Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Сіяння вітру

Михайло Грушевський

Українське життя в Росії іде під впливами того загального піднесення, яке пережило все скільки-небудь свідоме громадянство з нагоди Шевченкового свята.

Репресії, які впали на всякі плани ювілейних святкувань, вплинули як удар вітру в спокійну поверхню моря. Віщування, що заборони Шевченкового свята дадуть настрій, якого не могли б осягнути найбільш розкішні святкування, здається, справдилися вповні. Заборони були такі безоглядні, грубі, неперебірливі, що зачепили елементи навіть найбільш умірковані, найбільш спокійні – включно до малоросів, служащих в городській поліції. Приспана національна свідомість будиться і шукає виходу, маніфестації в тих формах і рамах, які лишає нинішній режим чи, краще сказати, на тих дорогах, які находить вона собі під нинішнім режимом.

Надія деяких добродіїв, що сі репресії спровокують український елемент до різких виступів, які можна буде використати за підставу для нових скорпіонів, не справдилася. Даремно чорносотенні віщуни говорили про червоні революційні флаги, які будуть вивішені при нагоді Шевченківських свят. Може бути, що сі флаги були вже й заготовлені, щоб справдити сі віщування, – але розвинути їх не було нагоди, бо українського громадянства не вдалось спровокувати. Зусилля чорносотенних київських листків і їх петербурзьких резонаторів – змістифікувати «заднім числом» якісь українські ексцеси – розбилися о рішучу неохоту київської адміністрації допустити їх існування, і всі дотепні фантазії, включно до славного жидівського диригента «на блакитнім коні», пропали даремно. Ворог київських націоналістів кн[язь] Мещерський міг злорадно констатувати, що «Малороссия ни одним звуком, ни одним жестом не нарушила порядка в ответ на недоверие к ней местной власти». Для репресій не дано ніяких оправдань, навіть а posteriori; дні пройшли в суворім поважнім настрої, який дав зрозуміти кождому, хто мав охоту щось розуміти, велику і небезпечну тактичну помилку.

Українство встало перед очима сторонніх кругів як рух глибокий, серйозний, що проникає своїм корінням в широкі маси, і говорення про його гуртковий, екзотичний характер самі собою замовкли – в тих кругах, розуміється, які приймають на себе якусь відповідальність за свої слова.

Київські націоналісти – ті, розуміється, давно зреклися такої претензії і тому можуть вести лінію «пустобрехів» далі. Чинять се справді з великою енергією, рекомендуючи заборонити взагалі все – часописи, книгарні, товариства, вивіски і т. д. Се нагадує вокабули для повторення в підручниках мови вроді: «великий лев з’їв – батька, мати, сестру, брата, дядька, тітку, собаку, кота, чоботи, подушку, зшиток, перо, каламар, воду, ріку, калюжу» і т. д. Надія, очевидно, та, що з такого величезного вибору в щось втрапити вдасться – як не в батька-матір, то бодай в калюжу. Не вдасться виїхати на червоних флагах і мазепинцях – приплітаються до діла жиди, поляки і ще не знать хто. Показується, що за українців «сепаратизмом займаються» поляки, грузини, німці – а особливо великоруські поступовці, так що українцям тільки сидіти, як тому Пацюкові, та ширше роззявляти рота, щоб вареникам йому в пельку було не трудно проскакувати. «П’ятсот поляків і двісті жидів», котрих кореспондент «Нового времени» на вічі бачив на похоронах В.Лозинського під диригентурою «мазепинців», очевидно, сповнять все, що українська душа забажає, а великоруські поступовці й поготів.

Та що поступовці! Публіцист «Киевлянина» таки просто з благанням звернувся до петербурзьких кругів, щоб вони не задекретували української мови і школи, і науки і всякої штуки. Українців, мовляв, як кіт наплакав, і нема у них ніяких ресурсів – але ж як у Петербурзі повірять в існування українського народу, української мови, українського письменства і т. д. та почнуть заводити нововигадану українську мову по школах – то тут і мат!

