Виговський i Мазепа

Михайло Грушевський

16 вересня (септембра) минулого [1908] року сповнилося 250 літ від підписання так званої Гадяцької унії України з Польщею, що розривала Переяславський акт 1654 р. 24 жовтня (октобра) минуло 200 літ від переходу гетьмана Мазепи до Карла XII, що маніфестував той же розрив з московською зверхністю. Розділені між собою віддаленням п’ятдесяти літ, сі факти сими своїми ювілеями, що збіглися так близько, нагадали тісну внутрішню зв’язь, що в’язала сі два многоважні моменти в розвої політичних ідей і політичних обставин українського життя.

Але роковини сі проминули тихо і сливе непомітно в нашім житті. Події, явища, відносини, з ними зв’язані, були занадто складні, потребували занадто многостороннього освітлення, занадто довгих коментарів, щоб до них уставити наші відносини з становища нашого сучасного життя. Я сам, коли в певних галицьких кругах виникла гадка зробити з ювілею Гадяцької унії національне свято, велику національну маніфестацію, поставився досить скептично до сеї гадки. До таких фактів не можна зазначити свого становища коротко і різко, «так» або «ні», «хвалимо» чи «осуджуємо», «спочуваємо» чи «гудимо».

Але тепер, коли гучне святкування 200-ліття Полтавської битви приводить на пам’ять ті довгі і тяжкі, незмірно дорогою ціною оплачені змагання, запечатані вкінці полтавською вікторією, мусимо сказати про них дещо з становища того українського народу, української суспільності, котрої іменем, в інтересах і оборону її виступали ті далекі, в сутінь віків одшедші наші отці і браття з-перед двох століть. Мусимо означити своє становище до їх провідних ідей, мотивів і діл, до надій і неудач тих змагань, які містяться між сими двома моментами, двома граничними стовпами нашого історичного життя, 1658 – 1708, під надгробною плитою тих змагань і зусиль – Полтавською битвою 27 червня 1709 р.

Sine ira et studio, як личить потомкам на поминках предків, одділених од нас двома сотнями літ.

«Заявляємо і свідчимо пред Богом і цілим світом, що розпочата і ведена нами війна з поляками мала не іншу причину і не іншу мету, як оборону святої східної церкви і предківської свободи нашої, – любов до неї водила нас з покійним вождем нашим, безсмертної пам’яті Богданом Хмельницьким і Іваном Виговським, писарем нашим.

Свої приватні справи відсунули ми далеко перед славою Божою й справою громадською. Задля того ввійшли ми в приязнь з татарами і з пресвітлою королевою шведською Христиною, а потім з пресвітлим Карлом-Густавом, королем шведським. Всім їм ми заховали свою вірність міцно. І полякам не дали ми ніколи приводу для розірвання трактатів, але всім додержували ми свято нашу вірність, умови і союзи.

Не з інших мотивів прийняли ми протекцію В[еликого] кн[язівства] Московського, як тільки для того, щоб заховати і примножити для себе і потомства нашого за поміччю Божою зброєю здобуту і кров’ю стільки разів вернену свободу нашу. Обдароване різними обіцянками і приреченнями в[еликого] князя московського, військо наше сподівалося, що з огляду на спільність віри і добровільне наше піддання, в[еликий] князь буде для нас справедливим, прихильним і ласкавим, поступатиме з нами щиро і на свободи наші не замишлятиме, а ще примножатиме їх більше і більше, відповідно до обіцянок своїх.

Але здурили нас ті надії! Міністри і вельможі московські намовили того пречеснішого, всепобожного і найласкавішого володаря до того, що зараз же першого року, як завелися переговори між Москвою й поляками, з огляду на надії на польську корону, рішено заразом нас придавити і поневолити, і до того вели вони свої замисли, щоб, занявши нас війною з Швецією, легше могли нас придавити і поневолити…»

Так писало Військо Запорозьке в маніфесті, висланім до європейських дворів в момент свого рішучого розриву з Москвою і відновлення державної зв’язі з Польщею (Гадяцької унії), виясняючи мотиви, які привели до сього розриву [Видав сей маніфест недавно з актів Шведського державного архіву пок[ійний] Молчановський в «Архиве Юго-Зап[адной] России», III, т. VI, ч. 127 (1908).].

Головну вагу воно клало на два моменти. Перший, що московське правительство зрадило Україні, ввійшовши в порозуміння з Польщею (коли з польських кругів подано цареві надію, що його виберуть польським королем, і тим способом прийде само собою до з’єднання територій обох держав). Москва захотіла торгувати долею України, рішати її без згоди і волі самої України, що добровільно піддалася під протекцію Москви і тим нарушила перші підстави того піддання. Сей мотив незмінно повторяється потім довгий час в українських кругах, і Дорошенко з Многогрішним, напр., два політичні конкуренти, сходяться на різких заявах невдоволення з приводу того, що Москва з Польщею ділять між собою українські землі й торгують ними (ішли переговори про грошевий викуп замість уступлених українських територій).

