Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Українство і російська преса

Михайло Грушевський

Коли починається розмова про всілякі недолугості щодо українства не лише керівних, але й суспільних кіл Росії, «співчутливі» зазвичай пробують втовкмачити українцям, що єдиний шлях до створення тверезішого ставлення до українського питання лежить через свідомість російського суспільства, а всілякі недогляди у ставленні цього останнього до українства пояснюються єдино необізнаністю. «Російське суспільство не розуміється в українському питанні, тому що цілком не знайоме з українським рухом, з українством. Його слід посилено інформувати, освідомлювати».

Такими, приблизно, є ті дружні поради, які не припиняють лунати на українську адресу в останні роки, – навіть не роки, а десятиліття. І зовсім не можна сказати, щоб українське суспільство залишалося глухим до цих порад. Навпаки, майже щоразу, забуваючи сумний досвід минулого та сподіваючись, що нове зусилля в цьому напрямі може видатися плодотворнішим, так би мовити, «задняя забывая, в предняя же простираяся», воно з подвоєною енергією бралося за нові спроби «освідомити» російське суспільство про минуле й теперішнє, походження та завдання, причини й суть українського руху, про українські течії, українську літературу, мистецтво, культуру і т. ін., і т. ін., і т. ін.

За останні десять років, починаючи з «Украинского вестника» 1906 р., на цю невдячну працю витратили безліч часу, праці й засобів. Виходили українські журнали російською мовою, задля інформації започатковували багатотомні енциклопедії українознавства, інформаційні видання, великі й малі, книги й брошури, статті з українознавства публікували в російських журналах, газетах, спеціальних збірниках. Багато було цього всього, але результат виявився цілком неспівмірним із затраченою енергією, і тому я зважуся назвати цю працю невдячною. «Російське суспільство» залишалось і залишається глибоко байдужим, якщо не ворожим до національного питання загалом і до українського зокрема, і стає очевидним, що центр ваги лежить тут, в усякому разі, не в бракові інформаційних джерел, інформаційного матеріалу, і не в недостатній енергії самих українців у цьому плані, а в чомусь іншому!..

Досвід показує, що спеціальні українські видання, призначені для формування російського суспільства (великоросійською мовою) зовсім не поширюються углиб цього суспільства, обертаючись лише серед небагатьох (дуже небагатьох, на жаль!) одиниць, які або спеціально займаються національним питанням загалом, або ж тою чи іншою галуззю українознавства. На читача ще, так би мовити, не підготованого можуть розраховувати лише статті з українського питання, вміщені в загальних великоросійських виданнях – журналах і газетах.

Вони, порівняно, з’являються дуже рідко, й, очевидно, багато хто докоряє за це українцям, дорікаючи їм браком енергії чи недостатнім розумінням важливості такої інформації з їхнього боку, як і нечисленністю, і бляклістю, і убогістю цих статей, які з року в рік повторюють у загальних висловах усе ті ж елементарні, прописні положення про шкоду, яка випливає з політики репресій щодо українського руху й українського життя, про необхідність розкріпачення останнього й надання українському суспільству, українському народові найелементарніших засобів культурного розвитку, на зразок народної школи і т. п.

На жаль, ця нечисленність, ця бляклість, ця елементарність, – усе це явища незаперечні. Але й у них вельми мало винні українські публіцисти. з’являється врешті-решт не те, що можуть дати ці останні, а те, що можуть прийняти від них редакції великоросійських видань, рахуючись із поглядами та настроями груп, які за ними стоять, і тої публіки, для котрої призначені їхні видання, тобто, врешті-решт, з тою ж глибокою байдужістю чи неприхильністю російського – навіть освіченого, ліберального і т. д. і т. д. читача, до національного питання взагалі й до українства зокрема. Виходить, таким чином, зачароване коло, вивести з якого російське суспільство, очевидно, може лише щось інше, а зовсім не українська інформація.

