Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Розширення автономії Галичини.
Смерть Ціс[аря] Франца Йосифа

Михайло Грушевський

Разом з проголошенням самостійної Польщі, того ж самого дня, 23 жовтня, коли покладатись на точність депеш, австрійський цісар, тепер вже покійний, звернувся до міністра-президента Кербера з рескриптом, котрим заповів розширення галицької автономії. «В той самий момент, коли твориться нова держава з російських губерній» (окупованих австро-германськими військами), цісар бажає аби Галичина, яка понесла стільки жертв під час сеї війни і заслужила «право на найгарячішу батьківську опіку», дістала міцні підстави для свого національного й економічного розвитку – «права самоуправи в усім тім обсягу, який тільки може бути погоджений з приналежністю її до Австрійської монархії». Він поручає, отже, міністрові-президентові виробити і внести в законодатній дорозі відповідний законопроект.

Сей акт і висловлені ними в нім гадки, а також і враження, ним викликані, ми зрозуміємо відповідно, коли його термінологію візьмемо з становища галицьких поляків – коли до терміну «Галичина» зробимо додаток: «та, котру представляє Польське парламентарне коло», і будемо тямити, що тут іде мова про інтереси і бажання польської людності Галичини, яка й досі вважається властивим її господарем в вищих австрійських кругах, – властиво, польські правлящі верхи і всі, на кім спочиває їх панування.

Їм сей цісарський рескрипт дійсно обіцяє сповнення їх найгарячіших бажань і домагань і ними буде оцінений як акт дійсно «найгарячішої батьківської опіки». Він несе їм вість про «вилучення» чи «відокремлення Галичини» (wyodrębnienie Galicyi), що вважалось в сих кругах угольним каменем сили й значення польського елементу в австрійських краях, єдиною певною запорукою його теперішнього «стану посідання» в Галичині і будучих «здобутків», гарантією тривкого панування і культурного, економічного й національного розвитку – не тільки власним коштом, але й коштом інших народностей: української і так само жидівської.

Від самого прилучення Галичини до Австрії в сім лежали мрії й плани польських владущих верхів – шляхетських, а потім і буржуазних «національно-демократичних» кругів (з їх розвоєм і припущенням до політичної ролі й значення), і з початком нинішньої галицької автономії вони були сформульовані в резолюції польської соймової більшості Галицького сойму 1868 p., яка потім все повторялась як принципіальне домагання польської політики в Австрії.

Вона жадала, щоб на місце безпосереднього представництва галицької людності в віденськім парламенті заведено делегацію Галицького сойму для участі в рішенні певних загальнодержавних справ (галицька людність, значить, не вибирала б послів до парламенту, але Галицький сойм, себто його більшість, висилає делегатів з-поміж себе, як висилаються делегації від віденського парламенту і Венгерського сойму для нарад над певними спільними справами); щоб намісник Галичини був одвічальний перед Галицьким соймом; щоб Галичина була вилучена з-під вищого судового трибуналу (сенату) віденського й дістала свій власний трибунал у Львові; щоб державні маєтки Галичини передані були в завідування галицької автономії.

Сповнення сеї резолюції значило б, що Галичина вся, польська й українська, перейшла б у нероздільне і нічим не обмежене володіння польсько-шляхетської соймової більшості, яка не тільки фактично (як тепер), але й формально держала б у своїх руках адміністрацію краю; адміністрація ся вийшла б з усякої залежності від центральних органів держави; ні парламент, ні центральне правительство не мало б змоги контролювати її та мішатися взагалі до місцевих відносин, і українська меншість, засуджена на те, щоб бути невеликою меншістю в соймі, не маючи ніякої змоги противитися польській перевазі в краї, не могла б мати ніякої помочі і з боку центрального правительства або парламенту.

Зрозуміло, що з української сторони весь час ішла рішуча й різка опозиція сій програмі «вилучення Галичини» або «розширення автономії» її. Тільки деякі «угодовці» чистої води, переконані, що з-під польської переваги в Галичині українцям вирватись однаково ніколи не вдасться і краще їм уладитися з нею й мирно дістати різні уступки й полегші, ніж бути переможеними в боротьбі й не дістати нічого, з сих мотивів годилися і з польською автономістською програмою. Весь же політичний рух останніх десятиліть, одушевлений надіями на кращу будучніть українського народу, перейнятий переконанням щодо його рівноправності й рівновартості з народом польським, він проходив під знаком рішучої й непримиренної опозиції тим польським змаганням до забезпечення собі вічного панування в Галичині.

