Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Тлінний прах

Михайло Грушевський

Мені переслали номер «Киевлянина» від 19 вересня з довгою статтею «Русским людям, именующим себя «украинцами»», підписану професором класичної філології Київського університету Юліаном Кулаковським. За своїм характером вона, власне, належить до категорії тих статей, на які не прийнято відповідати; але вона показова для даного моменту, – особливо її поява без жодних застережень у газеті В.Шульгіна, органі «прогресивних націоналістів», які нещодавно виразно відрікалися від принципів національного цькування, яким вони попередньо так старанно займалися. Це змушує мене присвятити їй кілька слів.

Стаття написана з приводу примірника закордонного часопису «La Revue Ukrainienne», який випадково потрапив до її автора. Цей часопис нещодавно почав виходити в Лозанні. Проф. Кулаковський переповідає зміст цього номера (не знаю, наскільки повно й точно, бо це видання мені недоступне) й, головним чином, зупиняється на відомостях цього часопису про «український легіон добровольців». За його словами, він щойно звідси довідався про існування цього легіону, і ця новина видалася йому жахливо неймовірною (відомості про аналогічні польські легіони він, за його словами, мав, і вони, вочевидь, не викликали його подиву).

Переказавши відомості про цей легіон, п. Кулаковський вдається до міркувань щодо його походження і з невідомих спонук намагається покласти вину за його створення на мою скромну персону. За його словами, «таке затьмарення розуму в Галичині є результатом просвітницької діяльності Львівського університету», а «готувалося за діяльною і видатною участю» автора цих рядків. На чому ж грунтує київський професор ці звинувачення проти львівських професорів і мене, зокрема?

У наведеному ним досить довгому перелікові осіб, причетних до організації легіонів і виступів проти Росії, я не бачу жодного імені, хоч якось причетного до Львівського університету, отож логічний хід міркувань автора залишається для мене невиразним. Щодо мене особисто, то, очевидно, за відсутності якихось конкретних вказівок на мою участь у виступах проти Росії, київський професор залучає мої наукові й публіцистичні видання, – зрештою, лише два з них, а саме: «Иллюстрированную историю Украины-Руси» (як він не зовсім точно її називає) і невелику брошуру «Единство или распадение России» (відбитку із мого збірника «Освобождение России и украинский вопрос»), невідь чому названу ним «революційною» (брошура з’явилася в Петрограді в цілком легальному виданні, її кілька разів передруковували та безперешкодно продавали десять років).

Зацитувавши з неї кілька висловів, п. Кулаковський зауважує про мене:

«Якщо він був таким зухвалим у писаннях російською мовою, видрукуваних у Росії, то як він міг гриміти на своїй штучній галицькій ученій мові, викладаючи російську історію своїм студентам у Львові».

І на завершення:

«Тепер, коли його учні наповнили галицький легіон і вихваляються пролиттям крові російського солдата, тепер виявляються усі жахливі плоди того засіву, який робив п. Грушевський. Нехай ця кров напоумить наших російських «українців». Пора їм збагнути, що ідеї п. Грушевського ведуть їх не до свободи, а загрожують перетворити на гній для німецької культури».

Ці міркування п. Кулаковського дають яскраву ілюстрацію того, як творяться різноманітні легенди про сучасне українство, на яких пізніше, при нагоді, будуються усілякі репресії та переслідування проти нього. Автор із багатьох моїх статей бере одну, замовчуючи те, що за своєю загальною ідеєю вона є лише палким закликом до політичного відродження Росії – до зміцнення внутрішньої єдності шляхом надання свободи й самовизначення національного життя народів і областей, які входять до її складу (брошура написана в часи першої Думи і мала на увазі законодавчу програму останньої); автор висмикує з неї лише кілька «зухвалих» фраз і, не завдаючи собі труду ознайомитися з тим, що виходило з-під мого пера за кордоном, він просто обмежується міркуваннями, що я там «гримів» проти Росії. Тим часом мої зарубіжні писання не були й не є таємницею у Росії, їх допускали в Росію і багато з них я тут передрукував.