Для ілюстрації я, замість теоретичних міркувань, дозволю собі запропонувати дещо конкретніше, а саме, дві мої не надруковані статті, надіслані в останні місяці редакціям найпоширеніших московських газет і не прийняті ними. Тема однієї з них – національні стосунки Росії взагалі, другої – українські стосунки зокрема. Читачі, гадаю, гідно оцінять усю «стриманість» і «елементарність» пропонованих статей, навіяні багаторічними стосунками автора з російськими редакціями і знайомством з панівними в них настроями й «поводженнями».

Однак, як видно з цього прикладу, як не підлаштовуйся до них, вушко голки російської преси, тобто межі поблажливості російської публіки, якій вона служить, до національних запитів недержавних народностей – часто виявляється іще вужчим, ніж навіть може припустити найдосвідченіший і зовсім не життєрадісно налаштований український публіцист.

Російське суспільство і народності Росії

Нещодавно на сторінках «Русских ведомостей» (№ 123) з’явилася стаття П.Кара-Мурзи «Русское общество и народности Кавказа», що зачіпає питання дуже суттєве і навіть гостре, яке заслуговує пильнішої уваги.

Виходячи зі спостережень над національною тактикою кавказьких народностей, шановний автор висуває положення, що мають значно більше загальне значення, – про ненормальне ставлення до російського суспільства недержавних народностей Росії взагалі,

«схильних своє невдоволення й недовіру переносити з тих, що мають владу, на тих, що не мають влади прошарків і кіл російського народу, котрі самі терплять від сваволі тієї ж влади».

Він відзначає байдужість їх до загальних завдань внутрішнього влаштування Росії, «до справи боротьби російського суспільства за кращі порядки», політику за формулою «наша хата скраю» і «нічим не прикритий утилітаризм у справі вирішення своїх національних завдань». Явище справді ненормальне, небезпечне, – особливо, якщо воно виявляється не в якихось реакційних колах тієї чи іншої народності, а захоплює і ширші, в тому числі й прогресивні її кола.

У даному разі автор статті тісніше зупиняється на тактиці грузинсько-татарської більшості на нараді про запровадження земства на Кавказі. За його ж словами, ця більшість представляла лише інтереси великого землеволодіння, а класову тактику грузинських поміщиків не можна, звісно, відносити до всієї грузинської чи татарської народності. Якщо грузинсько-татарський поміщицький блок воліє іти з урядом і клопочеться про запровадження земства старого зразка за 87-ю статтею, це, само по собі, так само мало може когось здивувати, як і аналогічна тактика об’єднаного дворянства.

Але якщо шановний автор через голови грузинських і татарських поміщиків звертає свої докори до прогресивних і демократичних елементів недержавних народностей Росії, то оскільки тут можна зауважити «невдоволення й недовіру» до російського суспільства, це було 6 явищем значно сумнішим, однак його навряд чи можна було б пояснити простим недомислом: перенесенням «невдоволення й недовіри з хворої голови на здорову».

Нещодавно на сторінках «Современного мира» (лютий) Раф[аїл] Видрін нагадав запеклу боротьбу, яку провадив Драгоманов із тим, що він називав «якобінством» російських радикалів, – прагненням до унітаризму, байдужістю, ігноруванням чи навіть запереченням національного начала. Звичайно, Драгоманова ніхто не запідозрить у байдужості до завдань загальноросійської перебудови; його докори російському прогресивному суспільству в байдужому чи навіть негативному ставленні до національних запитів недержавних народностей не диктувалися й «загостреним націоналізмом».

Його різкий протест пояснюється тим, що в запереченні чи ігноруванні національного начала він вбачав велику небезпеку саме для спільної справи внутрішньої перебудови, – небезпеку, яка рано чи пізно мала виявитися. Вона і виявилася – це небезпека національного абсентеїзму, відходу недержавних народностей від спільної справи, і вона змушує задати питання, чи правильно розуміють його причини.

За час, що минув від виступів Драгоманова, негативне ставлення до національного начала у прогресивного російського суспільства, безумовно, зменшилося; але чи зменшилася байдужість, – велике питання! В усякому разі увага, яку справді, а не лише на словах, присвячує російське суспільство національному питанню, зовсім не відповідає його пекучості, і це не може не викликати якщо не «недовіри», то «невдоволення» у тих, хто знемагає під ярмом «національної політики». Тим більше, що вона зовсім не є виключною справою уряду.