Се крик душі, хоч би й чорносотенної! Очевидно, з думських дебат, з статей поступових органів, з відгомонів конференцій, які долетіли у пресу, зазвучало виразне memento mori всьому дотеперішньому ігноруванню українства, трактуванню його як вигадки купки фантастів, як якоїсь чужоземної інтриги.

Дійсно, в свідомості російського громадянства українство зробило величезні поступи за останні півроку. Там, де раніше було гречно масковане недовір’я або толерантна поблажливість до очевидно-безвиглядної фантазії, з’явилося переконання в серйозності, органічності, неминучості українства як культурного, соціального, політичного фактора, котрого не можна ані замовчати, ані зацитькати м’якенькими словами та пишними фразами, – явища, котре іде і буде іти і рости своєю нестримною стихійною силою, неминуче і невідкличне.

В програмній статті «Речи» два місяці тому, під час Шевченківських дебат, лідер кадетського центру П.М.Мілюков писав:

«Будем ли пугать украинством трусливых или успокаивать сентиментальних, от этого разрешение вопроса ни на шаг не подвинется вперед. Нужно прежде всего понять движение, а чтоб пожелать понять его, нужно признать, что движение в самом деле имеется налицо и достигает уже размеров, при которых не может оставаться явлением безразличным. Замалчивать его также бессмысленно, как рассчитывать уничтожить его тактикой полицейских запретов и окриков. Надо признать открыто и громко, что украинское движение есть факт не случайный и выдуманный, а глубоко жизненный. Признав это, вместе с тем мы признаем и внутреннюю законность явления, и необходимость для всего русского общества спокойно и серьезно в нем разобраться».

Мова може бути вже не про існування українського питання, а тільки про способи його розв’язання – про той порядок і форму, в якій взагалі мусить бути полагоджене національне питання в Росії: в якій черзі, в якім степенуванні іти, в які етапи його розложити. Чи має бути вироблена загальна схема перебудови держави, в якій автоматично, в міру свого назрівання і виявлення знаходили б своє задоволення певні національно обласні питання, чи сі питання мають бути поставлені в певну чергу, в міру своєї конкретності і дозрілості, і в тім порядку в різних формах повинні задоволятися.

Ми на сім пункті здавна розходилися з кадетськими політиками, рішуче виступаючи против поділу народностей на зрілі і недозрілі, против вимагання яких-небудь атестатів національної стиглості, інтенсивності і напруження національного життя. Ми стоїмо на сім становищі й тепер, але з вдоволенням стверджуємо, що просторонь, яка розділяла нас від поглядів кадетів і взагалі російських поступовців на національне питання, зменшується з кождою конференцією, з кождою стрічею.

«Национальные вопросы (польский, украинский, еврейский и др.) в настоящее время совершенно назрели и сильно и властно требуют своего разрешения, – заявив той же П.М.Мілюков в Києві кілька день тому. – То же относится и к социальным вопросам, которые в последнее время снова подняты и поставлены на очередь. Но разрешение всех этих вопросов находится в самой тесной связи с общим политическим положением в стране. И до тех пор, пока общее положение в стране не изменится, по отношению к указанным вопросам возможны только слабые паллиативы. Удовлетворительное же их разрешение невозможно, пока будет существовать наша реакционная верхняя палата, пока будет действовать нынешний избирательный закон и пока министры не будут ответственны перед народними представителями».

Я умисно навів відзиви кадетського лідера, бо він, як чоловік нічим ближче не зв’язаний ні з українським рухом, ні з його репрезентантами, як чисто реальний політик рахується тут, очевидно, тільки змагальною ситуацією і з поглядами своїх партійних і созвучних кругів. Його слова дають таким чином покажчик тої еволюції поглядів на національне питання і українське спеціально, яка проходить серед поступового російського громадянства.

Українське питання, як бачимо, вже висунулося наперед і зайняло своє місце поруч здавна популярних серед російської інтелігенції питань польського і жидівського. Ми з свого українського боку давно виясняли, що при певних відмінах в силі і напруженості національного життя польського і українського, в теоретичній позиції польського і українського питання зовсім нема такої великої різниці, як се представлялося конституційно-демократичним ідеологам, що вважали польське питання справою зовсім іншого порядку, ніж українське чи яке-небудь інше національне питання в Росії.