Якби автор спробував переглянути їх, то переконався б, що в мене не було двох мов: однієї – для внутрішнього, а другої – для зарубіжного вжитку, і те, що я мав сказати про гріхи старого режиму Росії в національному питанні і про необхідність їх виправлення, я без вагань казав і в Росії на адресу уряду й суспільства (втім, мої зухвалі думки не становили моєї виключної власності й у формі, в кожному разі, не м’якшій, висловлювались і раніше, і після мене людьми, спонуканими, як і я, бажанням кращого майбуття для Росії).

А щодо моєї львівської катедри, невже проф. Кулаковському не спадало на думку, що коли б я справді перетворював її, – як він цілком безпідставно припускає, – на політичну трибуну проти Росії, то, за наявності всіляких казеннокоштних і власнокоштних спостерігачів на місці у Львові, вони б не проминули передати куди слід дуже детальні відомості та навіть стенограми моїх лекцій, якби вони становили якийсь інтерес з цієї точки зору?

Але – на жаль! – вони не становили в цьому плані жодного інтересу, оскільки я взагалі у моїй діяльності цілком виразно відмежовував сферу наукову від сфери політичної та публіцистичної, а у свої університетські лекції ніколи не привносив політики. У Галичині я взагалі займався політикою небагато, оскільки весь час і всі мої сили йшли на наукову та культурну роботу (згадаю, хоча б, ті не десятки, а сотні книг, які вийшли за моєю редакцією, – були частково написані, частково відредаговані й прокоректовані мною), але й те нечисленне, що я робив у політиці, незмінно залишалося за порогом університету.

Що ж до ролі натхненника галицьких легіонерів, яку п. Кулаковський приписує мені, то навіть думка про це не могла б у нього з’явитися, якби він бодай трохи уважніше поставився до моєї діяльності і моїх керівних ідей. Людям, які бодай трохи стежать за моїми статтями, досить добре відомо, що я, як і ті українські течії в Росії, до яких я приставав, зовсім не поділяв так званої «австрійської орієнтації», і вирішення українського питання в Росії вбачав не у якомусь відторгненні українських земель, а в урегулюванні його законодавчим шляхом, спільними зусиллями прогресивного українського й великоросійського суспільства, у рамках російської державності, на грунті розвитку конституційного ладу, обласного самоуправління й національного самовизначення.

У такому напрямі й велася уся політична діяльність моя (наскільки я міг нею займатися) й інших представників українського суспільства останніми роками, і це лише свідчить, наскільки всі ми вірили (та й зараз продовжуємо вірити, попри все пережите за цей останній рік) у. вирішення українського питання саме таким чином.

Від австрійської орієнтації українці найвиразніше відмежувалися, і я особисто у статті «Сараєвська трагедія», яка з’явилася за кілька днів до війни у тому ж «Л[ітературно]-н[ауковім] віснику», категорично зазначив, що австрійська орієнтація не є вирішенням українського питання; що цей політичний настрій не має жодного впливу на настрої українського суспільства в Росії і не може жодним чином розраховувати на його співчуття. Усе це речі, на які багато разів вказувалося в російській пресі, і все це має бути відомо п. Кулаковському, якщо він береться писати про українську політику.

За участь студентів Львівського університету в галицьких легіонах – якщо серед них є мої колишні слухачі – я можу так само мало брати відповідальність на себе, як проф. Кулаковський міг би вважати себе відповідальним за мою українську діяльність на тій підставі, що я колись слухав у нього курс історії Римської республіки. Так само вистачило б хоча б побіжного ознайомлення з українською публіцистикою, аби втримати п. Кулаковського від тих повчань, з якими він звертався до українського суспільства, лякаючи його перспективою перетворення «на гній для німецької культури».