Російське суспільство в цьому питанні саме до певної міри стоїть на позиції тієї ж «нашої хати скраю», цілком щиро уявляючи собі, що в тому тяжкому становищі, у якому відчувають себе недержавні народності, воно не відіграє ролі: русифікацією, мовляв, займається виключно уряд, а воно, російське суспільство, тут зовсім ні до чого і лише через непорозуміння, цілком незаслужено, виявляється об’єктом нарікань з боку різних загострених націоналістів із недержавних народностей. На цій точці зору стоїть і шановний автор згаданої статті.

Тим часом насправді національну політику, русифікацію здійснює зовсім не саме тільки Міністерство внутрішніх справ. Навіть суто культурна праця, без жодного політиканства, що здійснюється, можливо, з найпрогресивнішими намірами у якомусь «неросійському середовищі» в чужих йому формах, є, в остаточному підсумку, шкідливою з точки зору національних інтересів і якщо її точнісінько так само можна було б здійснювати в національних формах, вона неминуче викличе невдоволення нехтуванням цих останніх.

Прогресивні, освічені люди з російського суспільства, які навчають російською мовою грузинських дітлахів, поширюють російську книгу, російською мовою намагаються сповістити населенню корисні відомості, – усі вони є найсправжнісінькими учасниками русифікації. Не кажу вже про те, що й суто адміністративна політика також створюється не якимись автоматичними засобами, а здійснюється тими ж членами російського суспільства.

Русифікація, як це не сумно, є спільною справою влади та російського суспільства. Становище виходить складне, заплутане, у даних умовах, можливо, навіть безвихідне, отож саме через свою ненормальність воно вимагає найуважнішого, продуманого ставлення. Однак його немає, і «дещо безтурботне» ставлення російського суспільства до своєї ролі в цій справі не може не впливати на «невдоволення» ним серед недержавних народностей. Точнісінько так само й загальна байдужість до національних взаємовідносин, до національного питання і його практичного, законодавчого вирішення.

Досить байдуже, правду кажучи, ставлення до нього та нинішнього всеросійського представництва відображає таку ж байдужість російського суспільства. Тим часом становище зобов’язує. Історичні умови, що висунули російське суспільство на чільне місце найрізноплеміннішої держави світу, наклали на нього й цілком певні зобов’язання щодо її племен і національностей, і від цих обов’язків воно не може жодним чином відмовитися, не відмовляючись від своєї керівної ролі в державі, від прагнення до влади в ній – цієї необхідної умови внутрішнього ладу.

Якщо недержавним народностям слід невпинно нагадувати, що вони жодним чином не можуть ставитися до справи загальної перебудови як до турботи чужої, не дотичної до них, то й російському суспільству слід твердо пам’ятати, що національна перебудова є однією із найсуттєвіших частин загальної внутрішньої перебудови, і воно жодним чином не може дивитися на це питання національних стосунків як на сторонній, прикрий доважок до того, що його безпосереднім чином стосується.

Національне загострення, гіпертрофія національних почуттів у знедолених народностей – явище дуже сумне, несимпатичне, небезпечне; але не слід забувати, що воно є реакцією не лише проти утисків влади, але й проти байдужості до національних страждань, запитів і сподівань тих, хто їх не звідав, тобто російського суспільства.

Невідкладне

Люди, які більш-менш серйозно ставляться до сучасного моменту, звісно, з великою увагою мали прочитати статтю князя Є.М.Трубецького «Русские ближайшие национальные задачи» в одному з нещодавніх номерів «Русского слова» (171). Вона вчасно нагадала про ті вимоги, які висувають останні події до внутрішньої політики Росії з національного питання.

