Байда-Вишневецький в поезії й історії

Михайло Грушевський

Українська суспільність в переходових століттях XV – XVI, до того культурного і суспільного національного українського руху, що розпочався при кінці XVI віку, жила тихим, придавленим, малозамітним життям. Не тільки нижчі верстви, пригнетені польсько-шляхетським режимом, позбавлені всякого голосу і впливу в суспільно-політичнім житті, але й самі верхи, припущені, бодай в теорії, до всіх прав і прерогатив «синів коронних» [Так любила називати себе польська шляхта.].

Не тільки в західних українських землях, включених в склад Польської корони, де старе українське боярство до XVI в. звелося до зовсім малозначних останків, але і в центральних українських землях Вел[икого] кн[язівства] Литовського, де українське панство стояло ще як мур непробитий, і навіть статутовим законодавством Вел[икого] князівства було в певній мірі забезпечене від напливу й конкуренції елементів посторонніх.

Від впливів і участі в управі державою українців і тут старанно відсувано; старий закон, підтримуваний пізнішою практикою, забороняв давати їм визначні уряди в центральній управі, допускати їх до тісніших, тайних нарад державних і т. ін. Мотивували се тим, що для католицької держави, якою була Литва, православні не можуть бути щирими слугами: «Ріжниця віри витворює ріжницю і в змаганнях, і тайні справи через се розголошуються».

Провід держави і всякі зв’язані з тим благодаті держало в своїх руках католицьке панство – литовське в Вел[икому] князівстві, польське – в Короні, і старанно не допускало українців до ніяких сих благодатей, моральних і матеріальних; ціла буря знялася, коли в 1520-х pp. вел[икий] князь дав уряд троцького воєводи такому незвичайно заслуженому перед державою і поважаному чоловіку, як Константин Острозький. Православним українцям і білорусинам щонайбільше зіставалася ще служба в місцевій адміністрації, впливи в управі своєї землі; якась ширша кар’єра була звичайно загорожена вповні [Ширше про се в моїй «Історії України-Руси», т. V, гл. 6 і т. VI, гл. 3 і 4.].

За часів Свитригайла, в 1430-х роках українське і білоруське панство зробило останню серйозну пробу зломити сю ворожу систему: воно поставило тоді все на карту, підтримуючи Свитригайла, що обіцяв поставити православне панство в одній позиції з католиками. Але партія Свитригайла була погромлена, і після того православні магнати не робили ніяких серйозних заходів, щоб поправити своє становище. Змови і повстання Бельського і Глинського зісталися фамілійними конспіраціями, які не змогли потягнути за собою ширших кругів навіть самого панства, в інтересах якого робилися, не тільки що ширших кругів. Українське і білоруське магнатство мовчки помирилося з своєю долею і брало те, що могло взяти, не дерзаючи боротися про більше.

Правительствені круги старанно відсували їх від участі і впливів в політичнім житті, від ширшої діяльності і хотіли бачити в них незамітних обивателів, які б якнайменше пригадували їм про своє існування. Українське панство ввійшло в сю ролю, стало байдужим до політичного життя, до державних інтересів держави-мачухи і зайнялося своїм приватним благоустройством. Родинні й маєткові інтереси, запобігання ласки сильних і можних і збирання ріжних кришок, які спадали їм з державної трапези, в виді місцевих урядів, оренд державних маєтків, помаленьку розхапуваних при сім, та скромна традиційна опіка над православною церквою як одиноким проявом національного життя – от що виповняло життя українського панства до того суспільного і національного оживлення, яке принесли останні десятиліття XVI віку.

Мало що виходило за границі такого скромного, обивательського життя; мало чиї індивідуальності виступали сильніше, виразніше на його сірім тлі. Слабли й атрофірували самі інстинкти суспільні, мотиви громадські в сій атмосфері «привати», родинних і особистих інтересів, маєткових і господарських занять, в якій умисно затримувала українське магнатство правительствена політика. Служба державна, суспільна діяльність, заслуги перед «річчю-посполитою» в очах його ставали тільки дорогами до приватних вигід, особистих доходів.

Такі першорядні магнати й багачі, як кн[язь] Константин і Януш Острозькі, державці головніших урядів і держав Східної України, не вважали потрібним видавати що-небудь з своїх службових доходів на підтримання пограничних замків, що були в їх завіданні, – по їх гадці, вони «ані не могли, ані повинні були» займатися їх укріпленням і спихали се на плечі держави. Такий егоїзм викликав нарікання, обурення польських кругів – але він був зовсім натуральним наслідком того усування українців від всяких впливів і інтересів політичних, яке систематично вели сі власне польські круги.

Кінець кінцем за століття від половини XV до пол[овини] XVI в. можемо вказати небагато українців, які б грали якусь визначну ролю в публічнім житті, придбали собі широкий розголос хоч би чисто офіціальною дорогою, «службою» державі. Кн[язь] Конст[антин] Ів[анович] Острозький, гетьман Великого князівства Литовського, герой московської війни та пограничної боротьби з татарами; Остафій Дашкович, другий голосний пограничник, гроза Орди, – і до сих двох уже нелегко дібрати третього. Не більше можна вказати людей, які на арені неофіціальній, не казьонною кар’єрою, а силою своєї ініціативи, індивідуальності здобули собі значення, зробили вплив на сучасне життя. Михайло Глинський, всемогучий фаворит кн[язя] Олександра І, проводир повстання за Жигимонта, що взяв його в рішучу неласку й хотів позбавити всякої сили і значення – в початках XVI століття. Потім хіба один Дмитро Вишневецький-Байда, що блискучим, променистим метеором перелетів через українське життя середини XVI в.

Сій інтересній фігурі присвячую я отсю розвідку.

Ареною короткої політичної діяльності Вишневецького було не сіреньке обивательське життя Волині, що виростило його, а бурхливе українське пограниччя. Але й на нім постать волинського князя розмахом і смілістю своєї енергії вирізнилася виразисто й сильно, зробивши глибоке враження на сучасників. Навіть найбільш засушені практики-реалісти, непохитні жерці «привати» не могли зістатися неприступними для впливу і чарів його сміливих гадок, безоглядного змагання до мети, утопічної в очах сих практиків, але привабної навіть для них своєю відвагою, – сміливістю того, що один з сучасних мислителів назвав «поривом в неможливість», Strich ins Unmögliche, характеризуючи нахилом до сеї сміливості замислу чоловіка європейської раси.

Трагічний кінець, що гідно вінчає се бурхливе, повне змісту життя Вишневецького, зміцнив враження, зроблене ним на сучасників. Навіть більше: як кульмінаційна точка, він до певної міри закрив потім саме життя, його живий зміст в очах сучасників, як тінь найвищого верха покриває панораму згір’я. Героїчна смерть Вишневецького як образ побіди ідеально настроєного духу над грубою фізичною силою, символ безсильності хижого бісурменського світу побідити морально світ український, взагалі християнський, – стала зараз предметом легенди поетичного оброблювання. В кругах українських, польських, литовських по гарячим слідам події історія смерті Вишневецького почала переказуватися в легендарних, ріжними поетичними подробицями розцвічених формах.

Оповідали, що він скінчив життя, повішений на гак за ребро в Царгороді, й висів так три дні, посміваючися з турків і лаючи їм на наругу Магомета, так, що турки, не витримавши сих поруг, застрілили його й тим перервали муку, на яку його призначили. Дивуючися його відвазі й завзяттю, вони розділили між собою його серце й їли його, щоб собі присвоїти щось з його сміливості й зневаги смерті, яку показав він.

Потім що дальше то більше ріжних поетичних loci communes [топосів] вплітано в се оповідання. Султан турецький, повний дивування з хоробрості й подвигів Вишневецького, хоче його привабити, зробити з нього турка, обіцяючи всякі благодаті, але Байда зневажає то все й іде на страшну смерть, замість панувати з бісурменами. Висячи на гаку, він просить лук і стріли й стріляє турків, навіть самого султана [Перекази зібрані у Нєсєцького [Niesiecki], Herbarz Polski, вид. 1842, t. IX, с. 351 – 352.]. Сі перекази оброблялися і в поетичній формі, і одна з таких поетичних перерібок, в виді української народної пісні, перелетіла до нас через прірву трьох століть, задержавшися в народних устах.

Се популярна пісня про Байду, розповсюднена на цілій українській території, від Галичини до Поволжя [Варіанти пісні у: Антонович и Драгоманов, [Исторические песни], I; Гринченко, Этнограф[ические] материалы; Франко, Студії над нар[одними] піснями.]. Ігноруючи реальне життя Вишневець-кого, вона займається виключно його героїчною смертю. Легковаження життя і життєвих розкошів, зневага смерті – її провідний мотив; і ухопивши його, поет на місце історичної постаті князя-магната за ліпше вважав підставити типову фігуру гуляки козака, що непоясненим ближче способом опинився в Царгороді й пиячить тут:

В Царгороді на риночку

Ой п’є Байда мед-горілочку;

Ой п’є Байда – та не день, не два,

Не одну нічку тай не годиночку.

Цар турецький к нему присилає,

Байду к собі підмовляє:

«Ой ти, Байдо, та славнесенький

Будь мені лицар та вірнесенький!

Візьми в мене царівночку,

Будеш паном на всю Вкраїночку!»

«Твоя, царю, віра проклятая,

Твоя царівночка поганая!»

Ой крикнув цар на свої гайдуки!