Дорошенко писав цареві, що коли українська земля, добровільно піддана московському цареві, стає предметом торгів і тільки стягає на себе криваві репресії з боку «продающих и купующих», то нічого не зістається, крім того, щоб українці взяли назад свій дар, яким Москва так невідповідно розпоряджається. І Многогрішний, при всій своїй лояльності для московського правительства, заявляв перед московськими агентами, що українці – люди не продажні ані куплені, і цар не шаблею здобув Київ і всі українські городи, піддалися вони йому добровільно, і коли не хоче він їх в цілості держати під собою, а збирається ділитися з поляками, то нехай виведе московське військо з цілої України, а українці «знайдуть собі іншого государя» [«Акты Южной и Запад[ной] России», IX, с. 96, 667 – 668.].

Другим головним пунктом обвинувачення на московську політику з боку правительства Виговського було се, що московські правителі своєю політикою внесли розбрат і розділ в українське політичне життя, дали змогу різним демагогам, покликуючися на московську поміч і протекцію, організувати опозицію українському законному правительству, підривати його престиж, відмовляти послуху, виставляти своїх претендентів до булави. Ся політика Москви привела вже до страшної внутрішньої війни на Україні (Пушкарівщина) й грозила в будучності в очах українських політиків несчисленними бідами (і справді навела їх), підриваючи в корінь політичну силу України й її правлящих верств.

За сим моментом, найбільш болючим в тій хвилі, відійшли на другий план інші причини українсько-московського напруження і між ними найважніше – конфлікт українських автономічних змагань з московським централізмом. Сей конфлікт устиг зазначитися в цілім ряді пунктів, як скасування церковної автономії України обсадження головних українських міст московськими воєводами і військовими залогами, а за тим вияснялася загальна програма московського правительства, поставлена ним в момент прилучення України, і тільки в сповненні своїм відложена на якийсь час: завести московську адміністрацію на Україні, обложити українську людність податками до московського скарбу, обмежити українські «свободи» певними правами самих тільки привілегійованих верств – доки догідна хвиля не дасть можності зробити кінець і їм та підвести все українське життя під загальний московський ранжир.

Всі сі перспективи виступили вповні ясно перед очима української суспільності, і курйозні, на перший погляд, агітаційні поголоски сих часів, що як цар і Москва візьмуть Україну в свої руки, то не можна буде селянам носити чобіт і сукман, а мусять ходити в личаках і московських армяках, що попереводять їх на Москву і на Сибір (такі примусові переселення, здавна практиковані московським правительством, саме тоді робилися на Білорусі), заберуть з України попів, а пришлють з Москви московських, – всі сі поголоски служать тільки проявом тої глибокої тривоги за цілість українського життя, яка обхопила тоді українські круги.

Усобиця, підтримувана Москвою, захитавши самими основами політичного і суспільного ладу на Україні, поставила перед правительственими кругами України питання життя і смерті, «бути чи не бути» і вивела їх з тої пасивності, в якій стали вони від часу московської протекції, не знаючи, як розв’язати зав’язаний батьком Богданом політичний узел. Виговський рішається опертися на Польщі против Москви, приводить до швидкого закінчення безконечні переговори з польським правительством, що тяглися протягом цілого ряду літ, і виступає рішуче, з заміром очистити від московських залог Україну і увільнитися від московських мішань у внутрішні відносини України. Свій маніфест, наведений вище, що мав служити актом обвинувачення московської бюрократії перед європейським світом, він кінчав заявою:

«Так відкривається хитрість і обманство тих, що з початку через внутрішню усобну війну, а далі й відкрито зброєю своєю власною приготовили на нас ярмо неволі, без всякого приводу з нашого боку. Свідчачи неповинність нашу ні в чім і кличучи Бога в поміч, змушені ми для заховання своєї свободи взятися до законної оборони, щоб скинути з себе се ярмо і шукати для того помочі наших сусідів. Отже, не на нас спадає вина сеї війни, що вже загорається. Ми були вірні й зістаємося вірними великому князю (царю) і против волі нашої беремося за зброю».

Ми не маємо майже нічого, що б виясняло нам інтимні думки, властиві заміри, провідні ідеї й кінцеві цілі політики Виговського і його кругів, і так само Мазепи й його прихильників. І Виговський, і Мазепа виступають перед нами як дипломати, що в своїх заявах, публічних виступах, в своїй кореспонденції й офіціальних актах поводилися, головно, вічним дипломатичним принципом, що язик людині даний на те, аби укривати свої гадки. Якби діло їх вінчалося успіхом, воно б пояснило їх задушевні плани і помирило суспільність і потомство з їх дипломатуванням, з критими ходами, якими йшли вони до своєї мети. А так на руїнах своїх замислів зісталися вони з репутацією інтриганів-зрадників, хитрих егоїстів, сіячів смути й «измены», а навіть і ми, бажаючи безсторонньо оцінити політику й змагання тих людей, мусимо вдоволятися більше або меншими правдоподібними міркуваннями про те, що було властивою метою їх змагань на підставі тих офіціальних актів і ще більше – міркуючи з загального розвою політичних ідей і змагань української суспільності.

