Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

З українського життя (3)

Михайло Грушевський

Час від часу в пресі, особливо правій, з’являються тривожні звістки про «загравання» ворожої сторони з українством: про поширення українських видань серед військовополонених, про поновлення переговорів щодо заснування українського університету у Східній Галичині, про запровадження українського викладання, на галицький взірець, у школах Холмщини і т. п. Усе це речі, які не становили б жодного інтересу та значення за бодай більш-менш нормального ставлення до українського життя у себе вдома, – але є якоюсь загрозою, викликом прийнятому в Росії курсові на придушення і викорінення українства. А серед людей, які справді вірять ідеологічному змістові нинішньої війни, її визвольним гаслами, ці та подібні факти не можуть не викликати гнітючого враження.

Неприємно, коли німецький канцлер може з певними підставами хизуватися перед Європою тим, що польський університет у Варшаві поляки врешті-решт отримали лише з німецьких рук; коли в Бельгії німці могли виступити в ролі покровителів фламандського руху. І тим більше слід було б поспішати там, де справа ще не вислизнула з рук, аби не залишати ворожій стороні цієї вдячної ролі: поставати у вигляді покровителів і поборників культурних, національних прав гнаних і невизнаних малих народностей, їхніх національних потреб і запитів.

Звичайно, справжнім правим колам ці міркування недоступні. Продовжуючи утверджувати устами своїх ідеологів (на кшталт славнозвісного дворянина Павлова), що перемога реакційної Німеччини й утвердження її впливу над Росією в інтересах російської реакції суттєвіша за перемогу Росії, якщо ця перемога може спричинити переважання прогресивних елементів, – вони рішуче повстають проти всього, що може призвести до знищення внутрішніх відмінностей, суспільних і національних, до міцного об’єднання прогресивної частини російського суспільства з прогресивними неросійськими групами. І з цієї точки зору нещодавній з’їзд правих діяв цілком логічно, рішуче виступивши проти скромних побажань прогресивного блоку в галузі пом’якшення національних стосунків, і зокрема визнав неприпустимою будь-яку терпимість щодо українства:

«Під виглядом відновлення малоросійської преси і звільнення заарештованих у Галичині україноманів, прогресивний блок вимагає від уряду припинення боротьби з мазепинством, з політичним рухом, надзвичайно небезпечним для цілісності російської держави, цілковито створеним, субсидованим і керованим Австро-Німеччиною».

Отже, під «мазепинство, цілковито створене, субсидоване та кероване Австро-Німеччиною», праві панове без зайвих розмов підводять і всю українську пресу Росії, яка цілком певно стояла на грунті російської державності, з’ясовувала необхідність забезпечення необмеженого розвитку українського життя у тісному зв’язку з життям загальнодержавним, у загальному розвиткові конституційного ладу, крайового життя і національного самовизначення, на засадах, проголошених актом 17 жовтня.

Підводять під цю категорію і все українське життя Галичини – всіх цих переважно зовсім далеких від політики культурних, громадських, економічних трудівників Галичини, на захист яких вирішив виступити блок, – які по можливості працювали над економічним і культурним відродженням краю, над захистом прав українського населення та його організацією на захист цих останніх представників галицької інтелігенції.

Воістину дистанція велетенського розміру.

Наскільки погоджується з істиною твердження правих політиків, що весь цей – як вони його атестують – «мазепинський», чи, кажучи людською мовою, український рух, був «цілковито створений, субсидований і керований Австро-Німеччиною», – це в Харкові, одному з найдавніших центрів українського руху, можуть оцінити краще, ніж деінде.

Люди, бодай трохи обізнані з минулим харківського суспільства, знають, що тут сто років тому виходив «Украинский вестник», сторінки якого були відкритими для творів місцевих письменників українською мовою; що одним із стовпів цього нового літературного руху був професор і ректор Харківського університету, людина досить казенного способу мислення, якій це офіційне мислення не заважало віддаватися українській поезії та подарувати їй чудові українські переклади з інших літератур; що іншим стовпом цього руху був один із засновників українського театру і популярної літератури для народу харківський предводитель дворянства. А ось взірець міркувань пересічного харківського інтелігента того ж часу:

«Наречие славянского языка», яким розмовляють десять мільйонів малоросіян і галичан, яким пишуть Основ’яненко, Шевченко, Гребінка, Галка, Могила, такі чудові «вещи», – це «славянское наречие» не можна назвати «провинциальным наречием русского языка», який і сам також не більше, як наріччя «в отношении к своєму родовому языку славянскому»: чи ж не зрозуміло?

«Малоросійська мова милозвучніша за всіх інших своїх сестер; вона не терпить збігу багатьох приголосних; у ній немає ні цього r (рш) чеського, ні цих rz, brz, drz (рж, брж, држ) польських, ні цього ы російського – цього надто – відчутного звуку…» Правда ж?

«Гаразд. Припустімо, що малоросійське наріччя і справді можна назвати «милозвучною мовою»; та чи ж може бути мова без письменства? Де ваше письменство? – Дозвольте. Невже ж «письменство» є необхідною умовою, аби назвати предмет справжнім його іменем?.. Малоросійські «думи та пісні» сповнені красот непідробної, високої поезії; а де поезія, там і мова. «Де наше письменство?»