На перше місце в цій ділянці шановний автор висуває питання українське і польське, вказуючи на необхідність їх негайного вирішення Росією у своїй внутрішній політиці, з огляду на ті зобов’язання, які покладає на неї нинішній момент. Про необхідність негайного вирішення польського питання в дусі відозви Верховного Головнокомандувача, виданої два роки тому, зрештою, нагадують тепер з усіх сторін. Про українське питання пам’ятають менше й нагадують рідко, хоча нинішні події висувають його не менше, якщо не більше настійно, ніж питання польське.

Справді, як говорити про розумну національну політику в окупованій Галичині, якщо українське питання залишається невирішеним у самій Росії щодо тих частин тієї ж української народності, котрі зв’язали свою долю з її долею три століття тому?

Аби взяти належний тон щодо українського елементу Галичини, міцно і щиро утвердитися на грунті поваги до її історичного складу, її національних особливостей і прагнень, очевидно, слід перш за все порвати з системою придушення українського життя у себе вдома, котра тяжіє над ним протягом цілих століть, щиро й нелицемірно погодитися з фактом її існування, з невмирущими прагненнями української народності до вільного й необмеженого розвитку свого історично складеного національного змісту.

Цей крок диктувався великим моментом, який переживають народи Росії, і українське суспільство одностайно вказало на ті невідкладні заходи, здійснення яких повинно лягти в основу нових стосунків – відновлення того вільного єднання української народності з російською державністю, котре українське суспільство добровільно проголосило 1654 року, але яке придушила і зруйнувала пізніша політика уряду.

Ці заходи мали полягати у визнанні культурної ролі української мови, допуску її використання на лінії дотику народного життя з державним – у школі, церкві, суді, управлінні та найперше – викладанні українською мовою в народній школі, задоволенні цієї найнастійнішої і найневідкладнішої вимоги українського життя. Але ці скромні побажання не отримали жодного відгуку й досі. Більше того, – на українському житті продовжують тяжіти репресії, що впали на нього з початком війни і позбавили українське суспільство навіть і тих скромних можливостей, які воно мало раніше, – преси, культурних і суспільних організацій, самого літературного руху, зупиненого цензурними репресіями.

За таких умов яку цінність можуть мати запевнення, що галицьке населення, його національне життя, культурні й суспільні запити не зазнають жодної шкоди порівняно з тими можливостями, які надавав їм австрійський режим? Як переконати його в тому, що йому нададуть те, в чому відмовляють досі українському населенню Росії, яке добровільно зв’язало з останньою свою долю і віддавало їй свою кров і свою працю протягом століть?

З іншого боку, як говорити про встановлення розумної національної політики в наново окупованій Галичині, доки не ліквідований спадок попередньої окупації, – усього того, що і російське суспільство, і офіційні кола одностайно засудили як одну суцільну помилку, як одну із найсумніших сторінок цієї війни?

Адже й тепер іще тисячі висланих, заарештованих, вивезених під час евакуації галичан знемагають у віддалених місцях, у глухих закутках Сибіру, бідують, хворіють і вмирають, не встигши домогтися повернення, – старі люди, жінки, діти, селяни, робітники, священики, літератори, вчені, цвіт галицької інтелігенції, не відчуваючи за собою жодної провини, крім відданості своїй народності, релігії, громадянському обов’язкові!

Чи ж не слід було найперше згадати про них і надати свободу їм, порушуючи питання про розважливішу національну політику, про бажаніші форми управління і ставлення до місцевого населення під час нової окупації?


Примітки

Вперше опублікована в журналі: Украинская жизнь. – 1916. – № 9. – С. 7-15. Підпис: М.Грушевский. Написана в Казані. Подається за першодруком у перекладі І.Сварника.

Як зазначає сам автор, стаття складається з двох ненадрукованих праць («Русское общество и народности России» та «Неотложное»), написаних для московських газет. Найвірогідніше, саме про одну з цих публікацій пише М.Грушевський у своєму листі з Казані від 14 липня 1916 р. до С.Єфремова:

«Останню статю «Р[усские] в[едомости]» мені вернули, чим і вважаю закінченою сю стадію моєї публіцистики» (Листування Михайла Грушевського / Упоряд. Г.Бурлака, ред. Л.Винар. – Київ; Нью-Йорк; Париж; Львів; Торонто. – 1997. – Т. 1. – С. 186).