І от можемо ми припускати в Виговськім, Мазепі чи іншім спільнику ідей і змагань їх більшу або меншу участь мотивів егоїстичних, з одного боку, а ідейних і патріотичних – з другого; можемо симпатизувати або не симпатизувати з ними як з людьми, з індивідуальностями, з їх тактикою і з цілим комплексом їх політичних і національних, культурних і соціальних поглядів, ідей і змагань, з їх ідейною фізіономією, але одне зістанеться фактом безсумнівним і вірним.

Се те, що як один, так і другий, при своїх індивідуальних відмінах, при різниці в тактиці, в засобах і способах, в деталях своїх планів, були представниками, речниками, носителями політичних змагань, якими глибоко пройняте було все українське суспільство, вся свідоміша верства українського народу, вся українська інтелігенція їх часів, їх діло таким чином не було ні в якім разі особистим ділом, їх винаходом, їх забаганкою. Вони виступили з здійсненням того, що було постулатом всеї суспільності. І впали жертвою не тільки своїх власних помилок чи недотепностей, але также і жертвою трагічного конфлікту народних змагань з непереможною силою обставин.

Гадяцька унія була першим виразом, відкритим і більше-менше повним, того, що вже перед тим пробивалося в різних актах і заявах, але тільки тепер знайшло скільки-небудь конкретне своє об’явлення: українська державна ідея, окремішність української території й українського народу. Від елементарної оборони «руської віри», рівноправності українського чи білоруського православного елементу з польсько-католицьким, яка наповняє собою перші десятиліття XVII в., українська суспільність серед кривавих бурь Хмельниччини доходить до свідомості потреби гарантій автономного українського життя, політичної самоуправи українського народу як політичної цілості, української етнографічної території як окремого політичного тіла. Те, що самому Хмельницькому в перших стадіях його повстання ще ледве уявлялося, в момент його смерті представлялося політичним керманичам України вже зовсім виразно і ясно.

Україна вертається під зверхність польського короля і сойму, але не як комплекс провінцій, але як окрема і замкнена політична цілість. Українська територія в своїх етнографічних границях має творити осібне, «Велике князівство Руське» з своїми осібними міністрами, скарбом, військом і монетою, з своїм власним вибірним шефом – гетьманом, якого мають вибирати стани (сословія) сього великого князівства і подають до затвердження королеві. Коронне військо не має вступу на сю територію, так само місцевим панам не можна держати яких-небудь міліцій; єдину воєнну силу має становити козацьке військо під властю гетьмана. Всі уряди можуть займати тільки особи української народності («руської віри»). Українській народності забезпечуються певні освітні засоби (право заложення двох академій на взірець Краківського університету і т. ін.).

В значній мірі при тім взято взірець з В[еликого] кн[язівства] Литовського, що на підставі Люблінської унії 1569 р. становило автономну провінцію Польщі. До давнішого польсько-литовського дуалізму мав бути доданий ще третій автономний член, призабутий в 1569 р. Але в інших пунктах політична українська мисль ішла далі сього готового взірця, сеї готової схеми і творила нові форми й гарантії національного життя.

Сей, напр., український віце-король, виборний, доживотний гетьман, з шансами перетворитися в династичного володаря (вимовлялося, що потомки і свояки Виговського не мали бути виключені від гетьманства), – се була зовсім нова комбінація автономного устрою В[еликого] кн[язівства] Литовського з новою козацькою республікою. А в умові, що В[елике] кн[язівство] Руське має зіставатися нейтральним на випадок агресивної війни Польщі з Царством Московським, я бачу прояв ідеї вічної нейтральності України між двома конкурентами – Польщею і Москвою, зародок ідеї про Україну як самостійну, вічно нейтральну державу під протекторатом Польщі й Московщини.

Не все з сих дезидератів було прийняте в офіціальний текст Гадяцької унії, бо було занадто нове ще, сміле й незвикле. Напр[иклад], ся ідея нейтральності України [Знаємо її з брулонів (чорновиків) Гадяцького трактату, знайдених д. Герасимчуком і приготовлених для видання в львівськім корпусі матеріалів до історії козаччини.]. Або жадання, щоб Велике князівство Руське обіймало не саму тільки козацьку, Східну Україну, що була предметом трактатів з Польщею за Хмельницького, а всю українську територію [З записок Голінського, учасника переговорів, знаємо тепер, що таке домагання ставилося при укладанні унії в вересні 1658 p., а не тільки при пізнішім (1659) посольстві на сойм: «Upominali się naprzod xiestwa absolutnego Ruskiego, przy ktorym woewodstwa Wolynskiego, Ruskiego, Podolskiego, Belskiego w Koronie, і w w.k. Litewskim Pinska, Bykowa, Staroduba, Owrucza і ynnych nie mało» [вимагати насамперед незалежного князівства Руського, а при ньому – воєводства Волинського, Руського, Подільського, Белзького, і у Великому князівстві Литовському – Пінська, Бикова, Стародуба, Овруча й інших [міст] чимало].].

