Про великий і малий націоналізм

Михайло Грушевський

Останнім часом багато заговорили про симптоми певного духовного надриву, який став помітним у житті й у друкованому слові. До категорії цих симптомів, на мою думку, належить явище, на якому я хотів би зупинити увагу. Це – апологія імперіалістичного націоналізму, поєднана з походом проти малих народностей і малих культур. Останнім часом вона пролунала відразу з різних місць у такій різкій формі, що це не може не бентежити всіх тих, хто дорожить виношеними та вистражданими історією російської громадськості принципами національних відносин.

На сторінках деяких органів преси була відзначена дивовижна проповідь імморального, який стоїть по той бік добра і зла, який вільний від мотивування і шор пристойності та поміркованості, сліпого й пристрасного «еротичного» націоналізму чи національного еросу, як «великого націоналізму» для власного вжитку, поєднана з запереченням права на існування «націоналізмів малих» (Д.Муретов. Этюды о национализме. І. Эрос в политике. II. Великий и малый национализм. – «Русская мысль» за лютий).

Ті, хто про неї писали, мабуть, воліли дивитися на ці випади не серйозно, як на просту абстракцію думки людини, що на одній сторінці співає хвалу любові до своєї народності й віри в неї, як велике творче «геніальне» начало, а на наступній поривається позбавити цього великого творчого начала народності, розвиток яких її не влаштовує з точки зору великого російського націоналізму і які, через це, вона кваліфікує як націоналізм малий і характеризує вже не як національний ерос, а як «жалюгідну психологію» (прикладом такого «малого націоналізму» він обирає українство, якому присвячує свій другий «етюд»).

Вигляд людини, що зодягає на себе тогу мислителя-теоретика та в ролі такого утверджує святість і безапеляційність національного почуття («відвертий націоналізм, що усвідомив свою суть, не боїться визнати того, чого він не може довести, – пояснити своєї віри і своєї любові до свого народу»), а далі вигуком «ми не хочемо!» поривається зупинити й скасувати національні прагнення народностей, які не можуть, на його думку, достатньо обгрунтувати ці прагнення, – погодьтеся, не позбавлений комізму. Та все-таки цю проповідь нестримного націоналізму й проскрипція небажаних національних течій, які буцімто загрожують єдності Росії, не можна вважати явищем несуттєвим.

Тим більше, що за кілька тижнів до цього останнього випаду й на сторінках іншого, але вже цілком прогресивного, ба навіть демократичного органу з’явилася стаття, що виходила з цілком інших засад, але приводила читача туди ж, куди приводить його і проповідник «еросу в політиці». Я маю на увазі статтю В.Базарова у першій книзі нової «Лѣтописи» (за грудень) «Единство культуры и национализм».

Вихідна точка цього автора цілковито протилежна: він має на увазі не інтереси націоналізму, хоча б і «великого», а досягнення загальнолюдської культури, яка розвивається у сфері думки, науки, мистецтва нової Європи. Виходячи з цих досягнень, він узагалі скептично ставиться до національного елемента в культурній творчості. Але констатуючи, що сутність і дух навіть найнаціоналістичнішої, найагресивнішої з сучасних, культури німецької, як їх характеризують і формулюють представники сучасної німецької думки, насправді є дуже точною характеристикою сучасної загальноєвропейської культури та її духу, – автор готовий поставитися з певною терпимістю і навіть схилянням до агресивного національного імперіалізму, в рамках якого розвивається загальнолюдський зміст сучасної культури.

«Ні нелюдська політика поза Європою, ні ті жахливі лиха, яких вона завдала, завдає і завдаватиме самій Європі, – на думку автора, – не повинні все-таки затуляти від нас той факт, що за рівнем своєї ідеології цей професійний гвалтівник значно вищий від тихенького, скромно самовизначеного і ні для кого не шкідливого націоналізму. Тут усвідомлення єдності світової культури згасає остаточно, там воно лише спотворюється, виступаючи під маскою світової місії народу-обранця.

Торжество чистого націоналізму було б крахом сучасної цивілізації; торжество імперіалізму є лише її глибокою кризою. Заперечуючи за національним мотивом будь-яку творчу цінність, автор ладен зробити виняток для творців і мислителів, одержимих манією національного провіденціалізму, для яких «рідний народ був носієм істини і знаряддям її поширення серед інших народів», тобто для тих, котрі, «кажучи коротше, були філософами «імперіалізму», а зовсім не культуртрегерами «національного самовизначення».

Щодо цього останнього автор невблаганний.

«Громадсько-політична програма проповідників національного самовизначення позбавлена будь-яких насильств і загарбань, вона має дуже чистенький і скромний характер, підкуповує своєю непорочно-демократичною зовнішністю. І, само по собі зрозуміло, демократизм не має ні права, ні інтересу противитися здійсненню цієї програми там, де її відстоює більшість зацікавленої нації. Тим не менше не можна не констатувати, що за своєю основною тенденцією і за своїм ідейним змістом теорія національного самовизначення має глибоко-занепадницький характер. Якби історія призвела до її повсюдного торжества, це означало б цілковиту руйнацію сучасної культури, заміну великого світового розмаху безвихідною убогістю самодостатньої і самовдоволеної провінційності».