Адже найперше й головне завдання українства саме в тому й полягає, аби врятувати український народ від небезпеки стати етнографічним, будівельним матеріалом чи, як висловлюється п. Кулаковський, перетворитися на гній для інших культур. Саме цю небезпеку й мали на увазі покоління українських діячів, спрямовуючи свої зусилля на піднесення серед народних мас поваги до своєї мови й народності, до відтворення української культури на народній основі, до поширення й поглиблення її в масах шляхом економічного піднесення, поширення освіти й суспільної свідомості.

Там, де громадський почин у цій галузі не був остаточно утруднений, як у Галичині, там цим шляхом – зверненням до народної стихії, до народної мови – вдалося досягнути справді вражаючих результатів: народні маси виросли й економічно, й культурно, і небезпеку стати «гноєм» подолали. Яку ж замість цього перспективу відкриває п. Кулаковський перед українським суспільством, ганячи його прагнення до розвитку літератури й культури та рекомендуючи повернутися до костомаровського положення, що українська література повинна залишитися тільки «мужицькою»?

Очевидно, в цьому закликові приховано саме бажання засудити український народ на роль гною для інших національних організмів: у східних областях – великоросійського, у західних – польського, в Угорщині – угорського, а в кінцевому підсумкові – все-таки для німецького. Це – перспектива занепаду духовного й суспільного, зубожіння економічного й культурного і, врешті-решт, цілковитої національної загибелі.

Саме українці вказували на небезпеку мирного завоювання українського населення, позбавленого усіх культурних засобів, німецьким потоком під пануванням старого режиму; в українському суспільстві били тривогу з цього приводу ще тоді, коли німецьку колонізацію вважали найціннішим оплотом існуючого ладу. З тяжкого економічного й культурного становища, у яке поставить українські маси тактика переслідувань усіх проявів національних інтересів і запитів, за невблаганного натиску озброєного всіма засобами просвіти й техніки західного капіталу, немає іншого виходу, крім розвитку народної української культури, народної української школи, народної літератури й преси. Жодні зовнішні заходи тут не допоможуть.

Та жодний розвиток культури неможливий, якщо їй заздалегідь вказують границі, всередині яких вона може рухатись і за межі яких вона не сміє вийти. Фактично та чи інша література чи культура може і не вийти, справді, за межі «мужицької», – це питання її внутрішніх ресурсів і розмаїтих зовнішніх умов, – але, як і в будь-якій іншій творчості, наперед визнати себе лише культурою «для домашнього» чи «мужицького» вжитку означає вбити всіляку культурну ініціативу. Культурна творчість, як і наукове дослідження, потребує свободи, вона не мириться з усталеними заздалегідь кордонами – «до цього місця й ні кроку далі».

А розмежування сфер «мужицької», нижчої культури, рідною мовою, і культури інтелігентської, «панської», що користується чужою мовою, є справою вкрай суперечною ідеї демократизації культури і в корені підрізає народний розвиток. Народ, який поважає себе, відчуває в собі сили для життя й розвитку, не може миритися з тим, що над його народною культурою існує культурна надбудова вищого гатунку, він повинен неминуче прагнути до повноти своєї культури. Чи вдасться йому досягнути цієї повноти, це інше питання, – звичайно, народ без майбутнього – народ пропащий, та якщо він до цього не прагне, то це має бути зрозумілим докторові римської словесності.

Проф. Кулаковський у своїй статті присвячує так багато уваги моїй науковій діяльності чи, як він висловлюється, «величезній і вельми напруженій діяльності у сфері фальсифікації російської історії», що з мого боку, либонь, було б неделікатним проминути мовчанкою цей аспект його статті. Очевидно, задля загальної характеристики моїх наукових праць він зупиняється на моїй «Ілюстрованій історії України» та подає такий відгук про її автора:

«Не криючись і не соромлячись, він виставляв там і заслуги Мазепи, і подвиг Капніста, який наприкінці XVIII століття їздив до прусського короля з проханням звільнити Малоросію, і подавав портрети всіх видатних діячів, часто підпільних, українського сепаратизму».