Візьміть Байду добре в руки,

Візьміть його, повисіте,

На гак ребром зачепіте!

Ой висить Байда та й кивається,

Та на свою джуру поглядається:

«Ой джуро ж мій молодесенький,

Подай мені лучок та тугесенький:

Ой бачу я три голубочки –

Хочу я убити для його дочки!»

Ой як стрілив – царя вцілив,

А царицю в потилицю,

Його доньку – в головоньку»

[Антонович и Драгоманов, [Исторические песни], I, с. 145 – 146; пропускаю деякі непотрібні ампліфікації й роблю деякі реконструкції.].

Неясною представляється отся заміна імені Вишневецького прізвищем Байди. Чи було се його дійсне прізвище, як приймає дехто, і під ним він перейшов в традицію? Ми в ніяких інших звістках не стрічаємо його з сим прізвищем, але се не може вповні служити доказом, що такого прізвища не було. Та можливо, що маємо тут типове ім’я козака-отчайдуха, яким підмінено в пісні історичну постать Вишневецького.

В самій пісні, в деяких варіантах пиячення Байди зветься «байдуванням», «байдикуванням»; в сучасній мові маємо такі вирази, як «байдики бити» або «байдикувати» в значенні «лінюхувати», отже, «байда» – се байдикуваний, гулящий чоловік [Словарь української мови, вид. «Киев[ской] старины», І, с. 20 – 21; є тут і байда – гуляка, але голослівно (подана цитата не підходить).]. І коли прийняти, що се було просто характеристичне прізвище гуляки, в такім разі розривалася б і зв’язь імені з історичною фігурою Байди, і перед нами зіставалася сама півлегендарна подробиця – мотив крайньої зневаги смерті, в історичній легенді зв’язана з Вишневецьким, в поезії перенесена на фігуру козака-гуляки.

Порівняння пісні з аналогічними темами болгарської й сербської героїчної поезії, переведено останніми часами [Зробив се проф. Халанський в статті: «Малорусская дума про Байду», в XVI т. «Сборника» Харківського істор[ично]-філол[огічного] тов[ариства], 1908.], підчеркнуло, одначе, при певних аналогіях, самостійність основної теми – зневагу смерті і героїчний настрій серед найтяжчих фізичних мук, проявлений українським козаком (тим часом як у піснях полуднево-слов’янських славиться зручність героя, що зневаживши султана і його віру, щасливо тікає від нього).

Се ті власне моменти, які висуває наперед історична традиція про Вишневецького. І се дає право вважати пісню історичною як не в фактичнім, то, так сказати, – типологічнім значенні [Пор. замітки д. Гнатюка і мої з приводу згаданої статті проф. Халанського в LXXXVI т. «Записок» львівських. Видавці «Исторических песен», здається, вагалися на сім пункті теж: з одного боку, «пісня-казка про Байду» старша від Вишневецького і тільки потім прийняла подробиці його смерті, з другого, вона «если и не возникла из сказания о нем лично, то в настоящем виде своем носит характер близкого ему времени», – цілком примінившися до історії Вишневецького (с. 157, 158).]. Був чи не був повішений на гак кн[язь] Дмитро, але пісня оспівує мотив, в історичній традиції зв’язаний саме з його смертю.

Не стільки, може, і поетичні прикмети сеї пісні, як той інтерес, який здобуває вона в зв’язку з сею традицією, були причиною, що сю пісенну тему, в зв’язку з сею традицією, не раз оброблювано і в новішій поезії.

В польськім письменстві мотив сей був оброблений одним з популярніших поетів середини XIX віку Люціаном Семєнським [Kniaź Dymitr Wiśniowiecki – Dzieła Luciana Siemieńskiego, IX, с. 25.]. Оперся він на самій пісні, ігноруючи вповні дійсні факти життя Вишневецького; тільки тямлячи історичну фігуру сього українського магната, відкинув як занадто вульгарну для такого рицаря пісенну характеристику його як козака-гуляки і в дусі свого часу постарався дати свому герою більше романтичний вигляд. Він виводить його не на царгородськім ринку, як пісня, а в султанській в’язниці, де Вишневецький тужить за українськими просторами й намовляє свого джуру, аби не тратив свого віку при нім, а вертався на Україну; але вірний джура рішучо не хоче розлучатися з своїм паном. Потім наступає злегка підправлений парафраз пісні, зовсім невисокої поетичної вартості:

Przyszedł sułtan z pycha pawia

I tak kniazia sam podmawia:

«Dam ci corę jak dzień jasną,

Dam ci skarbów со niemiarę,

Tylko porzuć wiarę własną,

Muzulmańską przyjmiéj wiarę».

«Piękna cora, skarb bogaty,

Ale wiara twa za katy!»

«Na psa giaura weźcie, weęźcie,

I za żebro go powieście!»

Juz to trzecia wschodzi zorza,

Na Gałacie, gdzie kraj morza,

Kniaź na gaku się kołysze,

W oczach zemstę turkam pisze.

Patrzy w morze, to na szlaki:

Nie poncerneż ciągną znaki?

Czy nie czajki? Ciężko wzdycha –

Usta krzepną, mówi z cicha:

«Oj pacholę wiernie, młode,

Wracaj, wracaj na swobodę!» –

«Ja ci strzalą, ja sokołem –

Nie powróce, gińmi społem».

A kniaź oczy wiódł ponure:

«Widzę w sadzie, winogradzie

Trzy sokoły przyleciały.

Trzy rarogi jasnopióre –

Hej pacholę, daj trzy strzały;

Czy zostało mi sil wiele?

Czy со zmierzę, to ustrzelę? –

I sułtana zmierzył w ciemię,

A sułtankę – w samo brzemię,

A dziewice – w samo lice!

Trwogę bije w Carogrodzie:

Co dokazał Lach na gaku,

Coż dokaże na swobodzie!

Sto strzał w niego wystrzelili,

Z piersi serce wydobyli,

Zjedli serce po junaku.

Польський поет, як бачимо, стерши бурлацький колорит пісні, не потрапив влити нового змісту в традиційний образ Байди, й він вийшов блідим і безцвітним; романтична політура пристала досить лихо до старого запорозького образка й одинокою характеристичною рисою зістається кінцевий акорд, що запорозького героя робить носителем польської слави.

В нашій новішій літературі Куліш в другій половині своєї творчості, коли він взагалі так ворожо ставився до козаччини й її традиції, суворо осудив також і народну традицію про Байду-Вишневецького. В своїй ідеалізації мусульманського світу в контраст руїнній козаччині, яку провадив він в тім часі, з духу опозиції нашій народній традиції, він вложив в уста турецького візира, коли він чує по свіжому сліду події зложену пісню про Байду, таку характеристику сеї традиції.

О лучче б сі співаки поніміли!

Вони так добре Байду зрозуміли,

Як ми свого великого поета,

Світило тьми, пророка Магомета.

Природо чесна, цвіте жизні чистий,

Тебе низьке принижує й хвалою!

Один дух правди й благості огнистий

До вишших дум возноситься тобою!..

[Драмована трилогія, с. 150.]

Наперекір сій традиції, що з блискучого лицаря-магната зробила гуляку-запорожця, Куліш надумав зробити Байду речником ідеальної козаччини, українського лицарства, яким хотів бачити козаччину сам Куліш, – і попередником подвижників українського відродження новіших часів. Се зробив він в своїй драматизованій поезії «Байда», що мала послужити першою частиною його «драмованої трилогії» як образ «староруських», княжих, або, як Куліш висловлюється залюбки, – «варязьких» традицій на тлі нової козаччини, і в пролозі, що попереджує сю «староруську драму», звеличав Байду як великого лицаря духу:

Три сотні й два десятки літ минуло [1564-1884.],

Як згас у муках дух правдивий Байди,

А серце в нас лицарське Не заснуло:

Так само на землі жадає правди.

Боронючи народну гіпокрену,

Духовну зброю без утоми носим,

І се на лицедійную арену

Свою борбу за правду переносим.

О музо Мельпомено, правди мати!

Дай нам тобі достойно послужити,

Народний дух з занепаду підняти,

Гасителів його посоромити.

Нехай велика люба нам тінь Байди

Од нас лиця свого не одвертає,

Нехай признає в нас героїв правди

Й на бороття святе благословляє!

І навіть в уста Байди вкладає таку не дуже скромну автохарактеристику:

Ми, люди правди, родимось для жертви,

Ми кривду жертвою одоліваєм,

Без нас були б людські діяння мертві,

Ми їх безсмертним духом надихаєм [С. 138.].

А своїй дружині Байда обіцяє:

Я пороблю вас правди лицарями,

Високими стовпами християнства –

Не тими, що втішаються кострами

І божий світ пустошать ради панства [С. 61.].

Одначе виповнити реальним змістом сей так високо-ідеалістично задуманий образ поетові не удалося, і кінець кінцем його герой з своїм безплідним шибанням з одної крайності в другу і шумною риторикою фраз робить враження українського рицаря «сумного образу».

Його проби організувати козаччину (на вифантазованих поетом, досить мало історичних феодальних підставах) та одушевити її своїми високими ідеалами розбиваються об руїнні, здобичницькі інстинкти козаччини. На сих струнах грають козацькі демагоги, яких типом являється заклятий ворог Байди і всіх «дуків-сріблеників» Ганжа Андибер: вся п’єса побудована на сім протиставленні козацтва ідеального, репрезентованого Байдою, і козацтва добичницького, гуляцького, якого проводирем являється Андибер. Кінець кінцем Байда гине в сій боротьбі з вічною зрадою і підступом, з гірким переконанням, що він прийшов на світ занадто рано з своїми ідеалами вселюдського братства і справедливості:

Родивсь я рано: ще закон і віра

І в нас одні, і в турка бузувіра,

І в москаля, що широко сягає,

І в поляка, що високо літає.