Але нам інтересні самі ідеї. Інтересно і важно, що такі жадання були продумані, висловлені і домагалися свого сповнення.

Трудно сказати при теперішнім запасі наших відомостей наскільки серйозно брали творці Гадяцької унії план переходу назад під зверхність Польщі, а розриву з Москвою. В наведенім вище маніфесті не можна вичитати такого заміру до рішучого розриву і повороту назад. Нам, з ретроспективного становища, зовсім ясно, що Гадяцька унія не мала виглядів на успіх: утрата України для Польщі була ще фактом занадто свіжим, щоб польська шляхта могла помиритися з ним і щиро вишукувати новий порядок речей для окремішого і автономного В[еликого] кн[язівства] Руського.

Для українських мас вертатися назад під панську кормигу польську, облиту кров’ю недавніх героїчних змагань до свободи, здавалося чимсь неможливо диким. І се, що так ясно представляється нам, до певної міри могло відчуватися і творцями гадяцьких умов. Можна сильно сумніватися, чи оружні демонстрації Виговського против Москви не були тільки способом змусити її до уступок українській автономії, подібно як потім за Дорошенка, і чи, власне, дійсна програма не лежала в чімсь вроді тої вічно нейтральної української держави під зверхністю Польщі і Москви разом, яку я тільки що запримітив в зародку, в проектах унії.

Все се неясно, і можна бути різних гадок про те, в яких міжнародних комбінаціях творці Гадяцької унії чи їх наступники задумували здійснити свій план української автономії, і сі міжнародні комбінації, правдоподібно, стояли на другім плані у самих українських політиків, що на взір старого Хмельницького пробували опиратися на всі можливі міжнародні комбінації і фактори – Москву, Польщу, Швецію, Туреччину, Крим.

Забезпечення української автономії – се грунт, се правдива, дійсна вісь, коло котрої оберталася українська політика другої половини XVII в. Вона лежить основою діяльності і змагань і таких лоялістів (в відносинах до Московської держави), як Сомко або Многогрішний, і таких сміливіших будівничих української політики, як Дорошенко – у котрого ся ідея нейтральної української держави під протекторатом її сусідів – Москви, Польщі, Туреччини – виступає особливо помітно, і навіть у таких демагогів, як Петрик, що, виступаючи завзятим ворогом автономістів-старшин, заразом голосив «войну на москаля для вольностей и добра общего посполитого», закликав всіх до себе, щоб не пропустити моменту та не зістатися «вічними московськими невольниками» [Величко, III, с. 112 – 113].

Автономічна ідея стає «камнем претыкания», на якім розбивають собі голови навіть найбільш зручні кар’єристи, вроді Брюховецького, коли вони починають спекулювати против неї. І приглохши під впливом останніх криз кінця XVII в., вона неминуче мусила проявити себе, скоро тільки захиталася позиція московської політики, як сталося під час Північної війни. Чи був Мазепа щирим автономістом з переконання, який тільки під натиском обставин вислугувався централістичній політиці Петра, чи був тільки кар’єристом, що, не журячися власними принципами, плив за вітром, – все одно. Приглушені, але не вбиті автономічні змагання неминуче мусили вибухнути, коли давній козир автономістів, шведський король, звертався на українську територію. Старому гетьманові, коли б навіть йому самому не дуже були близькі ті автономічні змагання, треба було сильно призадуматися, яке становище йому зайняти в такий критичний момент, щоб не зістатися за дверима автономічного руху, якби він вирвався тепер, звертаючися заразом і против «московської неволі», і против її вірного слуги, «гетьмана і кавалера»; міг би сей рух його перевернути так, як перевернув свого часу «боярина і гетьмана» Івана Брюховецького.

Старий гетьман рішив вивісити автономічний прапор, а його кружок з ретроспективного становища (при виборі на гетьманство Орлика в 1710 р.) в своїх «pacta conventa», новій конституційній хартії України, так поясняв сей факт в зв’язку з його прецедентами:

«Вічної пам’яті Богдан Хмельницький за поміччю Божою і необорною підмогою пресвітлого короля Швеції безсмертної і славної пам’яті Карла X, сполученими силами ханства Кримського і Війська Запорозького і своїм гострим розумом, печаливістю і великодушною працею визволив з неволі польської Військо Запорозьке і поневолений та пригнетений народ руський і піддався сам, і нарід той піддав добровільно під московську самодержавну власть, покладаючися на те, що вона, зв’язана з нами спільною вірою, сповнить свої обов’язання, включені в умови і скріплені присягами: заховає назавсіди Військо Запорозьке і свобідний народ руський при його законних правах і свободах, під протекцією своєю.

