Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Сараєвська трагедія

Михайло Грушевський

Трагічна смерть австрійського престолонаслідника і його дружини з руки сербсько-патріотичної конспірації в Сараєві впала як нова тяжка крапля в переповнену і без того вщерть чашу європейського політичного напруження. Одні з страхом і тривогою, інші – з різними сподіваннями ловлять в лет все нові і нові відгомони сеї події, силкуючися вгадати, чи витримає сей новий удар європейський «узброєний спокій» по всіх попередніх, заданих йому останніми часами, чи устоїться се напруження – чи розірветься тим страшним, давно сподіваним, зі страхом виміркуваним конфліктом, що висить в повітрі вже стільки часу?..

Грецько-турецький конфлікт і албанська революція, що захитала непевною балканською згодою і викрила так різко і сильно всю суперечність австро-італійських інтересів і можливість конфлікту, так старанно замазувану зусиллями потрійної дипломатії. Російсько-румунське зближення, задокументоване з’їздом в Констанці, і його контрапункт – з’їзд покійного Франца-Фердинанда з імператором германським в Конопішті, де нібито був присутнім секретно – як писали газети – і шведський король як новий учасник потрійного союзу замість страченого короля румунського, мовляв, під впливами воєнної шведської партії, наляканої російськими планами на Скандинавський півострів, шукає охорони і забезпечення під покровом потрійного союзу. А на полудні плани сербсько-чорногорського митового союзу, який буцімто має бути першим кроком в напрямі ширшого митового союзу чорноморсько-адрійського, і об’єднання в одне державне тіло Сербії і Чорногори – перспективи одна гірше другої для Австрії.

З другого боку – величезні збільшення воєнних кредитів на грунті суперництва потрійного союзу з потрійним порозумінням. Міністеріальні кризи в Франції на грунті відновлення трилітньої військової служби для удержання пропорції французької армії до германських сил, збільшених торішніми військовими ухвалами. Цілком уже баснословне поширення армії російської, наслідком останнього – збільшення рекрутського набору, проведеного в останній думській сесії, котрим Росія приходить в поміч своїй союзниці, загроженій убутком людності, і мішає до решти всі стратегічні спекуляції, всі ті рахунки тисяч багнетів, шабель, гармат, котрими направляється внутрішня і загранична політика в теперішнім мілітаристичнім чаді.

Все се в супроводі вічної газетної передирки, підтримуваної всякими гарматними і поставщицькими синдикатами, і глибоких комбінувань військових спеціалістів на тему, кому з конкурентів треба спішитися нападом на противника, з надією погромити його при нинішніх своїх воєнних шансах, утворило атмосферу дійсно переповнену доверху сею воєнною тривогою, справдешнім мілітаристичним неврозом.

На всяку несподіванку, на всяку сенсацію все відзивається з повишеною вражливістю, нервово шукаючи якихось далеко захованих, скритих спружин, запитуючи себе, всіх і вся, чи не приносить та чи ся сенсація початку кінця сеї тривожної напруженості, її ослаблення чи останнього страшного вибуху?

Що ж казати, коли подія справді сама по собі настільки незвичайна і в наслідках своїх трудна до оцінення – як саме в сім разі!

Особа покійного престолонаслідника здавна почала окружатися легендою. Несподівана його поява на такій позиції, моргантичний шлюб його з гр[афинею] Хотек і різні складні питання, які з того виникали – про становище його дружини, його дітей, напр., супроти Угорщини, котрої конституція не робить різниці між моргантичним і повноправним потомством і т.д., – все се давало привід до різних комбінацій не тільки двірської, а й ширшої політичної натури. З будучою зміною на престолі почали зв’язуватися прерізні, не раз дуже далекосяглі мрії і надії.

Правда, пок[ійний] архікнязь, чоловік дуже здержливий на всякі заяви, не давав ніяких декларацій, котрі б творили підставу до сих рахунків; але чим менше говорив він сам, тим більше говорили за нього, посилаючися то на різні інтимні, не можливі до справдження звірення покійного, то на його діяльність, знайомості, відносини, котрі, мовляв, розкривали лінію його політики як будучого цісаря Австро-Угорщини.