При всьому бажанні тут не можна знайти доказів фальсифікації російської історії з мого боку; відгук проф. Кулаковського кидає лише негарне «політичне» світло на книгу, та й то шляхом опису… не зовсім точного, чи що. «Заслуга Мазепи» – це, очевидно, відзначена у моїй «Історії» загальновідома щедрість Мазепи для церковних будівель і пожертв на духовні та просвітницькі цілі, якою він, за словами моєї книги, буцімто намагався подолати загальну недовіру до нього як до людини чужої, «ляха»; ця культурна діяльність, що мала на меті скрасити вкрай непопулярні, антидемократичні й антинаціональні сторони мазепинського режиму, оцінюється у моїй книзі більш ніж стримано, і якщо на підставі викладеного в ній матеріалу п. Кулаковському хочеться говорити «про заслуги» Мазепи, то йому слід казати про них від себе, а не киваючи в мій бік.

До речі, зауважу, що взагалі немає нічого необгрунтованішого, аніж нав’язування сучасному українству в патрони саме Мазепи; його діяльність, його кар’єра, збудована не на політичних чи національних українських ідеалах, не на солідарності з широкими масами чи навіть суспільними колами, а на догоджанні московському централізмові, московському дворові, перед яким Мазепа вічно скаржився на українську нелояльність і на вороже ставлення до нього українського народу, ніколи не користувалася популярністю в українському рухові, і підкупити його не могло й те показне меценатство Мазепи, про яке я казав. Послідовні представники національної української ідеї мають надто мало спільного з цією історичною постаттю. І прізвисько «мазепинців», яке засвоюють останнім часом і публіцисти навіть не дуже правого штибу, б’є повз ціль, не зачіпаючи тих, кому адресоване.

Капніста з його поїздкою до Берліна 1791 року я, звісно, не мав жодних підстав замовчувати: це факт, характерний для тодішніх настроїв українського суспільства. Але хто називає цю поїздку подвигом, – я чи п. Кулаковський? Виглядає, наче п. Кулаковський хоче приписати мені цю, відсутню в мене, характеристику.

Точнісінько так залишається для мене незрозумілим, кого з українських діячів, портрети яких вміщено в моїй «Ілюстрованій історії України», п. Кулаковський атестує як «підпільних діячів українського сепаратизму»? З українців, народжених у Росії, діяльність яких припадає на XIX століття, у мене подано портрети Котляревського, Квітки, Шевченка, Костомарова, Куліша, Антоновича, Драгоманова, Лисенка, Кониського, Карпенка-Тобілевича, Старицького, Грінченка. Хто ж тут «підпільні діячі» (та ще й «часто»), я категорично не розумію.

З огляду на так упереджено сфабриковану характеристику мого курсу, чи ж не авторові статті слід повернути титул фальсифікатора? Що з цього приводу міркує п. Кулаковський? У науковій літературі мені, в усякому разі, ніхто не дорікав нечесним поводженням з матеріалом, як не могли дорікнути і покійним Костомарову й Антоновичу, яких так само залучає до свого обстеження автор. А з боку різних безвідповідальних нападників і їм, і мені доводилося вислуховувати, звісно, різну лайку віддавна. Лави цих нападників нерозважно поповнив своєю персоною київський професор римської словесності.

Все-таки найхарактернішим у цьому маленькому епізоді є те, що в такий поважний, відповідальний час, після всіх жорстоких уроків, які отримав войовничий націоналізм на ниві викорінення українства в Галичині, – уроків, усвідомлених, як видавалося, не лише людьми нейтральними (порівняй нещодавню статтю преподобного Никона в «Биржевых ведомостях»), але й самими представниками київських націоналістичних кіл, – не виявляється нічого важливішого для цих кіл, як займатися подальшим цькуванням українства, позбавленого всіх, навіть найелементарніших засобів самооборони. То ж чи варто було урочисто струшувати з ніг своїх тлінний прах, приєднуючиь до вимоги про припинення переслідувань української преси й українських громадських діячів, аби так швидко й невимушено, без жодної спонукальної причини, повернутися до цього старого заняття?