Програмі польських автономістів, що сим вилученням Галичини чи розширеною автономією хотіли скріпити, увіковічнити й вінчати галицький устрій, його «суспільну ієрархію» – панування польської шляхти, український демократичний рух противставляв, по-перше, домагання демократизації галицької автономії, себто скасування системи всяких привілегій в представництві (соймовім, повітовім і громадськім) для суспільних верхів, себто більших власників і заможнішої буржуазії. Власне, сим привілегіям завдячав свою перевагу польський елемент, а український через їх зоставався в меншості не тільки в Галицькім соймі, але і в повітових радах.

По-друге, українці домагалися поділу теперішньої Галичини на її давніші, історичні і заразом етнографічні складові часті, зовсім припадково й механічно зв’язані в одну провінцію при прилученні до Австрії: домагалися відділення Східної, української, властивої Галичини (старого Галицького князівства, що за Польщі творило так зване «воєводство Руське») від Західної, польської Галичини (старої Малопольщі – воєводства Краківського і почасти Сандомирського).

Через отсе недоречне сполучення в одній провінції та в однім соймовім представництві двох різноплеменних областей, і через упривілеювання в представництві вищих, польських громадських верств, український елемент в неподільній, теперішній Галичині був засуджений бути національною меншістю, спадаючи в соймовім представництві часом нижче 10 % його, а польський у всім грав ролю хазяїна краю.

Коли б Східну Галичину відділено в осібну провінцію і устрій її демократизовано: переведено принцип горожанської рівноправності, польський елемент у ній перейшов би на становище меншості, майже рівносильної і рівновартної з елементом жидівським, а елемент український, що перед війною все ж становив в Східній Галичині 60 – 70 % людності, хоч не відразу, то поволі міг би прийти до такого становища, яке належало йому по всякому праву як чисельній більшості в своїм коріннім краї. До сповнення ж сих умов – до поділу Галичини і демократизації її устрою, демократичні українські круги вважали потрібним противитись всякому розширенню галицької автономії й збільшенню прав Галицького сойму, а стояти за можливо ширшу контролю і участь в галицькій управі центральних органів – парламенту і міністерств.

Коротко сказавши – в противставленні до польських автономістів вони являлись централістами, не вважаючи на всі награвання польських публіцистів і політиків на таких благозвучних термінах, як автономія, розширення самоуправи, «боротьба з скостенілим бюрократичним централізмом» і т. д. Супротив польської шляхетської автономії навіть німецький бюрократичний централізм галицькими українцями вважався кориснішим, тим більше, що йому однаково мусив прийти кінець, польський же автономізм всяко забезпечав себе на довгі віки.

Правда, в останніх роках перед війною провідники української національно-демократичної партії, з котрими в тім ішов разом і радикальний клуб, і ще більше – буковинські посли (що незадовго перед тим перевели у себе національний компроміс, признавши широкі права місцевим полякам), – зійшли з отого принципіального становища, яке я тільки що охарактеризував.

Під впливом різних обставин і міркувань, на котрих не можемо спинятись в рамках сеї статті [Статті на сі теми, вміщені в «Літ[ературно]-наук[овім] віснику» в 1913 – 1914 pp., можуть увести в сі питання; чимало до сих справ можна знайти і в недавній статті про галицьку самоуправу заступника голови Українського парламентарного клубу д-ра Т.Окуневського в «Украинской жизни», кн. № 6 – 8.], вони пішли на угоду з поляками в справі реформи Галицького сойму і галицької автономії взагалі, і прийняли її формально з початком 1914 р.

Реформа ся значно поширювала те становище, яке в той момент український елемент фактично займав в галицькій самоуправі і сеймовім представництві: вона уставляла, напр., поділ соймових мандатів, з котрих забезпечила галицьким українцям 27%, себто 61 посольський мандат, відповідне число місць в «Виділі краєвім» (земській управі, вибираній сонмом) і всяких соймових комісіях і органах. З сього боку угода, головно, й оцінювалась тими групами, які йшли на сю реформу.