Так поволі складалися поняття про покійного як консерватиста і навіть реакціонера, противника демократії і парламентаризму, прихильника аристократії і католицького клерикалізму, перейнятого ідеями австрійської великодержавності, імперіалістичної експансії – смілої політики натиску і розширення границь держави назверх, власті корони – всередині. Його політичну програму толковано як певну комбінацію широкої обласної автономії – ширшої від теперішньої, з певною закраскою федералізму, але з сильною єдиною центральною властю, дуже мало обмеженою парламентаризмом. А поруч того вишивалися різні цвітасті плани анексій, секундогенітур і т.д.

Оживлення австрійського імперіалізму, політичної активності, зв’язане з анексією Боснії і Герцеговини, записане було на рахунок впливів престолонаслідника однодушно і прихильниками, і противниками сього імперіалізму. На нім спочили надії триалізму – об’єднання полуднево-слов’янських (хорватських, сербських, словенських) земель в одне національно-політичне тіло під властю Австрії, на взір Угорщини. Його ім’я, а принаймні імена нібито близьких до нього людей, зв’язувалися з голосним полуднево-слов’янським процесом, аранжованим австрофільськими хорватськими кругами против прихильників «великосербських» тенденцій.

На другім кінці держави з його іменем стали зв’язуватися різні більше або менше фантастичні плани розв’язання українського питання. Прихильники «австрійської орієнтації « в українських кругах з одної сторони, противники українства в польській і російській пресі – з другої, навзаводи роздмухували сю легенду, яка робила покійного архікнязя новим Мойсеєм, що мав вивести українців з лядського поневолення, угольним каменем всяких «мазепинських» надій і перспектив. Особливо в російських націоналістичних кругах, в українофобських органах і різних антиукраїнських брошурах від кількох літ дуже свобідно і самопевно говорено про плани покійного на анексію до Австрії України по Дніпро, про габсбурзьку українську «секундогенітуру» з столицею в Києві з одним з синів Франца-Фердинанда на українськім престолі і т.ін.

Скільки покійний давав привід до таких фантазій і до зв’язування з тими фантазіями саме його імені, се зістається незвісним. Але легенда існувала, сама була до певної міри реальним фактом, з яким рахувалися, яким направляли свою діяльність певні круги. І тепер, коли не стало того, на кім будовано ті різні надії чи від кого боялися тих планів, сараєвська подія, поза загальним обуренням з самого убийства, оцінюється з становища сеї легенди чи легенд. Одні, висловляючи свій жаль чи обурення, не криються з певним почуттям заспокоєння, що, мовляв, рисковна, черевата в будучності всякими авантюрами і кризами ера Франца-Фердинанда сходить з овиду австрійського життя – «політика бельведеру (палати престолонаслідника) уступає місце політиці бургу» (цісарської палати) – більш зрівноваженій і нескорій на риск і смілу ініціативу. Інші, що будували свої плани і надії на особі престолонаслідника, спішаться, чи не вдасться ще заграти і здобути дещо загробною тінню покійного.

Інакше трудно об’яснити те, що діялося за останні два тижні: антисербські розрухи, патріотичні доноси і погроми, і всі заходи звернені на те, щоб якось пришити до справи сербське правительство чи правительствені круги сербські і, використовуючи загальне обурення, викликане атентатом, поставити такі жадання Сербії, котрі б або спровокували її до війни і розгрому, або змусили до повної, пониженої капітуляції. Такий характер мають останні вісті про приготування ноти, котра зажадає від сербського правительства слідства над конспірацією в самій Сербії і запевнення, що російське правительство не буде ставити які-небудь перешкоди сим жаданням.

Поки що, одначе, зістається надія, що корона не дасть своєї згоди на політику балканських авантюр і не схоче ставити занадто тяжких проб новому порозумінню з Росією, що саме почало наладжуватись. Але те, що діється, все-таки глибоко характеристичне, особливо в тих формах, як воно переломлюється в різних ближчих призмах.

