Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Кілька слів про українство

Михайло Грушевський

Російське суспільство загалом зовсім недостатньо знає про український рух, про українське життя у його минулому й сучасному. Не бракує видань, які мають на меті ввести російського читача у цю сферу, і не можна сказати, що ці видання не поширюються. п’ятий рік у Москві виходить, за участю багатьох видатних українознавців і публіцистів, місячник «Украинская жизнь», який ставить собі за мету інформувати російське суспільство про українські інтереси й українське життя.

Невелика, але дуже змістовна книга «Украинский вопрос», скомпонована співробітниками цього журналу, вийшла 1914 р. і за рік потребувала нового видання. Є загальні курси української історії, історії української літератури; незадовго до війни почала виходити колективна праця, що мала на меті дати якомога повнішу картину українського життя – «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (встиг вийти лише І том 1914 р.). Та, звісно, поширення цих видань обмежувалося колами людей, які з того чи іншого приводу зацікавилися українським питанням, а у товщу інтелігенції відомості про нього, мабуть, проникали дуже поволі. У цьому доводиться дуже часто переконуватися і слухаючи, і читаючи те, що пишуть про український рух.

Я вже не згадую про бравурну праву пресу, яка нітрохи не дбає ані про правду, ані навіть про звичайну правдоподібність. Немає нічого дивного, коли на її сторінках подибуємо відкриття на кшталт того, що «українське плем’я вигадали Мілюков і його соратники» («Кубанские обл[астные] вед[омости]»), «вигадав ідіотську українську граматику бездарний і злобний професор Грушевський» («Голос Руси»), «відкрив історію України» уславлений цією пресою студент-емігрант Меленевський («Колокол») і т. п.

У січневій книзі «Украинской жизни» за цей рік любителі істинно-російського гумору можуть знайти розкішну підбірку подібних «квіточок» (у статті «Украинство в призме реакционной мысли»). Але й серед людей, наставлених зовсім не людиноненависницько, які зовсім не ворожі національному самовизначенню недержавних народів Росії, і в органах преси, що відображають їхні настрої, нерідко можна зустріти різноманітні непорозуміння щодо українства, які, оскільки не є плодом якихось відголосків чорносотенських пліток про нього, можна витлумачити лише браком обізнаності з українським рухом і його минулим.

І серед цих останніх кіл нерідко можна зустріти уявлення про українство як про явище привнесене, штучно вирощене – чи за кордоном, тим навмисним покровительством, яке буцімто виявляв українству австрійський уряд із політичних міркувань, чи у своїх домашніх гуртках романтиків української національності, мрійників, які загіпнотизували себе й гіпнотизують інших своїми ідеями створення самостійної української культури й національності: часто лунають категоричні твердження, що українство – явище, яке не має коріння в минулому, дуже нове, мало не вчорашнє, чуже попередньому українському життю, попереднім поколінням «малоросів» російської інтелігенції. У рамках газетної статті я, звісно, не можу розводитися на цю тему; охочі можуть звернутися за детальнішими відомостями хоча б до згаданих вище загальнодоступних видань і вказівок, які в них є, на спеціальнішу літературу.

Ще в кінці XVI ст. бачимо в Західній Україні національне відродження, що визнало звернення до народної мови першою і необхідною умовою успішної боротьби з наступом католицтва й ополячуванням. Літературне використання живої сучасної мови не припинялося згодом в українських колах, тоді як стара книжна мова відмирала.

І в Східній Україні літературна творчість, особливо поетична, все рішучіше звертається до чистої народної мови. Продукти цієї літературної творчості довго не з’являлися друком, бо місцеві друкарні, винятково духовні, перебували під впливом грізного петровського указу, що забороняв використання у їхніх виданнях будь-якого «особого наречия» порівняно з церковними книгами великоросійського друку.

Перший твір чистою народною мовою вийшов у Петербурзі 1792 р. – це була «пісня чорноморського війська отамана» Антона Головатого («Ей годі вам журитися, пора перестати, діждалися од цариці за службу заплати»), а через шість років в тому ж Петербурзі надрукували славну «» Котляревського, яка вважається початком нової української літератури. Новий український театр, який почав розвиватися з полтавських поміщицьких спектаклів другого десятиліття XIX ст. (із п’єс цього репертуару деякі втрималися на сцені до наших днів – комедії Котляревського та Гоголя-батька), мав свого попередника у шкільній українській драмі XVII – XVIII ст.