Не хочу жити! Буде з мене!.. [С.147.]

Його план – сповняти свою ідеальну місію під рукою султана, як він її висловлює до своїх товаришів:

Ні, станьмо, без пересуду до віри,

Під бунчуком червоним Солімана,

Наслідника культурників каліфів,

Правдивостю великого султана.

Під ним свободу совісті і віри

Обороняти будемо від Риму;

Його мечем шляхи перегородим

У рідний край від Буджаків і Криму [С. 61.].

Сей план являється не тільки смішним донкіхотством в устах українця тих часів, але і прегіркою іронією над дійсними планами й ідеями Байди. Нічим не умотивованим, відірваним від грунту донкіхотством зістаються й його заміри «воювать за правду» в Московщині, що закінчуються також невиясненим ближче розчаруванням:

Там воювать за правду стоє праці.

Земля – як море океан широка.

Кипить вона і рибою і звірем;

Кипить і грає силою – снагою,

Удачою, одвагою людською.

Там тільки б велетням на світ рождатись,

На всю вселенну доблестно пишатись.

Та глибоко в ту землю кривда в’їлась.

В серцях підлиз царських закоренилась.

Вони обстали трон високим муром,

Премудрого зробили самодуром.

Крізь золоті самодержавства крати

Рикає лев сей – трусяться палати,

А можновладство підступного слова

Все дужчає, мов гидра стоголова.

Воно й мою правицю притомило,

Погнуло і мою лицарську силу [С. 135.].

По сім новім розчаруванні Байда нібито переконується, що його заходи по заграничних дворах не мають ніякої користі:

Шукав я правди по світах широких,

Коло престолів золотих, високих,

Та бачу, що шкода її шукати,

Окрім своєї взброєної хати [С. 136.].

Але знову замість забратися до порядкування тої «своєї хати», Байда вибирається, без докладнішого умотивування, без логічної зв’язки з тою новою ідеєю, в нову, волоську авантуру, де й гине нагло, викликаючи прихильну оцінку тільки у високопросвічених і подібно, як Байда, – ідеально настроєних достойників султанського двору. Фінал зрозумілий з становища туркофільських капризів самого Куліша тих років, але на тлі дійсних відносин тих часів, дійсних планів і змагань Байди-Вишневецького він звучить, як злобна іронія, як повне заперечення його змагань. Байда гине таким чином не як трагічна жертва конфлікту високих ідеалів з стихійною безмисльністю реального життя, а вповні натуральним наслідком нерозумності, безмисльності самих своїх планів. Через се не викликає він у читача глибшого співчуття, тим більше, що знеохочує його і своєю хвалькуватістю, несмачною риторичною емфазою. Взяти, напр., отсю тираду Байди з першої сцени:

Мій Вишневець повеліває світом:

Велить султанові благати Байду,

Цареві – звати в гості гайдабуру…

Замість ідеальної трагічної фігури, нещастя якої лежить в тім тільки, що своїми високими, справедливими, високорозумними гадками вона занадто випередила свій час, прийшла з ним занадто рано на світ, маємо перед собою нещасливого фантаста, що своїми високолетними планами вічно попадає не туди, куди треба, і «сідає в калошу», кажучи по-теперішньому. До того не вповні вибився Куліш і з-під впливу народної традиції про Байду – безідейного гуляку і паливоду, – хоч як зганив її. Таким впливом традиції пахне власне вступна сцена, де Байда себе так характеризує:

Чи жизнь, чи смерть, чи рай, чи пекло люте –

Про все байдуже Байді-запорозцю.

Обійме смерть він, жарко поцілує,

Коралями кістяк її закрасить

І заквітчає голомозу пишно.

А жизнь – мов оковитої горілки

Коряк жемчужно-бульбашної вип’є…

Се мова Байди-гультяя пісні, а не того рицаря «без страху і догани», що говорить чужоземським послам:

Річ Посполита

Козако-Україно-Запорозька

На те стоїть, на те живе й воює,

Щоб люди в світі не забули правди.

І все ж таки!.. Невважаючи на нещасливе переведення свого плану, я вважаю чималою заслугою Кулішевої драми, що він у Вишневецькім побачив щось більше, ніж звичайного авантюриста, шляхетно-козацького паливоду, яким представлявся він іншим. Чи поетичною інтуїцією, чи по созвучності своїх ідей з деякими фактами діяльності Вишневецького (москвофільські і туркофільські погляди Куліша і московські та турецькі плани Вишневецького) Куліш відгадав у сих фактах щось більше, ніж просте буяння стихійної сили – певний ідейний підклад, хоч і розвинув сей ідейний зміст і не історично і з чисто літературного становища – незручно і невдало. В зрозумінні сеї цікавої історичної постаті поема Куліша була все ж таки кроком наперед.

[Потім як ся стаття була вже написана, в антології «Українська Муза» (с. 1161) з’явилася ще одна композиція на тему Байди, одного з молодих українських письменників Гр[ицька] Чупринки. Він попробував обробити зміст пісні більш реалістично. Султан засуджує Байду на смерть, яничари чіпляють його правим боком на гак (сучасники повідають, що засуджених кидали на гаки). Далі образ Байди на гаку:

«Гей не гнись, могутня спино,

Не зломись моє ребро! –

Ти прощай, прощай, Вкраїно,

Ти прощай, старий Дніпро!

Хай же Турок не вчуває,

Як терплю я муки й глум», –

І старий козак співає,

Розганяє біль і сум,

Оддає він Богу дяку,

Що досяг цього вінця,

Що не знав ніколи ляку

За Вкраїну до кінця.

До його тут кат нагнувся,

Щоб надати більше мук,

Байда хутко стріпенувся

І вхопив од Турка лук.

І тремтячими руками

У султана навдалу

Понад злісними катами

Він пустив свою стрілу.

Та пропав даремно замах,

Бо в очах маріла мла

І в руках в кривавих плямах

Поковзнулася стріла!..

Через три дні він скінчився,

Як дійшов до серця крюк,

Та терплячим залишився

Аж до смерті серед мук.

А як Турки прибирали

В яму з крюку мертвяка,

В ту сторінку позирали,

Що вродила козака».

Варіанти автора, як бачимо, не скрізь вдатні, а фінал випав зовсім слабко.]

Я не буду заглиблятися в генеалогічні і біографічні подробиці щодо Вишневецького. Нам інтересне тільки те, що дасть матеріал для зрозуміння його діяльності й її провідних ідей, а не формальні деталі.

[В науковій літературі про Вишневецького дуже мало. В старій – зовсім бідна статейка Старовольського ([Starowolski], Sarmatiae bellatores); докладніша, дуже ентузіастична, хоч повна помилок у Нєсєцького ([Niesiecki], L[ocum] c[itatum]). .Українська стара історіографія майже ігнорувала Вишневецького і за нею ледве кількома словами збув його Бантиш-Каменський. Тільки Маркович по слідам Карамзіна присвятив йому більше уваги. Потім спеціальна стаття Бартошевича в старій «Encyklop[edii] powszechn[ej]», оперта на листах Жигимонта Августа, вид[аних] Ляховичом; зовсім незначна у Бонєцького ([Boniecki], Poczet rodów W[ielkiego] ks[ięstwa] Litewskiego), далеко важніша у Вольфа ([ Wolff], Kniaziowie litewsko-ruscy). По кілька сторінок присвячено в працях Антоновича, Костомарова, Куліша. Новіше у Еварницького («Остров Хортица», в «Киев[ской] старине», 1886, І і «История запор[ожских] казаков», II, с. 21 – 31), В[ладимирського]-Буданова ([Население], Архив Ю[го]-З[ападной] Р[оссии ], VII, II, с. 166-168), Каманіна (К вопросу о козачестве, с. 73 – 76).

Найбільш багату збірку фактичних дат, тільки дуже суху і позбавлену всякого історичного освітлення, дав досі Вольф; він, м[іж] ін[шим], справив ходячу помилку, мовби Вишневецький був старостою черкаським; але допустив кілька інших помилок, а щодо повноти фактичної, то й він, як і інші дослідники невикористаними полишили інтересні звістки Посольської Книги; листів Жигимонта по Бартошевичу до сеї теми теж ніхто більше не рушав. Щодо похибок в перспективі подій, то найбільш важною вважаю погляд, мовби ініціатива кампанії 1556 р. і заложення городка на нижнім Дніпрі вийшла з московського боку, і Вишневецький тільки йдучи за сею гадкою збудував свій замок на Хортиці (В[ладимирський]-Буданов, Еварницький). В дійсності ще два роки перед московським походом ми бачимо Вишневецького на Хортиці.]

Рід княжат Вишневецьких був галузею (старшою лінією) кн[язів] Збаразьких, потомків князя Федька Несвизького, славного героя повстання українського панства під прапором Свитригайла. Се був багатий княжий рід, якого гніздом була Полуднево-Західна Волинь (Кремінеччина), а два близько положені містечка Збараж і Вишневець, на теперішній галицькій границі, дали ймення двом княжим лініям сього роду.