Погромно-патріотичні процесії, переважно з різного хуліганського елементу, розбивання сербських магазинів, готелів, домів в супроводі патріотичних австрійських гімнів і під ослоною портретів цісаря і престолонаслідника, що носять сі погромщики, тисячі зруйнованих домів, маса побитих і убитих; доноси всяких добровольців на людей, ворожо для Австрії настроєних; масові арешти, увільнення, висилки, конфіскації газет, проголошення воєнного стану. Так описують сербофільські газети те, що діялося попереднього тижня в полудневих провінціях Австрії; чорносотенні та націоналістичні російські листки нещадно виливають при тім своє обурення:

«З почуттям найглибшого обурення ставимося ми в сій хвилі до Австрії й її правительства, де за відомістю й під опікою властей чиняться тепер нечувані звірства над сербами. Сотні побитих, сотні ранених; між ними жінки, діти і старці… пограбоване майно, спалені і зруйновані доми. По правді, культурна австрійська монархія іде навзаводи в способах боротьби з варварською Турцією» і т.д.

Се з чорно-клерикального «Колокола». А от з останнього числа «Нового времени» під чудовим титулом: «Сеющие ветер, пожнут бурю»:

«Відпадки людності, присвоївши собі безапеляціонний суд – останню розправу, побивають ні в чім не повинних людей, нищать і грабують майно.

Сей дикий розбій не знаходить з боку австрійських властей ні противділання, ні опозиції. Відси треба вивести, що вони згідні з загальними планами правительства або принаймні їм не противні.

Офіціозна віденська преса об’ясняє погроми стихійним вибухом пристрасті вірнопідданчої частини людності, проти котрої безсильні всі поліційні заходи. Натягненість сього об’яснення очевидна».

Дійсно, страшенно знайомим духом потягло і з сих погромних відомостей, і з сих відзивів преси – так, наче все було не в боснійській, а в одній із «внутрішніх» губерній – тільки благородне обурення і мудрі ради – не будувати політичних планів на національних суперечках, на гніті і насильстві – висловляються сим разом правими і націоналістичними листками, бо се ж «для наружного употребления».

Для австрійської України в сих антисербських подіях, в сім незмірно сумнім національнім розбраті лежить інше memento. Се ж зводять рахунки сербські прихильники австрійської орієнтації з своїми противниками – сіють криваву ворожнечу і натравлюють австрійське правительство патріотичними гаслами. В Галичині до сього ще, хвалити Бога, не доходило; але на похилу площу уличного цькування противників і співробітництва з поліцією на предмет уловлення елементів антиавстрійських певні елементи ступали і пробували потягати за собою і малоосвічені маси, і різний міський намул. Щастя, що не пішли ще так далеко! Куди веде ся похила площа, показують патріотичні ексцеси хорватські.

Під впливом легенди, спільно виплеканої національно-демократичними політиками українськими і їх противниками, смерть престолонаслідника і в Галичині оцінюється як важний поворотний момент в відносинах австрійсько-польських і австрійсько-українських. Польські та інші антиукраїнські органи в більше або менше отвертих формах висловлюють вдоволення, що приходить кінець українофільству австрійського правительства. Нац[іонально]-демократичні українські органи оплакують смерть Франца-Фердинанда як утрату тої бази, на якій опирали вони – принаймні для своєї публіки – свої політичні плани і рахунки; оцінюють як катастрофу своєї політики, опертої на тім українофільстві будучого голови держави, котрий, мовляв, уже тепер впливав на внутрішню політику держави в тім українофільськім дусі і ще більше мав нагнути в сторону українських інтересів сю політику в будущині, при звісних своїх тенденціях до рішучого впливу і ролі корони.

Наш орган ніколи не поділяв сих спекуляцій і остерігав не раз перед будуванням політики та такім українофільстві зверху, замість опирати її на широкім і всестороннім розвої громадських сил, політичних і культурних засобів і суспільної активності. Мені самому ще так недавно довелося висловити свої сумніви щодо поставленої в націоналістичній російській пресі тези, мовляв, Австрія має якісь серйозні заміри будувати на українстві свою політику проти Росії [Див. книжку за квітень, ст. 31 («Сіяння вітру»).].