Полишаючи на боці всякі історичні хартії і взагалі історичні права, принципи давності і засидження, і переводячи національні питання всякі взагалі на грунт реальних сучасних відносин – на грунт певних етнографічних областей, ми стояли на тім, що між польською областю, котру вважали потрібним справити відповідно до етнографічного складу людності самі конституційні демократи, і українською, котра могла б бути визначена на основі етнографічного складу людності з теперішніх губерній, немає ніякої принципіальної різниці.

Відносини обох областей до центральних органів держави могли б бути основані на тих самих принципах, і саме питання про організацію сих областей має бути видвигнене в однім і тім самім моменті, котрий програма конст[итуційно]-дем[ократичної] партії 1906 р. означала тими словами: «после установлення прав гражданской свободы и правильного представительства с конституционными правами для всего Российского государства»…

Конст[итуційно]-демократична партія робила різницю між польським і іншими національними питаннями щодо моменту і порядку їх видвигнення на порядок дня – українство стояло на тім, що тут ніяких інтервалів між поляками й нами не повинно бути і організація обласних і національних відносин в конституційній Росії мусить зарівно обіймати Польщу чи Україну, чи котру іншу країну. (Див. нашу статтю «Наши требования», 1906 р., в збірнику «Освобождение России и украинский вопрос», с. 89). І сподіваємося, що згодом конституційні демократи і взагалі поступовці російські се зрозуміють, коли підуть далі тою дорогою, на яку ступили – більшої уважливості до національних і обласних змагань.

Конст[итуційних] демократів лякає та обставина, що за Україною, котру вони готові тепер поставити безпосередньо поруч Польщі в черзі розв’язання національних проблем, потягнуться зараз інші – Грузія і Арменія, Білорусь і Литва, ести і латиші. Вони висловлюють побоювання, що проголошення принципу національно-територіальної автономії викличе між сими народностями люті суперечки про границі національно-територіальних областей, і в рішучий момент вони, замість пильнувати загальних інтересів свободи і парламентаризму, кинуться зводити національно-територіальні рахунки між собою і в сій національній бійці пропаде спільне завдання визволення. В інтересах забезпечення політичної свободи вони остерігають речників національної проблеми від висування її в перші ряди, пригадуючи їм принцип степенування – пильнування певної перспективи в ставленні проблем. Розуміється, сі побоювання і остереження зайві і витікають в значній мірі з малого ознайомлення з справою.

Певну чергу в завданнях признаємо і ми, й представники інших созвучних національних змагань. На першу чергу ми ставили забезпечення конституційного устрою, гарантії свободи індивідуальної й громадської, а в нашій справі – ту малу програму забезпечення нашого слова, нашої культури, нашого національного самоозначення (українізація школи, допущення української мови в суді і урядах і т. ін.), котру і конституційні демократи вповні признають і беруться підтримувати з усією енергією в сю першу чергу. Ми різнимося від них в поглядах на дальші стадії забезпечення наших національно-обласних інтересів, але ми здійснення їх ставимо в дальшій перспективі, ніж ся мала програма, і нам ніхто не може закинути, що у нас нема такої перспективи. Суперечки ж про національно-територіальні межі зовсім не так грізні, ані безнадійні.

Народності, які щиро стоять на реальнім, етнографічнім принципі в сучасності, зрікаючися історичних претензій, і не шукають способів панування на чужій території, користаючи з економічної, культурної чи якоїсь іншої переваги, легко порозуміються між собою і дадуть спільно відправу всяким отаким «поползновениям» до панування на чужому. Проби вияснення непорозумінь чи неясностей, де вони існують, та вигладження їх, поскільки робилися останніми часами, були дуже успішні, наскільки нам відомо.