Коли ж по смерті покійного гетьмана, того ж Богдана Хмельницького, Московська держава різними хитрими способами і штуками почала заходитися, щоб свобідні права Запорозького Війська, скріплені її присягою, укоротити і зовсім знищити та наложити рабське ярмо на свобідний народ, ніколи зброєю не поконаний нею, – Військо Запорозьке, всякий раз, як терпіло в сих справах якусь кривду, мусило кров’ю своєю і смілим відпором боронити цілість прав і свобод своїх, і Бог, месник неправд, сій обороні помагав ласково.

І нарешті, коли отсе недавно, за правління покійного гетьмана Івана Мазепи, те ж правительство московське, хотячи сповнити на ділі нечестиві свої заміри, відплатило нам злом за добро замість ласки і справедливості за наші вірні служби й трати, за воєнні кошти, ложені до повної руїни нашої, за несчисленні геройські діла і криваві подвиги воєнні, – задумало козаків перетворити в регулярне військо, міста взяти під свою власть, права й свободи наші покасувати, Військо Запорозьке на Низу Дніпровім (себто запорозьку козаччину) викорінити й саме ім’я його на віки вигладити (а на се мали ми і зараз маємо виразні вказівки, докази й початки), – тоді вищеназваний покійний гетьман, пресвітлий Іван Мазепа, подвигнувшися справедливою ревністю за непорушність прав своєї отчини і вільностей Війська Запорозького, і запалений гарячим бажанням підтримати в днях гетьманства свого честь його, і по собі, на вічну пам’ять імені свого, отчину нашу і оба війська запорозькі (городове і низове) лишити з цвітучими свободами не тільки не нарушеними, але розширеними й примноженими ще, – піддався під непобідиму протекцію пресвітлого і премогутнього короля Швеції Карла XII, що за особливою ласкою Божою звернувся з військами на Україну.

Пішов він слідами попередника свого, славної пам’яті пресвітлого гетьмана Богдана Хмельницького, що з пресвітлим королем шведським, його величества теперішнього тезоіменитим дідом Карлом X, за згідним порозумінням зручних способів уживаючи для визволення отчини своєї від тяжкої тодішньої неволі польської, дістав від нього бажану поміч, відповідну для знищення сил польських.

І хоч тепер незглибимі суди Божі нещасливим оборотом змінного щастя війни ударемнили щирі заміри покійного гетьмана і його самого тут, в Бендерах, постиг закон смерті, одначе, осиротіле по смерті вождя свого Запорозьке Військо не тратить надій на ту пожадану свободу, покладаючи надію свою в помочі Божій, в протекції пресвітлого і премогутнього короля шведського і в справедливості діла свого, що кінець кінцем все-таки тріумфує» [«Чтения» Москов[ського] істор[ичного] тов[ариства], 1847, кн. І (XIV).]

Думаю, що автори сеї хартії, стилізуючи її, не могли мати перед собою маніфесту Виговського 1658 p., і той паралелізм в гадках, аргументах і т.д., який впадає в око при читанні обох документів, залежить від одностайності провідних політичних ідей, однакових більше-менше в часах Виговського і в часах Мазепи. А свій політичний досвід останніх десятиліть товариші Мазепи реалізують в постановах своєї хартії, які нормують українське народоправство, заводячи норми представительства, запобігають кривдам козачої сіроми й селянства, і т.д.

Політику Мазепи стріло повне фіаско. Трудно навіть сказати, як би поставилися до його автономних змагань ширші круги української суспільності, бо їм, властиво, не лишалося ніякої можності самоозначення. Було очевидно відразу, що сей останній курс старого гетьмана був пропащий. Його лояльна політика, яку він тягнув до останньої хвилі, понищила всі ті опорні точки, на яких міг би опертися український рух против московської зверхності, а тяжка рука петровського режиму, що налягла зараз на Україну, перегородивши всі дороги для поширення Мазепиної «измены», не лишала місця для ніяких вагань.

Крах був неминучий вже наслідком сих, чисто зверхніх причин, не кажучи про внутрішній розділ між старшинською верствою автономістів і народною масою. Се була ахіллова п’ята політики української старшини, що, вияснивши і зовсім ясно поставивши чисто політичну програму, не догадувалася обняти нею й соціальні змагання народних мас, невироблені й невияснені за се півстоліття так, як виробилися й вияснилися постулати національні й політичні, і через се в своїх автономічних змаганнях натикалася на невірне становище мас, хитро буджених різними демагогічними окликами. Але сим разом вони не мали навіть можливості проявити себе.

Полтавська побіда закопала Мазепу і мазепинців з їх планами, підірвала глибоко й автономічні змагання українські взагалі, що більше вже не здобулися на ніяку серйозну акцію політичну в тім давнім стилі, на проголошення української державної ідеї ще коли-небудь.

Крах був ще більше рішучий, ніж який стрів Гадяцьку унію. А тим часом?!..

