савенко, один зі згаданих преподоб[ним] Никоном у цій статті, зі слів «добре поінформованого генерала», засудив цей курс на сторінках «Киевлянина» та визнав, що «політика й політиканство недоречні в окупованій ворожій країні».

А жертвою цього політиканства стали саме у величезній більшості люди, зовсім далекі від політики, які ставилися до російської окупації без упередження та страху і тому залишилися на місці. Нещодавно на сторінках «Украинской жизни» подали цікаву розмову з одним із галицьких заручників, сільським священиком, який залишився у своїй парохії, щоб своїм прикладом утримати від паніки, втечі та розорення своїх парафіян; він усіляко заспокоював їх міркуваннями на кшталт того, що «росіян вам особливо боятися не слід, хіба вам так добре було за нинішніх порядків?

А може, вам буде і краще? Усе-таки вони нам ближчі за польських панів» і т. д., і справді утримав на місці населення, зумів налагодити стосунки і з окупаційною адміністрацією, і врешті, при евакуації цієї території російськими військами, був змушений вирушити звідси разом із російською адміністрацією – спочатку буцімто як вільний пасажир, а після перетину кордону – уже як арештант-«заручник» .

Дозволю собі навести заключні слова з клопотання зосереджених у Києві заручників, надісланого ними на ім’я Верховного Головнокомандувача 22 серп[ня]:

«Звичайно, там, де гинуть тисячі життів, де сльози і кров ллються рікою, страждання окремих осіб тонуть у загальній масі горя. Та все-таки суворі закони війни поблажливі до мирного населення і прагнуть по можливості послабити неминуче зло».

Не відчуваючи за собою жодної провини, ми просимо дарувати нам волю, звільнити від ролі заручників і дати можливість повернутися до своїх рідних і мирної праці» («Р[усское] сл[ово]», 23 серп[ня]).

За підрахунком редакції «Украинской жизни» до осені цього року в ув’язненні в Росії перебувало близько 2000 інтелігентів і селян та близько 300 уніатських священиків і вчителів української народності. Число це може бути тільки нижчим, але ні в якому разі не вищим від дійсного.

Чи ж не час згадати про них і покласти край їхнім поневірянням?


Примітки

Вперше опублікована в газеті: Утро (Харьков). – 1915. – 25 ноября. – № 2855. – С. 2. Підпис: Проф. М.Грушевский.

Подається за першодруком у перекладі І.Сварника.

Відомості про цикл із чотирьох статей М. Грушевського, опублікованих у харківській газеті «Утро» під спільним заголовком «Из украинской жизни», виявлено в листах вченого до М.Мочульського від 20 грудня 1915 р. та 17 січня 1916 р. У них він коротко повідомляв: «Помістив кілька статей в Харків[ському] «Утрі», але воно мало розповсюднене» (див.: Листи Михайла Грушевського до Михайла Мочульського (1901 – 1933) / Упоряд. Р.Дзюбан; наук. ред. Г.Сварник. – Львів, 2004. – С. 46, 50). Статті написані в Казані. Огляд та витяги з них подано в рубриці «Из газет» у виданні: Украинская жизнь. – 1916. – № 1. – С. 77-83.

Із закриттям українських періодичних видань харківське «Утро» залишалося однією з небагатьох газет ліберального спрямування, що виходили на підросійській Україні. Про зміст та напрям газети в цей період М.Грушевський знав із оглядів «Украинской жизни». Так, у своїй традиційній рубриці «Из русских газет» журнал помістив замітку «Харьковское «Утро» о современном положении украинства» (Украинская жизнь. – 1915. – № 10. – С. 80 – 84).

У ній відзначалося, що газета відгукується на вразливі питання українського життя: про незаконні дії влади стосовно українських періодичних видань, необхідність відкриття національних шкіл для української людності, тяжке становище виселенців з Галичини тощо. 30-літній ювілей наукової та громадської діяльності М.Грушевського газета відзначила публікацією «Неотпразднованный юбилей». Такий напрям газети спонукав вченого до співпраці, незважаючи на обмежене поширення видання.

Усі чотири публікації не були раніше внесені до бібліографічних покажчиків праць М.Грушевського.

Перша стаття написана у зв’язку зі смертю відомого громадсько-культурного діяча Галичини К.Паньківського, якого російські окупаційні війська вивезли як заручника до Києва, де він і помер.