Розуміється, вони й повинні зробитися загодя, не відкладатися до тої хвилі, коли зовсім не час буде запускатися в сі етнографічні чи географічні екскурсії. Вияснення їх розвіє багато з тих страхів, про які я говорив і які тепер справді бентежать багатьох, коли вони стають перед сим загадковим для них сфінксом – національним питанням, і їм ввижається там немов юрба хижих звірів, замкнених в клітки старим режимом і його принципом державної національності, а коли, мовляв, випустити їх ключем якої-небудь національно-територіальної автономії, то вони почнуть таке bellum omnium contra omnes, що обиватель і всяких свобід відкаснеться.

Се справді важна справа, якої не можна легковажити. Звертаю увагу всіх, кому лежить на серці національно-територіальна проблема, на новозаснований журнал московського товариства єднання народів «Народы и области», що ставить собі спеціальним завданням інформацію про життя поодиноких народів і областей Росії та їх змагання і вияснення зв’язаних з ними питань. Ся трибуна може велико послужити сьому ділу і заслугує і гарячої помочі в виясненні неясних і суперечних питань, і щирих заходів коло поширення сього журналу.

Журнал сей зачіпає настільки актуальне питання, що повинен знайти велику аудиторію. Те, чого не могли зробити самі заінтересовані народи і області – спопуляризувати свої кривди і домагання – роблять далеко зручніше і вдатніше їх противники.

Бюрократичні і націоналістичні круги чинять все можливе для того, щоб не упустити ніякого живого місця на інородчеськім житті, аби не запустити туди своєї швайки. Обома руками сіють вони вітер, викликаючи національну бурю. «Ставки на інородця» стають все вище. Вони обіймають все ширші й ширші круги, не полишаючи в спокої найбільш спокійних, найбільш політичних елементів.

Взяти хоч би недавній циркуляр одеського попечителя Смолянінова, щоб українців якнайменше приймали на службу. Против кого звернене се розпорядження, кого «усікає» сей «государственный господин»? Треба ж пригадати собі, через які сита і решета переходить тепер кождий кандидат на посаду в Міністерстві освіти, як пильно виловлюється і висортовується з-поміж кандидатів всякий не то що неблагонадійний, а взагалі хоч трошечки непевний з сього погляду елемент. І от для людей, котрі нічим не зазначили своєї політичної фізіономії в небажанім для адміністрації напрямі, в переважній масі люди аполітичні, більш ніж умірковані – ставиться ще один бар’єр – не пускати українців за те тільки, що вони родилися українцями.

Поправити сеї помилки природи вони не зможуть, затирати сей первородний гріх методом Гурлянда, Глинки, Савенка, мабуть, не кождий захоче. І от в категорію національно-покривджених загоняються цілі легіони людей, котрі, мабуть, не забудуть так легко сього інциденту – і раз се люди з якимсь інтелігентським цензом, то потраплять зробити з того і деякі виводи.

Байдужі, може, зовсім, до питань української мови, культурно-національних інтересів взагалі, вони іншими путями підводяться бюрократією до питання коли не національного, то обласного – так само, як підводяться до нього економічною політикою бюрократії вже не інтелігентські, а буржуазні елементи – той самий український «хозяйственный мужичок», ті самі «сильні», на котрих ставив пок[ійний] Столипін і котрі, глядючи, як з зручністю молодого медведя танцює той чи інший «государственный господин» серед складних економічних і соціальних умовин величезної, багатої, розкішної країни, набираються переконання, що «широка самоуправа України» (формулу, котру висувають деякі поступовці, для котрих слово «автономія» звучить занадто різко) – се не каприз «романтиків українського націоналізму», а постулат найреальнішого життя.

Зате суворінські «молодцы» міцно тримають за обшивку інших підпалячів української смути. Нарешті їм вдалося зловити їх на гарячім учинку з усіма знаряддями злочину в руках. Передовиця «Нового времени» з 30 марта с[т]. с[т]. вивела їх на публічне позорище.

Берлінський професор Теодор Шиман, інформатор берлінської дипломатії, присвятив в офіціозній «Kreuzzeitung» ряд статей українському питанню, підтримуючи ідею української культурної й національної окремішності і розвиваючи план відділення України від Росії і прилучення до Австрії взаміну провінцій, що від Австрії мали б перейти до Німеччини. Генріх Фрідюнг, що вважається вдохновителем австрійської дипломатії, пустив теж статтю на українську тему. Вказує, що боротьба між Росією і Австрією за перевагу на Балканах перейшла на українську територію: Росія, мовляв, пускає свою русофільську агітацію в Галичині, Австрія против неї підтримує українців, а тепер постановила перенести свої аванпости в саму Росію і опертися на українських елементах, які відмежовуються від великоросів і затирають сліди свого спільного руського походження.