Відомостей про другу працю не виявлено. У цій об’єднаній статті вчений звертає увагу на тогочасні публікації, які підносять проблему національних домагань недержавних народів Росії. У вступі М.Грушевський аналізує роль спеціальних українських видань, призначених для інформації російського суспільства про українське національне життя. Думки, висловлені автором у статті, співзвучні з його словами, адресованими М.Горькому 17 серпня 1916 р.:

«Всякие информационные издания, предпринимаемые отдельными украинскими исследователями и целыми кружками, не достигли цели – не проходят в толщу общества» (див.: Мельниченко В. Михайло Грушевський: «Я оснувався в Москві, Арбат 55». – М., 2005. – С. 287).

…починаючи з «Украинского вестника» 1906 р. – йдеться про друкований орган української фракції І Державної Думи. М.Грушевський був одним з ініціаторів видання та його активним співробітником. На сторінках вісника вчений опублікував 11 суспільно-політичних праць, які згодом увійшли до збірки: Освобождение России и украинский вопрос. Статьи и заметки. – Спб., 1907 (Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2002. – Т. 1. – С. 385-535).

Детально див.: Сарбей В. «Украинский вестник» 1906 р. як історичне джерело // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. – К., 1998. – Ч. 2: Збірка наукових праць та спогадів. Пам’яті видатного вченого-історика члена-кореспондента Національної академії наук України Івана Олександровича Гуржія. – С. 80 – 118.

…започатковували багатотомні енциклопедії українознавства… – йдеться про проект першої енциклопедії українознавства: Украинский народ в его прошлом и настоящем / Под ред. Ф.К.Волкова и др. – Спб., 1914. – Т. I; Спб., 1916. – Т. II. Реалізація проекту, задуманого в 4-х томах, була перервана Першою світовою війною. У першому томі були опубліковані праці М.Грушевського: История украинского народа (с. 38 – 380); Развитие украинских изучений в XIX в. и раскрытие в них основных вопросов украиноведения (с. 1 – 37). До другого тому увійшли статті про географію, статистику, антропологію й етнографію українського народу, історію української мови, нарис українського права.

Нещодавно на сторінках «Русских ведомостей» (№ 123) з’явилася стаття П. Кара-Мурзи… – йдеться про статтю кореспондента газети в Баку, опубліковану в рубриці «Провинциальная почта» (Русские ведомости. – 1916. – 29 мая. – № 123. – С. 5).

Нещодавно на сторінках «Современного мира» (лютий) Раф[аїл] Видрін нагадав запеклу боротьбу… – йдеться про публікацію: Выдрин Раф. Драгоманов и Россия (К 45-тилетию литературной деятельности Драгоманова) // Современный мир. – 1916. – №2. – Отд. 7. – С. 1-17.

…прочитати статтю князя Є.М.Трубецького… – стаття під заголовком «Русские победы и ближайшие национальные задачи» опублікована в московській газеті: Русское слово. – 1916. – 24 июля. – № 171. – С. 2. Відгук на статтю див.: Саликовский А. Программа национального примирения // Украинская жизнь. – 1916. – № 1-8. – С. 7-15.

Про необхідність негайного вирішення польського питання в дусі відозви Верховного Головнокомандувача, виданої два роки тому… – йдеться насамперед про «Воззвание Верховного Главнокомандующего к полякам» від 1 серпня 1914 р. про перспективи об’єднання та самоуправління Польщі під протекторатом Росії. Численні відгуки на цю відозву зібрані на сторінках часопису «Народы и области» (1914. – № з, 4, 5. – С. 31-51; № 6, 7. – С. 32-33).

…Адже й тепер іще тисячі висланих, заарештованих, вивезених під час евакуації галичан… – детальні відомості про засланих галичан подавав упродовж 1914 – 1917 pp. журнал «Украинская жизнь».

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 486 – 492.