Зайві сумніви

Михайло Грушевський

Як передсмертний крик Остапа в Гоголевій епопеї, пролунали серед нинішньої української тиші кінцеві слова передсмертної статті Олександра Олександровича Русова:

«Чи дійсно життя народу завмерло під натиском адміністративних «усмотрений» і неправими виборами до Державної Думи, чи се тільки хвилеве непорозуміння, яке по скінченні війни розв’яжеться і виясниться»? [«Украинская жизнь», 1915, кн. VIII – IX, с. 54.]

І над могилою небіжчика відізвалися на них старі товариші покійного:

«Не діждався ти відповіді на своє велике питання – не діждуть її і ті немногі вже приятелі твої, близькі тобі літами» [«Киевская мысль», з 15 падолиста, № 286.].

Але іншим, молодшим, сі передсмертні слова пролунали не криком жалю і відчаю, а покликом до їх енергії і активності, і відчаю – аби виявили те невмируще життя народне:

«Товариші, він не дістав відповіді на своє питання – він не міг його дістати тепер, але він ждатиме її в могилі. Відповідь за нами» [Там же, з 16 падолиста, № 287.].

І я думаю, що сі краще зрозуміли клич покійного.

Певно, йому, проживши весь сорокалітній антракт українського життя – і на склоні життя діждавшися кращих часів на те, щоб знову їх оплакати: за кордоном, укладавши колись книгу українського живота, перед смертю бачити як наново ще раз виривалися сторінки з золотої книги, як українське слово верталося знову до часів, – здавалося, раз назавсіди пережитих і назад неповоротних, – нелегко було. Нелегко й усім, кого захопила ся хуртовина в старих літах, і боязко йому подумати, що коли вона затягнеться, не доведеться йому, може, й діждатися ясніших часів. Але хто переживав з українським громадянством, в неустанній спільності його радостей і скорбот, так як покійний, тяжкі передрозсвітні часи, і недовгі весняні повіви, і хвилі напружень громадської енергії, що спішила використати відкриті їй можливості, – той не міг впасти в зневіру.

Всім можна боліти в теперішніх часах – спочуттям, жалем, гнівом, помстою – тільки для зневіри, для безнадійності, для відчаю нема місця для тих, хто з українським громадянством пережив останнє десятиліття, йшов у його дужім гурті через надії, радості, жалі і розчарування, відчував те тісне єднання в спільній праці і чув биття розбудженого життя.

Люди смертні, народи вічні.

Одиниці, захоплені нинішньою катастрофою, можуть журитися ділом рук своїх, тривожитися гадками, що праця їх життя може зостатися недокінченою, недовершеною – що вони не донесуть своєї енергії, сили і волі до кращих часів, що їх засоби і сили будуть вичерпані бориканням з теперішньою руїною, змарнуються і знищаться, не принісши свого плоду громадянству, народові, його культурним і національним засобам. Чолом перед такою тривогою, коли вона має в собі сі ідеальні мотиви, але з становища народного годиться глянути вище, понад мотивами і умовами життя і діяльності одиниці.

Громадянство, народ будуть мати змогу нагородити страчений час, відновити зруйноване, доробити упущене в нинішнім застої. Питання тут може бути тільки одне: чи не вигасає енергія волі, змагання в сім народі, воля до кращого, почуття вартості, самоповага і самосвідомість? Ті люди, що стикаються з ширшими верствами нашого громадянства, нашої людності, нехай дадуть відповідь на се. Але з того, що видно і чути, здається – нема місця для непевності – яка може бути ся відповідь.

Народ наш перебуває великі потрясіння. Вигляд всього міняється, життя вносить нові, зовсім небувалі поняття, ідеї, перспективи. Розторглися завіси буденного життя і те, що поглянуло з-за них, не буде забуте, не буде вигладжене з пам’яті, з уяви, з мислі поколінь, яким доля судила переживати і пережити сі часи. Даремна річ була б відгадувати, як переломляться сі незабутні враження потім в активній енергії їх, в які форми виллються ідеї, сотворені ними, але що за сею гігантською руїною мусить поступити період незвичайної творчої енергії, великої будови світової в сфері громадській, культурній, політичній і духовій, яка використає і зужиє для поступу, для кращої долі людства – в тім не може бути сумніву. В сім порука життя людства.

І перед життям нашого народу, може бути, дуже навіть недалеким, лежить, безсумнівно, прекрасна полоса великого, живого, радісного будівництва. Розуміється, одиниці, непевні, чи їм судилося донести свої засоби, духові і матеріальні, до сеї обітованої землі, мусять спішитися використати, приложити до життя народного свої сили і засоби в нинішнім моменті, поки час для них, не відкладаючи до непевної для них будучності, щоб не лишитися осудженими перед своїм громадянством і перед власним своїм сумлінням, як раби недбалі, що змарнували свої дари, пропустили свій час.

Але ставити перед собою питання, чи живе і житиме наш нарід, чи завмерло його життя навіки, назавсіди вичерпалися його життєві сили, – даремна робота. Наш народ дав уже відповідь на се питання давно своєю тисячолітньою волею до життя, яку виявляв він в обставинах нерівно тяжчих, позбавлений навіть тої інтелігенції, якою він володіє тепер, того усвідомлення, яке він присвоїв, або має в можливості, в вікових придбаннях української мислі і творчості, в вікових здобутках свого історичного життя. Сі здобутки не можуть бути відібрані з народних глибин ніяким чином в сучасних умовах.