Дмитро Вишневецький був старшим сином князя Івана, старости чи-черського. При ревізії волинської шляхти він ставився як властитель сіл: Кушнина, Підгаєць, Окнина, Таража, Комарина, Крутнева, Лопушна, в повіті Кремінецькім [Źródła dziejowe, VI, с. 94.]. Була се як на той час середня панська «фортуна».

Замість благорозумно зайнятись її «закруглюванням» і «розмножуванням» в дусі свого стану, Вишневецький запалом віддається пограничному, модному тоді спорту – боротьбі з татарами. З сього боку, як одного з визначніших репрезентантів боротьби з татарами, рекомендує його в своїй записці з 1550 р. Претвич [[L.T. Bernard Pretwicz і jego apologia], Biblioteka Warszawska, 1866, III, с. 49. Претвіч зве його просто Вишневецьким, але Вишневецьких не було багато, і порівняння з документами не лишає сумніву, що се Дмитро.].

Але Вишневецький не вдоволився тою традиційною, більше оборонною боротьбою, яку вели пограничні старости й магнати, без великого накладу і риску роблячи облави на дрібні татарські загони, або «луплячи» в степах чабанів татарських чи турецьких. Він хоче наступити ногою на саму пащу бісурменського льва, береться здійснити гадку, яка носилася перед очима, очевидно, не одного з тодішніх людей, але не була реалізована – хоче заложити замки на Дніпровських островах як твердині против татар.

Такий проект ставив, як кажуть хроністи, ще в 1530 роках славний Дашкович як одинокий спосіб загородити Орді дорогу на Україну; але гадка зіставалася утопією, до якої тільки даремно зітхали досі. Вишневецький проводить її в життя [Дальший огляд діяльності Вишневецького – се розширений уривок з історії козаччини XVI в., що ввійде в VII т. моєї «Історії України[-Руси]».]. На початках 1550-х pp. «на острові Хортиці, против Конських вод, коло кримських кочовищ», ставить він замок і громадить навколо себе козаччину [Думаю, що про сі замки згадує Жигимонт-Август в листі 1553 р. (як нижче). Давніші дослідники, почавши від Бартошевича, думали про Канів і Черкаси, але ті замки в сих часах держав Дмитро Сангушко.].

Серед сих заходів Вишневецький несподівано удається до турків. Не знати – чи вчинив він се тільки тому, що литовське правительство не давало йому досить енергічної помочі, чи се було в його таки планах – опертися на Туреччині против Криму. Досить того, що десь літом 1553 р. він їде в Туреччину. Про се Жигимонт-Август пише до Радивила, що Вишневецький «з усею своєю ротою, себто з усім козацтвом і хлопством, яке тримав коло себе», з’їхав до турків – вислав наперед свою козацьку роту, а потім і сам з своїми людьми потягнув до Туреччини [Listy Zygmunta Augusta, с. 5., перші поголоски про се ще перед тим – с. 54 (червень 1553 p.).].

Се викликало страшенну тривогу в двірських кругах, та і на Україні: боялися, що Вишневецький наведе турків на Україну. Король в листі до свого швагра і повірника Мих[аїла] Радивила питає його ради, «якби ми того кн[язя] Вишневецького до себе мали, і яким способом». Але страхи були безосновні: з початком 1554 р. Вишневецький приїхав з Туреччини, одержавши від короля охоронну грамоту, і з початком марта представився королеви в товаристві воєводи Миколи Сєнявського, свого давнього товариша з пограничної війни, що тепер взяв на себе ролю посередника і заступника перед королем [Listy, с. 76.].

Вияснення Вишневецького кінець кінцем були прийняті, і він дістає від короля поручения тримати сторожу на Хортиці против татар. Очевидно, у Вишневецького се була ідея союзу на два фронти. Опираючися на литовсько-польську державу і підтримуючи добрі відносини з Туреччиною, хотів він держати в руках Крим.

[Куліш в таких ідилічних фарбах представив результати, осягнені в тім часі Байдою:

На сході сонця упокій панує.

Чабан татарський з чабаном козацьким

В сопілку грають, сидя на могилі.

Чумак черкаський, канівський, брацлавський

Іде по сіль степами до лиману;

А мурзаки везуть свої сапяни,

Бакалії, габу, шовки турецькі

І водять коні в Київ та в Немирів.

Степи окрились вівцями й добутком,

Бджола в землі воски безпечно ліпе,

І край нас наш рідний молоком та медом

Тече, мов та земля обітованна.

Наступило се блаженне життя завдяки тому, що Байда віддався у службу султану в його боротьбі з західноєвропейською лігою, а за те султан пострахом немилосердної кари заборонив кримцям набігати на Україну:

Грозив, що на гаки залізні буде

їх мурзаків за Україну вішать.

Як легко розв’язувалася турецька справа для України!]

Але смілі плани Вишневецького й повна безоглядність в їх виконанні страшили короля. «Під сі часи таких слуг потрібно якнайбільше, тільки не з такими мислями», – писав він Радивилу кілька літ пізніше [Ibid., с. 131], і тривожно слідив за діяльністю Вишневецького, аби не втягнув його в які клопоти. Супроти татар литовсько-польське правительство старалося держатися можливо обережно: формально Крим був союзником Литви против Москви. Жигимонт-Август боявся, щоб Вишневецький не зачепив татар якось нетактовно, і носився з гадкою «звести» його з границі й вислати на війну в Лівонію, навіть хитрощами якось звабити його з Низу або вислати на заступство котрогось з його братів.

«Не інакше думаємо ми про Вишневецького, – писав він Радивилу з кінцем 1556 p., – як тільки те, що тяжко сподіватися, аби ся справа могла прийти до чогось доброго, навпаки – вона може принести багато лиха. Тому найліпше б звести звідти Вишневецького якнайскорше. І нема ліпшого способу, як твоя милость пишеш: післати йому якісь дарунки і написати, аби до нас приїхав на якийсь короткий час. І ми вже так і зробили: казали до нього написати, щоб він до нас приїхав на якийсь час, і дарунки деякі казали йому післати. А на його місце казали їхати з ротою його стриєчному братові і зістатися на тім місці, аж поки той вернеться. Здається, таким чином добре буде його звести» [Ibid., с. 110, пор. 104, 107-108.].

Але Вишневецький не давав себе звабити ані дарунками, ані запросинами й правительству зіставалося тільки пильно уникати всякої прояви солідарності з небезпечним своїм слугою. Пізніше (1557) Жигимонт-Август на татарські скарги на Вишневецького писав хану, що Вишневецький вів свої плани на власну руку: він, Жигимонт, його на Дніпро не посилав, а потім поручив йому степову сторожу, головно покладаючися на добрі відносини Вишневецького з Туреччиною і ханом.

«Можете міркувати з того, що і до й. м. цісаря турецького він ходив против волі нашої, а як там його прийнято, самі знаєте: він, вернувшися до держави нашої, розповідав, що там дістав дарунки (жалованьем осмотрен былъ), і у тебе, брата нашого, ласку мав, і з тих причин ми головно й поручили йому степову сторожу, в тім переконанні, що він буде підтримувати відносини з вашими людьми, зазнавши від вас ласки».

І Жигимонт-Август старався представити ханові, який то корисний може бути для нього самого і для Туреччини Хортицький замок: він буде хоронити татарські й турецькі володіння, улуси їх і чабанів їх від всяких зачіпок і прикростей, особливо з московської сторони, бо якраз, мовляв, то московські козаки чинять ті зачіпки [Посольская книга В[еликого] кн[яжества] Литовского, І, с. 135.].

Але ся традиційна полохлива політика литовська Вишневецькому була не по мислі. Тим часом, як литовське правительство силкувалося затримати добрі відносини з кримцями й звернути їх против Москви, Вишневецький якраз звернувся на московський бік. Правдоподібно се був його власний план, зовсім натуральний і логічний: ігноруючи державне суперництво Литви й Москви, свою степову політику вести, опираючися на обидві сі держави, що рівно терпіли від Орди і з українських пограничних земель своїх противставляли козацьку оборону тим руїнним атакам Криму.

Сама ся політика не була нова. Уже в 1530-х pp. хан скаржився в[еликому] кн[язю] литовському, що черкаські старости, ігноруючи ворожнечу Литви й Москви і союз Литви з Кримом, уживають на свою службу путивльських козаків (себто з українських земель в[еликого] кн[язя] московського), посилають їх на татарські улуси разом з козаками черкаськими й канівськими [Акты Зап[адной] Рос[сии], 1, с. 186.]. Зовсім натурально, що й Вишневецький задумав притягнути до спільної боротьби з Кримом Московську державу й суперництво їх інтересів, з традиційним нацьковуванням Орди одним на другого, заступити спільною боротьбою з сим спільним ворогом.

Але Вишневецький мав всі причини не хвалитися передчасом такими планами з огляду на офіціальний союз Литви з Кримом против Москви, а в московських кругах, з свого боку, не мали причини признавати ініціативу сього ефектного плану чужинцеві Вишневецькому. Офіціальна московська літопись говорить про перші стадії боротьби з Кримом як про діло самих московських воєвод, зовсім ігноруючи Вишневецького. Але він був, без сумніву, правдивим ініціатором сих планів. Найліпше се видно з того, що в московських кругах сі плани так же скоро опадають потім, як нагло виникли з виступленням Вишневецького.

