Останні випуски праці проф. Жуковича
про релігійні відносини XVII в.
Михайло Грушевський
Проф. П.Жукович – Сеймовая борьба православного западнорусского дворянства с церковной унией (с 1609 г.), пятый выпуск (1625 – 1629). – [СПб], 1910, ст. VII+199; шестой выпуск (1629-1632 гг.), [СПб], 1912, ст. VI+199.
– Материалы для истории киевского и львовского соборов 1629 года. – СПб., 1911, ст. 26, 4° (Записки акад[емии] наук по ист[орико]-фил[ологическому] отд[елению], т. VIII, № 15).
Останніми двома випусками проф. Жукович закінчив свою цінну працю по історії релігійної боротьби XVII в. і, довівши її до безкоролів’я 1632 p., заявив, що «останок його науково-літературних сил безповоротно призначений на інші цілі». Се жаль; деталічне оброблення його рукою соймів безкоролів’я 1632 – 1633 pp., безсумнівно, було б дуже цінною вкладкою в науку; але і зробленим шановний петербурзький професор заслужив собі вдячність і признання всіх, хто буде займатися чи історією Польщі, чи українсько-польськими відносинами кінця XVI і першої половини XVII в.
Його праця, що містить огляд релігійної боротьби, почавши від 1590-х р. аж до смерті Жигимонта ІІІ, можна сказати – релігійної боротьби за панування сього довговічного короля, стала одною з найбільше цінних вкладок в історію сеї боротьби і багатством фактичним, старанною аналізою подій і новим джереловим матеріалом, без сумніву, – дуже значно посунула нашу знайомість з сею добою.
В сій сумлінній і запопадливій фактичності – найсильніша сторона праці. Автор не гониться за широкими перспективами, за загальними характеристиками подій і діячів, взагалі за імпресіоністичною, художньою стороною представлення. Його виклад сухий, не дуже прозорий, часом загромаджений подробицями.
Єсть певна хиба в самій конструкції праці, на котру я вказував давніше, – недостача одноцільності в плані. Автор трактує три теми: одна – се історія польського соймовання, друга – історія релігійної боротьби православних з унією, і третя, що виступає особливо на передній план в трьох останніх випусках праці, – історія козаччини. Кожда з сих тем оброблюється автором ширше, ніж того вимагає властива тема його праці: соймова боротьба української і білоруської шляхти за православну віру; ся соймова боротьба шляхти в деяких роках зовсім занепадає, має дуже невелике значення і звістки про неї дуже бідні; автор немов надолужує слабкість сього чинника, бідність сього моменту відомостями з інших сфер, але з того виходить, що властива тема – ся шляхетська боротьба пропадає чи то серед подробиць історії польського соймовання, чи то релігійної позасоймової боротьби, веденої не шляхтою, а іншими чинниками.
З другого боку, ні одна з сих трьох помічних тем не може бути автором оброблена вповні, з усею повнотою. В релігійній боротьбі лишається на боці вся сторона літературна, та й факти боротьби на полі правнім чи політичнім не вичерпуються з усею повнотою; так само й історія соймовання, коли б мали спеціально сю мету на оці, написана була б повніша, і історія козаччини в рамах сеї роботи – не повна історія козаччини. Правда, за недостачею відповідних нових курсів історії польського публічного життя за сі часи і та історія соймовання, яку знаходимо в праці проф. Жуковича, річ дуже корисна і може віддати чималу прислугу всякому, кого буде інтересувати, скажім, соймовання сеї доби; але все-таки вона не заступить сама по собі спеціальнішого і повнішого оброблення ні соймовання, ні релігійної боротьби позасоймової, ні історії козаччини чи національно-політичного або культурного українського життя. Та сього, очевидно, і не мав не меті сам автор.
Переходячи до змісту двох останніх випусків сеї цінної праці, ми насамперед стрічаємося з таким екстравагантним розділом, присвяченім куруківській кампанії 1625 р. Як розділ з історії козаччини він дає мало нового порівняно з попередньою літературою; деякі справи, дуже інтересні з становища політичного моменту – як справи Яхії, українські зносини з Москвою зісталися на боці; про козацькі походи на море можна було сказати далеко більше, на підставі сучасних дипломатичних константинопольських депеш. З другого боку, ся глава для безпосередньої теми автора дає досить мало. А інтерес новини має в ній тільки епізод з передачею василівської церкви в Києві назад уніатам після куруківської угоди: епізод дрібний, але для характеристики моменту інтересний.