Вдумуючися в тодішню ситуацію, приходжу до переконання, що, властиво, комбінація Мазепи могла мати будучність, якби не викопав їй могилу сам Мазепа своєю боязкістю, якби не задавила її побіда Петра під Полтавою. Більше мала шансів, більше raison d’être, ніж Гадяцька унія.

В 1650-х роках Польща була ще сильна, а козацька Україна ще занадто слабка. Її устрій ще формувався тільки. Її суспільність не емансипувалася від впливів польського життя. Гарантії політичної автономії, навіть якби були проведені в життя, в тих часах не охоронили б її від польщення, ані від заливу польським панством. А се не давало підстави успішного розвою України, бо таїло в собі задатки дальшої внутрішньої боротьби і потрясінь.

На початках XVIII в. обставини були інші. Політична і соціальна структура Східної України (Гетьманщини) значно ствердла; розуміється, ся структура, спеціально суспільна, не була через те ліпша: вона ствердла коштом приборкання і апатії народних мас, але й сі народні маси могли тільки виграти від того, якби не наступило те, що наступило по катастрофі 1708 року. В сфері культурно-національній українське громадянство Гетьманщини значно емансипувалося від польських впливів, а не підпало ще пізнішому зросійщенню.

Протекція Швеції, держави далекої, територіально відокремленої, не могла б вносити в українське життя ніяких значних трудностей, могла бути явищем тільки скороминущим. Польща була дезорганізована і ослаблена, так що не могла б ставити ніяких серйозних планів на завоювання Східної України або взагалі перетворення її в польську провінцію та відокремлення від Росії. В тім часі Україна могла стати нейтральною державою між Польщею і Московщиною, як мріяли в середині XVII в. Відносини до Московської держави могли уставитися також інакше, ліпше для інших держав Східної Європи і, мабуть, для самої Московщини.

Полтавська битва була критичним моментом: побіда 27/VI дала царству Російському не тільки рішучу перевагу в Східній Європі, але й пхнула його на стежку імперіалізму, екстенсивної політики, все нових і нових завоювань і прилучень на цілі два століття. Ся екстенсивна тенденція не тільки принесла політичну смерть цілому ряду політичних організмів, які могли б жити і по нинішній день, але дуже шкідливо вплинула на внутрішню еволюцію самої Російської держави і її державної народності великоруської, відтягнувши всі засоби від внутрішнього, суспільного й культурного прогресу і віддавши їх на завдання зверхнього неустанного розширення.

Без Полтавської побіди все се могло б піти інакшими дорогами. Польща, мабуть би, не впала. Україна зісталася осібним тілом, коли не самостійним, то окремішнім, навіть перейшовши кінець кінцем назад в рамки Російської держави. На місце одної сцентралізованої держави, обтяженої безконечними «сепаратизмами» і національними питаннями, з односторонньо розвитою енергією імперіалізму, що привів кінець кінцем не тільки до повного спустошення саму державну народність, але й саму державу поставив на краю пропасті, – ми, може б, були тепер свідками чи горожанами ліпше організованої великої східноєвропейської федерації, урівноваженої і сильної, яка б силою своїх внутрішніх прикмет могла б притягнути цілий ряд земель, які зісталися на віки за границями централізованої Росії.

Спеціально могли б ліпше уложитися відносини українсько-великоруські. Я не сумніваюся, що якби Україна була визволена від примусового московського централізму і нівеляції, то в ній (і так само на Білорусі) розвинулися б свобідні потяги (гравітація) до великоруського світу, як найбільше близького, тісно зв’язаного культурною спільністю, історичною традицією, спільною спадщиною Києва. Коли б на місце немилосердного нищення і давлення всіх політичних, суспільних і культурних форм українського життя, яке наступило по Полтавській побіді, на місце того розгрому і терору, який запанував по р. 1708 – 1709, прийшло б хоч кільканадцять літ свобідного розвою Гетьманщини, національне життя її було б забезпечене і не було б місця і спокуси для всіх тих обрусительних заходів – заборон української книги, української мови, української вимови і акценту, які діялися, почавши від Петрових часів (указ 1720 р.), протягом всього дальшого часу. «Руські народності» не переживали б тої тяжкої внутрішньої боротьби, яка тепер грозить на віки розрізнити їх, витравивши поліційними переслідуваннями ті внутрішні, моральні зв’язки, які зв’язували їх.

І внутрішня еволюція великоруського життя могла б піти іншою дорогою, коли б, крім бюрократично-централістичного московського устрою, поруч нього жив і розвивався свобідний, виборний, конституційний устрій український. Народні маси не тільки українські, а й великоруські, може б, не пережили тих страхів кріпацтва, яке привелося їм пережити в століття по скасуванні останків українського устрою. І тяжка спадщина російського централізму й імперіалізму нас, може б, обминула.

