До чого йдуть сі домагання
Михайло Грушевський
До чого ж іде українство, виставляючи отсі домагання? Чи хочуть українці відділить Україну від Російської держави, як страшать вороги нинішнього руху несвідомих, коли домагаються автономії України? Чи хочуть розбити сю державу на часті, вимагаючи її перетворення в федеративну республіку? Чи хочуть вигнати з України всіх неукраїнців, жадаючи українізації уряду і всяких установ? Чи хочуть відрізати великоросів від Чорного моря і загнати на північ, замкнути їх в тісних межах колишнього Московського царства?
Такі страхи можуть пускати або люди нетямущі, котрі самі не розуміють, що значить автономія та федерація [Значіння сих назв тут не буду виясняти, зроблено се в брошурі «Якої ми хочемо автономії і федерації».], або вороги свободи і нового ладу, що хочуть перелякати і пересварити людей, та наробивши заколоту, скористати з того, щоб знову повернути назад царя, чиновників і всякі старі порядки. Се дуже небезпечна робота, і з неї не можна спускати очей. Несвідомих треба освідомляти, а свідомих остерігати щодо небезпечних наслідків, які може мати їх баламутство.
Українці не мають заміру одривати Україну від Росії. Коли б вони мали такий замір, вони виступили б щиро й одверто з такими гаслами, бо тепер за се вони б нічим і не рискували.
Коли вільно полякам жадати відновлення незалежної Польщі, то вільно й українцям, якби вони схотіли, домагатися відлучення України і повернення її в те становище, в якім вона стояла перед актом 1654 року, безправно нарушеним російським правительством. Але українці не мають наміру відділятися від Російської Республіки. Вони хочуть задержатися в добровільній і свобідній зв’язі з нею.
Хочуть тільки, щоб вона ні в чім не обмежала їх свободи і самостійності національного життя. Для того хочуть широкої автономії України. Хочуть, щоб російське правительство і великоруське громадянство з свого боку щиро і одверто виріклися всяких явних і тайних забаганок правити Україною против її волі, верховодити нею, використовувати (експлуатувати) її засоби для завдань для українців чужих. Хочуть, щоб великоруське громадянство і російські партії признали, що Україною мають правити не вони, а український нарід, з захованням прав меншостей (втім і тих великоросів, які живуть [і] житимуть на українській землі), але з признанням державних прав української нації на українській землі. Коли буде таке щире признання з обох сторін, тоді відносини будуть щирі і сердечні, свобідні від усяких укритих, задніх думок.
Добиваючися федеративного устрою Російської Республіки, українці зовсім не мають заміру тим ослабляти її або розривати. Говорити щось подібне можна хіба тільки рахуючи на людську неосвідомленість. Землі, зв’язані федеративним зв’язком, становлять одну державу. їх союз зв’язує їх назавсіди, приймаючи його, вони зрікаються права самовільно виступати з союзу. Вони заінтересовані, щоб їх союз був сильним і безпечним, щоб нікому не збирало на охоту зачіпати або кривдити його членів.
Те, що кождий з народів чи країв, членів сього союзу, має сам своє державне право, являється державою, зовсім не ослаблює їх потягу до спільного державного зв’язку, на користь котрого, в спільнім інтересі, сі держави-члени зрікаються дечого з своїх прав. Германія стала федерацією вже кількадесят літ, а проте федеративний зв’язок зовсім не ослабив її, навпаки, се найбільш солідарна, найбільш внутрішньо міцна держава з усіх сучасних. Стара Росія не могла ніяким примусом добитися такої внутрішньої єдності. Нова Російська Республіка, коли хоче удержатися в цілості і силі, повинна щиро зректися всяких замірів тримання когось силоміць на припоні, до кінця провести принцип свободи і самоозначення у внутрішніх відносинах. А такою до кінця переведеною системою свобідних і рівноправних відносин може бути тільки федерація.
Кажуть, що Германія держиться цупко, не вважаючи на федерацію, бо се один німецький нарід, принаймні у більшості. Та от Швейцарія дає приклад того, як кілька народів – німці, французи, італійці дружно тримаються разом у федерації, і не тягне їх до сусідніх, одноплемінних їм самостійних держав. При різноплемінності Росії, власне, тим більше їй потрібний федеративний устрій, щоб народи її не чули переваги або панування над собою державного великоруського народу, а чули самі себе державними кождий у своїй землі.
Не значить се, що горожани з інших країв Російської Республіки не будуть мати приступу, скажім, до України, що з України виженуть «кацапів», що великоросам не буде тут змоги вести якесь діло, служити, мати заробіток. Перший принцип федеративного устрою, що горожанин одної з земель федерації мав горожанські права в цілій федерації: значить чоловік, що вродився в Московщині, матиме всі горожанські права, наприклад, на Україні – може там користати з своїх виборчих прав, займити посади, вести діла. Нема сумніву, що до всіх державних установ України він матиме змогу звертатися на своїй великоруській мові і діставати від них відповіді. В усіх більших містах, безсумнівно, будуть школи для дітей великоросів з російською мовою і т. ін.
Через те не може бути мови, щоб автономія України чи федеративний уклад Російської республіки загороджували великоросам приступ до Чорного моря, до українського вугля, заліза чи до чогось іншого. Знов пошлюся на приклад Німеччини. Хіба якийсь прусський купець відчуває, що Гамбург, найбільший порт Німеччини, се осібна держава, тому що Гамбург являється окремою міською республікою в складі Германської Федерації? Хіба він скаже, що через те йому, як пруссакові, нема до моря приступу, що Пруссію відтинає який-небудь Мекленбург або Ольденбург? або що Баварія се чужий край, де йому нема притулку? Нема там сього, і так само не буде сього і в Федеративній Російській Республіці.
Примітки
…Германія стала федерацією вже кількадесят літ… – йдеться про об’єднання Німеччини. У 1867 р. була утворена федеративна держава Північно-Німецький союз, до складу якої увійшли 18 держав і 3 вільних міста. У 1870 р. до нього приєднались ще 4 південнонімецькі держави. 18 грудня 1871 р. була проголошена Німецька імперія. Див.: Залізняк М. Головні федерації сучасного світу: Німецька імперія // ЛНВ. – 1910. – Т. XLIX. – Кн. 2. – С. 425-453.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 4, ч. 1, с. 174 – 176.