Поетичні переклади з інших літератур народною українською мовою (сфера, що вважалася для неї забороненою у пізнішій цензурній практиці) розпочалися у 20 – 30-ті роки XIX століття чудовими перекладами , професора й ректора Харківського університету. Популярна література для народу рідною мовою (згодом також заборонена галузь для українського слова) започатковує свою історію «» харківського поміщика Квітки, що з’явилися 1838 р., хоча ширший розвиток цієї літератури припадає щойно на епоху емансипації, 1861 – 1862 pp.

Найранішу граматику народної української мови склав у перші роки XIX ст. Олексій Павловський; на початку 1805 р. її запропонували на розгляд Російській академії, а 1818 р. вона з’явилася друком.

На той час (кінець другого десятиліття) припадають і перші дебати, що тривали згодом у 1820-ті й 1830-ті роки, на тему про окремішність і самостійність української мови, про її придатність для літературної обробки і взагалі про її літературне майбуття; на захист її старожитності й культурної цінності виступали, зокрема, перші славісти – Бодянський і Срезневський. Срезневський у відкритому листі під назвою «Взгляд на памятники украинской народной словесности» (1834 p.) вважав зайвим доводити,

«що мова українська (або, якщо завгодно називати, малоросійська) є мовою, а не діалектом російської чи польської, як доводив дехто»; «багато хто певен, – додає він, – що ця мова – одна з найбагатших мов слов’янських, – яка, будучи ще не обробленою, може вже рівнятися з мовами освіченими за гнучкістю й багатством синтаксичним, мова поетична, музична, мальовнича».

Ці питання, втім, були на той час цілком позбавлені пізнішої гостроти, і полеміка не відзначалася завзятістю, з огляду на відсутність офіційних обмежень українського слова (їх не було, можна стверджувати, аж до 1863 року) та прихильного, назагал, ставлення великоросійського суспільства до українських літературних спроб і зацікавлень.

Величезна більшість тодішньої української інтелігенції була тоді цілковито задоволена таким станом справ, коли на лоні російського життя і культури скромно й вільно жебонів струмок їхнього рідного слова та творчості, і вона спокійно пливла за течією, певна, що й майбутні запити їхньої місцевої культури не зустрінуть перешкод для свого здійснення. Опозиційний елемент в українських виступах того часу дуже слабкий, навпаки – переважають тони консервативні.

Різкі випади Белінського проти українства в 1840-х роках значною мірою пояснюються тим, що йому воно здавалося різновидом реакційної офіційної народності, течією антипрогресивною, – він судив із тих елементів правого українства, з якими йому доводилося зустрічатись у петербурзькій журналістиці, і недогледів його цінного народницького змісту. З-під його уваги випали зміст і значення й того радикального українства, яке висувало гасла перебудови соціального та політичного ладу, яке формується в той же час у славному Кирило-Мефодіївському братстві 1846 p., котре [братство] зібрало найвидатніших представників української творчості й наукової думки (Шевченко, Куліш, Костомаров, Гулак) і швидко здобуло вплив серед українського суспільства.

Від нього веде свою історію пізніше прогресивне й радикальне українство. Але сторонньому окові, як видно, нелегко було оцінити його значення у цих ранніх стадіях. Кирило-мефодіївські братчики, як відомо, жорстоко поплатилися за свої радикальні плани; але епоха реформ принесла надії прогресивним українським елементам щодо здійснення їхніх демократичних, народницьких сподівань у загальному прогресивному розвиткові народного життя. Питання про культурну роль української мови видавалося їм вирішеним остаточно й безумовно після появи, на зміну старим корифеям 1840-х років, нової плеяди блискучих імен (з Марком Вовчком на чолі).

Куліш вважав обов’язком, так би мовити, увінчати будівлю літературної обробки українського слова взірцями наукової української прози – своїми оглядами історії української літератури й історії України від найдавніших часів («Історія України од найдавніших часів», 1861 р.); Костомаров спромігся дати історичне обгрунтування українства у своїх знаменитих «Двух русских народностях» (1861). На цей же час припадає і переклад народною українською мовою Євангелія, який зробив П.Морачевський, інспектор Ніжинського ліцею (людина, до речі, вельми правого й офіційного способу мислення) – [переклад], запропонований ним на благословіння Синоду 1860 р. (цей переклад Синод видав лише нещодавно; інший переклад – усього Святого Письма, зроблений Кулішем, побачив світ раніше, але за кордоном, у виданні Британського біблійного товариства).