Але з принципіального становища вона мала дуже небезпечні сторони, на які не переставали вказувати групи, які обстоювали стару принципіальну політику. Не вважаючи на всі застереження українських національних демократів, що вони роблять сю угоду для даного моменту, не зрікаючись своєї програми-maximum, угода ся мала значення капітуляції галицьких українців перед польською гегемонією. Вони мирилися з становищем меншості, доведеної до 27 % в своїй політичній вазі, тимчасом як становили фактично людність, рівночисленну з польською. Вони, хоч і з різними поправками, приймали класовий, недемократичний характер галицької самоуправи. Вони мирилися з неподільністю Галичини, відсуваючи в далекі перспективи жадання розділу Галичини. З сього боку, очевидно, оцінювала сей компроміс польська сторона, задля сих принципіальних вартостей згоджуючись на різні реальні уступки в данім моменті.

На се й вказували такі органи, як «Літ[ературно]-наук[овий] вісник», «Рада», але провідники галицької національної демократії, маючи в своїх руках місцеву пресу й національні інституції, злегковажили всякі остороги і всю опозицію, і в лютім 1914 р. формально прийняли сю угоду, давши таким чином польській стороні акт великого значення в критичний момент (всеї ваги котрого, розуміється, в тій хвилі не можна було предвидіти). Поляки могли тепер при кождій нагоді покликатись на нього, як на формальне признання з української сторони польських прав на гегемонію в цілій неподільній Галичині й ужити його за опору для своїх змагань до вилучення Галичини і замкнення її в автономне, неприступне для всяких сторонніх впливів і мішань політичне тіло.

Принципіальну згоду австрійського правительства на таку реформу їм, очевидно, і удалось отсе здобути при нагоді проголошення самостійної Польщі. Назверх се мало характер нагороди, компенсації австрійським полякам за те, що їх не допущено до добродійств польської самостійності. Але хто знає хоч трохи польсько-австрійську політику, тому не треба поясняти, що альфою і омегою її все було задержання в польськім володінні цілої Галичини, і з становища реальної польської політики забезпечення його важнішим далеко важніше від усяких зверхніх державних форм.

Останніми днями заявився документ, який досить докладно характеризує сю сторону польської політики і звільняє нас від потреби звертатися до інших ілюстрацій її. Се промова голови Польського кола А.Білінського, керманича нинішньої польсько-австрійської політики, проголошена на зборах польських парламентаріїв у Кракові 3 – 4 жовтня (цитую її за «Р[усскими] вед[омостями]», № 269). Вона мала на меті пояснити становище австрійських поляків щодо проголошення польської самостійності в її останнім, прусськім варіанті, що вже тоді був рішеним фактом.

По словам авторитетного оратора, Польське віденське коло весь час, в 1914 і в 1915 році, стояло за таке розв’язання польського питання, яке полягало «в прилученні нероздільного Царства Польського до неподільної Галичини задля утворення Польської держави в союзі з Австрійсько-Угорською монархією» [Тут, мабуть, недобре перекладено: мова йде, очевидно, не про «союз» з Австрією проектованої Польщі, а про державний «зв’язок».]. Австрійське правительство дало свою згоду на сей проект, але своєю незручною тактикою супроти Німеччини і самих поляків воно загирило його й кінець кінцем мусило прийняти прусський варіант польської самостійності, котрий уже нічим не зв’язує сеї будучої Польщі з Австрією, а вводить в круг воєнних (опертих на воєнній конвенції) і економічних впливів Німеччини.

Тим самим Австрія не могла вже згодитись і на включення в склад сеї самостійної Польщі своєї Галичини. По думці д-ра Білінського, галицькі поляки, «не вважаючи на всю прикрість свідомості, що вони зостаються поза сею державою, повинні всіма силами помагати її утворенню», навіть в такій формі. Тим більше, що в тім разі, «коли б побіда центральних держав не була б повною» (себто Німеччина не вдержалась при своїй перевазі), міжнародний конгрес міг би й змінити дещо в останнім проекті польської самостійності, а тим часом дещо приходило й на потіху. «Я мав нагоду говорити на сю тему з міністрами і довідавсь, що в наших правно-державних відносинах мають наступити переміни: наша автономія буде значно розширена, з’явиться якась нова Галичина, своїм устроєм мало відмінна від будучого устрою Польського Царства», – пояснив промовець.