Примітки

Вперше опублікована в газеті: Речь (Петроград). – 1915. – 25 (12) октября. – № 281. Підпис: М.Грушевский. Передрук під однойменною назвою здійснений у журналі: Украинская жизнь. – 1915. – № 10. – С. 85-92.

Подається за першодруком у перекладі І.Сварника.

Стаття написана у відповідь на публікацію: Кулаковский Ю. Русским людям, именующим себя «украинцами» // Киевлянин. – 1915. – 19 вересня. – № 258. – С. 1.

Виходу в світ статті М.Грушевського сприяв відомий діяч української громади у Петрограді П.Стебницький, про що свідчить лист вченого від 15 жовтня 1915 p.:

«Дуже дякую за № «Речи», котрий я дістав сього дня, і за участь в уміщенню сеї статі… «Речи» я подякував за уміщення і запевнив, що якби їм прийшлася гадка дати ще місця для статі на сі теми, то я во всякое время готов к их услугам» (IP НБУВ, ф. III, № 52052). Редакція газети скористалася пропозицією вченого. Наступна праця «Несколько слов об украинстве» була опублікована 22 (9) червня 1916 р. (№ 156).

Відгук на статтю М.Грушевського подав редактор «Киевлянина» В.Шульгін (Неблагодарное дело // Киевлянин. – 1915. – 23 октября. – № 292. – С. 1-2). Він запевнив, що «Киевлянин» вмістив би на своїх сторінках відповідь М.Грушевського Ю.Кулаковському. Проте головною метою публікації В.Шульгіна було бажання в черговий раз висловити своє відношення до українського руху:

«Раз опять выдвигается украинский вопрос, мы не считаем возможным не высказать свои взгляды по существу этого дела. […] Если «украинцам» непременно хочется созидать свою культуру – ничего с этим не поделаешь, пусть пробуют. Мы не можем, не насилуя совести, пожелать им успеха, но мы считаем, что государственная власть поступит мудро, если предоставит им полную свободу делать их неблагодарное дело».

М.Грушевський, в свою чергу, не залишив без уваги «настанови» українцям В.Шульгіна, відповівши йому статтею «Камень преткновения» (Русские ведомости. – 1916. – 11 февраля. – № 33. – С. 2).

…зупиняється на відомостях… про «український легіон добровольців» – йдеться про українські військові організації, які постали в Галичині напередодні Першої світової війни. У першій половині 1913 р. під головуванням В.Старосольського було засноване Товариство Українських січових стрільців (УСС). Восени того ж року з ініціативи К.Трильовського товариство трансформувалося у нову організацію під назвою Українські січові стрільці II (УСС II). Подібні організації УСС стали виникати по всій Галичині. Влітку 1914 р. їх нараховувалося 96. Активну діяльність розгорнув також курінь «Сокіл-Батько», створений наприкінці 1913 р.

Детально див.: Ковалюк Р. Український студентський рух на західних землях ХІХ – ХХ ст. – Львів, 2000; Красівський О. Галичина у першій чверті XX ст.: Проблеми польсько-українських стосунків. – Львів, 2000. – С. 78-80; Литвин М., Науменко К. Історія Галицького стрілецтва. – Львів, 1991; Ріпецький С. Українське січове стрілецтво. Визвольна ідея і збройний чин. – Нью-Йорк, 1956.

У наведеному ним досить довгому перелікові осіб… я не бачу жодного імені, хоч якось причетного до Львівського університету… – у своїй статті Ю.Кулаковський, посилаючись на публікацію «Украинский легион добровольцев» («La Revue Ukrainienue». – 1915, серпень. – С. 83 – 90), називає імена січових стрільців: Галущинський, Вітовський, Дідушок, Горук, Козак, Гутковський, Будзиновський, Семенюк, Гирняк, Яримович, Тучапський, Сушко, Свідерський, Мельник, О.Степанівна, С.Галечко.