Проте особливо цікавило українське суспільство в ці роки питання про українську народну школу, у зв’язку зі звільненням селян, – явище цілком зрозуміле при яскравому, чітко окресленому народницькому характерові, якого щораз більше набував український рух. Питання про народну мову палко дебатувалося, зустрічало жвавий, співчутливий відгук і в суто педагогічних, і в офіційних колах (відгук члена вченого комітету Міністерства народної освіти Весселя про необхідність початкового навчання українською мовою, в «Учителі» 1861 p., висновки педагогічних рад гімназій Київського учбового округу в тому ж плані і т. п.); робилися спроби навчання українською мовою на практиці, і не лише приватними особами, – у цьому напрямі робив певні кроки й Київський округ, за час опікунства М.І.Пирогова. Катков у своїх виданнях збирав гроші на друкування українських підручників. Найвидатніші представники української літератури – Костомаров, Куліш, Шевченко та багато інших – започаткували складення серії таких початкових підручників.

Взагалі і в цей час – напередодні знаменитого валуєвського циркуляру – не відчувалося будь-якої упередженості щодо українського руху не лише в суспільстві, але і в урядових колах. Маніфест 19 лютого та «Положення» про селян канцелярія Державної ради збиралася видати для населення українських губерній українською мовою, і їх переклад, доручений Кулішеві, прийняли та почали друкувати в державній друкарні, але потім справа загальмувалася суперечками про термінологію.

Деякі з губернаторів українських губерній у ці роки публікували свої інструкції селянам українською мовою. Питання про народну українську школу було настільки близьке до здійснення, що вже надрукували казенне видання українських байок Глібова для шкільного вжитку. Як відомо, Міністерство народної освіти й потім протестувало проти проскрипції українського слова, проголошеної Валуєвим (1863 p.). Але врешті-решт переважили все-таки валуєвське «не было, нет и быть не может особенного малороссийского языка» та політика репресій.

Я перериваю тут свої довідки, аби констатувати те, що дуже часто випускають з уваги, розглядаючи український рух. Українство не є продуктом новітнього походження, – уже пістоліття тому, до валуєвських репресій, воно розвивалося в усій повноті, виявивши себе з усією виразністю в літературній творчості й у практичній думці, в теоретичних обгрунтуваннях, історичних і політико-соціальних, у течіях консервативних, ліберальних і радикальних. Звісно, незмінним воно не залишилося: найпомітнішим явищем було вимирання правого українства.

Після того, як українство стало явищем забороненим і опальним, приводом для переслідувань і репресій, праві українці мали або відійти від українства, або перейти до лав опозиції цьому курсові, який не допускав ні правого, ні лівого українства й однаково прирікав на зникнення і те, й інше. Завдяки цьому українство отримало однорідніший, цілісніший характер демократичний і безумовно прогресивний, який має воно в наш час. Але в національному сенсі його засади, вихідні моменти, національні гасла залишилися, по суті, тими ж, які були висунуті давніми поколіннями українських діячів; складно вказати в подальші часи щось, що б не мало глибоких коренів у цей ранній період, у 1840 – 1860-ті роки, і навіть у раніші стадії українського руху.

Українство виникло й розвивалося у самій товщі українського життя, головно в поміщичих і духовних прошарках лівобережної «Малоросії» та «Слобідської України» (двоє найталановитіших «правобережних» уродженців того часу, Гулак-Артемовський і Шевченко, були духовними вихованцями також лівобережних гуртків – перший харківського, другий – петербурзького). У цьому середовищі, в цей час – у першій половині XIX ст. – неможливо припустити жодних спеціальних сторонніх впливів: те, що доходило сюди, доходило крізь призму російського життя і культури.

Української еміграції не існувало. Галичина, якій часом відводять надто великий, перебільшений вплив на розвиток українства, в цей час не відігравала ще жодної ролі, вона сама ще йшла у хвості українського руху в Росії (та й згодом, у 1880 – 1890 роках, до речі, на українстві Росії відбивався не стільки галицький рух як такий, скільки діяльність на галицькому грунті, у галицьких органах українців російських, котрі користувалися можливостями конституційної Галичини, у яких їм відмовляв, аж до останнього десятиліття, доконституційний режим Росії).

