Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Новий рік

Михайло Грушевський

Страшний рік, який від початку до кінця розгортав перед очима сучасників жахливі, невтішні, безпросвітні картини, нарешті закінчився і, відвертаючись від цих тяжких переживань, думка допитливо звертається до майбутнього, силкуючись вирвати в нього відповідь на пекучі питання. Чи довго ще триватиме оргія варварства, що охопила найкультурніші країни світу, потоптала всі давні прагнення до гуманності, до об’єктивності, до подолання первісного звіра в людині, й повернула гордий своїми духовними досягненнями світ знову до готтентотської моралі, яка визнає хвальним усе, що слугує моїм інтересам, і огидним – що слугує інтересам мого супротивника? У що вона виллється?

Чи відкинуть народи, як огидне страхіття, усе це відроджене звірство з моментом закінчення війни і простягнуть один одному руки з твердою рішучістю на новій, омитій кров’ю землі зажити по-новому, не повторюючи старих помилок, чи, навпаки, опустивши зброю, вони залишаться й надалі в зімкнутих лавах, під владою гасел ненависті й зла, підозріливо стежачи за поведінкою супротивника, щоб відновити з найменшого приводу боротьбу з новою, ще більшою запеклістю?

Іншими словами – чи завершиться ця страшна війна справжнім миром, роззброєнням, відродженням і посиленням вільного й необмеженого розвитку суспільства, чи це буде лише розмир, озброєння для нової, ще лютішої і рішучішої боротьби та подальше панування гасла: все для війни і лише для війни?

Чи оновляться і в новій силі своїй знайдуть нову довіру ті підвалини, на яких будувалися сподівання культурного суспільства, релігія людства останніх поколінь: солідарність мас трударів і солідарність інтелігенції, будівничих людської культури, без розрізнення державної, національної та будь-якої іншої приналежності, чи, не витримавши часу випробувань і розпавшись раз під натиском імперіалізму й націоналізму, вони муситимуть уже поступитися новим гаслам, котрі увіллють новий зміст у життя й культуру народів, великих і малих, що будуватимуть зі свого для світу і будуватимуть зі світового для себе?

Від цих питань і сумнівів стискається тепер серце культурної людини в різних кінцях Європи. Та особливо болісно постають вони в думках тих найнещасніших із захоплених війною народів, у котрих лінія фронту пройшла всередині, по живому національному тілу та, розрізавши його нездоланним воєнним кордоном, замкнула у ворогуючих таборах живі частини національного організму, перервавши будь-які стосунки між ними.

На Новий рік нов[ого] ст[илю] газети обійшла відозва польського письменника, що звертає увагу культурного світу на жахливі лиха польського народу, сини якого ось уже другий рік ведуть братовбивчу війну в лавах бойових армій і спустошують рідну країну, не маючи навіть можливості боротися за неї і вмирати для неї. У такому ж, – і навіть іще страшнішому становищі (оскільки до ударів війни, ударів ворога додалися ще і внутрішні репресії з метою викорінення чи послаблення його національного життя), – перебуває і український народ, і найпристрасніша молитва про закінчення війни й відновлення європейського миру, очевидно, виходить з українських сердець. Лише молитва, – тому що події відбуваються і розвиваються, не зазнаючи жодного впливу з їхнього боку.

Українське суспільство Росії, яке останніми роками вступило в найтіснішу співпрацю з прогресивними колами великоросійськими та пов’язало нерозривно вирішення українського питання у Росії з розвитком її конституційного життя, крайового самоуправління й національного самовизначення, стоїчно витримує всі злигодні війни, посилені тяжкими репресіями, об’єктом яких стало українське життя у Росії з самого початку війни і які й досі оточують густою хмарою підозр кожен його прояв. Паралізоване ними на кожному кроці, позбавлене слова, поставлене під перехресний вогонь підозр і інсинуацій, воно, попри все це, стійко дотримується своєї лінії – свого непорушного рішення не відділяти своєї долі від долі великоросійського суспільства й прогресивної, демократичної Росії, твердо вірячи, що рано чи пізно загальне торжество принципів суспільної свободи, самоуправління й демократизму в Росії принесе задоволення національних запитів України, які лежать у тій самій площині.