Дві дальші глави, присвячені двом соймам 1626 p. і визначеному в межичасі духовному соборові в Кобрині, – теж небагато дають для теми, хоч і не з вини автора, розуміється. На зимовім соймі релігійна справа була тільки поставлена, але супроти пропозиції короля, аби справа була полагоджена синодально, посольська палата і самі православні зняли її. В кобринськім соборі православні не взяли участі, а на Торунськім соймі релігійна справа, судячи по зібраним автором матеріалам, не порушувалася зовсім. Таким чином інтерес сих глав – негативний: автор, перебравши весь приступний йому матеріал, констатує, що соймова боротьба спала, і описує ті політичні і воєнні справи, які займали правительство в сім часі.
Дуже інтересна – поки що не голосна – внутрішня боротьба в самім православнім українськім громадянстві між напрямом опортуністичним (Смотрицького – Борецького – Могили) і напрямом правовірним зісталася поза рамами розвідки: автор торкнув її кількома словами, хоч з становища теми праці було б, може, інтересніше щось ближче довідатися про неї, ніж про події на шведськім театрі війни. Інтерес новини для українських справ спеціально мають кілька подробиць з соймового дневника 1626 p.; нарікання Ю.Збаразького, що українські старости виручаються в своїй адміністрації жидами; звістка про якусь бійку козаків з Москвою під Путивлем (с. 80) і т. ін.
В просторім розділі (с. 87 – 136), присвяченім соймові 1627 p., авторові, перейшовши день за днем соймові наради, на підставі захованого в бібл[іотеці] Краківського університету дневника, приходиться констатувати, що справа православних не була предметом соймових нарад. Тільки при кінці дневника читається замітка, що під час сойму православні з уніатами прийшли до порозуміння щодо тексту конституції, але він не був внесений в конституції сойму і тут було повторене ро prostu starem stylem відложення православної справи до будучого сойму (с. 128); се все, що можна було додати до раніше звісних (в кореспонденції Смотрицького) відомостей про компромісові переговори, які велися в соймовім часі поза сеймовими засіданнями.
З р[у]к[о]п[ису] Печерської лаври проф. Жукович подає проект конституції, вважаючи його власне сим текстом, що були виробили православні за порозумінням з уніатами під час сойму. Коротко, на вступі розділу, характеризує відносини правительства до козаків в часі перед соймом, спиняється на козацькій депутації на сойм і одну сторінку (с. 132) присвячує компромісовим (уніонним властиво) заходам Смотрицького. Поза тим характеризує справи, які займали в тім часі правительство і слідить за ходом соймових нарад, доповняючи відомості соймового дневника даними з сучасної кореспонденції.
В розділі п’ятім, затитулованім «Варшавский сейм 1628 года и крушение униональных планов Мелетия Смотрицкого», автор передусім спиняється над кримською усобицею і участю в ній козаків в першій половині 1628 р. (в міжсоймовім часі) – досить побіжно (с. 138 – 140), головно на підставі збірки Пшіленцького (Sprawy ukrainne), далі характеризує ситуацію на шведськім театрі війни (с. 141 – 143) і переходить до сойму, скликаного з огляду на сю шведську війну.
Переходить докладно його наради (с. 144 – 150) і констатує, що «інфлянтсько-шведське питання» захопило всю його увагу, і зосібна в справі православній одиноким проявом соймового інтересування нею зістається поборова постанова, що дає притоку православному духовенству нарадитися в справі субсидії на державні потреби – себто відбути собор, призначений в дійсності для релігійного компромісу. Автор в кінці й спиняється на сім соборі, але також побіжно, розпоряджаючи вже давніше звісним і використаним матеріалом, і кінчить такими словами:
«Варшавский сейм 1628 года, столь чуждый сам по себе религиозно-церковным делам, своим военно-финансовым постановлением относительно православного духовенства много облегчил розоблачение двойной игры Мелетия Смотрицкого. Благодаря этому постановлению православная церковная иєрархия, вместе с представителями православного церковного общества, получила возможность разоблачить эту игру на легальном соборе, открыто и даже с небезполезным для дела треском».