Не знаю, наскільки це мав на увазі автор, та врешті-решт його аргументація зводиться до апології загарбницького, насильницького, шовіністичного націоналізму. Той націоналізм має право на терпимість в ім’я загальнолюдських культурних інтересів, він насмілюється претендувати на велику місію, роль «великого націоналізму», користуючись терміном п. Муретова, і в ім’я своєї місії, нехтуючи будь-якою скромністю, займеться експропріацією культурних засобів, політичних прав чи економічних можливостей у народностей, які чомусь опинилися в несприятливіших умовах.

Але де і який агресивний націоналізм не прикривався такою місією і не виправдовував своїх насильств вищими культурними міркуваннями, оголошуючи свою культуру, якою б вона не була, – високою чи більш ніж скромною, – культурою вищою, універсальнішою, більш європейською, аніж культура народності, яку денаціоналізують, яку задля асиміляції він силкується протягнути крізь ярмо своєї школи, своєї літератури, своєї культури, оголошуючи будь-яку опозицію, будь-яке прагнення розвинути на противагу цій нав’язуваній офіційній культурі свою власну явищем антикультурним, реакційним, жалюгідним провінціалізмом і т. п.? Чи ж потрібні приклади, чи ж потрібен перелік тих мотивів, які висувають, залежно від обставин, на захист таких претензій національного панування і штучного придушення «малого націоналізму» чи «національного самовизначення», кажучи терміном п. Базарова?

Пан Муретов заперечує право на існування українства, яке він обрав конкретним прикладом «малого націоналізму», на тій підставі, що, мовляв, співіснування двох культур у народності, яку він уявляє як єдине ціле, видається йому неможливим. «Дві культурні мови для одного культурного процесу – справа немислима. І слід мати мужність сказати: різниця мов веде до розриву культурних процесів.

Оскільки російська культура одна, то одна для неї і мова. Ми не бажаємо, аби Пушкіна частина російського народу вивчала в перекладах п. Кримського «со товарищи». Мовою школи може бути лише культурна мова. Доки не було національних культур, нею могла бути лише латинська. Тепер нею можуть бути національні мови, але тільки ті, за якими стоять великі культури. Націоналізм повинен бути великим або його взагалі не повинно бути». В цьому характерному наборі повсякденних фраз, якими деякі публіцисти мотивують своє «не хочемо» щодо українства, але які, як бачимо, б’ють по всіх узагалі національностях, «за якими не стоять великі культури», – а інші вже не публіцисти підкріплюють ними значно вагоміше «не дозволяємо» чи «забороняємо», – звісно, немає нічого, що б справді витримувало критику.

Пан Муретов доречно згадав давні претензії латинської мови. Тисяча років тому слов’янські першовчителі сиділи по німецьких в’язницях за те, що їхня діяльність ішла врозріз із твердженням, буцімто лише священні мови – єврейська, грецька й латинська, – можуть слугувати знаряддям релігійного повчання й культури. І багато століть по тому, в кінці XVI ст., шановний польський єзуїт П.Скарга доводив литовській Русі (тобто білорусам і українцям), що їм во ім’я релігії та культури слід відмовитися від слов’янської мови, яку, мовляв, їм і підсунули підступні греки для того, аби полишити їх у стані безпорадності й невігластва, – оскільки лише латинська й грецька мови можуть бути органами релігійної думки та взагалі культурного розвитку.

Культурне життя Європи переступило через ці положення, затаврувало ці претензії як «навколомовну єресь» і виправдало прагнення до культури народних мов. Сучасна культура Європи не без підстав розглядається як єдина культура, – це п. Муретов прочитає і в статті п. Базарова, – але цей єдиний, у ширшому сенсі, культурний процес розвивається не в одній уніформі, а в нескінченній різноманітності національного, культурного й класового середовища. Могутні пориви думки й почуття захоплюють сучасне людство без різниці національних і всіх інших границь.

Але, з іншого боку, навіть у середовищі, єдиному з національної чи етнографічної точки зору, культурне життя розвивається в нескінченній різноманітності, виливаючись у вельми розмаїті форми. Чи ж не розійшлися англійці й американці при єдності мови й етнографічного виду навіть на дві цілком окремі нації? Чи ж не розвивають голландці, данці, шведи, норвежці успішно свою культуру, літературу, школу, хоча навряд чи самі зважаться сказати, що за ними «стоять великі культури»? Та й серед самого німецького народу в стислому значенні слова чи ж можна казати про «єдиний культурний процес» у стислому значенні?

Чи ж не йде культурне життя Берліна і Гамбурга з одного боку, Відня і Мюнхена – з іншого своїми вельми відмінними шляхами? І культурне життя Росії, якщо воно розвиватиметься вільно, не за рецептом «національного еросу», неминуче набере надзвичайного розмаїття, вилившись у цілу низку культур місцевих і національних, серед яких, безумовно, знайде відповідне місце й українська культура, попри бентежні для п. Муретова тісні історичні зв’язки з великоросійським народом і його культурою.