Хто скільки-небудь уважно слідив за політикою Австрії, за політичними настроями віденських кругів, той мусив набрати твердого переконання, що фронт австрійської політики звернений і буде ще дуже довго звернений на Балкан, а політика на східній границі буде грати другорядну ролю: буде достроюватися до потреб балканської проблеми, але не матиме самостійного характеру, власної орієнтаційної лінії. Австрія може страшити російські правительствені круги польським чи українським питанням, коли їй треба буде відвести від небажаних кроків чи напрямів російську політику на Балкані, але кождої хвилі може уступити в сих точках, коли тим способом можна буде здобути якісь корисні уступки в сфері балканській [Позволю собі нагадати писане мною рік тому («Л[ітературно]-н[ауковий] в[істник]», 1913, IX, ст. 331-332).].

Сербська справа грозить надовго заволодіти всею австрійською політикою – се проблема будучності Австро-Угорщини. Сербія вирвалася з залізних кліщів; опираючися на Грецію, зійшовшися межа в межу з Чорногорією (об’єднання Сербії з Чорногорією – се питання часу, коли не перешкодить «Європа»), вона стала розмірно сильною і небезпечною і так чи інакше упоратися з нею – чи розбити, чи включити її разом з своїми сербохорватськими землями в свій склад в формі третього чи якого там члена австро-угорської державної системи – се чергове завдання Австрії, перед котрим мусить відступати все інше, і на сім грунті австрійська політика може навіть шукати порозуміння з російською – причім за уступки в балканських справах Австрія мала б віддячитися російському правительству прислугами в українськім і польськім питанні.

Супроти того одного будувати що-небудь на східній політиці Австрії взагалі було б дуже великою легкодушністю – тим більше галицьким українцям, котрі мають іще перед собою поляків, що на сій східній політиці в австрійській політиці добре засиділи собі першенство.

Сі обставини самі вже давали сильну осторогу, незалежно від більш загальних і принципіальних міркувань, які взагалі велять українській національній політиці не йти за чужими кепськими прикладами, не сподіватися розв’язання української національної проблеми від якихось посторонніх впливів і помочі, а будувати тільки на органічнім розвитку своїх власних національних сил, засобів і можливостей. Хто слідив за австро-українськими відносинами останніх літ, мусив набрати переконання, що австрійське правительство зовсім не скоре в інтересах українців відступати від прийнятих і привичних ліній своєї політичної тактики. В останніх часах се було аж занадто очевидно [Див. дещо до сеї справи нижче в статті Ignotus’a. Ред.].

Розуміється, на оправдання австрійської політики, коли вона потребує такого оправдання, треба б сказати, що й крайній опортунізм галицького національно-демократичного курсу не давав австрійському правительству відчувати, що в українській політичній програмі є якісь тверді і непохитні лінії, з якими треба рахуватися: досвід останніх літ міг, навпаки, витворити в нім переконання, що в сій українській політиці все пластичне, все може взяти і такий, і інший оборот в залежності від бажань корони і податливості купки політичних провідників. Але, з другого боку, зигзаги сеї політики давали виразний доказ, що податливості на українські бажання в правительствених кругах таки нема і українофільство австрійського правительства з легенди в дійсність не переходить.

Польські органи, що стояли также у власті сеї легенди, в посмертних статтях, присвячених покійному, підносять теж, що в останніх часах був помітний певний поворот в «українофільстві» покійного – мовляв, він переконався, що «мазепинство» – зовсім не така поважна сила, аби на ній могла опертися австрійська політика в своїх планах розширення на схід. Та се великий сумнів, чи покійний взагалі мав які-небудь рахунки в сім напрямі, і коли навіть йому робилися якісь надії в сім напрямі з якої-небудь сторони, то ще велике питання, чи він коли-небудь що-небудь будував на них.