Українське суспільство ніколи не виділяло українського питання з загального плану суспільного й політичного оновлення Росії, не претендувало на якесь привілейоване становище, на виняткове трактування його в силу якихось історичних прав чи історичних заслуг у створенні суспільних і культурних цінностей Росії. Воно також не залишалося глухим до нагадувань прогресивної великоросійської інтелігенції – за своїми національними потребами та завданнями не забувати загального й основного завдання політичного і суспільного влаштування Росії та національними запитами не розривати стиків прогресивних і демократичних українських груп із групами великоросійськими.

А в останні роки, перед війною особливо, встановлювалося все конкретніше й планомірніше співробітництво прогресивного українського суспільства з прогресивним великоросійським і все виразніше з’ясовувалося, що повинно лежати у сфері солідарності національних українських інтересів і що повинно залишатися непорушною підвалиною співробітництва в галузі спільних політичних і суспільних завдань усієї прогресивної Росії.

Але, залишаючись вірною цим принципам дружного політичного й суспільного співробітництва з прогресивними й демократичними групами великоросійськими, українська інтелігенція мала право вимагати і дійсно не припиняла наполягати на тому, щоб ці останні так само не залишали поза своєю політичною тактикою питань національної рівноправності й самовизначення як одного з основних елементів спільного завдання й мети співробітництва – політичної і суспільної розбудови Росії, а серед цих питань – і задоволення національних потреб величезного українського народу, що лежать у цій площині. І в цьому плані, – знову-таки слід констатувати, – налагоджувалося все більше взаєморозуміння й чуйність між українськими та великоросійськими групами (і близькими до них іншими елементами).

Війна спричинила в усьому цьому певну перерву. Величезна більшість великоросійського суспільства, захоплена гаслом «усе для війни» в його надто вузькому й однобічному тлумаченні (який виявив свою неспроможність у його очах лише згодом), настійно радила усім, хто потрапив під колеса створеного війною становища, «перетерпіти» до кінця війни, щоб внутрішніми чварами не відволікати енергії від зовнішньої боротьби, не порушувати скаргами єдності настрою, – словом, підтримувати всіляко внутрішній мир і спокій, аби не створювати труднощів керівним колам, – і особливо це рекомендували українцям. Лише кричущі подвиги творців російської політики в Галичині до певної міри вивели з цього квієтизму представників прогресивного великоросійського суспільства, та й то більше в тому сенсі, що це хазяйнування «російського вороння» у Галичині безпосередньо відбивалося на інтересах зовнішньої боротьби. А коли Галичину евакуювали і питання перетворилося на «внутрішнє», воно негайно вийшло з поля зору цих кіл.

Та за цей час устигло суттєво змінитися загальне становище. Якщо можна було зрозуміти дружню пораду «потерпіти» кілька місяців, коли припускали, що в усякому разі до кінця року війна буде ліквідована, то складно було якщо не говорити, то слухати поради «терпіти», коли перспективи війни розрозсталися і відсувалися у безмежну далину рішучості воювати «до повної перемоги», в разі потреби, за роками роки, довгі роки. Зрозуміло, що коли можна було втримати національне життя у стані антракту протягом кількох місяців, то затяжна руїна Ті загрожувала цілковитою руїною, з якою миритися й терпіти якось уже й соромно було радити.

З іншого боку, змінилося й саме розуміння гасла «все для війни». Якщо спочатку його тлумачили в сенсі: «усе інше можна відкласти», то гіркий досвід потім з’ясував, що саме від «іншого» найтісніше та найбезпосередніше залежать інтереси тої ж війни. Успіхи держави в організованості, розвитку суспільної енергії та солідарності зміцнюють її шанси в зовнішній боротьбі і навпаки. Кожен серйозний розлад, хоча б і в галузі національних стосунків, насильне придушення енергії національної творчості, невдоволення і роздратованість, викликані цим, – усе це, звичайно, не може не позначатися на тому напруженні народних сил, до якого звернені такі гасла.