В марті 1556 р. московське правительство заповіло похід на Крим, Дніпром на Низ, під улуси кримські. Провід дано дяку Ржевському; вихідною точкою мав служити Путивль. Ржевський мав побудувати човни на верхів’ях Псла і з путивльськими козаками йти «добувати язиків», «провідувати про царя» (хана). Офіціальним приводом служили вісті, що хан збирається походом на московські землі [Никоновская летоп[ись] (Полн[ое] собр[ание русских] летоп[исей], XIII), с. 269.].

В дійсності, очевидно, подвигнули до того московське правительство ради й представлення, зроблені Вишневецьким через путивльських козаків, учасників його нових заходів і планів. І при великій обережності і неособливій скороспішності московської бюрократії мусимо думати, що свої заходи коло спільної акції з Москвою Вишневецький мусив зачати досить довго перед тим – десь слідом по своїй візиті в Туреччині.

В червні Ржевський доносив уже про свої успіхи. Він писав, що на Дніпрі приступили до нього козаки черкаські і канівські, в числі 300, під проводом своїх отаманів Млинського і Мих[айла] Єськовича. З ними і з своїми путивльськими козаками Ржевський пішов під кримський городок Іслам-Кермен (на долішнім Дніпрі, коло перевозів, де теп[ер] Каховка), але татари мали вісті про них й замкнулися в замку. Козаки зайняли тільки коней і худобу, й пішли під Очаків. Тут здобули «острог» (місто), побили турків і татар, забрали багато «язиків» (полонянників) і пішли з тим назад. За ними погналися санджаки (турецькі коменданти) з Очакова й Тягині з великим військом, але козаки в Дніпрових очеретах зробили засідку, побили з рушниць багато людей і змусили їх вернутися.

Потім під Іслам-Керменом догонив їх калга з великою ордою («с ним весь Крым, князи и мирзы», – як писав хвалькуватий дяк). Козаки за-ложилися на Дніпровім острові й почали відбиватися від Орди, відстрілюючися з рушниць. Шість день добували їх татари, але добути не могли, й відступили кінець кінцем. А козаки, зайнявши вночі кінські стада, забрали їх на острів і, перемінившися з річного війська в кінне, пішли навпростець через степи [Никонов[ская] летоп[ись], с. 271.].

В усій тій реляції нема найменшої згадки про Вишневецького, фігурує тільки сам дяк Ржевський. Думаю, що се трудно зложити на саму хвалькуватість сього московитина, і що Вишневецький старався передчасом не відкривати своїх карт перед ханом, не розривати відносин з ним, і для того не висувався наперед з своєю участю в противтатарських заходах, а навіть ховав її. В литовських кругах його зносини з Москвою в тім часі не були тайною – московські посли, бувши у Жигимонта літом 1556 p., чули там, що Вишневецький «отьѣхал к Москвѣ» [Памятн[ики] снош[ений Московского государства] с Польско-Литов[ским] гос[ударством], II, с. 530 – 531.], хоч формальне посольство до московського царя від Вишневецького в московській офіціальній літописі записане тільки в вересні 1556 р. [Никон[овская] л[етопись], с. 275.]

На литовськім дворі його сміливі плани викликали заразом і тривогу перед можливими політичними клопотами від його акції [Див. вище виїмок з листа короля 1556 р.] й живі симпатії для сих планів організації широкої боротьби з Кримом спільними силами християнських держав. Як з одного боку в московських кругах, так з другого в литовсько-польських Вишневецький ширив сю ідею спільної боротьби, своїми зносинами, своїм прикладом, і його гадки викликали співчуття. Його зносини з Москвою не будили невдоволення в литовсько-польських кругах з огляду на поставлені ним завдання, принаймні – се невдоволення в значній мірі нейтралізувалося свідомістю тих користей, які мали з того вийти, якби удалося справді організувати таку спільну боротьбу.

На жалі хана з причини козацького нападу 1556 р. [Посол[ьская] книга, I, с. 130 і 133 – 135.], литовське правительство відповідало можливо заспокоюючи його. Запевняло, що сей напад був ділом козаків московських, а Вишневецький в нім участі не брав і ні в які спільні заходи з тими московськими козаками вступати не хотів: московські люди заохочували його служити Москві й помагати їм збудувати замок для в[еликого] князя московського на Хортиці, але Вишневецький на се не здався, держить хортицький замок на в[еликого] князя литовського і тримається козаків низових, а з московськими не заходить (се була офіціальна закраска, свідомо, мабуть, надана литовським правительством акції Вишневецького з минулого року) [Посол[ьская] книга, I, с. 139.].

Жигимонт-Август представляв ханові всю небезпечність московського плану – всунутися московськими замками над Низ Дніпровий, пригадував аналогічну тактику Москви супроти Казані й лякав аналогічними перспективами Крим: поставивши свої замки під Перекопом, Москва буде пильнувати того, щоб взяти й Крим в свої руки. Тому радив поки що в таких тривожних обставинах не зачіпатися з Вишневецьким: пізніше, як сі обставини проминуть, в[еликий] князь розбере справу й коли б Вишневецький був винуватий, він його покарає й забере з Хортиці, а поки що він там дуже потрібний, супроти московських планів.

Москва, можливо, навіть буде старатися силоміць забрати Хортицю собі, а якби Вишневецького звідти вивести, то вона зараз би захопила його замок. Татарам і туркам литовський замок на Хортиці дуже буде корисний, хоронячи їх від московських козаків, а щоб сам Вишневецький не зачіпався з татарами, про се він, Жигимонт, йому накаже, і певний, що Вишневецький покаже ханові свою зичливість [Посол[ьская] книга, І, с. 135.].

Але хан не міг слухати сих намов, бо Вишневецький навпаки, виступав против Криму все більше ворожо. Восени 1556 р. (десь в жовтні) він сам, чи, може, його козаки напали знову на Іслам-Кермен, здобули сей замок, забрали з нього гармати й перевезли до хортицького замку [Никон[овская] летоп[ись], с. 277.]. Розгніваний хан, здається, спочатку хотів звабити до себе Вишневецького; присилав йому дарунки й лист, закликаючи до себе на службу [Посол[ьская] книга, І, с. 158.], але Вишневецький на те не здався, і тоді хан, як тільки став Дніпро, вибрався походом на небезпечного сусіда.

В січні 1557 р. він приступив під хортицький замок з великими силами – «з сином і з усіма людьми кримськими» й силкувався його добути. Більше трьох тижнів (24 дні) тягнулася отся облога, але кінець кінцем здобути замку не удалося й хан вернувся з великими стратами [Посол[ьская] книга, І, с. 139, Никонов[ская] летоп[ись], І, с. 280]. Вишневецький спішив сповістити в[еликого] князя про сю огняну пробу своїх хортицьких укріплень і планів і просив заразом «посилити його замок людьми й стрільбою», щоб дальше боронитися від Криму.

Але литовське правительство так маніфестувати свою солідарність з Вишневецьким супроти Криму не відважалося. В[еликий] князь в відповідь на донесення Вишневецького висловив своє вдоволення за «сталость і мужну оборону», обіцяв прислати «жалованье», але заразом рекомендував Вишневецькому не загострювати відносин до Криму, пильнувати, щоб козаки не зачіпали татар і турків і т. ін. [Акты Ю[го-]З[ападной] Р[оссии], II, ч. 130. Лист без дати, але порівняння його з актами «Посол[ьской] книги» показує виразно, що він писаний не скорше мая 1557 p., бо по висланні до Криму Довгірда Вольф хибно клав його на часи перед кампанією 1556 р.]

Сі ради були не на часі. Відносини до Криму у Вишневецького стали на вістрю меча і про якесь злагодження їх не було мови. За зимовим походом 1557 р. прийшов новий, ще більший, десь літом: хан приступив знову з Ордою під Хортицю, разом з ним турецьке військо на човнах і поміч волоська, і сим разом взято Вишневецького в блокаду. Подробиць, на жаль, не маємо. Кінець кінцем не стало на Хортиці провіанту, козаки стали розбігатися від Вишневецького, і кінець кінцем він мусив уступити з Дніпрового низу далі на Україну, в Черкаси [Про се Вишвевецький писав до Москви в жовтні 1557 р. – Никон[овская летопись], с. 286; думаю, одначе, що не зараз по своїм приході до Черкас тим похвалився, а тоді, як переконався, що з литовського боку нічого не осягне.]. Тут знов-таки, очевидно, не знайшов він ніякої реальної помочі для своїх планів боротьби з Кримом, і рішається нарешті йти в Московщину, шукати там нових засобів, реальнішої помочі для своїх планів, бо Москва стояла на воєнній нозі з Кримом.

Як я вже згадав, формальні зносини з московським правительством були зав’язані Вишневецьким рік перед тим, восени 1556 p., хоч фактичні відносини мусили існувати вже перед тим. Московське правительство прислало йому «жалованье», але кликало в Москву. Вишневецький їхати в Москву не квапився; зложив присягу перед московськими послами, що приїде й служити буде, а поки що вимовлявся війною з Кримом.

Але під кінець 1557 р., не маючи інших ресурсів, він приїхав до Москви, зложив тут на жадання правительства присягу вічної служби цареві й дістав великі надання й доходи: «вь вотчину» (дідичне володіння) місто Белев з усіма волостями й селами, як було за Белевськими князями, багато сіл під Москвою, багато дарунків грошима й уборами і на приїзд десять тисяч рублів – величезну суму, яка найліпше показувала, як Вишневецького цінили в Москві й яке велике значення йому надавали [Памятн[ики] снош[ений Московского государства] с Литов[ско-польским] госуд[арством], І, с. 543; Никон[овская летопись], 286.].

