Ще про великий і малий націоналізм
Михайло Грушевський
У галузі національних почуттів і діяльності, як і в усьому людському, є, звісно, свої світлі сторони, гідні всілякого співчуття та підтримки, і сторони темні, з якими слід боротися і всіляко їх долати. Щоб уникнути плутанини й непорозумінь, їх віддавна намагалися розрізняти й у термінології, і в російській публіцистиці було прийнято розділяти поняття національного (національність) та націоналістичного (націоналізм).
Під поняття «національного» підводили прагнення до визволення своєї народної стихії з-під чужого гніту, до вільного й необмеженого розвитку, звернення до своєї мови й традицій у літературі й культурній творчості, – щоб цей духовний зміст свого народу зробити надбанням загальнолюдської культури і, навпаки, надбання цієї останньої у своїй національній, народній формі наблизити до розуміння широких мас свого народу та залучити його у велике спілкування загальнолюдських інтересів і прагнень.
Усе це слушно вважали прагненнями прогресивними, позитивними, що мають право розраховувати на співчуття і підтримку всіх прихильників поступу, свободи й демократичного оновлення життя.
Навпаки, прагнення протиставити свою національну суть та інтереси загальнолюдським культурним і суспільним інтересам, – замкнутися у своєму національному житті й відмежуватися від універсальної культури, поставити інтереси своєї народності понад право й мораль, в ім’я цих інтересів обернути свою енергію на експлуатацію народностей, поставлених у несприятливіші умови, і взагалі перетворити «націю» на всеосвячуючу мету й виправдання тактики «священного національного егоїзму», – це підводили під категорію націоналізму й розглядали як тенденцію реакційну, що суперечить прогресові людства, загрозу справедливості й гуманності.
На розмежуванні цих двох сторін наполягали й повинні наполягати всі, хто дбає про інтереси прогресу людства, а особливо ж ті, хто переймається успіхами національного начала. Тому вони повинні якнайрішучіше протидіяти спробам, що з’являються особливо часто останнім часом, скинути на купу й перемішати національне та націоналістичне, – чи задля того, аби шляхом такого змішування заплямувати як те, так і інше, чи під прапором національного провести явно націоналістичний зміст. Я торкався цього явища й у попередній статті ">[Див. № 112 «Русских ведомостей».], але мушу зупинитися на деяких його аспектах детальніше.
Війна, яку ми переживаємо, очевидно, спричиняє глибокі зміни у психіці та світосприйнятті суспільства. Оптимісти вступили в неї зі світлими сподіваннями, що це буде остання катастрофа, яка раз і назавжди зруйнує імперіалізм, мілітаризм, національний гніт, утвердить свободу малих народів, відкриє нову еру соціальної справедливості та ін.
Тепер ці сподівання, яким піддався багато хто навіть із дуже тверезо наставлених людей, блякнуть і як реакція після них починають посилюватися уявлення про імперіалізм як про неминучу стадію, через яку має пройти Європа у своїй культурі, – з’являються спроби ідеалізувати культурну роль такого насильницького імперіалістичного націоналізму за рахунок «оборонного націоналізму», тобто національних культур, вільних від агресивного характеру.
Агресивний, нестримний, імморальний «великий націоналізм» звеличують як творчий, «геніальний» елемент, тим часом як «скромно самовизначену» національність, яку раніше саме і вважали бажаною, нормальною формою національного життя, розглядають як ознаку культурного безсилля, симптом занепаду й виродження, який міг би загрожувати поважною небезпекою сучасній цивілізації, якби він встиг узяти гору.
Мені уявляються дуже небезпечними ці виправдання загарбницького імперіалістичного націоналізму та засудження малої культури, яка не виявляє агресивності, оскільки вони розпалюють прагнення, що не мають нічого спільного з культурою і справжньою творчістю. Ні для кого не таємниця, що гасла культурних інтересів у імперіалізму є лише вітриною, за якою цей «великий націоналізм» приховує свою справжню суть, – інтереси капіталізму й мілітаризму, вельми далекі від справжніх інтересів культури, й апологія його не має нічого спільного з останніми.
Якщо сучасна техніка та найрізноманітніші прикладні знання живуть і процвітають на службі ідолам сучасного капіталістичного ладу, то великі культурні цінності створюються не на цій службі і не в цій атмосфері. їх успіхи не залежать ні від цифр тоннажу, ні від мільярдів бюджету. Жодні мільярди не можуть гарантувати створення цих великих цінностей, і, з іншого боку, ніколи тісні межі політичного життя і скромні ресурси не були перепоною для великих культурних цінностей за наявності інших, сприятливих умов, які не завжди піддаються облікові. Маленька, мізерна в політичному та військовому плані Франція [доби] Відродження чи роздроблена Німеччина XVIII ст. подарували людству світові величини, якими не може похвалитися нова Німеччина з її мріями про світове панування.