Замітка ся, на мій погляд, не оправдується дійсним станом річей, бо православна ієрархія сама була сильно вмішана в компромісові плани Смотрицького і зовсім не мала заміру здирати з нього маску; навпаки, відрікшися від нього з огляду на небезпечний настрій собору 1628 p., вона таки пробувала і без Смотрицького повести сю компромісову лінію – в 1629 p., і тільки грізний настрій громадянства на київськім соборі 1629 р. отверезив її – як се констатує в дальшім розділі сам автор.
Останній розділ V випуску, присвячений зимовому соймові 1629 p., зроблений по тому ж плану. Спочатку спиняється автор на козацьких справах, то значить на участі козаків в кримській усобиці – сим разом далеко ширше (с. 162 – 171); на жаль, при своїй уважливості до наукової літератури якось переочив він цінну студію проф. Рудницького про сі події і користується лише старими статтями Голембіовського та студією п. Мельник-Антонович.
Коротко згадує про ситуацію на шведськім театрі і переходить до сеймових нарад, присвячених сим шведським справам; між іншим згадує про проект висилки козаків на шведську війну, що знов пролетів в сучасній кореспонденції (с. 178), поза тим не знаходить в соймових нарадах нічого з козацьких справ і з мовчання дневника і сучасної кореспонденції про козацьку депутацію виводить, що козаки, мабуть, послів своїх на сойм не висилали (с. 179 – 180); се, одначе, мало правдоподібно з огляду на лист гетьмана Левка Івановича до Кр[иштофа] Радивила, де він просив його помочі в заходах послів, котрих військо посилало на сойм (Арх[ивный] сб[орник], VII, ч. 60) – лист сей був висланий і заховався в архіві Радивилів.
Від соймових нарад автор переходить до позасоймових переговорів в справі православних (з самого сойму нічого не знаємо, крім того, що деякі воєводства в своїх інструкціях добивалися «заспокоєння своєї грецької релігії»). Сі позасоймові переговори в головнім були звісні й раніше, з матеріалів про собори 1629 р. (особливо з документів, зібраних Голубєвим), але проф. Жукович в архіві уніатської митрополії знайшов ще дві збірки документів про собори 1629 p., які кидають багато світла на позасоймові переговори; між іншим заховався і проект конституції про скликання соборів, вироблений позасоймовими переговорами, що послужив вихідною точкою пізнішої афери. Крім того, автор спиняється над затвердженням київського братства, вчиненім при закінченні сойму, але до сеї справи, крім звісної давніше грамоти, йому не удалося знайти нових матеріалів.
Згадані матеріали до історії соборів 1629 р. автор надрукував осібно в «Записках» Петерб[урзької] академії з короткою передмовою. Головне місце займає тут просторе і дуже інтересне справоздання королівського комісара з київського собору. Проф. Жукович вповні правдоподібно вважає його автором Киселя; до поданих ним аргументів можна вказати ще на королівську грамоту, котрою Кисіль був визначений комісаром на київський собор; вона не була завважена проф. Жуковичем – а видана у Пуласького в його монографійці про Киселя (Szkice, І). Неясним натомість зістається аргументація автора, що се справоздання було зладжене для уніатського володимирського собору (VI, с. 9): в дотичнім місці, на яке посилається проф. Ж[укович], є якийсь недогляд чи друкарська помилка.
Крім справоздання Киселя в збірці проф. Ж[уковича], видані іще: згаданий уже проект конституції 1629 p., протестації, занесені з київського собору духовенством і учасниками соймових переговорів Кропивницьким та Древинським, а також короткі анонімні записки про собори київський, володимирський і львівський. В сих матеріалах стрічаємо також інтересні подробиці, хоч вони не можуть рівнятися з справозданням Киселя. На жаль, щодо коректи виданих тут матеріалів можна б багато побажати; нелегко видавати в Росії тексти документів, навіть в такій друкарні, як академічна. Передмова, додана до сього видання, не має самостійного значення – докладнішій аналізі відомості документів піддані автором в перших двох главах VI випуску його праці, присвячених київському і львівському соборові.