Стривайте, панове, таж лише десять років минуло, як виникло малоросійське письменство, а подивіться, скільки вже написано і як написано. Можемо вказати переклади з малоросійської чеською та російською, а чи похвалитеся ви перекладами хоча б якоюсь мовою з вашого «первинного» письменника В.К.Тредіаковського, який колись був вашим учителем елоквенції, «сиречь красноречия и других многих красот и хитростей пиитических»! Хто перекладав з вашого «реформатора мови» істинно-знаменитого мужа М.В.Ломоносова? Що вже казати про Сумарокових, Хераскових…

«Припустімо, що все це так, тобто що «прекрасна малоросійська мова має свою літературу, красне письменство» – все-таки можна спитати: для кого вона існує? Хто читає по-малоросійська Мужики, неуки!!!» – Ви дуже тверезо міркуєте, мої добрі читачі, погоджуючись із розсудливою думкою усіх назагал журналістів (які зовсім не знають малоросійської мови та ніколи не бували в Малоросії, які про заняття малоросіян знають так само, як про спосіб життя таїтян: із чуток); тільки в цьому разі дійсність дуже суперечить абстракції. Ось мої факти: не одне видання деяких малоросійських книг розкупили й перечитали. Це факт.

«Освічене малоросійське суспільство, тобто вище, не читає не лише по-малоросійськи, а й навіть по-російськи: всеросійське вище суспільство говорить і читає лише по-французьки, зрідка по-англійськи й по-німецьки. А російське «середнє» суспільство споконвіку любить рідну мову та рідну літературу; малоросійське ж, крім російської мови, знає і свою; крім російського «письменства», як ви кажете, насолоджується ще і своєю наською літературою.

Отже, «малоросіяни» насолоджуються удвічі супроти «великоросіян», – та яке удвічі! – вдесятеро, якщо не більше! Я принаймні високо ціную «Повісті» Основ’яненка, «Кобзар» Шевченка, «Приказки» Гребінки, «Думки й пісні» Могили, «Саву Чалого», «Вітку» й «Переяславську ніч» Галки, – щоб їх порівнювати з будь-якою російською книгою, – хоча б і десятитомною, за винятком дуже небагатьох…». Втім, у кожного свій смак, чи, як каже вище суспільство, російське та малоросійське, chacun a son gout.

«Панове! Ви пишете по-російськи: добре, дуже добре! – Навіщо ж заважати сербові писати по-сербськи, чехові по-чеськи, малоросіянинові – по-малоросійськи? Нехай кожен пише по-своєму, аби лише писав добре. Невже вас не тішить слава нашої дорогоцінної вітчизни? Невже ви не можете зрозуміти, що ідея «величі « нероздільна з багатолюдністю, різноплемінністю, освіченістю жителів держави?.. Російські піддані читають по-німецьки, по-французьки, по-англійськи, але… і, нарешті, по-малоросійськи – скільки різних мов, що прославляють єдину вітчизну!»

««Ми будемо писати малоросійською!» Дарма запитувати, «хто буде читати?» – повірте, ніхто б не друкував, якби не розкуповували друкованого».

Так думали й писали в Харкові на початку 1840-х років (стаття датована груднем 1841 р., у 1842 р. вона з’явилася в одному з петербурзьких журналів). Не знаю, чи вважають праві спостерігачі за українством і цей виступ за створений і субсидований Австро-Німеччиною. Проте безумовно, що погляди, думки й навіть аргументи цієї статті, за певних відмінностей у термінології та стилізації, є, власне кажучи, тими ж, якими і тепер поборники українського руху захищають право на існування і необмежений розвиток української мови, української літератури й культури, їхнє місце в рамках російської державності та громадянства.

Хіба що вони воліють називати їх українськими, а не малоросійськими. Невже справа лише у назві?


Примітки

Вперше опублікована в газеті: Утро (Харьков). – 1915. – 13 декабря. – № 2870. – С. 2. Підпис: М.Грушевский.

Подається за першодруком у перекладі І.Сварника.

Сюжет статті вималювався в часі опрацювання М.Грушевським журналу «Маяк», витяги з якого він використовує у своїй праці – публіцистичному виступі на захист прав української мови. Про свої враження від перегляду петербурзького видання вчений повідомляв у листі до М.Мочульського від 25 грудня 1916 p.:

«Перед святами я ходив в бібліотеки читати «Маяк» за 1840-44 pp. Се був реакційний журнал, видавець котрого одначе був по-своєму україн[ським] патріотом, і в журналі брали участь чи не всі головачі тодішнього україн[ського] письменства: Квітка, Шевченко, Костомарів, і різні «gentes minores» [менш визначні]; се між ин[шим] було причиною, що в ліберальних кругах (vide [дивись] Білинський) підозріливо дивилися на україн[ський] рух. Я хочу докладно описати Ukrainika сього журналу» (Листи Михайла Грушевського до Михайла Мочульського (1901 – 1933) / Упоряд. Р.Дзюбан, наук. ред. Г.Сварник. – Львів, 2004. – С. 46).

…одним із стовпів цього нового літературного руху був професор і ректор Харківського університету… – йдеться про .

…іншим стовпом цього руху був один із засновників українського театру і популярної літератури… – йдеться про .

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 439 – 442.