Перед московськими політиками розвиває Вишневецький все ті ж свої плани спільної боротьби против Орди в союзі з Литвою. І вони знаходять тут повне спочуття. Полишаючи на боці всяку дальшу ідеологію, московським політикам було однаково інтересно і розірвати союз Литви з Кримом, втягнувши її в війну з Ордою, і приборкати Орду. На початку 1558 р. організується велика кампанія на Крим, під проводом Вишневецького. Сам Вишневецький мав іти слідами кампанії 1556 p.: побудувати на горішнім Пслі човни і човнами йти на Низ; з ним вислано значне московське військо, і, крім того, мав він згромадити коло себе козаків. Кабардинський мурза Канклич мав разом з тим іти зі сходу «на пособь» Вишневецькому. Вони мали злучитися з Вишневецьким в Іслам-Кермені і відси мав він «над крымским промышляти, сколько им Богь помочи подасть» [Памятники, II, с. 542 – 543, Никон[овская летопись], с. 288.].

Разом із тим рішено вислати посольство в Литву, щоб заохотити литовське правительство до спільних заходів против Криму. Ближчий привід давало те, що хан, розгніваний вчинками Вишневецького, зірвав свій гнів на литовській Україні – невважаючи на всі заходи литовського правительства, можливо спихнути з себе всяку відповідальність за вчинки Вишневецького і взагалі не допустити до розриву з Кримом. З початком року калга з двадцятитисячною ордою несподівано впав в Браславщину, поруйнував і пограбив її й поблизькі волості подільські – Хмельницьку, Барську й інші сусідні околиці Волині й Поділля та з величезним полоном (рахували його на 40 тисяч) вийшов собі спокійно, перше ніж зібрали на нього якусь силу. Навіть ще з дороги частина орди вернулася назад і ще раз шарпнула на прощання [Памятники, II, с. 547, пор. с. 539 і Никон[овская летопись], с. 289, Посольская кн[ига], I, с. 141-142,143,144.].

Покладаючися на враження від сього нещастя, московське правительство постановило, як драстично висловлялася боярська ухвала – «короля о дружбѣ задрати», доки він не помирився з Ордою, аби його відвести від хана [Памятники, II, с. 593.]. Цар посилав на сю тему грамоту досить загального змісту, а послам поручав пояснити, що він, цар, жалує розлиття крові християнської і шукає способів «христьянству избаву учинити оть насилованья татарского», для того він відкинув всякі зносини з ханом, вислав Вишневецького на Крим, і бажав би в союзі з кн[язем] Литовським «христьянство оть бесерменских рук отвселѣ боронити», без всяких апетитів на литовські землі [Памятники, II, с. 541-543.].

Ся ідея була стрічена з повним спочуттям в литовських кругах. Ост[афій] Волович, що вів переговори з московськими послами з поручения в[еликого] князя, і українські магнати, як кн[язь] Острозький й кн[язь] Степан Збаразький, і сеньйор литовського магнатства Радивил – всі висловляли свої симпатії таким планам і бажання, щоб між обома державами прийшло до тривкого порозуміння на сім грунті, й вони поставилися супроти Орди. Але при тім не перемовчувано й певних скептичних заміток щодо такої спільної акції. Боялися, що всі користі від знищення Орди загорне Москва й зміцнить свою позицію против Литви. Вказувано, що кримського хана приборкати не тяжко: «єсть за що на нього стати і нехитра річ таким двом державам його з Криму зовсім вигнати, але за нього, як за васаля свого, уступиться Туреччина, і боротьба з нею упаде на саму литовсько-польську сторону, і не знати, чи піддержить її тоді Москва».

З другого боку, по старим традиціям і прецедентам, будили певні підозріння сі московські заходи на нижнім Дніпрі: невважаючи на всі запевнення Москви, що вона не має ніяких планів на литовські землі, боялися, щоб з того не виникла потім якась інтрига. Московським послам казали, що супроти місії Вишневець-кого вже був даний наказ іти в Київ литовському війську – берегти литовських інтересів і тільки миролюбні запевнення московські, через се посольство, стримали сю експедицію [Памятники, II, с. 545-549.].

Кінець кінцем в[еликий] князь литовський через своїх послів заявив своє спочуття ідеї союзу против бусурман і бажання вести в сій справі дальші переговори [Ibid., с. 557-559.]. Рішено було для сього вислати спеціальне посольство. Але коли се посольство, вислане ним до Москви з кінцем 1558 p., поставило сю справу, з московського боку подано умову, що має бути наперед уложена вічна згода між обома державами, на підставі даного стану володіння. Литовські посли не згодилися на се, бо се значило б виріктися всяких претензій на землі, забрані Москвою протягом століття (Сіверщина, Смоленськ) [Ibid., с. 567-579.].

І на тім справа розбилася. Жигимонт-Август перед тим обсипав хана докорами за його нелояльність: за походи на хортицький замок і зруйнування сього замку, бо хоч він був, мовляв, поставлений без волі литовського правительства, але на території литовській. Дорікав за татарські напади на Україну, бо, крім згаданого великого походу, стався цілий ряд менших [Посол[ьская] книга, I, с. 160.], і учасники їх зіставалися некарані. Але по всіх докорах, кінець кінцем, супроти такого обороту переговорів з Москвою відновив знову союз з Кримом, звернений против Москви [Ibid., ч. 91-93, 98-102.]. І політична ситуація, що захиталася була, таким чином вернулася в 1559 р. до старого.

Се був сильний удар Вишневецькому. Плани спільної, скомбінованої атаки на Крим, силами Москви і Литви, розвівалися в кінець. Вишневецький мусив рахувати на сили одної Москви. А Москва, зайнята все більше боротьбою на балтійськім побережжі, не могла особливої енергії розвинути на чорноморськім, та й трудно було на такім віддаленім, відірванім театрі війни розвинути сильнішу акцію – невважаючи на дуже корисні обставини.

По словам Курбського, що ставив в велику вину і московському, і литовському правительству занедбання кримської справи, Орда була тоді дуже ослаблена посухою, голодом, пошестями [Сказания (вид. 1833), I, с. 80 – 82.]. При спільній боротьбі Москви й Литви, безперечно, можна було Орду приборкати дуже сильно. Без Литви, при дальшім суперництві з нею, се було далеко тяжче.

В кампанію 1558 р. Вишневецький, як доносив в Москву, пройшов до Перекопу, але в середину Криму не пішов, а відступив на Таванський перевоз. Кримців ніде не було: хан забрав усю орду за Перекоп і скупив усю силу до оборони. Іти й атакувати його там Вишневецький не вважав можливим, – мабуть, чекав помочі. З Москви йшов до нього дяк Ржевський з припасами; зійшовшись з ним в Порогах, Вишневецький відсвіжив свої сили, відіславши до Москви нездалих, потомлених, і з новим вибраним, але невеликим контингентом пішов літувати в Іслам-Кермен. Він мав у плані похід поза Перекоп, під Козлев (Євпаторію), але з Москви, куди він вислав про се вісті, дістав наказ лишити на Дніпрі московське військо і козаків з Ржевським і іншими московськими воєводами, а самому їхати до Москви [Никон[овская летопись], с. 296.]. Можливо, що супроти непевного становища Литви вважали невідповідним тримати Вишневецького на Дніпрі.

На другий рік (1559) план походу в середину Криму був сповнений, але його поручено вже московському воєводі Адашеву, а Вишневецького вислано на Дін, відти напасти на Крим. Московське військо, виїхавши з Дніпра на море, висадилося в Криму, попустошило ближчі околиці, нагнало великого страху. Натомість роля Вишневецького була зовсім не визначна [[Летописец Нормантского], Временник моск[овского] общ[ества], V, с. 142 – 144; Курбский, [Жизнь князя], I, с. 81 – 82; Памятн[ики], II, с. 584.].

На новий рік йому дали ще дальшу місію – виправили на Кавказ до черкесів, з якими мав він діло попереднього року [Временник, V, с. 145, виписка з літописі у: Карамзин, [История], VIII, прим[ечание] 566.]. Може бути, що московські поняття про одноплеменність дніпровських черкас-козаків з кавказькими черкесами мали також свій вплив на такий план, але Вишневецькому така місія могла подобатися хіба з браку чогось інтереснішого. З Кримом Москва більше не хотіла зачіпатися: зроблене в Криму враження від московських походів хотіла використати, щоб стримати хана від нападів на московські землі. Вся енергія московської держави зверталася на лівонську війну, що готова була кождої хвилі перейти в війну з Литвою (й дійсно перейшла в 1561 p.).

Вишневецькому з його планами не було що більше робити в Московщині [Як бачимо, нема що здогадуватися якихось спеціальних причин, чому Вишневецький схотів вертатися назад на Україну (Вольф думав, що на нього вплинула переміна в характері царя Івана, Соловйов підозрівав якісь «незвісні причини»).]. Та й війна, що розпочиналася у Литви з Москвою, ставила його перед литовським правительством в фальшиве становище «зрадника», чого він теж не міг собі бажати.

Літом 1561 р. ми бачимо Вишневецького вже знов на Низу. З Манастирського острова (вище Хортиці), 30 миль від Черкас вислав він до свого брата, тодішнього старости черкаського Михайла, лист, заявляючи своє бажання вернутися назад в Литовську державу й оправдуючися тим, що його виїзд до Москви мав місце під час перемир’я й не мав ніяких злих замірів (се була правда). Разом з тим і козаки, товариші одісеї Вишневецького, заявили також своє бажання вернутися додому и просили охоронних листів.