Тут досить повно використаний і інший матеріал й можна було б зробити хіба деякі другорядні замітки до сього викладу (напр., на с. 12 невірна дата по старому стилю, на с. 9 хибне толкування слів grod kiiowski, і т. ін.). Львівський собор автором введений в рамку загального перегляду політичної ситуації другої пол[овини] 1629 p., але вивід, який робить автор з сього перекладу, – що компромісовий собор восени 1629 р. вже не мав інтересу для правительства Жигимонта III з огляду на зміну політичних обставин, – мене не переконує; собор був потрібний Жигимонтові не для якихось дальших політичних планів, а для заспокоєння православної справи, і його неудача з сього погляду так само в жовтні 1629 p., як і в лютім не могла бути правительству байдужою. На закінчення глави півтретя сторінки автором присвячено осінньому двотижневому соймові 1629 р., мало інтересному самому в собі і зовсім безінтересному задля даної теми.
Дальший розділ виходить також за межі теми – як і розділ, присвячений куруківській війні. Він затитулований: «Религиозно-церковный элемент в казацком восстании 1630 года», але трактує про кампанію взагалі. Він мав більший інтерес, ніж розділ про куруківську війну, бо автор розпоряджав більшим запасом нових даних; спеціально і до релігійного мотиву в нім є кілька інтересних рисок. Головним джерелом послужило йому звісне (подане в витягах Костомаровим) соймове справоздання Конєцпольського, і тут приходиться особливо пожалувати, що шан[ований] автор не познайомився з розвідкою Рудницького: він, думаю, тоді далеко свобідніше виступив би против дуже одностороннього, оптимістичного образу кампанії, намальованого Конєцпольським [Не прийшлося б йому також доказувати невірність гадки Костомарова про скарання Тараса смертю, бо на неправдоподібність сього вже вказав Рудницький (с. 75).].
Реляція Гладкого і інші звістки, зачерпнеш з сучасної кореспонденції, виразно показували йому, що до оповідання Конєцпольського треба поставитися дуже скептично, але шан[ований] автор все-таки поводиться з ним з дуже великим респектом, в дуже здержливій, гіпотетичній формі висловляється про потребу певних обмежень і поправок до його представлення («некоторое историческое значение приобретают сведения, идущие из московских источников» – с. 81), а вкінці (на с. 145) таки говорить про «переяславську неудачу» козаків нарівні з куруківською.
Неясно мені, на підставі яких даних говорить автор про усобицю в козацькім таборі, яка, мовляв, ослабила козацькі сили, а також і про недостачу «исторического прозрения» у проводирів сього руху (с. 85). Хибною здається гадка автора, що число реєстрових по умові було офіціально» збільшене з 6 до 8 тис. «с назначением жалования» (с. 94), бо і прибавка реєстру властиво була зроблена тільки півофіціально (не була прийнята до відомості правительством), а платню на додаткові дві тисячі козаків в кождім разі не визначено, і про неї довго потім ще просили козаки.
По сім екскурсі в сферу історії козаччини проф. Жукович в двох останніх главах вертається до останніх соймів, відбутих за Жигимонта. На зимовім соймі 1631 р. православне питання перед повною палатою не виступало. Автор характеризує спочатку загальну політичну ситуацію, в якій скликався сойм восени 1631 р. і спеціальні династичні мотиви, які займали в тім часі короля, спиняється на звісних уже шляхетських інструкціях, що порушували справу православних, переходить до соймової пропозиції і сеймових нарад.
Дещо з соймового дневника – що доторкало козаків – було вже надруковано в VIII т. «Жерел»; але понад то автор звертає увагу ще на цікаві vota [заяви] Конєцпольського і А.Радивила, що вважали потрібним полагодити православну справу в огляду на козаків. Поза тим авторові не удалося знайти слідів якихось дебат над православною справою; звістка «Синопсиса» про instantie pokilkakrotne zgodne z kola poselskiego не знайшла собі потвердження в соймових дневниках і інших матеріалах, зібраних автором, – хоч в існуванні сих «інстанцій» трудно сумніватися.