Російські українці весь час зовсім недвозначно відмежовували себе від «орієнталістів» галицької України, не раз давали їм упімнення, аби не говорили нічого від їх імені, і речники австрійської орієнтації справді давали спеціальні заяви, що вони говорять про австрофільство чи австрійську лояльність тільки австрійських українців. Я думаю, се мусило бути звісно в кругах покійного. Але і се взагалі зістається під великим сумнівом – чи він дійсно думав коли-небудь про рішучий конфлікт з Росією про пересунення австрійської границі «до Нікольської слободки», як жартом говорилося, і потребував союзників за австрійською границею.

Ось передо мною лежить справоздання про зібрання віденських християнських соціалістів, присвячене покійному. Християнські соціали вважалися одною з найближчих груп до покійного; з рефератом про покійного виступив редактор «Reichspost» – признаного органу покійного. Можна думати, що сей чоловік дещо знав, говорячи про політичні настрої і плани свого власного патрона. І яку ж орієнтацію надає він йому? По словам сього пана, покійний мав ідею відновлення старого потрійного союзу 1870-х pp., союзу трьох імператорів – австрійського, германського і російського.

Се може здаватися парадоксом. Але коли пригадати дещо з життя покійного, воно перестане бути таким парадоксальним – принаймні в тих ревеляціях, які так рясно посипалися на могилу покійного, не знаходимо ніяких конкретних даних, які б сьому противилися.

Покійний вважався консерватистом, феодалом, і де ж, як не в союзі з Германією і Росією, можна ще шукати в Європі опори натиску демократизму, соціалізму і т.д? Покійний був відомий приклонник папства, оминав всяких ближчих відносин з італійським правительством, а як говорили «добре інформовані» – в зв’язку з балканською політикою напирав на розрив з Італією; тільки «старий двір» не дав тоді на се свого призволення. Отже, і з сього становища заміна Італії Росією в потрійнім союзі могла йому подобатися. А коли правда, що він незвичайно інтересувався балканськими проблемами, сербським питанням, то і тут ледве чи міг рахувати на основне розв’язання справи без порозуміння з Росією.

Так поволі випадають одна по другій ті підстави, на які й опиралася репутація покійного як непримиренного ворога Росії, що, мовляв, підгодовував «мазепинський накорінок» як австрійську гвардію на сході. Розлітається легенда, яку деякі галицькі круги хотіли положити в основу української політики, а вороги українства – нею об’яснити еволюцію українства взагалі.

Розлітається як мрія, як сон, як дим.

26/VI (9.VII). 1914


Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1914. – Т. 65. – Кн. 6. – С. 424 – 431. У кінці статті зазначена дата написання: «26/VI (9.VII).914». Витяги зі статті, які відтворюють головні думки автора й розвінчують легенду про австрійську орієнтацію М.Грушевського, подає із вступним словом А.Бурчак див.: (Бурчак Л. Проф. М.Грушевский о политике галицких украинцев перед войной // Украинская жизнь. – 1914. – № 11 – 12. – С. 32 – 37). Тираж 6-ї книги ЛНВ зі статтею «Сараєвська трагедія» був частково конфіскований австрійською прокуратурою, частково не допущений у Галичину через те, що автор «резко осуждает политику галицко-украинских ответственных кругов за ее направление – вовлечь российских украинцев в круг австрийской ориентации».

Подається за першодруком.

Стаття написана з приводу вбивства австрійського престолонаслідника Франца-Фердинанда, що стало причиною до початку 1-ї світової війни. М.Грушевський називає легендою думки про українофільство Франца-Фердинанда, рішуче відкидає сподівання національних політичних кіл на зорієнтованість зовнішньої політики Австро-Угорщини на схід, зокрема на вирішення української справи.