Немає жодної можливості звести зародження та розвиток українства до впливу якогось панівного гуртка, органу, індивідуальності. Воно розвивалося поволі, на величезному просторі, гуртками й одинаками, які дуже часто йшли урозбрід, не об’єднані ані спільною організацією, ані керівними органами преси. Адже української преси в Росії майже не було аж до останнього десятиліття – за винятком петербурзької «Основи» 1861 – 1862 pp. Дуже часто діяльність окремих працівників на царині українського слова чи українського життя відбувалася так ізольовано, що її результати залишалися цілком прихованими. Сам склад цих працівників, цієї української інтелігенції, що творила українство і становила середовище його поширення, був надзвичайно розмаїтим.

Від живописця-кріпака Шевченка до аристократичної, космополітичної родини князів Рєпніних, від професорських гуртків Харкова і Києва до провінційних учителів, від затятих кріпосників до вільнодумців, пройнятих західноєвропейськими ідеями, – дистанція величезна. І якщо врешті-решт ця розмаїта праця не перетворилася на пил, а навпаки, кристалізувалася в щось дуже конкретне й цільне, сповнене єдністю думки й почуття, то це було результатом дії тих стихійних сил, якими вона була викликана, результатом незнищенної любові до свого краю і народу, влади минулого – історичних і культурних традицій, і нинішнього – економічних і соціальних умов, у яких жив український народ. Жоден сторонній вплив не міг би дати таких наслідків, – та й не було його. Загальні течії європейської думки, які однаково захоплювали і великоросійське, й українське суспільство, могли сприяти пізнанню та з’ясуванню того, що було дане згаданими умовами, – але, звісно, не могли створити того, чого не було.


Примітки

Вперше опублікована в газеті: Речь. – 1916. – 22 (9) июня. – № 156. Підпис: М.Грушевский. Написана в Казані. Передрук під назвою «Українство як самостійне й природне явище» здійснений у виданні: Вісник Союза визволення України (Відень). – 1916. – 30 липня. – Ч. 49. – С. 489 – 491. В редакційній примітці до передруку зазначалося: «В перекладі ми позволили собі змінити заголовок на інший, який більше відповідає змістові й відразу на нього вказує читачам».

Подається за першодруком у перекладі І.Сварника.

Дату написання статті (січень 1916 р.) дають змогу встановити відомості, подані М.Грушевським у листі до С.Єфремова від 14 липня 1916 p.: «[…] в «Речи» статя лежить від січня – хоч і не звернена» (Листування Михайла Грушевського / Упоряд. Г.Бурлака, ред. Л.Винар. – Київ; Нью-Йорк; Париж; Львів; Торонто. – 1997. – Т. 1. – С. 186).

…змістовна книга «Украинский вопрос»… – йдеться про видання: Украинский вопрос. Составлено сотрудниками журнала «Украинская жизнь», Спб., 1914. У московському видавництві «Задруга» було здійснене 2-ге (1915 р.) та 3-тє (1917 р.) видання з бібліографією джерел до вивчення українського питання. У своїй статті «Несколько слов об украинстве» М.Грушевський використовує фактичний матеріал, вміщений у цьому нарисі. У 1915 р. співробітники «Украинской жизни» підготували видання: Галичина, Буковина, Угорская Русь. – Москва: «Задруга», 1915.

«Украинский народ в его прошлом и настоящем»… – йдеться про першу енциклопедію українознавства: Украинский народ в его прошлом и настоящем / Под ред. Ф.К.Волкова и др. – Спб., 1914. – Т. I; Спб., 1916. – Т. II. Проект задуманий у чотирьох томах, але його підготовка була перервана Першою світовою війною. До першого тому увійшли праці М.Грушевського: Развитие украинских изучений в XIX в. и раскрытие в них основных вопросов украиноведения (с. 1 – 37); История украинского народа (с. 38 – 380). У другому томі були вміщені статті про географію, статистику, антропологію й етнографію українського народу, історію української мови, нарис українського права.

…»українське плем’я вигадали Мілюков… – цей та інші витяги з газет про український рух, використані М.Грушевським, подані в статті: Липовецкий О. Украинство в призме реакционной мысли // Украинская жизнь. – 1916. – № 1. – С. 15.