Остання глава розпочинається характеристикою Йова Борецького, смерть якого припала саме на кінець сойму 1631 р. і затяжіла на дальших релігійних і національних відносинах; автор дуже високо оцінює ролю і значення м[итрополита] Йова і тут на його рахунок іде трохи односторонньо те, що було здобутком цілого кружка, цілого покоління людей, які працювали разом із ним на київськім грунті.
Далі автор збирає з сучасної кореспонденції (Я.Сапіги) цікаві звістки про настрої і новини українські, – на жаль, не використовує тут, як і по інших місцях, московські вісті «Актов Московского государства», де є також цікаві відомості для сих років. Спиняється на пробах шведського правительства нав’язати зносини з козацьким військом, на листі Розелія (Руселя), тих поголосках, які ходили з сього приводу в Польщі і тих надіях, які покладалися в польських правительствених кругах на козаччину для війни з Москвою, що висувалася на перший план. Автор справедливо підчеркує вплив сих обставин на здержливе становище супроти козацької справи, яке виявило правительство на соймі 1632 р. Ледве чи можна, одначе, згодитися з автором, коли він висловлюється, що і взагалі
«при всем своеобразном римско-католическом рвении Сигизмунда, в его личных отношениях к украинскому козачеству совсем не чувствуется той неискоренимой враждебности, какою всецело проникнуты отношения к нему шляхты, и на сеймах, и вне сеймов» (с. 164).
Козацькими петиціями і відповіддю на них короля властиво вичерпується все те, що на релігійному питанні міг автор що-небудь дати для сього сойму – відомостей про дебати по православному питанню авторові не удалося знайти, а і взагалі відомості про сойм, за недостачею соймового дневника, подати міг він тільки дуже загальні (про джерела, якими він розпоряджає для кождого окремого сойму, автор звичайно не говорить, хоч здалося б).
Таким чином, при всіх матеріалах, які удалося з таким старанням зібрати авторові, – те, що міг він дати спеціально для своєї теми: боротьба православної шляхти за свою віру на соймах, – дуже невелике. Православна справа на публічних соймових засіданнях сих років виступала рідко, а про позасоймові переговори наші джерела переважно дають дуже мало. В сім, розуміється, не вина автора, але не можна не пожалувати, що затративши стільки праці і заходу на такі худі з погляду його теми роки, коли релігійна боротьба на соймах текла тоненькою течійкою, – він урвав свою працю в тім моменті, коли сій релігійній боротьбі судилося вибухнути знову ясним і могутнім полум’ям на соймах безкоролів’я і перших соймах Володиславового панування.
Та навіть коли його рішення – в сім місці попрощатися з своєю працею, зістанеться справді незмінним, він може потішити себе переконанням, що в кожнім разі дав працю цінну, наукову, тривалу. І ті дрібні замітки, які я висловив тут, мають на меті не обнизити її значення, а дати вираз щирому признанню її визначних наукових прикмет.
Примітки
Публікується за виданням: Грушевський М. Останні випуски праці проф. Жуковича про релігійні відносини XVII в. // ЗНТШ. – Львів, 1909. – Т. LXXXVII. – Кн. І. – С. 182-185.
М.Грушевський цілком вірно виділив в останніх випусках праці П.Жуковича три взаємопов язані, але окремі теми: історія боротьби православних з унією, історія козаччини та історія сеймування. Відповідно, історики розробляли ці три теми окремо. Боротьба за легалізацію Православної церкви в Речі Посполитій цього періоду та спроби полагодження стосунків між православними й уніатами детально розглянуті в грунтовній праці Казімєжа Ходиніцького (Choclynicki К. Kościół prawosławny а Rzeczpospolita Polska. Zarys historyczny 1370 – 1632. – Warszawa, 1934. – S. 419 – 557. Rozdział IV: Nielegalne wskrzeszenie metropolji).