Погляди історика різко розходилися з настановами галицьких українців та молодих політиків-наддніпрянців – лідерів створеного з початком війни Союзу визволення України. У праці одного з провідників СВУ А.Жука «Проф. М.Грушевський і Союз визволення України в роках першої світової війни» окремий розділ під назвою «Останній публіцистичний виступ проф. М.Грушевського перед війною» присвячений статті М.Грушевського «Сараєвська трагедія». Уперше статтю А.Жука опублікував І.Гирич за збереженим в Оттавському Національному архіві Канади машинописом (див.: Молода нація. – 2002. – № 3. – С. 111 – 134).

А.Жук подає також реферат статті про книгу «Гросс Габсбург», яку вважає відповіддю на «Сараєвську трагедію» М.Грушевського. Докладніше див.: Гирич І. «Федераліст» очима «самостійника» (до історії написання статті А.Жука «М.Грушевський та СВУ») // Молода нація. – 2002. – № 3. – С. 81-106). Свої переконання, обгрунтовані в статті, М.Грушевський підтвердив під час допитів, які проводило Київське губернське жандармське управління в грудні 1914 p.:

«[…] в статье «Сараевская трагедия» я со всею силою выступал против легенд о том, что разрешение украинского вопроса может прийти со стороны – от Австрии, от покойного наследника австрийского престола или от каких-нибудь других международных комбинаций. Я указывал там (на с. 430), что украинское общество России самым решительным образом отмежевывалось всегда от австрийской ориентации и не давало повода рассчитывать на него каким-нибудь сторонникам заграничного вмешательства. […]

Содействие выяснению украинских нужд, сериозности и жизненности украинского вопроса, которое приняли на себя выдающиеся члены Государств[енной] Думы в весеннюю сессию 1914 г., давал мне надежду в этом отношении, и я старался заручиться при личных свиданиях благоприятным отношением того или другого великорусского политика или публициста к украинскому вопросу, постоянно выдвигал эти факты сочувствия как залог благоприятного разрешения украинского вопроса на законодательной почве России, быть может, в недалеком будущем» (Музичук О. Звинувачується в шпигунстві… (Невідомі джерела до біографії М.С. Грушевського) // Архіви України. – 1991. – № 5. – С. 22).

…з’їзд покійного Франца-Фердинанда з імператором германським в Конопішті… – як свідчать протоколи слідчої справи М.Грушевського 1914 р., ученого звинувачували в участі в цій зустрічі. Даючи пояснення, історик говорив:

«По приезде моем в Киев, мне рассказали, что в газете «Киев» была заметка, где говорилось, что я будто-бы присутствовал при свидании покойного ерцгерцога Франца-Фердинанда с императором германским в Конопиште. На заданный мне по поводу этого вопрос отвечаю: во время этого свидания я жил безвыездно во Львове, о свидании знаю только из газет, ни Франца-Фердинанда, ни Вильгельма не видел никогда в глаза, не состоял ни в каких сношениях с ними ни лично, ни через других лиц, и вообще с придворными и правительственными сферами австрийскими или германскими не имел никаких связей» (Музичук О. Звинувачується в шпигунстві… (Невідомі джерела до біографії М.С.Грушевського) // Архіви України. – 1991. – № 5. – С. 22).

Прихильники «австрійської орієнтації»… – йдеться про діячів Союзу визволення України (див.: Патер І. Галичина і галичани у діяльності Союзу визволення України // Збірник праць і матеріалів на пошану Лариси Іванівни Крушельницької / Ред кол.: М.М.Романюк (відп. ред.) та ін. – Львів, 1998. – С. 153 – 168; Його ж. Союз визволення України: Заснування, пролітична платформа та орієнтація // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 1999. – Вип.34. – С. 331 – 339; Лавров Ю. Про ідейні й організаційні засади Союзу визволення України // УІЖ. – 1996. – № 6. – С. 79 – 90).

Позволю собі нагадати писане мною рік тому… – йдеться про статтю «Після Балканської війни» (ЛНВ. – 1913. – Т. 63. – Кн. 9. – С. 321 – 332).

Див. дещо до сеї справи нижче в статті Ignotus’a – йдеться про статтю: Ignotus [Джиджора І.]. Галицькі розчарування // ЛНВ. – Т. 65. – Кн. 6. – С. 533 – 539.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 472 – 478.