…у статті «Украинство в призме реакционной мысли»… – йдеться про статтю О.Липовецького, опубліковану у виданні: Украинская жизнь. – 1916, – № 1. – С. 14 – 32. У ній автор наводить низку прикладів наклепницьких матеріалів щодо українського руху та його провідників, вміщених у російських газетах «Киев», «Голос Руси», «Русская речь», «Новое время», «Прикарпатская Русь», «Киевлянин», «Утро России» та ін. Звертає увагу і на безпідставні звинувачення на адресу М.Грушевського:

«Мы видели выше, сколько клеветы и грязи выливалось органами правой прессы на голову крупного украинского общественного деятеля, проф. Грушевского, но о том, что еще до войны этот деятель в своих статьях определенно высказался против «австрийской ориентации», ни одна из газет, столь заинтересованных украинским движением, и не заикнулась».

…в тому ж Петербурзі надрукували славну «Енеїду» Котляревського… – див.: Энеида на малороссийский язык перелициованная И.Котляревским. – Спб., 1798.

…»Листами до любезних земляків» харківського поміщика Квітки, що з’явилися 1838 р. – праця вийшла окремим виданням у Харкові 1839 року.

…граматику народної української мови склав у перші роки ХІХ ст. Олексій Павловський… – див.: Павловский Ал. Грамматика малороссийского наречия или грамматическое показание существеннейших отличий, отдаливших малороссийское наречие от чистого российского языка, сопровождаемое равными по сему предмету замечаниями и сочинениями. – Спб., 1818.

…на початку 1805 р. її запропонували на розгляд російської академії… – лист О.Павловського до членів Петербурзької академії наук з проханням розглянути рукопис його праці опублікований: Савченко Ф. Українська мова перед Рос[ійською] академією наук у 1805 р. // За сто літ. – К., 1929. – Кн. 5. – С. 3-5.

Срезневський у відкритому листі під назвою «Взгляд на пам’ятники украинской народной словесности» (1834 p.)… – йдеться про працю: Взгляд на памятники украинской народной словесности. Письмо к проф. И.М.Снегиреву // Ученые записки имп. Московского университета. – Ч. VI. – 1834. – № 4. – С. 134-150.

…своїми оглядами історії української літератури… – див.: Обзор украинской словесности. І. Климентий // Основа. – 1861. – № 1. – С. 159 – 234; Обзор украинской словесности. II. Котляревский // Там само. – С. 235 – 262; Обзор украинской словесности. III. Apтемовский-Гулак // Там само. – № 3. – С. 78 – 113; Обзор украинской словесности. IV. Гоголь, как автор повестей из украинской жизни, статья первая // Там само. – № 4. – С. 67 – 90; статья вторая // Там само. – № 5. – С. 1 – 33; статья третья // Там само. – № 9. – С. 56 – 68; статья четвертая // Там само. – № 11 – 12. – С. 1-11.

…»Історія України од найдавніших часів», 1861 p. … – праця опублікована у виданні: Основа. – 1861. – № 9. – С. 79 – 107.

Костомаров… у своїх знаменитих «Двух русских народностях» (1861) – праця була вперше надрукована у виданні: Основа. – 1861. – № 3. – С. 33 – 80. На думку сучасних учених, вона стала першим дослідженням етнопсихології українського народу (див.: Лук М. Микола Костомаров: історіософія та соціальна філософія українського романтизму // Молода нація. – 2002. – №1. – С. 68 – 80; Пінчук Ю.А. Микола Іванович Костомаров (1817 – 1885) // Бібліографічний покажчик творів Миколи Івановича Костомарова. – К., 2003. – С. 25).

…переклад народною українською мовою Євангелія, який зробив П.Морачевський… – переклад Євангелія, здійсненого П.Морачевським, був високо оцінений Петербурзькою академією наук ще 1862 р.

Проте лише 1905 р. академічні вчені, заручившися підтримкою подільського єпископа Парфенія, знову порушили клопотання про друк перекладу Святого Письма. Відомий дослідник історії української мови П.Г.Житецький у своїй праці «О переводах Евангелия на малороссийский язык» (Известия Отделения русского языка и словесности. – Спб., 1905. – Т. X. – Кн. 4) проаналізував переклади П.С.Морачевського (1860), П.О.Куліша й І.П.Пулюя (1871) та М.Ф.Лободовського (1903). Він визнав найкращим переклад П.С.Морачевського і рекомендував його до друку.