Центральна подія тогочасного церковного життя на українських землях – собори 1629 року – стала предметом уважного вивчення з боку дослідників: Dlugosz T. Niedoszły synod unicko-prawosławny we Lwowie 1629 r. // Collectanea Theologica. – Lwów, 1938. – T. XIX. – S. 479 – 506; Хома І. Київська митрополія в берестейськім періоді. – Рим, 1979. – С. 77 – 120. Розділ II: Ідея спільного синоду 1629 р. Цьому сприяли публікації нових документальних матеріалів з їх історії: Крип’якевич І. Нові матеріяли до історії соборів 1629 р. // ЗНТШ. – Львів, 1913. – Т. CXVI. – С. 5 – 39; Monumenta Ucrainae Historica / Collegit metropolita Andreas Šeptyckyj, edidit metrop. Josephus Slipyj. – Romae, 1971. – T. IX – X (1075 – 1632). – Supplementum. – P. 690-747.
З-поміж праць, присвячених діяльності українських козаків, крім згаданих М. Грушевським розвідок Стефана Рудницького (Рудницкий С. Козацко-польска війна p. 1625. Історична розвідка // ЗНТШ. – Львів, 1897. – Т. XVII. – С. 1-42; Рудницький С. Українські козаки в 1625 – 30 pp. Критично-історичні розвідки // ЗНТШ. – Львів, 1899. – Т. ХХХІ-ХХХІІ. – С. 1-76), варто назвати пізніші публікації Івана Крип’якевича (Крип’якевич І. Козаччина в політичних комбінаціях 1620-1630 pp. // ЗНТШ. – Львів, 1914. – Т. CXVII-CXVIII. – С. 65-114) та узагальнюючу роботу Богдана Барановського (Baranowski В. Polska a Tatarszczyzna w latach 1624-1629. – Łódź, 1948).
Остання тема – історія сеймування, яка є ключовою в рецензії М.Грушевського, стала об’єктом дослідження з боку польських істориків щойно в 1970 – 1980-х pp. З восьми сеймів, які відбулися впродовж 1626 – 1632 pp., лише сейм 1627 р. досі не дочекався спеціального монографічного опрацювання. Попри залучення ширшого кола джерел, у працях дослідників парламентаризму в Речі Посполитій цього періоду картина сеймової боротьби за православну справу майже не відрізняється від оцінок, поданих М.Грушевським у рецензії.
Ще перед першим сеймом 1626 р. врегулювання ситуації з Православною церквою обговорювалося на сеймиках, зокрема холмський виступав проти надання владицтв «плебеям» (Kwak J. Sejm warszawski 1626 roku. – Opole, 1985. – S. 45 – 46). Уже на початку самого сейму у своїй промові перемиський католицький єпископ Ахацій Гроховський як сенатор 30 січня виступив проти православних, які, на його думку, були причиною неспокою на східних землях Речі Посполитої (Ibid. – S. 69).
11 лютого маршалок Посольської ізби передав королю 10 пунктів egzorbitancji, з-поміж яких 6-й стосувався православ’я: посли вважали, що настав час остаточно врегулювати проблему, офіційно визнавши свободу культу православним та зрівнявши їх у правах з католиками, а також відновивши духовну ієрархію на чолі з власним митрополитом (Ibid. – S. 94).
У відповідь король заявив, що врегулювання справ православних можливе лише після узгодження позицій уніатів і православних на спільному синоді (Ibid. – S. 96). 20 лютого повторно подано пункти королю, в яких щодо православної релігії зазначено: синод не матиме результату через відмову взяти участь у ньому православних владик (Борецького і Смотрицького), тож простіше повернути православним колишні права й привілеї. Було висунуто також вимогу надавати уніатські єпископства лише шляхті (у зв’язку з тим, що отримали єпископства плебеї: Холмське – Федір Мелешко і Пінське – Юрій Міхулович у 1626 p.). Проте відповідь короля залишилася незмінною (Ibid. – S. 98).
Наприкінці лютого на сейм прибуло козацьке посольство, яке 6 березня під час аудієнції в Сенаті також домагалося офіційного статусу православній ієрархії, але й їхнє прохання не задовольнили (Ibid. – S. 86 – 87). У підсумку через значні розбіжності між православними й уніатами і відсутність згоди між послами проект заспокоєння грецької релігії не був ухвалений у вигляді конституції. На спільному колоквіумі сенаторів і послів останні погодилися відкласти справу врегулювання статусу православної релігії на наступний сейм, з приводу чого король висловив задоволення (Ibid. – S. 101 – 102). 31 березня король універсалом скликав синод до Кобрина, але православні представники туди не прибули (Ibid. – S. 113 – 114).
