З українського життя (4)
Михайло Грушевський
Українське ім’я стало одним із жупелів для сучасних україноборців. Майже жодна полеміка не обходиться тепер без того, щоби супротивники українства не вперлися врешті-решт у цей тин – «чому Україна?», «на якій підставі – «українці»? І це не тільки у людей, безнадійно заражених ненавистю до всього, що відхиляється від офіційної народності, а навіть і в людей, які цілком щиро не вважають себе ворогами варіацій «загальноросійського» – «у певних межах». Нещодавно з приводу організації в Москві «українського товариства для допомоги біженцям з українських країв» московський орган «Спутник беженца» писав у спеціальній передовиці, присвяченій цьому фактові:
«Термін «український» новий і незвичний для російського вуха. Досі ми були знайомі з прикметником «малоросійський», для тих тридцяти мільйонів народонаселення, котрі утворюють Малоросію. Тридцять мільйонів малоросів, завдяки прикметникові «малоросійський», який увійшов у практику і був сприйнятий життям, називають і вважають себе російськими людьми, братньою та меншою гілкою великого російського племені. І не лише малоросів, які живуть у межах Росії, але й малоросів, котрі живуть на території ворожої і воюючої з нами Австро-Угорщини.
Звичайно, можна назвати це «суперечкою про слова», але ж і сама назва Росія є також словом. Ім’я не є простим звуком, коливанням звукових хвиль повітряної атмосфери. Для ельзасця зовсім не байдуже називатися французом чи німцем. І коли в Австро-Угорщині малоросійське населення, за допомогою репресій, усіляко змушували називати себе замість російської українською національністю, нам цілком зрозуміло, які цілі переслідував застарілий і підступний ворог Росії та всього російського.
Але те, що зрозуміло та природно з точки зору завдань і прагнень австрійської політики, стає зовсім незрозумілим і протиприродним з точки зору нашої, російської. Навіщо ми повинні переконувати тридцять мільйонів малоросійської народності, що вона не російська, а якась окрема, «українська» національність? Це передусім нетактовно, особливо з огляду на ту обставину, що в момент оголошення Австрією війни Росії усі так звані «українські комітети» Галичини заплямували себе вічною ганьбою зради російському імені. І якби «українське суспільство» перейменувало себе, замість скомпрометованого національною зрадою слова «український» на «малоросійське суспільство», то це було б і патріотичніше і, зрештою, просто тактичніше» і т. д.
Я подав тільки витяг із цієї статті як характерний зразок цього нетерпимого ставлення до українського імені. І все те, що я зараз навів, і багато іншого, що задля економії місця я мусив пропустити, сповнене помилок і нерозуміння. Українське ім’я зовсім не було нав’язане українському суспільству якимись репресіями.
Термін цей дуже старий, – його ще у XII – XIII ст. використовували в нинішній Україні для означення окраїнних земель (так, «українською» у XII ст. називають Переяславську землю, на одному кінці, польське пограниччя – на іншому кінці цієї території); згодом, з XVI ст., воно спеціалізується для українського Подніпров’я, і в міру того, як цей край, під захистом козацтва (яке з XVI ст. взяло на себе роль виразників і поборників національних інтересів), ставав, так би мовити, цитаделлю, осередком національного українського життя, – термін «український» набуває, поряд зі старим, суто географічним, ширшого значення, з тенденцією стати терміном національним.
Уже в актах епохи Хмельницького (навіть московських дипломатичних) поряд із відродженим давнім, історичним означенням «Малої Росії» (це останнє, мабуть, мало ієрархічне, грецьке походження і було спочатку додатком до «малої», Галицької митрополії на відміну від давньої Київської, але до місцевого обігу не перейшло), зустрічаємо й «Україну», «українців» у цьому новому значенні. А вирішальною для нового українського життя, безумовно, була поезія Шевченка, що прийняла виключно «український» термін у загальнонаціональному значенні й закріпила його у цілій низці піднесених строф, які навічно закарбувалися в душі українського народу:
,
Моя Україно,
За що тебе сплюндрували,
За що, мамо, гинеш?
(1843)
Мою Україну убогу,
Що прокляну святого Бога,
За неї душу погублю!..
(1847)
За того значення, яке поезія Шевченка набула у розвитку суспільної та національної свідомості в українському суспільстві, мабуть, її однієї вистачило б для того, щоб вирішити остаточно це термінологічне питання, якби за «українським» терміном навіть не було ні тієї багатовікової історії, про яку я щойно згадав, ні творів книжного письменства та народної поезії (у якій термін «український» також здавна здобув право громадянства), ні традицій найгероїчніших моментів історії українського народу, нерозривно пов’язаних з українським іменем (славетний переможний гімн XVII століття «Та не буде ліпше, та не буде краще, як у нас на Вкраїні»…).
Це сталося тим легше, що терміни «малоросійський», «південно-російський» не набули поширення в народі; «російський» тут зазвичай означає великорос, інакше – «кацап»; із терміном «малоросійський», «малорос» врешті-решт поєдналося несерйозне ставлення до змісту цього поняття, і тому він набув дещо одіозного характеру, подібно до великоросійського прізвиська «хохол», «хохлацький».
Лише в австрійській Україні тримався в народі та суспільстві термін «Русь», «русин», «руснак» саме у значенні Руси місцевої, південної (тоді як для великороса існували назви москаль, росіянин), його прийняли й офіційно, у польський формі Ruś, Rusin, у німецькій – Ruthene, Ruthenisch (автор цитованої статті знову робить грубу помилку, кажучи, що це був тенденційний австрійський винахід, тоді як насправді цей середньовічний латинський термін увійшов у вжиток за багато століть до часу, коли австрійському урядові довелося мати справу з галицькими русинами). В офіційному вжиткові термін «руський» залишався тут до самої війни, але в літературному, культурному обігу він також поступався все більше й більше українському імені, що посунулося зі Східної, російської України разом з літературним впливом східноукраїнського відродження.