Полтавська побіда була тріумфом тільки російського імперіалізму, а не тріумфом російського життя, не тріумфом поступу і культури навіть з становища державної великоруської народності, не тільки – з становища всього східнослов’янського чи ще ширше – всього слов’янського світу, його гармонійного розвою, його свобідного і дружного поступу. З становища великоруського навіть, не тільки з «руського» взагалі, або становища східного слов’янства, може б, було ліпше, якби день 27/VI не приніс з собою того вікопомного тріумфу. І тим пояснюєть[ся] здержливе становище до нього правдивих приятелів поступу і свободи.

Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1909. – Т. 46. – Кн. 6. – С. 417 – 428. За щоденниковими записами М.Грушевського відзначений час написання статті: 27 квітня – 6 травня 1909 р. (Грушевський М. Щоденник 1904 – 1910 pp. – ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 267, 267 зв., 268).

У короткий час статтю передрукував В.Липинський у польському часописі «Przeglad Krajowy» (К., 1909. – № 5. – 4-16 липня. – С. 4-7). Відразу про це М. Грушевському повідомили співробітники київської редакції та контори «Літературно-наукового вісника» Ю.Тищенко (Сірий) та М.Котик:

«Статтю Вашу передрукували деякі росийські і польські часописи і певно також поповнять государеву казну» (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 582. – С. 189, 240).

Справді, постановою Київського губернатора 3 липня 1909 р. на відповідального редактора журналу С.Ф.Веселовського був накладений штраф у розмірі 100 руб. за друк статті «Виговський і Мазепа» (Там само. – Ф. 295. – Оп. 1. – Спр. 20. – Арк. 13; Спр. 6. – Арк. 121). Вже 11 липня 1909 р. за передрук зазначеної статті оштрафований на таку ж суму офіційний редактор «Przeglᶏd’y Krajow’oгo» Л.Радзейовський (Там само. – Арк. 3 – 3 зв.; Там само. – Спр. 6. – Арк. 122). У своїх листах Ю.Тищенко (Сірий) повідомляв М.Грушевського про полагодження справ щодо штрафів у цензурі та в губернатора. 10 липня 1909 р. він писав:

«Був сьогодня у губернатора з приводу штрафу на книгу. З розмови довідався, що перед наложениям штрафу він мав нараду з Флоринським [голова Київського комітету в справах друку. – С.П.]. На мій запит, що властиво було причиною штрафу, він відмовив, що в статті скріз пробивається враждебность до росийської нації і повторив буквально слова Флоринського.

Просьба о одміну штрафу не повела ні до чого, бо за сю статтю оштрафував він также і «Пшегльонд крайовий», а на доводи, що перед ним представили статтю не в такому освітленню – одмовив, що статтю сю він читав сам. При тім сказав, що до штрафів він відноситься дуже обережно і штрафує взагалі тільки в крайніх випадках. […] Деякі Українці торжествують з приводу штрафу, а О.Пчілка не вдержалася і з приводу сього висловила перед Єв[геном] Х[арламповичем] задоволення» (Там само. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 582. – С. 237 – 239).

Пізніше сам М.Грушевський включив статтю до збірки «З політичного життя старої України: Розвідки, статті, промови» (К., 1917. – С. 89 – 101). Передрук статті вміщений також у збірці публіцистичних творів М.Грушевського, що була видана в діаспорі: Грушевський М. Вибрані праці. Видано з нагоди 25-річчя з дня його смерти (1934-1959) / Упор. М.Галій. – Нью-Йорк, 1960. – С. 182 – 196.

Подається за першодруком.

Стаття написана до двох історичних дат: 250-ліття підписання І.Виговським Гадяцької унії України з Польщею та 200-ліття переходу гетьмана України І.Мазепи до шведського короля Карла XII. Ці події пов’язує спільний вчинок двох історичних діячів – «розрив з московською зверхністю» та прагнення до автономного розвою Української держави. На підставі нових документів автор намагається об’єктивно та грунтовно проаналізувати мотиви та наслідки цих історичних подій, окреслити можливі тогочасні перспективи України. У протоколах допиту вченого в 1914 р. він передає провідні думки статті і, зокрема, ставлення до постаті І.Мазепи:

«[…] симпатичное отношение к Мазепе, какое замечается в Малороссии в конце XVIII в. и начале XIX, считал продуктом гонения на его память со стороны русской администрации и указывал в своих статьях как на пример обратного действия репрессий» (див.: Музичук О. Звинувачується в шпигунстві… (Невідомі джерела до біографії М.С. Грушевського) // Архіви України. – 1991. – № 5. – С. 15).

Короткий бібліографічний огляд статті подає В.Дорошенко в ЗНТШ (1910. – Т. 99. – С. 208 – 209): «Ціла стаття – се сніп проміння, кинений істориком в глиб минулого. Вона ділає на нас ліпше як цілі стоси сухих монографій і се відчув уряд, накладаючи пеню на ЛНВ».

Про висвітлення М.Грушевським постаті І.Мазепи докладніше див.: Мацьків Т. Гетьман Мазепа в працях М.Грушевського // Український історик. – 1984. – Ч. 1-4. – С. 111-122.