На другому сеймі 1626 р. в Торуні православне питання не було предметом обговорення: не піднімали його ані посли українських воєводств, ані козаки. Натомість останніх неодноразово згадували напередодні сейму та під час сеймових виступів і дискусій, головним чином у контексті оборони України: Sereclyka J. Sejm w Toruniu z 1626 roku. – Wrocław; Warszawa; Kraków, 1966. – S. 18, 57, 65. Пропонували залучити їх до участі у війні зі Шведським королівством (Ibid. – S. 73, 111, 115). Козацьке посольство, яке прибуло на сейм, у своїх проханнях до короля й Ізби релігійного питання не торкалося (Ibid. – S. 125 – 127).
Під час сейму 1627 р. в Посольській ізбі дискутувався проект щодо Православної церкви (йшлося, очевидно, про легалізацію православної ієрархії). Будучи підтриманий і православними, і уніатами, він був представлений для обговорення на конклюзії, але не прийнятий, очевидно, в результаті опору короля і деяких духовних (можливо, і світських) сенаторів. Був ухвалений лише окремий рецес «Religia Grecka», за яким справа відкладалася на наступний сейм і в якому зазначалося, що обидві сторони до того мали залишатися в спокої: Seredyka ]. Sejm zawiedzionych nadziej. – Opole, 1981. – S. 70 – 71. З позиції православного посла на цей сейм, волинського чашника Лаврентія Древін-ського, можна зробити висновок, що православні (спільно з протестантами) у своїй політичній діяльності перейшли на позиції збереження існуючого стану, вбачаючи в шляхетському консерватизмі захист від наступу католицизму (Ibid. – S. 113).
У ході першого сейму 1629 р. справа «грецької релігії» була висунута традиційно поміж інших egzorbitancji, король же в черговий раз відклав її до генерального синоду: Filipczak-Kocur A. Sejm zwyczajny z roku 1629. – Warszawa; Wrocław, 1979. – S. 49.
Більше уваги і перед, і під час сеймових дебатів привернули запорізькі козаки, причому як з огляду на їх участь у кримських міжусобицях, так і в контексті їх використання у війні зі Швецією (Ibid. – S. 12, 27, 28). Зокрема, на сеймі запропонували скерувати 3 тисячі козаків на прусський театр воєнних дій і застосувати їхні чайки для боротьби зі шведським флотом (Ibid. – S. 69, 72 – 73).
Проект конституції про «заспокоєння грецької релігії» був вироблений наприкінці сейму у вузькому колі послів за активної участі унійного київського архімандрита Йосифа Баковєцького. Авторами проекту були волинський підчаший Лаврентій Древінський, київський земський писар Федір Проскура Сущанський і брацлавський підсудок Михайло Кропивницький, крім них, дід документом підписалися кільканадцять православних послів і віленський ігумен Йосиф Бобрикович. Згідно з проектом задля заспокоєння релігійних конфліктів передбачали скликати генеральний синод у Львові на 28 жовтня 1629 p., якому мали передувати окремі синоди 9 липня: православних – у Києві, уніатів – у Володимирі; кожен з синодів тривав би два тижні.
Ухвали львівського синоду планували представити на найближчому звичайному сеймі. Через важливіші справи проект не лише не затвердили, але й не розглядали в Посольській ізбі. Лише після сейму король, за погодженням з уніатським київським митрополитом Вельямином Рутським, видав універсал про скликання спільного синоду. Причому на відміну від проекту в королівському універсалі синод трактувався як засіб прилучення православних до Католицької церкви, а його рішення мав затвердити король (Ibid. – S. 92 – 93).
Осінній сейм 1629 р. займався здебільшого податковими проблемами, інших питань (у тому числі й релігійних) не торкався: Sereciyka J. Rzeczpospolita w ostatnich latach panowania Zygmunta III (1629 – 1632). Zarys wewnętrznych dziejów politycznych. – Opole, 1978. Rozdział II: Listopadowe obrady і uchwały. S. 27 – 51.