Промова ся, як сповіщають, не була пропущена австрійською цензурою, і в союзній пресі появилась, мабуть, для зазначення, що політичні проводирі австрійських поляків не солідаризуються з останнім проголошенням польської самостійності. Але для нас вона має інтерес як найновіше признання того, що для польських політиків Австрії «нероздільність» Галичини і Царства Польського, себто задержання польського володіння в зв’язаних з польськими землями краях українських, білоруських, литовських, являється першою умовою всяких політичних комбінацій. В такім же дусі, очевидно, треба розуміти і винесену на тих же зборах резолюцію, що Коло стоїть незмінно на своїй принципіальній позиції і протестує «против всяких планів розділу польських земель».

І так, поставивши на рахунок австрійському правительству, що воно загирило австрійський варіант самостійної Польщі, польські політики встигли добитися формальної обіцянки того, що д-р Білінський назвав «новою Галичиною, мало відмінною своїм устроєм від будучого устрою Царства Польського», будучої Польської держави. Сі слова служать польським коментарем до слів цісарського рескрипту, теж доволі проречистих, що Галичині (неподільній, очевидно) будуть дані такі широкі автономні права, які тільки можуть бути погоджені з приналежністю її до цісарства, інакше сказавши – її реальні зв’язки з монархією мали б бути зведені до мінімуму. Се все звучить як обіцянка більшого, навіть ніж жадали старі соймові резолюції 1860-х pp.

Розуміється, сей цісарський рескрипт викликав страшенну тривогу в політичних українських кругах Австрії й енергічні протести против сеї автономії як смертної погрози всьому українському життю, як небезпеки «повного поневолення русинського народу поляками» [Телеграма «Р[усских] ведом[остей]», № 258.]. В нашій хроніці були одмічені виступи українських парламентарних клубів, про які досі появились відомості. З другої сторони, великого занепокоєння наробила цісарська обіцянка в тих слов’янських кругах Австрії, котрим приходиться витримувати боротьбу з німецьким елементом.

Уже давно австрійські пангерманісти, або «всенімці» (Alldeutsche), як їх там називають, симпатизували з польськими проектами повного вилучення Галичини з австрійського життя, маючи на оці інтереси германізму в Австрії. Досі слов’янський елемент становив більшість в Австрії і, не вважаючи на всі штуки «виборчої геометрії» – штучний поділ виборчих округів і парламентських мандатів, депутати слов’янських народностей все-таки становили більшу половину віденського парламенту; правда, об’єднувались вони рідко, але їх численність все ж становила певну гарантію «на про всяке».

Вихід же з парламенту і взагалі з політичного життя Австрії найбільшої з її «коронних земель», якою була Галичина – відокремлення її в окремий край, тільки дуже легко зв’язаний з монархією, відразу дало б величезну перевагу германізмові. Тим пояснюється, що разом з українцями з приводу рескрипту занепокоїлись і представники інших слов’янських народностей. Телеграма з 7 падол[иста] сповістила про відбуті в Відні збори «всіх слов’янських партій Австрії», що без різниці орієнтацій однодушно запротестували против «окремого рішення галицької справи» – трактування галицької автономії в виді виїмку з загальних норм. Особливе ж занепокоєння й тривогу виявляють чеські партії, бо ж чехам перевага германського елементу в Австрії загрожує найгірше.

Чи будуть мати вплив всі сі остороги й протести? Чи буде переведена реформа галицької автономії по мислі рескрипту? Се дуже трудно вгадати.

Цісарський рескрипт появився в момент дуже критичний. Два тижні перед ним вистріл Адлера змусив австрійське правительство зректися абсолютистського режиму й устами нового міністра-президента пообіцяти відновлення діяльності парламенту в найближчім часі. А два тижні по своїм рескрипті, 8 с[тарого] ст[илю] падолиста попрощався з світом «сивий монарх» Австрії. Його рескрипт був останньою прислугою, відданою ним польським правлящим кругам, котрих щирим протектором і прихильником він був за все своє довге правління, і може, ніде ся утрата не викличе таких щирих жалів, як власне в сих кругах.

З польською аристократією в’язали покійного тісні й непохитні зв’язки, він щиро довіряв їй і на галицькі відносини все дивився її очима. Завдяки тому польська шляхта за його правління закинула свою традиційну фронду супроти Австрії й проголосила себе вірною опорою трону (przy Tobie stoimy і stać chcemy!). Зате і з свого боку покійний цісар підтримував її незмінно, в рішучі моменти пускаючи в рух навіть свій особистий вплив.