Маленькі скандинавські держави, цілком вільні від будь-яких імперіалістичних забаганок, від спокус загарбницького націоналізму, є активними учасниками світової культури, вносячи в неї безумовні цінності. Жодними посиланнями на культурні виграші не можна виправдати націоналізм, у тому старому, щойно наголошеному значенні, – яким би він не був, великим чи малим, які б великі культури він не мав за собою: цими культурами людство зобов’язане не йому.
Жодною екстенсивною енергією, жодними напруженнями свого апетиту він не може викликати в нас виправдання ні для його експлуататорських успіхів, ні для агресивних спроб у майбутньому, а ще менше змусити бачити в них якусь велич. Скільки б він не грабував, використовуючи тяжке становище інших народів чи країв, він може бути лише значним, а не великим – хіба що в тому сенсі, у якому може бути «великий гріх».
Але, звісно, й «малий націоналізм» не завжди буває скромним і нешкідливим, він також може бути по-своєму не менше хижим, не менше розбійницьким. Трапляється навіть, що той чи інший народ, який назагал чи в деяких частинах іще не звільнився з-під гніту чужої народності і апелює як пригноблена нація до принципів справедливості, природних прав національності на самовизначення, водночас у сфері своїх можливостей силкується придушити й асимілювати національну меншину, чи й узагалі народність, яка перебуває в іще невигідніших умовах, мотивуючи ці зусилля своїми переважними правами на дану територію, культурною перевагою чи просто міркуваннями «здорового національного егоїзму».
Учорашні пригноблені, стаючи господарями становища, перетворюються на гнобителів учорашніх товаришів по нещастю, позбавлених політичної самостійності, і т. п. Усе це – факти дуже сумні, – в устах супротивників національного принципу вони дискредитують саму національність як елемент культурного життя. З такими фактами покликані боротися всі, хто відстоює національний принцип, і передовсім прогресивні представники народності, яка чинить насильство, повинні мати мужність відверто й однозначно виступити проти будь-яких спроб перетворити національність на націоналізм.
Чи ж варто казати, що всі ці й подібні зловживання національним принципом не можуть і не повинні слугувати підставою для заперечення самого принципу, – як зловживання релігійним елементом не може слугувати підставою для нехтування свободою совісті, як зловживання правами автономії особи не можуть спричиняти заперечення принципу цих прав?
Національність усе одно не перестане бути неминучою сферою усілякої культурної творчості, яка сприяє прилученню її до всесвітньої культури. Позанаціональне існування й творчість неможливі, прилучатися до світової культурної творчості можна лише в якомусь національному середовищі; покидаючи свою народність, людина, письменник, культурний діяч приймає мову іншої народності, приєднується до іншої національності й культури.
Питання може бути лише в тому, чи кожне національне середовище має право на існування й виконання такої сполучної функції, чи це – привілей лише деяких, – і за якими ознаками, в такому разі, можна встановити такий привілей? Таких критеріїв, як відомо, не існує. Ні державну роль панівної народності, ні значну чисельність населення, ні соціальну структуру не можна вважати такими критеріями. Польська література, наприклад, розвинулася, і національна польська свідомість склалася та зміцніла в епоху бездержавного існування. Норвегія, яка ще на початку XIX ст. була простою провінцією Данії, користувалася данською мовою і культурою, лише в другій половині того століття, паралельно з боротьбою за політичні права, розвиває власне культурне й національне життя.
Євреї, позбавлені території, як емігранти й колоністи, підтримують свою національну культуру, створюють літературні й національні цінності. Українці, саме в епоху цілковитої політичної та культурної нівеляції, після падіння останніх решток державного існування, після того, як державна [російська] мова, як видавалося, міцно й остаточно утвердилася в усіх сферах українського життя, звертаються до своєї рідної мови і створюють нею ті літературні твори, які вселяють їм впевненість у можливості культурної праці на своєму народному грунті – і необхідності такої праці.
При цьому поборники світових культурних інтересів цілком даремно уявляють собі, що такі малі, «які скромно самовизначаються», культури повинні бути синонімом «самодостатньої і самовдоволеної провінційності», яка беззастережно присвятилася культивуванню своїх національних особливостей. Такі самодостатні течії можуть бути, звісно, в кожній, – і в малій, і в більшій, – культурі. Серед останніх їх посилення, мабуть, іще шкідливіше, оскільки вони можуть захопити ширші кола інтелігенції, паралізувати чи спотворити більшу суму творчої енергії. Їм слід протистояти і тут, і там.
Та потрібно пам’ятати, що водночас із розробкою свого національного змісту кожна мала культура ставить собі завдання прилучення свого народу до загальнолюдського культурного спадку, – не лише своєї інтелігенції, але й широких мас, які не користуються результатами великих культур. Ця мета досягається нею, безумовно, часом дуже значною мірою, і вона одна вже дає виправдання малим культурам: якщо вони не сягають вершин світової творчості (яких, зрештою, не завжди сягають і великі культури), то вони поширюють їхні досягнення серед широких кіл, для яких ці світові цінності інакше залишились би недоступними.