К.Паньківського та М.Грушевського поєднували довголітні дружні стосунки та громадські справи. Він був одружений з приятелькою Марії Грушевської (Вояківської) Йосифою Федак, а М.Грушевський був свідком на їхньому вінчанні. Співпрацювали вони в НТШ, до листопада 1907 р. К.Паньківський був членом Виділу Товариства. Про отриману сумну звістку М.Грушевський повідомляв у листі до М.Мочульського:

«Дуже нас засмутила смерть Костя Паньківського (вмер 3.ХІ, ховали 5.XI) – з запалення легких» (Листи Михайла Грушевського до Михайла Мочульського (1901 – 1933) / Упоряд. Р.Дзюбан, наук. ред. Г.Сварник. – Львів, 2004. – С. 42).

Похорон К.Паньківського у Києві детально описує Д.Дорошенко:

«Його похорон обернувся в свого рода українську маніфестацію, і я мушу сказати, що ніколи в житті не бачив, щоб десь так щиро й ревно оплакували якогось небіжчика: тут за Паньківським плакали мов малі діти – дорослі, серйозні і суворі люди, сльози так і котились у всіх. Бо для всіх нас покійний був мучеником за святе діло, що помер в неволі, далеко від своїх близьких. Одинокою потіхою нам було те, що помер він не серед чужих, що знайшлися тисячі, що ревно оплакали його, як діти свого рідного батька» (Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914 – 1920). – Мюнхен, 1969. – С. 56).

Перепохований К.Паньківський у Львові на Личаківському кладовищі (поле № 49). Див.: Тлінні останки бл. п. Костя Паньківського перевезено з Київа до Львова // Правда. – 1930. – Ч. 6. – С 2.

Місцеві газети відзначили його смерть коротенькими замітками… – повідомлення про смерть К.Паньківського подала «Киевская мысль» (1915. – 4 ноября), «Украинская жизнь» (1915. – № 11 – 12. – С. 119).

…інший брат, видатний український актор… – йдеться про Северина Паньківського (1872 – 1943). 3 1896 р. виступав на сцені в трупах М.Кропивницького, М.Старицького, братів Тобілевичів, у театрі «Руської бесіди». Як режисер дебютував у театрі М.Садовського в Києві (1906 – 1917). Разом з Л.Курбасом видавав «Театральні вісті» (1917). У 1918 – 1923 pp. працював у київських театрах. З 1920 р. – на науковій роботі в ВУАН, підготував «Театральний словник». У 1942 р. виїхав до Львова.

…у липні ц. р. серед інших вивезли в Росію, до Києва… – загалом зі Львова до Києва вивезли 41 заручника, з них 10 – українців: С.Федак – директор товариства «Дністер»; К.Паньківський – директор Краєвого союзу кредитового; І.Левинський – професор Львівської політехніки, архітектор; М.Коцюба та І.Матвіїв – інспектори народних училищ; С.Баньковський – старший радник Львівської міської управи; В.Бачинський – інженер, асистент Львівської політехніки; І.Свєнціцький – директор Національного музею, доцент Львівського університету; Р.Сосновський – радник апеляційного суду у Львові; М.Щепанюк – митрополичий вікарій.

…у гуртожитку, влаштованому для заручників – біженцями з Галичини та заручниками в Києві опікувалося Товариство допомоги населенню півдня Росії, яке потерпіло від військових дій. Створене у травні 1915 р. Голова – директор Державного банку В.Ігнатович, заступники – В.Леонтович та Д.Дорошенко. Товариство орендувало будинок на Лук’янівці (Федорівський провулок) на 45 кімнат. Притулок для дітей-біженців організував український клуб «Родина». Невдовзі заручників дозволили взяти «на поруки». За споминами Д.Дорошенка, К.Паньківський і С.Федак оселилися в Матушевських (див.: Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914 – 1920). – Мюнхен, 1969. – С. 53-61).

…палку статтю преподоб[ного] Никона… – йдеться про статтю «Орлы и вороны», опубліковану у виданні: Биржевые ведомости. – 1915. – 24 августа. – № 14983.

Нещодавно на сторінках «Украинской жизни» подали цікаву розмову з одним із галицьких заручників, сільським священиком… – йдеться про публікацію: Луценко М. В гостях у галицкого заложника // Украинская жизнь. – 1915. – № 8 – 9. – С. 55 – 59. У ній не названо ні імені священика, ні містечка, де він тримав парафію.

За підрахунком редакції «Украинской жизни» до осені цього року в ув’язненні в Росії перебувало близько 2000 інтелігентів і селян та близько 300 уніатських священиків і вчителів… – ці цифри подані в замітці «Заложники» (Украинская жизнь. – 1915. – № 8-9. – С. 137). Відомості про жертви російської окупації в Галичині «Украинская жизнь» містила у кожному своєму числі впродовж кінця 1914 – початку 1917 pp.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 431 – 434.