Не облишать, певно, і сучасні інтелігентські верстви свого народу ні в яких обставинах, так як облишали давніші, в давніших віках. Українське «бути чи не бути» – се монолог для сцени, а не для життя. Людям, несвідомим живої сили українського елементу, – тим, що [не] бачать його українського життя і рахуються з ним, як з небажаним для них явищем на мертвім папері, а не в живій плоті і крові, се може так здаватися, що тут ще можливі вагання, можуть бути рішення в той чи інший бік, коли, мовляв, обернути справу в сей бік, то, мовляв, буде існувати українство, а коли в той, – то не буде. У таких можуть бути сумніви і гадання надвоє.

Але живе українське життя давно се питання рішило, запечатало і через нього переступило. Для нього нема вагань і сумнівів, і не повинно їх бути для всіх тих, які з ним. Се ясно.

Примітки

Стаття написана в Казані між 20 і 27 листопада 1915 р. для журналу «Основа», який виходив в Одесі за редакцією А.В.Ніковського та активною участю С.О.Єфремова. Саме вони і замовили М.Грушевському матеріал, пов’язаний зі смертю видатного земського статистика, етнографа, фольклориста і громадського діяча Олександра Русова. 27 листопада 1915 р. М.Грушевський писав до С.Єфремова:

«Для «Основи» на руки Андрія Вас[ильовича] я післав статейку – з приводу смерті Русова; але супроти того, що в Вашім листі пишете, не знаю чи здається вона для «Основи»; просив, якби не підійшло, вернути мені, то пошлю до «Укр[аинской] ж[изни]»« (Гирич І. «Люде смертні, народи вічні» // Старожитності. – 1995. – № 1 – 2. – С. 7).

Те ж саме він повторював і в листі до А.Ніковського. 26 грудня 1915 р. А.Ніковський повідомляв С.Єфремова про набір «Зайвих сумнівів» М.Грушевського, проте в кінці січня 1916 р. журнал був закритий, стаття вченого залишилася в архіві «Основи» і за життя опублікована не була. Автограф з супровідним листом до А.Ніковського та підготовлений до друку редакторський примірник зберігаються в Державному архіві Одеської області (ф. 746, оп. 1, спр. 6, арк. 1 – 8).

Статтю вперше видрукував В.Заруба в публікації «Одеські матеріали Михайла Грушевського» (Дзвін. – 1994. – № 5. – С. 116-117). Згодом вона з’явилася в часописі «Старожитності» (1995. – № 1 – 2. – С. 8) з детальною передмовою І.Гирича «Люде смертні, народи вічні» (с. 7).

Подається за публікацією у часописі «Старожитності».

Про безпосереднє спілкування двох вчених і громадських діячів свідчить збережене листування: листи М.Грушевського до О.Русова (ІР НБУВ, ф. І, од. зб. 11026; ф. II, од. зб. 574-575; ф. III, од. зб. 236); листи О.Русова до М.Грушевського (ЦДІАУК, ф. 1235, оп. 1, спр. 726, арк. 18 – 19, 26; спр. 727, арк. 29). Після повернення з еміграції М.Грушевський опублікував у виданні Історичної секції ВУАН «За сто літ» спогади видатного громадського діяча і статистика (Шамрай С. Спомин Ол. Ол. Русова // За сто літ. – Київ, 1927. – Кн. 1. – С. 236 -258) та його дружини, Софії Русової (Русова С. Мої спомини. Рр. 1861 – 1879 // За сто літ. – К., 1928. – Кн. 2. – С. 135-175; Її ж. Мої спомини. 1879-1915 // Там само. – К., 1928. – Кн. 3. – С. 147 – 205). Про особливе зацікавлення історика цими матеріалами свідчить збережене листування С.Русової та М.Грушевського (Миронець Н., Гонюкова Л. Листування Софії Русової з Михайлом Грушевським // Український історик. – 2002. – Ч. 1 – 4. – С. 518 – 537).

…передсмертної статті Олександра Олександровича Русова… – йдеться про статтю: Русов О. Есть ли украинская жизнь? // Украинская жизнь. – 1915. – Кн. 8 – 9. – С. 53 – 54, витяг з якої М.Грушевський цитує у власному перекладі українською мовою.

«Не діждався ти відповіді… – тут автор цитує у власному перекладі українською мовою прикінцеву фразу статті В.Науменка «Светлой памяти старого товарища и друга А.А.Русова», яка була опублікована в газеті: Киевская мысль, – 1915. – 15 жовтня. – № 286. – С. 1-2 (при посиланні на цитату допущена помилка в датуванні числа газети: замість 15 жовтня подано 15 листопада).

«Товариші, він не дістав відповіді на своє питання… – тут М.Грушевський цитує слова із промови над могилою О.Русова голови правління українського клубу «Родина» Л.Старицької-Черняхівської. Промова подана в публікації: Похороны А.А.Русова // Киевская мысль. – 1915. – 16 жовтня. – № 287. – С. 2 (як і в попередньому посиланні, допущена помилка в датуванні числа газети). Похорон О.Русова відбувся 15 жовтня 1915 р. на Байковому кладовищі в Києві.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 428 – 430.