І тут вирішальне значення мала поезія Шевченка, це національне євангеліє галицьких українців. Прийняття українського імені було для галицького суспільства символом якнайтіснішого долучення до українського відродження, з іншого боку – воно хотіло прийняттям цього терміну покласти край тому жонглюванню поняттями, яке відбувалося на грунті старої термінології: споконвічне руський-українець (південнорос) підмінялося новим руський-загальнорос (великорос), і це давало привід для всіляких ненавмисних і навмисних непорозумінь.
Зразки такого жонглювання можна було бачити і під час нещодавньої галицької окупації: часом через непорозуміння, часом – дуже добре знаючи, в чому справа, різні тлумачі хапалися за той факт, що місцеве населення і досі називає себе «руським» і вказували на нього як на доказ, що воно не приймає «української пропаганди», що воно зберігає відчуття своєї руської єдності і т. д.; але це населення під цим своїм «руським» іменем насправді мислить саме те, що ми називаємо українським – воно відчуває свою окремішність від вашого «русского», його «руська мова», якою воно розмовляє, яку воно хоче мати в школі, у церкві – це українська, малоросійська, якщо бажаєте, але не великоросійська мова, його «руська віра» – це унія, а не православ’я…
Ні, якщо воно почуває себе «русским», то його мова, школа повинні бути російськими, тобто великоросійськими, його віра повинна бути споконвічна російська віра – православ’я, і потрібно всіляко схиляти його до цієї останньої і т. п. У згущенішому, різкому вигляді тут довелося зіткнутися саме з цим змішуванням понять, якого саме й намагалася уникнути галицька інтелігенція, приймаючи замість старого національного нове національне українське ім’я.
Чи ж варто казати, що саме по собі це останнє не містить у собі жодної антиросійської орієнтації? Воно веде свій загальнонаціональний характер саме від епохи, коли український народ дивився на Росію, чи Московську державу, як на свою опору, союзника у своїй визвольній боротьбі. І тепер, звичайно, на кожного українця орієнтації австрійської знайдеться незрівнянно більше українців справжньої російської орієнтації, або таких, котрі, враховуючи політичний розподіл української території, вважають найраціональнішим, щоб українці, облишивши турботи про високу політику, яку не мають можливості робити по-своєму, докладали всіх зусиль до розвитку свого народу відповідно до тих політичних умов, у які поставив їхню найближчу вітчизну історичний процес.
Якщо в нинішніх умовах українство могли б підхопити певні кола як якесь вороже Росії гасло, то вина, очевидно, не в самому цьому терміні й не в програмі, яка у ньому міститься, яка укладалася та чудово могла б укластися в рамках російської державності й тісного єднання східного слов’янства, а в непримиренній тенденції до викорінення самого національного буття українського народу, прийнятій офіційними й офіціозними колами, і з нею слід покінчити, аби обламати вороже Росії жало українства у руках ворогів цієї останньої.
І що джерело цієї нетерпимості до українського імені полягає також не в терміні, не в словах, а в прийнятті чи неприйнятті факту, – це достатньо виявив сам автор цитованої статті, який свій заклик до малоросійського імені закінчив таким досить несподіваним фіналом:
«Оскільки взагалі у нас відчувається потреба в особливому малоросійському товаристві допомоги біженцям, то чи не простіше тим із діячів цього товариства, котрі справді хочуть попрацювати на допомогу знедоленим людям, просто приєднатися до працівників нашого центрального бюро, не відгороджуючись від нього через бажання уподібнитися до невеликих народностей, таких як латиші, для яких, звісно, цілком природним є побоювання, щоб їх не забули в загальному потоці російських біженців. Але таке побоювання за малоросів, які становлять головне ядро всіх біженців, звичайно, не може бути виправданим тими ж підставами».
Отже, те, що природне для малих народів, таких як латиші, та для великих – як поляки, для українців, врешті-решт, «не може бути виправданим», як би воно не називалося, очевидно, – українським, малоросійським чи яким завгодно іменем. І в цьому сутність, а міркування про непридатність українського імені – лише словоблуддя. Справа тут у визнанні чи невизнанні факту існування української народності, українського руху, українських традицій. Жодні назви не примирять тих, хто не визнає цього факту, і жодний термін не налякає тих, хто щиро зважає на прагнення до національного самовизначення та необмеженого розвитку взагалі великих і малих народів, обділених історією.
Примітки
Вперше опублікована в газеті: Утро (Харьков). – 1915. – 25 декабря. – № 2882. – С. 3. Підпис: М.Грушевский. Подається за першодруком у перекладі І.Сварника.
…з приводу організації в Москві «українського товариства» для допомоги біженцям з українських країв… – Товариство допомоги населенню південних губерній, Галичини та Буковини було організоване в Москві у вересні 1915 р. і нараховувало близько 200 осіб. Товариство відкрило бюро праці, притулок для дітей-сиріт, запровадило чергування на вокзалах для реєстрації біженців та надання першої допомоги.
Світе тихий, краю милий… За що, мамо, гинеш? – тут М.Грушевський цитує витяг з поезії Т.Шевченка «Розрита могила» (див.: Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: У 12 т. – К., 2001. – Т. 1: Поезія 1837 – 1847. – С. 252). У цьому останньому академічному виданні слово «сплюндрували» подане в редакції «сплюндровано».
Я так її, я так люблю… За неї душу погублю!.. – тут М.Грушевський подає витяг з поезії Т.Шевченка «Сон» («Гори мої високії…»). Див.: Там само. – Т. 2: Поезія 1847 – 1861. – С. 40.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 443 – 446.