Точнісінько так само цілком хибним є уявлення, що творчості представників малих літератур має бути чужим усвідомлення своєї загальної значущості, універсальності прагнень і досягнень, які буцімто є привілеєм лише творчості великих культур. Як ця творчість не завжди здійснюється sub specie aeternitatis [з погляду вічності] і діячі світових культур бувають також дуже скромними в мотивах і завданнях своєї творчості, так і творчість малих культур може підноситися до цілком універсального характеру.
Що може бути космополітичнішим за мораль такого представника малої культури, як норвежець Ібсен, чи за критичну мірку данця Брандеса, – а вони ж працювали для своєї малої культури, перш ніж усвідомили «загальну значущість» своїх творів, але й тоді не порвали зв’язку зі своєю «скромною» літературою. І в українській літературі, яку так часто обирають мішенню нинішні поборники «великого націоналізму», були письменники, творчість яких відзначалася дуже виразним універсалізмом, – вкажу на нещодавно померлу Л. Косач-Квітку (псевдонім – Леся Українка), твори якої тепер стали з’являтися в англійських перекладах і за посередництва товариств англо-російської співпраці, можливо, знайдуть оцінку й освіченої російської громадськості.
Національне життя мінливе й багатогранне; сучасна думка давно відкинула уявлення про безумовні й незмінні, вроджені риси народностей, з-під влади яких вони безсилі вийти. У кожної народності є елементи прогресивні й реакційні, тяжіння до універсалізму й культури національних особливостей, прагнення націоналістичні й позитивні, вільні від них. Вони змінюються і співіснують, борються за перевагу, занепадають і зростають. З них течії прогресивні, визвольні, творчі слід підтримувати, прагнення реакційні, паразитні, людиноненависницькі, розбійницькі слід спільними зусиллями поборювати.
Але сама по собі національність, – хоч би й мала, – є надзвичайно цінним творчим символом. Узяти хоча б якесь дво-тримільйонне населення, що відчуває себе просто населенням губернії чи провінції і скромно чекає, «що їм дасть столиця», і уявити те саме населення в ролі окремої народності, що творить свою національну культуру, його інтелігенцію, відчуває всю відповідальність своєї ролі «перед своїм народом» і перед «широким світом», що намагається виправдати свої прагнення до такої самостійної національної і культурної ролі! Яку різницю в напруженні культурної діяльності та взагалі суспільного будівництва це повинно створювати, яким стимулом суспільного інстинкту й індивідуальної енергії це має служити!
І яка вже тут замкнутість і самовдоволеність! Саме в такій малій культурі має всі шанси розвинутися потяг до широкого космополітизму в сенсі прагнення не йти у хвості однієї культури, аби не перетворитися на її підголосок, а «шукати свого добра всюди, де воно знайдеться», у якомога ширших сферах світової культури, у найживіших у даний момент її вогнищах. І хто може поручитися, що з такого малого національного вогнища не виросте врешті-решт творчість більшої загальної значущості, великий внесок у спільну культурну скарбницю, – як дали їх мала Флоренція, мала Голландія, мала Норвегія?
Але в кожному разі, якими б не були ці сподівання, ніхто не може взяти на себе відповідальність придушити чи приректи на вмирання національність, велику чи малу, нескромну чи скромну, яка в даний момент може переживати великий занепад свого життя й енергії. Екстенсивна, імперіалістична енергія сама по собі не є доказом наявних культурних задатків, і скромне самовизначення може таїти в собі запоруку розвитку й продуктивності. Homo homini res sacra [людина для людини – святе], і точнісінько так само має бути святим живий людський колектив – natio nationi res sacra [нація для нації – святе]. Культурне людство має стати на сторожі цього принципу, пам’ятаючи, що під сонцем місце є для всіх, і знищення слабких давно відійшло у сферу переказів.
А люди, які нацьковують народи Росії на взаємне пожирання нібито заради інтересів державної єдності, нехай пам’ятають давню, але живу істину, що вони надають цією роботою погану послугу не лише культурним інтересам людства, а й інтересам Росії.
Примітки
Вперше опублікована в газеті: Русские ведомости. – 1916. – 28 мая. – № 122. – С. 5. Підпис: М.Грушевский. Стаття написана в Казані.
Подається за першодруком у перекладі І.Сварника.
У статті, яка є продовженням попередньої публікації (О большом и малом национализме // Русские ведомости. – 1916. – 15 травня. – № 112), вчений подає свій погляд на зміст і сутність понять «національний (національність)» та «націоналістичний (націоналізм)».
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 466 – 471.