З мемуарів одного з польських міністрів, напр., ширші круги недавно довідалися, що виїмкові права Галицького сойму в справах шкільництва, що без його згоди правительство не може в Галичині заснувати навіть державної середньої школи з українською мовою (такого права не має більше ні один сойм в австрійських землях), поляки завдячали особистій волі цісаря, що в тім пішов против поглядів цілого кабінету і накинув йому свою волю. В його наступнику галицькі поляки ледве чи матимуть такого щирого, рішучого і впливового протектора, яким був покійний – найбільш авторитетний монарх, якого мав на собі австрійський трон.

Через отсю ж особисту авторитетність і популярність, яку в такій високій мірі мав покійний, зміна на австрійськім престолі стає важним фактом, не зважаючи, що смерть 86-літнього старця не могла ні для кого бути несподіванкою. Вона матиме чимале значення в великій кризі, яку переживає Австро-Угорщина. Втягнена сторонніми впливами в світову війну, в котрій з-поміж держав сього зв’язку найтяжчі удари впали на неї, вона видимим чином з кождим ударом, заданим їй, і з кождою хвилею свого внутрішнього ослаблення переходить під впливи Германії й мусить все глибше і повніше підлягати її політичній програмі.

Наприклад, в тій же промові д-ра Білінського містяться доволі виразні вказівки на те, як Німеччина використала удари, завдані Австрії весною сього року російськими арміями в Галичині й Буковині, щоб змусити її зректися всяких претензій до окупованих з її участю польських областей. Звернувшися в сій тяжкій хвилі по рятунок до Німеччини, австрійське правительство мусило відректися свого проекту утворення нового Польського Королівства в політичнім зв’язку з Австрією і прийняти прусський варіант, який мав на меті зробити окуповані області здобутком Германії. Справа була порішена в маї – червні, виходить з промови – себто після російських успіхів на полудневім фронті.

От у сих обставинах і смерть старого цісаря Австрії, котрого 68-літнє панування зробило немов якимсь паладієм її великодержавності, її суцільності, її авторитету, приходиться оцінювати як утрату Австрією одного з тих чинників, які хоронили її старий престиж і заважали повному переходові під гегемонію Пруссії. Смерть ся відкриє ще ширшу дорогу прусським впливам на внутрішні справи Австрії, і очевидно, що в сильній залежності від них буде остаточно рішатися й найбільш інтересна для нас з проблем її внутрішньої політики – ся справа галицької автономії, видвигнена останнім актом покійного.

Поки що вона завмерла в переходовім моменті, що відділює старе панування від нового [Стаття ся була вже вискладана, коли прийшли вісті про конфлікт Кербера з німецькими групами з приводу проекту галицької автономії, а потім – його виходу з міністерства. Мотиви зміни кабінету, одначе, досі настільки маловідомі, що зостається неясним, яку саме ролю відіграла в тім галицька справа.].

Скликання парламенту, обіцяне за життя покійного на січень, тепер відсувається далі. Пройде трохи часу, поки з-під жалобної крепи, що повила Австрію, проглянуть реальні прикмети нового курсу її, і може бути, що намість вилучення Галичини він видвигне й поставить на чергу інші справи.

[Сими днями пролинула з римських кругів (найбільш такою можливістю занепокоєних) чутка, що першим актом нового цісаря буде проголошення в день його коронації, 30 грудня, «анексії Сербії й Чорногори задля сформування цілокупного Сербсько-Хорватського королівства, зложеного з Сербії й Чорногори, Босни, Герцеговини, Далмації й Хорватії» (звістка з «Matin» в № 273 «Р[усских] вед[омостей]»). Поки що нових потверджень сеї чутки не наспіло.]


Примітки

Вперше опублікована в журналі: Промінь. – 1916. – № 2 – 4 (11 грудня). – С. 16 – 20. Підпис: М.Грушевський. Передрук під заголовком «Проф. Грушевський про акт 5 падолиста» здійснено в газеті: Українське слово (Львів). – 1917. – Ч. 191-192.

Подається за першодруком.