На сеймиках перед сеймом 1631 p., які відбулися восени 1630 p., православну справу відстоювали вишенський, житомирський і луцький сеймики, наголошуючи на кривдах з боку жовнірів, які збезчестили монастир св. Миколая в Києві. Крім того, луцький сеймик виступав за рівноправ’я православних та уніатів, а житомирський сеймик наказав своїм послам не допускати жодних дискусій до вирішення сеймом справи «заспокоєння грецької релігії» (Ibid. – S. 82). Незважаючи на це, під час сейму питання не стало предметом спеціального обговорення, його навіть не згадано в королівській пропозиції (Ibid. – S. 99).
Хоча православна справа пунктиром проходила через сеймові наради, зокрема у своїй промові Станіслав Конєцпольський зазначав, що козацький рух отримав народну підтримку саме через відкладення релігійних питань ( «praetextu religionis wszystka czerń do nich idzie») (Ibid. – S. 82). Формально справа знову була відкладена до наступного сейму, проте конституцією «Religia Grecka» відновлені гарантії миру не лише визнавцям православного обряду (подібно до конституцій попередніх сеймів, зокрема 1623 і 1627 років), але й православним священикам (тобто опосередковано визнано існування православної ієрархії) (Ibid. – S. 122). Вважається, що саме на цьому сеймі, незважаючи на гострі виступи сенаторів щодо козаків і православних, король, керуючись політичними міркуваннями, остаточно взяв курс на погодження з останніми (Ibid. – S. 123).
У ході весняного сейму 27 березня 1632 p., під час аудієнції козацьке посольство домагалося передусім «заспокоєння грецької релігії», виступаючи від імені православних мешканців як України, так і Литви. Посли публічно засудили втручання козаків до релігійних справ як приналежних до компетенції шляхти, але це не було позицією всієї Посольської ізби (Ibid. – S. 169). Уже після сейму король у відповіді на окремий лист від Війська Запорізького писав стосовно кривд, яких зазнає православна релігія: засуджував за виступ від імені одновірців Литви, підкреслював, що йому невідомо про жодні утиски, але декларував, що зажадає від уніатського єпископату пояснень та зобов’яже його дотримуватися засади – ніхто не може бути переслідуваний за православне визнання (Ibid. – S. 177).
Таким чином, підтвердилася думка, на якій М.Грушевський наголошував у рецензії: православне питання на сеймових засіданнях 1626 – 1632 pp. піднімалося вкрай рідко.
…новини має в ній тільки епізод з передачею василівської церкви в Києві назад уніатам після куруківської угоди… – йдеться про Куруківський договір від 5 листопада 1625 р. між польським урядом та козаками, як наслідок поразки козацького війська біля Куруківського озера.
В кобринськім соборі православні не взяли участі, а на Торунськім сонмі релігійна справа, судячи по зібраним автором матеріалам, не порушувалася зовсім – див.: Seredyka J. Sejm wTbruniu z 1626 roku. – Wrocław; Warszawa; Kraków, 1966. – S. 18, 57, 65.
…переочив він цінну студію проф. Рудницького… – йдеться про працю: Рудницький С. Українські козаки в 1625 – 30 pp. Критично-історичні розвідки // ЗНТШ. – Львів, 1899. – Т.ХХХІ-ХХХІІ. – С. 1-76.
Сі позасоймові переговори в головнім були звісні й раніше, з матеріалів про собори 1629 р. (особливо з документів зібраних Голубевим)… – ці документи опубліковані в додатках до праці: Голубев С.Т. Киевский митрополит Пётр Могила и его сподвижники. – К., 1883. – Т. І.
…видана у Пуласького в його монографійці про Киселя (Szkice, I) – див.: Pułaski К. Szkice і poszukiwania. – Kraków, 1887. – Т. I.
Головним джерелом послужило йому звісне (подане в витягах Костомаровим) сеймове справоздання Конєцпольського… – М.Грушевський також подав витяги з цього важливого документа у перекладі українською мовою у своїй «Історії України-Руси» (К.; Львів, 1922. – Т. VIII. – Ч. 1. – С. 70-73).
…на жаль, не використовує тут, як і по інших місцях, московські вісті «Актов Московского государства», де є також цікаві відомості для сих років – див.: Акты Московского государства. – СПб., 1890. – Т. 1. – С. 315 – 316 та ін.
О. Вінниченко
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 217 – 223.