…московське правительство зрадило Україні, ввійшовши в порозуміння з Польщею… – йдеться про Віленське перемир’я між Москвою та Річчю Посполитою, укладене 3 листопада 1656 р. Один з пунктів угоди передбачав, що польсько-литовський сейм мав обрати Олексія Михайловича королем ще за життя Яна Казимира і коронувати його після смерті останнього. У сучасній науковій літературі вважають, що таку ідею московським урядовцям подав польний гетьман литовський, підскарбій Вінцентій Гонсевський (див.: Степанков В. С. Богдан Хмельницький і проблема державності України // УІЖ. – 1991. – № 11. – С. 136).

…(Пушкарівщина)… – йдеться про заколот 1657 – 1658 pp. проти влади гетьмана Івана Виговського, який очолювали полтавський полковник М.Пушкар та запорозький кошовий Я.Барабаш.

Знаємо її з брулонів (чорновиків) Галицького трактату, знайдених д. Герасимчуком… – цей документ під заголовком «Гадяцький трактат у реляції сучасника. Гадяч, після 18/ІХ.1658» був включений до збірки «Матеріали до історії козаччини XVII віку / Зібрав і впорядкував Василь Гарасимчук (1926 – 1931)», над якою вчений працював упродовж десятиліть. Наприкінці 1920-х – на початку 1930-х pp. документи були підготовлені до складання, але видані не були. Аркуші машинопису зберігаються в Інституті рукопису НБУВ (Ф. X. – Од. зб. 7362-7380; 7487-7555).

Збірка опублікована у вид.: Гарасимчук В. Матеріали до історії козаччини XVII віку. Василь Гарасимчук: Життя і творчість (1880 – 1944). – Львів, 1994 (вступ та підготовка до друку документів Я.Федорука). Широку панораму історичних подій, пов’язаних з генезою, реалізацією та наслідками Гадяцької унії, подав В.Гарасимчук у своїй грунтовній праці «Виговщина і Гадяцький трактат» (ЗНТШ. – 1909. – Т. 87. – С. 5 – 34; Т. 88. – С. 23 – 40; Т. 89. – С. 46 – 71).

З записок Голінського… – йдеться про рукописні збірки – «Silva Rerum», – упорядковані райцею казимирським Мартином Голінським. Сьогодні збережені рукописи Голінського знаходяться у Львові, Кракові, Варшаві, Вроцлаві. М.Грушевський згадує про найвідоміший і найцінніший з історико-фактологічного погляду рукопис № 189 (див.: Львівська наукова бібліотека ім. В.Стефаника НАН України. Відділ рукописів. – Ф. 5: Оссолінські. – Од. зб. 189/ІІ. – 1668 арк.; про це докладно див.: Федорук Я. Мартин Голінський – райця казимирський і упорядник «Silva Rerum» (1648 – 1665) // Матеріали V конгресу Міжнародної асоціації україністів. Історія: Збірник наукових статей. – Чернівці, 2003. – Ч. І. – С. 211 – 220; Його ж. Рукопис Мартина Голінського – археографічна пам’ятка середини XVII століття // Український археографічний щорічник. Нова серія. – 2004. – Вип.8/9. – С. 37 – 87). Сам Голінський був активним діячем громадсько-культурного життя міста Казимира під Краковом, кілька разів обирався райцями бурмістром. У його біографії не виявлені відомості про участь у переговорах під час укладання Гадяцької унії у жовтні 1658 р.

Величко, ІІІ, с. 112 – 113 – тут автор посилається на: Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке: Составил Самоил Величко, бывший канцелярист войска Запорожского, 1720 (Издана Временной комиссией для разбора древних актов). – К., 1855. – Т. III.

«Чтения» Москов[ського] істор[ичного] тов[ариства], 1847, кн. I (XIV) – тут автор подає витяг (у перекладі українською) з документа «Pacta et Constitutiones legum libertatumgue Exercitus Zaporoviensis inter D. D. Philippum Orlik, neoelectum Ducem, et inter Generales Colonellos, neс non eundem Exercitum Zaporoviensem, an. 1710, aprilis 5, ad Benderam», опублікованого у виданні: // Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. – М., – 1847. – № 1. Розділ III (Материалы иностранные): Переписка и другие бумаги шведского короля Карла XII, польского Станислава Лещинского, татарского хана, турецкого султана, Генерального Писаря Ф.Орлика и Киевского воеводы Иосифа Потоцкого на латынском и польском языках. – С. 1 – 17.

…заборон української книги… які діялися, почавши від Петрових часів (указ 1720 p.)… – йдеться про указ Петра І від 5 жовтня 1720 р. для українських друкарень: «А вновь книг никаких, кроме церковных прежних изданий, не печатать» (див.: Огієнко І. Історія української літературної мови / Упор., автор передмови і коментарів М.Тимошик. – К., 2004. – С. 345).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 386 – 396.