У статті автор аналізує міжнародну подію, пов’язану з рескриптом імператора Австрії й короля Угорщини Франца-Йосифа від 23 жовтня 1916 р., в якому він доручив голові уряду підготувати законопроект про створення Королівства Польського та розширення автономії Галичини. М.Грушевський піддав критичному аналізу кон’юнктурний рескрипт, що захищав інтереси лише польської людності Галичини, та висвітлив проблему польсько-українських стосунків початку XX століття.

Згадки про написання та відгуки на статтю подає М. Грушевський у спогадах:

«Інша стаття моя, написана з приводу цісарського рескрипту про розширену автономію Галичини і смерті Франца-Йосифа, що сталася слідом потім, зосталась пам’ятною по тім враженням, які вона викликала в громаді «спочувающих». Один з «поступових поляків», Козловський, який підтримував зв’язки з гуртком «Укр[аинской] жизни» і, так би сказати, символізував можливість польсько-українського порозуміння на грунті поступовості і радикалізму, заявив своє невдоволення сею статтею, мовляв, занадто «націоналістичною».

Се послужило предметом дебат і свого роду – «переоцінки цінностей». Оповідали, що навіть жінка Козловського, українка з роду, тільки зросійщена, стала в оборону сеї статті, взагалі похвалила «Промінь» і почала виявляти інтерес до українства, чим Козловський був невдоволений. Такими дрібненькими поміченнями над враженнями і настроями ми тоді цікавились за кілька місяців до революції [виділення автора. – С.П.], і якої революції!» (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 8. – С. 110).

…в недавній статті…д-ра Т.Окуневського… – йдеться про статтю: Окуневский Т. О самоуправлении в Галиции и Буковине // Украинская жизнь. – 1916. – № 6. – С. 45 – 53; № 7-8. – С. 35 – 45. У статті подані параграфи цісарського закону від 5 березня 1862 p., які були покладені в основу місцевого самоуправління в Галичині та Буковині. На підставі цього закону Галицький сейм у 1866, 1889 та 1896 pp. видав окремі закони для самоуправління в селах, малих та великих містах краю.

…і в лютім 1914 р. формально прийняли сю угоду… – йдеться по проект виборчої реформи та крайовий статут, ухвалені 14 лютого 1914 р. У складі нового Галицького сейму українці мали отримати 62 (27 %) із 228 місць. Детально перебіг подій щодо укладання угоди між польським та українським представництвом сейму див.: Аркуша О. Міхал Бобжинський та українське питання в Галичині // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 2000. – Вип. 35 – 36. – С. 168 – 330; Красівський О. Галичина в першій чверті XX ст.: Проблеми польсько-українських стосунків. – Львів, 2000. – С. 76 – 77; Сухий О. Галичина: Між Сходом і Заходом. Нариси історії XIX – початку XX ст. – Львів, 1999. – С. 182-185.

Се промова голови Польського кола Л.Білінського… – див.: «Польское государство и галицийские поляки» (Русские ведомости. – 1916. – 20 ноября. – С. 7).

Телеграма «Р[усских] ведом[остей]», № 258 – тут М.Грушевський посилається на телеграму кореспондента «Русских ведомостей» із Копенгагена від 6 листопада, в якій повідомлялося: «Русинские парламентарии в Австрии выпустили протест против автономии Галиции, грозящей всецело отдать русинский народ в кабалу полякам» (Русские ведомости. – 1916. – 8 ноября. – № 258. – С. 3).

Телеграма з 7 падол[иста] сповістила… – у ній ідеться про збори всіх слов’янських партій, окрім польських, які відбулися у Відні 4 листопада 1916 р. Збори не винесли певного рішення, але застановили урегулювання питання про автономію Галичини парламентським шляхом (див.: Там само).

Два тижні перед ним вистріл Адлера… – йдеться про вбивство австрійського міністра-президента Карла Штюрка, якого 8 жовтня 1916 р. під час обіду застрелив письменник, видавець, політичний діяч Фрідріх Адлер. Кореспонденти з Відня повідомляли, що мотивом до цього вчинку була відмова Штюрка скликати парламент майже впродовж трьох років.

16 жовтня 1916 р. імператор своїм рескриптом призначив міністром-президентом колишнього міністра фінансів Кербера та доручив йому формування нового кабінету. Першочерговим завданням Австрії стало скликання парламенту. У грудні 1916 р. Кербер подав у відставку. Призначений новий міністр-президент Г.Клам-Мартініц змушений був відновити діяльність парламенту.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 495 – 502.