Представникам прогресивного великоросійського суспільства настав час серйозно задуматися над необхідністю відновлення, якомога швидшого й повнішого, більш-менш нормальних стосунків також і в галузі національного життя недержавних народностей Росії, у тому числі й найбільшої з них, української – необхідністю, нагальною чи то з точки зору здійснення гасла можливого розвитку суспільного життя, чи в ім’я недоторканності прогресивної програми, у якій охорона національного життя недержавних народностей є таким суттєвим чинником.

Не маючи змоги вплинути на припинення світової пожежі, ці народності з огляду на все дальше затягування створеного нею стану, не можуть далі залишатися байдужими, очікуючи повернення «часів мирних». Під загрозою повного розпаду та руйнування їхнього національного життя їм доводиться думати про підтримання його [життя] до цього повернення, зайнятися національним будівництвом і в умовах нинішньої великої війни, якщо перспективи її так розсуваються і стають такими невизначеними.

Заклики до солідарної праці, продиктовані тривогою та страхом перед зруйнуванням культурних і суспільних надбань, досягнутих працею поколінь, лунають з боку то однієї, то іншої народності, – лунають із різних кіл і шарів українського суспільства.

І про цю необхідність, панівну та владну, їм доводиться нагадати співзвучним групам, які керують у тих державних рамках, у які їх включила воля долі та зв’язок із якими вони бажають зберегти непорушним, – прогресивним великоросійським групам.

Солідарна праця необхідна, невідкладна, і вона вже наростає. Але конче потрібно відновити умови, які б створювали можливість більш-менш нормального перебігу її найближчим [часом]. У цьому українське суспільство чекає підтримки співзвучних прогресивних груп во ім’я спільності інтересів і непорушного співробітництва.


Примітки

Вперше опублікована в журналі: Украинская жизнь. – 1916. – № 1. – С. 59. Підпис: М.Грушевский. Стаття написана в Казані.

Подається за першодруком у перекладі І.Сварника.

Стаття була написана на прохання редакції «Украинской жизни», про що повідомляв М.Грушевський у своєму листі до П.Стебницького від 14 січня 1916 р.: «В «Ук[раинской] ж[изни]» просили статейки і я післав на першу книжку» (IP НБУВ, ф. 244, од. зб. 52058). На тлі загальних підсумків другого року Першої світової війни М.Грушевський висловлює особливу стурбованість долею народів, у яких кордон воюючих сторін пройшов по «живому національному тілу». Автор закликає прогресивні кола російського суспільства до невідкладного вирішення національного питання в Росії.

…це хазяйнування «російського вороння» у Галичині… – своєрідною методичною вказівкою до розгортання репресій на окупованих землях Галичини стало видання в липні 1914 р. штабом головнокомандуючого арміями Південно-Західного фронту брошури «Современная Галичина. Этнографическое и культурно-политическое состояние ея, в связи с национально-общественными настроениями».

Ця записка, підготовлена російською військовою контррозвідкою, вийшла під грифом «Доверительно. Для широкого ознакомления офицеров Действующей армии» (передрукована в праці: Соловей Д. Винищення українства – основна мета Росії у війні 1914 року. Матеріали до історії України за часів Першої світової війни. – Вінніпег, 1963. – С. 49 – 70).

Російську адміністрацію Галичини очолив лідер русофілів граф Г.О.Бобринський, який почав проводити політику насильницької русифікації краю й переслідування національної інтелігенції. Тільки у Львові було заарештовано 1200 українських патріотів, до Росії депортовано близько 12 тис. мешканців краю.

Детально див.: Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914-1920). – Мюнхен, 1969. – С. 9-75; Левицький К. Історія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни. 1914-1918. – Львів, 1929. – Ч. І; Львів, 1929. – Ч. II; Львів, 1930. – Ч. III; Петрович І. [Крип’якевич І.] Галичина під час російської окупації. Серпень 1914 – червень 1915. – Львів, 1915; Сідак В. Діяльність спецслужб Російської імперії на українських землях Австро-Угорщини (кінець XIX – початок XX ст.) // УІЖ. – 1998. – № 3. – С. 84 – 92; Реєнт О., Янишин Б. Україна в період Першої світової війни: історіографічний аналіз // УІЖ. – 2004. – № 4. – С. 3-37.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 447 – 450.