По гадці Фрідюнга, робота Австрії йде далеко успішніше, ніж Росії. Він вказує на останні австрійські репресії против «апостолів русского панславізму» (марамороський і львівський процес) і безпомічність Росії в сій справі, з другого [боку] – констатує зріст українства в Росії і посилається на слова Мілюкова в його думській промові, що центр українства сформувався в Австрії і з кождим роком зміцняє свої впливи на національне життя цілої України.

Так переказують суворінські молодці зміст сих статей і висловляють подяку Фрідюнгові за те, що він раз розкрив карти Австрії в українській справі.

Люди більш розважні, читаючи їх балаканину, розуміється, мусили міркувати, що ніякі дипломати не розкривають перед противником своїх карт під час гри, і коли німецькі чи австрійські офіціозні пера вважали за добре в момент російсько-германсько-австрійського напруження (що зарисувалося було перед появою тих статей) пострашити Росію українцями, щоб не підіймала занадто тону, то се найкращий знак, що ніякої серйозної роботи вони на українськім грунті не ведуть. Дійсних союзників не видають [з] головою таким наївним способом і такої наївності ні Шиману, ні Фрідюнгу ніхто, мабуть, не накине.

Очевидно, українство для сих німецьких політиків тільки припадковий товариш подорожі, «попутник», який іде своєю дорогою, поводиться своїми завданнями і мотивами, і на котрого вони не мають ніякого впливу. Тому і їм байдуже, чи, пострашивши ним Росію, вони можуть стягнути на нього які-небудь репресії. Товариш сей їм нічого не коштував, на підтримання українства в Росії вони досі не видали ніже дірявого шеляга і не видадуть, мабуть, і в будучності. Саме останніми часами – мусимо се підчеркнути – впливи «австрійського центру» українства все більше слабнуть в російській Україні в міру того, як підіймається українське життя в Росії – се справедливо підчеркнув і д. Мілюков в своїй промові, зацитованій Фрідюнгом. Речники «австрійської орієнтації» більше дбають про те, щоб відмежувати австрійську Україну і її новий політичний курс від впливів російської України, а не про те, щоб зміцнити свої впливи на українське життя в Росії.

Не знати, чи се відомо д. Фрідюнгові і він вважав за краще се замовчати, чи, може, се уйшло його уваги. Та кінець кінцем він може покладатися на те, що російські великі і малі коменданти, незалежно від впливів австрійського центру, подбають про те, щоб українство зісталося в різкій опозиції сучасному російському режимові.

Smoljaninov fara da se! «Російські бюрократи і націоналісти се зроблять за нас», – можуть собі сказати Шимани і Фрідюнги.


Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1914. – Т. 65 – Кн. 4. – С. 24 – 31.

Подається за першодруком.

Стаття написана під враженням заборон святкування 100-літнього ювілею Тараса Шевченка. Цій темі присвячена також стаття М.Грушевського «Шевченкове століття» (ЛНВ. – 1914. – Т. 65. – Кн. 2. – С. 212 – 215).

Репресії, які впали на всякі плани ювілейних святкувань… – див.: Бурчак Л. Отклики русской печати в связи с юбилеем Шевченка // Украинская жизнь. – 1914. – № 2; Його ж. Столетие со дня рождения Шевченка в откликах украинской и русской печати // Там само. – № 3; Тарас Шевченко. Документи і матеріали. – К., 1963. – С. 218 – 275; Чикаленко Є. Щоденник (1907-1917). У 2-х т. – К., 2004. – Т. I. – С. 303-327.

…суворінські «молодцы»… – йдеться про журналістів газети «Новое время», довголітнім видавцем-редактором якої був О.С.Суворін.