Король поспішив «прийняти в свою ласку господарську» Вишневецького, так само щодо козаків, тільки поручив старості черкаському й воєводі київському розвідати, чи нема між ними учасників очаківського погрому 1556 р. Якби були вони, і можна було б з сеї причини сподіватися якогось невдоволення з боку турецького і татарського правительства, що тих ворохобників прийнято назад на Україну, то намовляти тих козаків, аби вони не лишались на Україні, а йшли на лівонську війну – дістануть на то «даток і живность» [Акты Ю[го-]З[ападной] Р[оссии], II, ч. 142-144].

Та ледве вернувшись, Вишневецький же зараз розпочав якісь нові плани на українськім пограниччі. Зачепився з турками під Очаковим, потім робить якісь нові походи, викликаючи сильне невдоволення на дворі [Listy Z[ygmunta] Augusta, с. 129, 131.]. Неуважаючи на всі свої вибрики, він все-таки цінився сильно в двірських сферах, не кажучи про популярність в ширших шляхетських і нешляхетських кругах. Коли він з другим подібним авантурником Альбр[ехтом] Лаським приїхав під кінець 1562 р. на сойм в Пйотркові, оправдатися перед королем, – вітано їх оваційно. «Прийняли їх і вітали великі товпи; вияснили, що поступали чесно, тому ласкаво були прийняті королем і вину їм пробачено». А коли скоро потім Вишневецький захорував – думав, що його отроєно, – король казав своїм лікарям його лічити [Бєльський [Bielski, Kronika], с. 1145.].

Слідом, не вийшовши ще добре з хороби, невгомонний князь вмішався в волоські справи – і тут проторюючи дорогу для цілого ряду козацьких ватажків, до Тимоша Хмельниченка включно. Звабив його до того приятель, той Альбрехт Ласький, що вже перед тим вмішався в волоські справи – підтримував узурпатора т. зв. Геракліда або Деспота, але потім розірвав з ним. За його прикладом Вишневецький взяв участь в молдавській усобиці.

Против Деспота піднялося повстання під проводом молдавана Томші і серед сього замішання Вишневецькому подано надію теж на господарство: «інші волохи, не хотячи Томші, саме тоді, як Томшу проголошувано господарем, післали по Вишневецького». Вишневецький прийшов з козаками, але молдавські партизани підтримали його слабо, і перше ніж вони прилучилися до нього, Томша без великого заходу погромив його військо. Дмитро, або Дмитрашко, як його тут називали, мусив утікати, але він був хорий, і не міг тікати на коні. їздив на возі, а на возі від кінної погоні утікати було трудно. Тому сховався в копі сіна. Але селянин, приїхавши по сіно, викрив його там і видав його ворогам.

Томша інших учасників сього походу пустив до Польщі, покалічивши їх на наругу, – сам різав їм носи і уха, а Вишневецького з одним подільськім шляхтичем П’ясецьким відіслав до Царгорода, де їх чекала смерть, оповідає сучасний польський хроніст [Бєльський [Bielski, Kronika], с. 1147.]. «Бідний Дмитрашко з своїм товариством має приїхати сюди нині або завтра рано», – писав 15 жовтня французький посол в Царгороді, а два тижні пізніше додає:

«Бідний Дмитрашко тільки що прибув, як його величество султан казав його вбити [В оригиналі – engaucher, затовкти на смерть (gaucher – збивати сукно валилом), вираз дуже рідкий. Не знати, чи він має вказувати на спеціальний рід смерті, чи просто значить тут – забити.] з іншим великим паном з Польщі по імені Пісоніскі (П’ясецький), що за своє життя давав баші 20 тис. дукатів; решту його вояків післано на галери, крім одного, що служив Деспотові, – його повішено» [Charrière, Negotiations de la France dans le Levant, II, с. 741 – 742 і відти у Hurmuzaki – Dokumente privitore la istoria Romanilor, supplem[entum] I, vol. I, c. 19.].

А цитований Бєльський, сучасник, розповідає так, – очевидно, на підставі тих оповідань, що ходили по Україні і Польщі: Султан казав Вишневецького і П’ясецького почепити на гаках на тім розі, як їхати до Галати. П’ясецький вмер легшою смертю, бо падаючи зачепився за бедро, а головою обернений був униз, і тому кров його скоро заляла. А Вишневецький зачепився за ребро, очима догори, тому жив до третього дня, аж турки застрілили його з лука, бо проклинав Магомета [Бєльський [Bielski, Kronika], с. 1148.].

Трагічна смерть гідно вінчала се бурхливе життя, і та популярність, яку ще за життя здобув Вишневецький своїми сміливими авантурами і планами в широких кругах, – як бачимо з звістки про овації, вчинені йому на соймі перед смертю, – була ще незмірно збільшена і утривалена сим образом мученика християнської культури в дикій пащі хижого бісурменства.

Що ж дійсно вартного, цінного, пам’ятного було в сім бурливім, казковім житті?

Поминаючи припадкове або неясне, бачимо, що серед сих, – на перший погляд, нібито несподіваних перекидувань від одної держави до другої, від одного плану до другого, виступає одна центральна ідея, один план, який сі нібито не пов’язані між собою круті повороти, сі стихійні шибання авантурничої енергії зв’язує в одну суцільну акцію. Се ідея оборони України від татарської руїни способами більше агресивними – приборкання й задавлення Кримської Орди силами України і сусідніх інтересованих держав, по можності забезпечивши нейтральність Туреччини.

Не вдоволяючися давнішими формами боротьби з Ордою, практикованими козаччиною і пограничними старостами та панами, рішається заложити оборонне гніздо козаччини на Низу, в самім центрі «дикого степу», випирає татар і турків з їх степових кочовищ і грозою походів в глибину татарських осад, стримує Орду від нападів. Наскільки значні були козацькі сили, згромаджені ним, ми не знаємо. Те, що відомо нам про розвій козацьких сил в тих часах, велить думати, що дуже значні вони не були.

В часах і по Вишневецькім козацькі контингенти не підіймаються вище 2 – 4 тисяч; Східно-Полуднева Україна в тих часах була ще дуже слабко залюднена, козаччина в значній мірі рекрутувалася з приходнів з дальших волостей, які на зиму розходилися по своїм краям. Степ не був ще так освоєний, як піввіку пізніше, й низова козаччина не могла опертися на масову колонізацію передстепов’я. В сім лежала перша причина слабкості планів Вишневецького; він дійсно прийшов з ними занадто рано з сього погляду, він ще не міг опертися на самій українській стихії.

З огляду на малосильність козаччини, взагалі пограничного українського елементу, Вишневецькому приходилося шукати спочуття і підмоги від політичних організацій, що розпоряджали «силами тилу», дальших українських і неукраїнських земель. Але тут заходи його розбивалися на політичнім суперництві сих держав. Москва й Литва не могли забути своїх історичних рахунків, не вірили в можливість щирої солідарності й боялися, що знищення Кримської орди зміцнить тільки шанси противної сторони. Туреччину утримати в нейтральності було трудно, як з огляду на її зверхні, сюзеренні права на Крим, так і через те, що зміцнення козаччини в степах нарушало інтереси чорноморських турецьких осад і пограничної турецької адміністрації, що мала ріжні доходи і з степових випасів та кочовищ, і з татарських нападів на українські землі; жалі їх на Вишневецького, на те, що він випирає турків і татар з їх степових кочовищ, дуже скоро зіпсували його відносини до турецького правительства.

Але хоч широкі замисли Вишневецького не здійснилися, вони, одначе, невважаючи на свій реальний крах, внесли в українське життя багато нового, тривкого змісту і дуже сильно вплинули на дальший розвій його. Широкі плани Вишневецького, що з української козаччини мали зробити міжнародний фактор політичний, політичну силу в більшім стилі, мусили незмірно піднести серед козаччини свідомість своїх сил, відкрити перед нею широкі політичні горизонти. Самий факт, що на чолі її став не в ролі припадкового учасника набігу, а як її провідник і репрезентант український магнат, родовитий князь, мусило сильно піднести престиж козаччини – в очах своїх і чужих.

Широкі політичні зносини Вишневецького, шукання підмоги козацькій політиці в Москві, Литві, в Туреччині, переговори з Кримом – все се, очевидно, не зісталося без впливу на аналогічні заходи пізніших ватажків козацьких. Вони з більшим або меншим успіхом стараються знайти підмогу у сусідніх держав для розвою козацьких сил: мовляв би то продають їм свою службу за певну нагороду (але при тім ся служба в дійсності була війною чи здобичництвом в інтересах козацьких таки); а далі силкуються покористуватися силами самих сих держав в своїй боротьбі з ворожим шляхетським режимом.

Навіть остання, волоська авантура Вишневецького, котрої зв’язь з його противотатарськими планами лишається нам неясною, вказала стежку – як я вже згадав вище – козацьким ватажкам до мішань у волоські справи на довгі часи, і участь в волоських усобицях, боротьбі претендентів та висовування своїх власних кандидатів на волоське господарство стає улюбленим мотивом козацької політики на ціле півстоліття.