Спокуса імперіалізму солодка. За розмовами про інтереси світової культури, істинної культури і т. д., ключі якої безумовно опиняються в руках представників даного імперіалізму і тільки в них, стоять мотиви, звісно, зовсім не ідеальні, але дуже спроможні слугувати на користь його носіїв. їхня потреба задовольняється дуже просто: голослівно спаплюжити чужі національні прагнення, чужу культуру, знайти в ній усі ознаки реакції, занепадництва, вузькості і т. п. Нинішній момент справив у цьому сенсі дуже сумний вплив, – підніс мало не до хорошого тону найлегковажніше ставлення до чужих і власних національних та культурних цінностей у їхній оцінці вгору й униз, залежно «від потреби».

Придивившись до таких прийомів, які перекреслюють і викидають за борт досягнення найбільших геніїв людства, паплюжать те, що виносили й вистраждали найблагородніші серця, [розумієш], що немає нічого легшого, як спаплюжити й оголосити «жалюгідними клаптями» будь-яку культурну цінність, «жалюгідною психологією» – національні прагнення будь-якої народності Росії, чи то польської, чи української, єврейської, вірменської.

Сьогодні в тих колах, де ліквідовують український рух і українські культурні досягнення, прийнято розкланюватися перед культурою та національністю польською, – такими є обставини. За інших умов «жаданим» може стати хтось інший, а в «осоружні» потрапити інша національність. Народностям, що пов’язали свою долю з долею прогресивного російського суспільства, таке ставлення до їхніх національних прагнень не може не викликати занепокоєння.

Примітки

Вперше опублікована в газеті: Русские ведомости. – 1916. – 15 мая. – № 112. Підпис: М.Грушевский. Написана в Казані. Передрукована під однойменною назвою у журналі: Украинская жизнь. – 1916. – № 4 – 5. – С. 110 – 114. У редакційній примітці до передруку зазначалося: «Статья эта является откликом на ряд статей разных авторов, трактовавших о национализме с разных точек зрения на страницах «Русской мысли» и «Летописи». В виду несомненного интереса, который представляет собою статья проф. М.Грушевского, приводим ее целиком».

Подається за першодруком у перекладі І.Сварника.

Щодо цієї публікації М.Грушевський повідомляв з Казані у своєму листі до С.Єфремова від 2 травня 1916 р.:

«Рус[ские] ведом[ости], подержавши ½ міс[яця] в карантині мої статті (з приводу Базарова і Муретова) про націоналізм і національність, телеграмою зате сповістили, що з деякими скороченнями пускають. Трудно з ними, не дай Боже» (Листування Михайла Грушевського / Упоряд. Г.Бурлака, ред. Л. Винар. – Київ; Нью-Йорк; Париж; Львів; Торонто. – 1997. – Т. 1. – С. 185).

Ці відомості дозволяють встановити дати написання статей «О большом и малом национализме» та «Еще о большом и малом национализме»: середина лютого 1916 р.

…Д.Муретов. Этюды о национализме – нариси опубліковані у виданні: Русская мысль. – 1916. – Кн. 1. – Р. XIV. – С. 64-72. Як зазначав автор, вони були написані в різний час і за різних обставин, але об’єднані для посилення своїх думок щодо сутності націоналізму.

Відгук М.Грушевського на статтю Д.Муретова був не єдиним. На сторінках журналу «Русская мысль», «Московские ведомости», «Новое время», «День», «Южный край» та ін. розгорнулася дискусія, в якій взяли участь князь Є.Трубецькой, М.Сумцов, В.Винниченко та інші автори (див.: Украинская жизнь. – 1916. – №6. – С. 86). Так, полеміка між автором та головним опонентом Є.Трубецьким у «Русской мысли» була подана у вигляді їхніх листів до головного редактора П.Б.Струве: Трубецкой Е. Развенчание национализма. Открытое письмо П.Б.Струве // Русская мысль. – 1916. – № 4. – Р. XV. – С. 79 – 87; Муретов Дм. Борьба за Эрос. Письмо П.Б.Струве по поводу письма к нему князя Е.Н.Трубецкого // Там само. – С. 88 – 95.

М.Сумцов кваліфікував етюди Д.Муретова як «этюды о человеконенавистничестве» (Сумцов Н. Этюды по человеконенавистничеству // Южный край. – 1916. – 10 февраля). На захист національних прав українського народу виступив яскравою публіцистичною працею «Птеродактили» В.Винниченко (Украинская жизнь. – 1916. – № 4, 5). Підсумувала дискусію праця А.Яковлевича «Национализм, его основы и критика» (Украинская жизнь. – 1916. – № 9. – С. 16 – 33).

…статтю В.Базарова у першій книзі нової «Літописи»… – див.: Летопись (Петроград). – 1915. – Декабрь. – С. 135-150.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 461 – 465.