…марамороський і львівський процес – йдеться про два судові процеси, які відбулися напередодні Першої світової війни в Австро-Угорщині: Мараморош-Сігетський (Закарпаття) (грудень 1913 р. – лютий 1914 р.); Львівський (9 березня – 6 червня 1914 р.). Приводом до процесів стали арешти москвофільських діячів – священиків Г.Гудими та М.Сандовича, журналіста С.Бендасюка, студента В.Колдра, які звинувачувалися в державній зраді, шпигунстві та образі католицької церкви.

Судовим процесом активно цікавилися посли австрійського парламенту, Державної Думи Росії. Процес мав політичний характер. Його творцями російські журналісти називали австрійський уряд, митрополита Шептицького та лідерів українського руху. Підсудні були виправдані за недостатністю доказів обвинувачення (докладно див.: Єфремов С. Вокруг Львовского процесса (отклики русской печати) // Украинская жизнь. – 1914. – № 5 – 6. – С. 5 – 12; Москвофільство: Документи і матеріали / Вступна стаття, коментарі та добірка документів О.Сухого. – Львів, 2001. – С. 58 – 59).

…д. Мілюков в своїй промові… – промова П.Мілюкова була проголошена в Думі 19 березня 1914 р. За стенограмами думських засідань опублікована в «Раді» та передрукована в «Щоденнику» Є.Чикаленка (див.: Чикаленко Є. Щоденник. – Т. І. – С. 313 – 318).

Укладена на підставі доповідей, виголошених представниками українського руху під час зустрічі з П.Мілюковим у Києві. Про підготовку цієї зустрічі свідчить запис у щоденнику М.Грушевського від 9 лютого 1914 р.: «[…] вечером собрались у меня – вырабатывали план конференции с Милюковым» (ЦДІАК України. – Ф. 274. – Оп. 1 – Спр. 3320. – Арк. 231. Купюри з щоденників за 1910 – 1914 рр. збереглися в протоколах Київського губернського жандармського управління. – С. П.).

Детально приїзд лідера партії кадетів до Києва описує Є.Чикаленко (Чикаленко Є. Щоденник. – Т. І. – С. 306 – 327). М.Грушевський мав вступну промову «про завдання та ідеали українства». Вчений відкинув звинувачення українців в сепаратизмі, намірах відділитися від Росії.

Щодо своєї промови П.Мілюков писав у спогадах:

«Остановлюсь лишь на моей речи 19 февраля в защиту украинского национального самоопределения, которую известный сепаратист А.Шульгин впоследствии признал «прекрасной» […]. Речь была сказана по просьбе самих украинцев – защитить их от нападок киевских русских националистов, вызвавших запрещение юбилея Шевченко. Чтобы подготовиться к ней, я специально съездил в Киев и имел там обширные совещания с группой почетных украинских «прогрессистов» […] Этим вожди ТУП удовлетворялись, соглашаясь отодвинуть в будущее требования «федерации» и совершенно исключив «сепаратизм». Только профессор Грушевский хитрил со мной, скрывая от меня свои истинные намерения» (Милюков П.Н. Воспоминания. – М., 1991. – С. 381).

Учасник зустрічі з П.Мілюковим Є.Чикаленко засвідчує, що під час обговорень М.Грушевський чітко визначив вимоги українців щодо автономії, забезпечення національних прав (Чикаленко Є. Щоденник. – Т. І. – С. 312 – 313).

Речники «австрійської орієнтації»… – автор має на увазі майбутніх лідерів Союзу визволення України (В.Дорошенко, А.Жук, В.Кушнір, В.Степанківський, Л.Юркевич, М.Залізняк, Д.Донцов, О.Назаріїв та ін.), заснованого 4 серпня 1914 р. Докладно див.: Патер І. Галичина і галичани у діяльності Союзу визволення України // Збірник праць і матеріалів на пошану Лариси Іванівни Крушельницької / Ред. кол.: М.М.Романюк (відп. ред.) та ін. – Львів, 1998. – С. 153 – 168; Лавров Ю. Про ідейні й організаційні засади Союзу визволення України // УІЖ. – 1996. – № 6. – С. 79-90).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 243 – 250.