…зовсім не поділяв так званої «австрійської орієнтації»… – ця позиція М.Грушевського детально висвітлена в працях: Гирич І. «Федераліст» очима «самостійника» (до історії написання статті А.Жука «М.Грушевський та СВУ») // Молода нація. – 2002. – № 3. – С. 81 – 110; Жук А. Проф. М.Грушевський і Союз визволення України в роках першої світової війни // Там само. – С. 111 – 134.

І я особисто у статті «Сараєвська трагедія»… – стаття була опублікована напередодні Першої світової війни в ЛНВ (1914. – Т. LXV. – Кн. VI. – С. 424 – 431); передрук: Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т. 2. – С. 472-478.

У ній автор рішуче відкидає сподівання українських політичних кіл на зорієнтованість зовнішньої політики Австро-Угорщини на схід, зокрема на вирішення української справи. Тираж шостої книги ЛНВ зі статтею «Сараєвська трагедія» був частково конфіскований австрійською прокуратурою, частково не допущений в Галичину через те, що

«автор резко осуждает политику галицко-украинских ответственных кругов за ее направление – вовлечь российских украинцев в круг австрийской ориентации».

Свої переконання, обгрунтовані у статті, М.Грушевський підтвердив під час допитів, проведених Київським губернським жандармським управлінням у грудні 1914 p.:

«[…] в статье «Сараевская трагедия» я со всею силою выступал против легенд о том, что разрешение украинского вопроса может прийти со стороны – от Австрии, от покойного наследника австрийского престола или от каких-нибудь других международных комбинаций. Я указывал там (на с. 430), что украинское общество России самым решительным образом отмежевывалось всегда от австрийской ориентации и не давало повода рассчитывать на него каким-нибудь сторонникам заграничного вмешательства» (див.: Музичук О. Звинувачується в шпигунстві… (Невідомі джерела до біографії М.С.Грушевського) // Архіви України. – 1991. – № 5. – С. 22).

…рекомендуючи повернутися до костомароовського положення, що українська література повинна залишитися тільки «мужицькою» – тезу про призначення української літератури «для домашнього вжитку» М.Костомаров висловив у своїх статтях: Еще по поводу малорусского слова «Московским ведомостям» // Исторический вестник. – 1881. – Т. 2. – Кн. 4. – С. 764-770; Малорусское слово // Вестник Европы. – 1881. – Т. 1. – Кн. 1. – С. 401 – 407; По вопросу о малорусском слове «Современным известиям» // Там само. – Т. 2. – Кн. 3. – С. 359 – 365; Украинофильство // Русская старина. – 1881. – Т. 30. – Кн. 2. – С. 319 – 332; Задачи украинофильства. Луна. Украинский альманах на 1881 год. Киев, 1881 // Вестник Европы. – 1882. – Т. 1. – Кн. 2. – С. 886-900.

…зауважу, що взагалі немає нічого необгрунтованішого, аніж нав’язування сучасному українству в патрони саме Мазепи… – характеристиці історичної ролі І.Мазепи М.Грушевський присвятив свої суспільно-політичні праці: «Мазепинство» і «богданівство»; Виговський і Мазепа // Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т. 2. – С. 199-206; 386-396.

Детально див.: Жуковський А. Гетьман Іван Мазепа в оцінці М.Грушевського // УІЖ. – 1998. – № 6. – С. 134 – 145; Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в працях М.Грушевського // Іван Мазепа і Москва. – К., 1994. – С. 147 – 163; Кресін О.В. Мазепа і мазепинство в науковій спадщині М.С.Грушевського // Михайло Грушевський і сучасність: Матеріали міжнар. наук, конф., присвяч. 130-річчю від дня народж. М.С.Грушевського. – К, 1998. – С. 32-34.

…на ниві викорінення українства в Галичині… – див. коментар до статей «На роздоріжжі» («На распутьи»), «Новий рік» («Новый год»).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 418 – 423.