У середині лютого 1905 р. питання позитивно вирішив уряд, а через декілька днів цар дозволив друк Євангелія. Переклад вийшов навесні 1906 р.

Детально див.: Комаров М. П.Морачевський та його переклад Св[ятого] Євангелія на українську мову. – Одеса, 1913; Лотоцький О. Сторінки минулого. – Варшава, 1933. – Ч. 2. – С 383-399; Надтока О., Пасько І. До історії видання українського перекладу Євангелія в 1906 – 1911 pp. (листи О.Г.Лотоцького до О.О.Шахматова) // Архіви України. – 1999. – № 1-6. – С. 35-47; Стародуб А Невідоме свідчення про поширення українського перекладу Нового Завіту на території Наддніпрянської України у 80-ті роки XIX століття // Український археографічний щорічник. – Київ; Нью-Йорк, 2004. – Нова серія: Вип. 8/9. – С. 620 – 628; Щербак М., Щербак Н. Колоніальна політика російського царизму щодо української культури (друга половина XIX ст.) // Четверта академія пам’яті професора Володимира Антоновича 26 – 27 березня 1998 Р. – К., 1999. – С. 205-211.

…інший переклад… зроблений Кулішем… – йдеться про видання: Святе Письмо Старого Завіту, мовою русько-українською / Переклад П.Куліша, І.Левицького, І.Пулюя. – Відень: Видання Британського і Заграничного біблійного товариства, 1903. Про переклади Святого Письма (Старого і Нового Завіту), видані П.Кулішем, див.: Кирилюк Є. Бібліографія праць П.О.Куліша та писань про нього. – К., 1929; Студинський К. Листування і зв’язки Пантелеймона Куліша з Іваном Пулюєм // Куліш П. Матеріали і розвідки. – Львів, 1930. – Ч. 2.

…робилися спроби навчання українською мовою на практиці… – див.: Гніп М. Школа В.В.Лесевича //За сто літ. – К., 1930. – Кн. 6. – С. 124 – 133; Миловидов Л. Наступ реакції на школу в 1860-х роках (Два документи з таємної справи чернігівської гімназії) // Там само. – К., 1929. – Кн. 4. – С. 48-50.

…у цьому напрямі робив певні кроки й Київський округ, за час опікунства М.І.Пирогова – діяльність М.Пирогова, призначеного 1858 р. попечителем Київського навчального округу, була спрямована на заснування загальнодоступних шкіл.

З його офіційного дозволу 11 жовтня 1859 р. у Києві на Подолі була відкрита перша в Російській імперії недільна школа. Впродовж 1859 – 1861 pp. таких шкіл у місті було відкрито чотири. У лютому 1860 p. M.Пирогов звернувся з клопотанням до Міністерства народної освіти про надання дозволу вчителям народних і недільних шкіл писати для своїх уроків підручники і посібники. Детально див.: Побірченко Н. Педагогічна і просвітницька діяльність українських Громад у другій половині XIX – на початку XX століття. – К., 2000. – Кн. 1: Київська громада. – С. 11 – 13.

Маніфест 19 лютого та «Положення» про селян канцелярія Державної ради збиралася видати для населення українських губерній українською мовою… – в окремих губерніях це було зроблено; зокрема, у записці членів Полтавської громади до Петербурзького комітету грамотності наводився приклад:

«Екатеринославское губернское по крестьянским делам присутствие для уяснения крестьянам их новых прав и обязанностей нашло необходимым сделать извлечение из положения 19 февраля 1861 г. и, изложив его на южнорусском языке, разослать по всем волостям своей губернии, что весьма способствует успешному ходу дела, так как по отзыву самих крестьян изложение на туземном языке для них оказалось совершенно понятным» (Шевелів Б. Петиції українських громад до Петербурзького комітету грамотності з p. 1862 // За сто літ. – К., 1928. – Кн. 3. – С. 14).

…переклад, доручений Кулішеві… – переклад опублікований після смерті письменника. Див.: Спільний устав про підданих, що вийшли з-під кріпацтва // Киевская старина. – 1905. – № 2. – С. 335 – 341; № 3. – С. 423-460.

…казенне видання українських байок Глібова… – йдеться про збірку: Байки Леоніда Глібова. – К.: Видав О.Стоянов. Друк Федорова і Минятова, 1863. (Для народного читання).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 475 – 480.