Але найтісніше й найвиразніше зв’язується все-таки діяльність Вишневецького з повстанням Запорожжя. Його ім’я і традиція його хортицького замку міцно зв’язалася з заложениям Січі. Він став немовби історичним патроном Запорозької Січі. Український магнат, князь, спадкоємець староруських традицій князівського-дружинного укладу стає духовим батьком огнища нової української плебейської республіки [Сей контраст традицій і становища Вишневенького з духом пізнішого Запорожжя Куліш в своїй драмі представив в виді смертельного ворогування Ганжі Андибера, запорозького гетьмана і репрезентанта січового гультяйства, з Вишневецьким, репрезентантом владущих, дуків-сріблеників. З історичного становища мотив анахроністичний; міг би мати тільки символічне значення. Але та верства дуків, з якою ворогувала січова дружина, ніяк не була «рицарями правди», якими представив Куліш Байду й його дружину. Тому й конфлікт сих двох категорій в драмі не відповідає дійсному контрасту і тим підставам, на які опирався їх конфлікт.].

Член і репрезентант владущої аристократії фундатором гнізда запорозької вольниці, – завзятущого, непримиренного ворога дуків-сріблеників, владущих і маючих, в яку б шкуру національну, чужу чи свою, вони не прибиралися б! Потомок тих традиційних оборонців старого укладу життя одним з будівничих нового процесу, що на розвалинах старих привілеїв і традицій будував нову Україну без холопа і без пана!..

Цікавий прояв тих глибоких, хоч і недослідних переважно зв’язків, які органічно лучили новий рух з старим життям. Символ стихійної енергії, з якою невмируща народна сила з старих елементів, з старого матеріалу могутньо творить нові форми, нові підстави для свого невпинного життя і розвою.

Вовіки і віки.

Примітки

Публікується за виданням: Грушевський М.С. Байда-Вишневецький в поезії й історії // Записки Українського наукового товариства у Києві. – К., 1909. – Кн. 3. – С. 108 – 139. Див. також – 2-е вид.: Грушевський М.С. З старого і нового. – К.: 1918; 3-є вид.: Наука і суспільство. – К., 1990. – № 4. – С. 54-61.

Про діяльність популярного козацького ватажка – засновника Запорозької Січі Дмитра Вишневецького збереглася значна література, ось основні позиції від часу появи статті М.Грушевського: Гетьманець Г. [Коваленко Г.О.] Славний лицар Байда-Вишневецький. – К., 1918 р. – 32 с; Lemercier-Quelquejay С. Un condotierre Lithuanien du XVI siècle de prince Dimitrij Višneveckij et l’origine de la Seč Zaporogue d’apres de archives Ottomanes // Cahiers du monde russe et sovétique. – Paris, 1969. – V. 10. – P. 258 – 279; 2-е вид.: Литовский кондотьер XVI в. – князь Дмитрий Вишневецкий и образование Запорожской Сечи по данным оттоманских архивов // Франко-русские экономические связи. – Париж; М., 1970. – С. 38 – 89; Винар Л. Князь Дмитро Вишневецький // Сучасність. – Мюнхен, 1963. – № 10. – С. 90 – 105; № 11.- С. 86-100; № 12. – С. 95-110; 2-е вид.: Мюнхен, 1964; 3-є вид.: Силуети епох: Дмитро Вишневецький, Михайло Грушевський. – Дрогобич, 1992. – С. 1 – 74; Сергійчук В. Михайло Грушевський пpо Байду-Вишневецького та сучасна історіографія // Український історик. – Нью-Йорк; Торонто; К.; Львів; Мюнхен, 1991-1992. – № 3/4, 1-4. – С. 235-241.

У радянський час були невдалі спроби з боку окремих дослідників заперечити історичну спорідненість постаті Дмитра Вишневецького та героя народної думи козака Байди (див., наприклад: Голобуцкий В.А. Запорожское казачество. – К., 1957. – С. 52 – 53). Втім, ідеологічні нашарування тоталітарної доби відійшли в минуле, і ті оцінки та трактування постаті Дмитра Вишневецького, які запропонував М.Грушевський, схвально приймаються сучасною історіографією.

Пор. замітки д. Гнатюка і мої з приводу згаданої статті проф. Малайського в LХХХVI т. «Записок» львівських – у 1908 p. M.Грушевський у співавторстві з В.Гнатюком опублікував широку рецензію на статтю Халанського, див.: Гнатюк В., Грушевський М. Рец. на публ.: Халанский М. Малорусская дума про Байду // Сборник Историко-филологического общества, состоящего при императорском Харьковском университете. – Харьков, 1908. – Т. XV. – С. 205 – 219 // ЗНТШ. – Львів, 1098. – Т. LXXXVI. – С. 226-228.

Се зробив він в своїй драматизованій поезії «Байда»… – див.: Куліш П.О. Байда князь Вишневецький: драма 1553 – 1564 pp. – СПб., 1884. – 158 с; 2-е вид.: Куліш П.О. Драмована трилогія. – Харків, 1900. – Ч. І: Байда, князь Вишневецький, староруська драма (1553 – 1564); 3-є вид.: Куліш П.О. Твори у 2 т. – К., 1989. – Т. 2. – С. 332 – 457; Куліш П. Байда, князь Вишневецький: драма (1553 – 1564) // Мова (Лиманський) В. Куліш, Байда і козаки / Супровідні статті і ред. Юрія Шевельова і Віктора Чумаченка. – Нью-Йорк, 1995. – С. 89 – 207. Відомий український літературознавець висловив вдале міркування, що образ козака Байди зі змінами його ідентичності в поемі відтворює власний життєвий шлях Пантелеймона Куліша у 60 – 80-х роках XIX ст., коли він непослідовно приймав українську, москвофільську, полонофільську, туркофільську орієнтації (Зеров М. Поетична творчість Куліша // Твори. – К., 1990. – Т. 2. – С. 275).

Потім як ся стаття була вже написана, в антології «Українська Муза» (с. 1161) з’явилася ще одна композиція на тему Байди, одного з молодих українських письменників Гр[ицька] Чупринки – йдеться про історичну поему «Байда» українського поета Грицька Чупринки (1879 – 1921), багато поезій якого написані на громадянські та історичні теми. Сам автор трагічно загинув під час революційних подій від рук більшовиків. Пізніше твір був передрукований у посмертному виданні творів поета: Чупринка Г. Твори. Перше посмертне видання творів / Під ред. П.Богацького. – Прага, 1926.

Потім спеціальна стаття Бартошевича… – див.: B[artoszewicz]Jul[iusz]. Wiśniowiecki Dymitr // Encyklopedia Powszechna. – Warszawa, 1867. – T. 27. – S. 232 – 238. Енциклопедична стаття базувалася на попередньому виданні королівських листів: Listy oryginalne Zygmunta Augusta do Mikołaja Radziwiłła Czarnego, wojewody Wileńskiego marszałka і kanclerza W. X. L. / Wydane przez Stanisława Augusta Lachowicza. – Wilno, 1842.

Вишневецький запалом віддається пограничному, модному тоді спорту – боротьбі в татарами – більшість дослідників приймають 1550 р. як початок його військових дій проти татар і турків, але, за турецькими матеріалами, Вишневецький ще в 1548 р. дошкуляв татарській та османській людності у причорноморських землях: Katalog dokumentów tureckich / Орг. Z.Abrahamowicz. – Warszawa, 1959. – Cz. 1. – S. 112, 113, 128.

…Претвич зве його просто Вишневецьким, але Вишневецьких не було багато… – див. опублікований меморіал Бернарда Претвича: L[ubomirski] Т. Bernard Pretwicz і jego apologia па sejme 1550 // Biblioteka Warszawska. – Warszawa, 1866. – T. 3. – S. 44 – 59; див. також: Український степовий кордон в середині XVI ст. (спогади барського старости Бернарда Претвича) / Вид. О.Мальченко. – Запоріжжя; К., 1997. – 84 с.

Дальший огляд діяльності Вишневенького – се розширений уривок з історії козаччини XVІ в., що ввійде в VII т. моєї історії України – див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – К.; Львів, 1909. – Т. VII. – С. 114-127. У коментованій статті автор подав інший вступ та поширив висновки.

Серед сих заходів Вишневецький несподівано удається до турків… – за відомостями, що подав румунський дослідник І.Корфус, Вишневецький спочатку перебував у фортеці Акерман (сучасний Білгород-Дністровський), а потім побував у Стамбулі (Corfus I. Documente privitoare la istoria României culese din archivele polone. Secundul al XVI-iea. – Bucureşti, 1979. – S. 179). Серед мотивів поїздки Вишневецького до Туреччини, за гіпотезами окремих дослідників, було врегулювати взаємини з турками після викупу з неволі його двоюрідного брата Федора (Сергійчук В. Байда-Вишневецький – ратник української землі // Дніпро. – К., 1989. -№2,- С. 125).

Але він був, без сумніву, правдивим ініціатором сих планів – у сучасній російській історіографії й досі озвучуються подібні аргументи, див.: Флоря Б. Проект антитурецкой коалиции середины XVI в. // Россия, Польша и Причерноморье в XV-XVIII вв. – М., 1979. – С. 73: «На думку М.С.Грушевського, саме Д.Вишневецький був творцем планів наступу на Крим […] Очевидна повна помилковість такого твердження, оскільки плани походу на Крим склалися в Москві ще до встановлення контактів між Д.Вишневецьким та російським урядом». Однак, як далі показує Грушевський, після від’їзду козацького ватажка ці московські плани зовсім зникли, що непрямо показує саме Вишневецького як ініціатора антитатарських походів.

М. Капраль

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 90 – 115.