Теперішня Україна і її минувшина
Михайло Грушевський
Україною ми називаємо край, де більшість має український народ, себто, де українців живе більше, ніж якого-небудь народу. Коли порахувати українців і не українців, то виходить, що українці мають більшість на простороні від середини Карпатських гір до середини Північного Кавказу і від Чорного моря до ріки Прип’яті. Українська земля окружає широким поясом північне побережжя Чорного моря, приблизно на тисячу, а місцями і до півтори тисячі верст вздовж, а 700 – 900 верст вшир. Жило на тім просторі перед війною людей 40 мільйонів з верхом, а з того 30 мільйонів з верхом було українців (докладного рахунку досі не можна було зробити, і, мабуть, що українців було далеко більше, ніж вираховувано). З того невелика частина, так коло восьмої часті, належала до Австрійської держави (Австро-Угорщини), а все інше до держави Російської.
Про се коротенько в брошурі «Хто такі українці і чого вони хочуть».
На сій землі український народ, або краще сказати, ті люди, від яких пішов теперішній український народ, бо вони себе звали давніше різними іншими йменнями – живуть не менше, як півтори тисячі літ. При кінці IV віку по Христі, маємо на се виразні звістки, що тоді сі племена східнослов’янські, від котрих пішли наші українці, стали поширюватися на полудні – і йдучи з півночі, почали наближатися до Чорного моря. Трохи пізніше вони вже напевно займали приблизно ті краї, в яких живуть тепер: тільки на схід, в Донщині, на Кавказі, в Криму розселилися в пізніших віках, а дещо, мабуть, втратили на заході.
На полудні, в сусідстві з степами чорноморськими, різні орди кочові не раз витискали звідси українців, вони уступалися в затишніші місця, лісисті та багнисті, куди кочівники не заходили, а потім знов верталися на свої старі оселі – як не вони самі, то інші їх земляки. Востаннє ж розширилися вони від великих повстань против поляків, виходячи на схід, коли поляки гору брали над козаччиною, і потім, коли впала Кримська орда і перенесено Запорозьке військо на Кубань – на весь нинішній простір до Дону, до Волги, до Чорного моря, а місцями і до Каспійського.
Всередині української землі, її одвічнім осередку Києві, десь в VIII чи IX віці по Христі, приблизно одинадцять віків тому, зав’язалося державне життя. Князі і владуща воєнна верства сеї держави називали себе Руссю. Вони об’єднали наоколо себе всі краї, залюднені полудневими українськими племенами, підбили їх під свою власть, а також і ті північні племена, з яких потім пішов нарід білоруський і великоруський. Київ став осередком великої політичної й культурної роботи. Відси пішла нова, християнська віра, перейнята від греків, книжність, мистецтво, право, основи нового політичного і громадського ладу, культурний уклад. Все се поширювалося з Києва по українських землях і положило перший початок об’єднанню в один народ, в одно національне тіло тих давніх окремішних українських племен і областей.
Воно поширювалося також і по інших приналежних землях, великоруських і білоруських. Але татарське лихоліття розірвало досить різко зв’язки українського полудня і великоруського північного сходу. Українські землі зісталися в тіснішім зв’язку з північно-західними, білоруськими землями – разом з ними ввійшли потім в склад Литовсько-Польської держави. Разом вони пережили культурно-національний рух против натиску польщини: католицтва, польського панства і польської культури. Але розвиток козацтва дав новий вигляд і характер українському життю і виразно відріж-нив його і від білоруського. Правда, велике повстання, що пішло під проводом Б[огдана] Хмельницького, хотіло об’єднати під козацькою кермою не тільки українські, а й білоруські землі. Але се не вдалося, і можна сказати, що від Хмельницького скінчилася доба українсько-білоруська, і українська народність визначила ще різкіше, ніж перед тим, свою окремішність.
Потім літературно-політичне відродження, що пішло з кінцем XVIII віку, повело далі формування української народності в справжню національність, а докінчує його нинішній політичний рух.
Примітки
…а з того 30 мільйонів з верхом було українців… – на початку 1912 р. у своїй статті «Украина и украинство», посилаючись на спеціальні статистичні дослідження В.Охримовича, В.Кошового та С.Томашівського, М.Грушевський називає цифру української людності підросійської України: 28 мільйонів (Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т.3. – С. 134).
…так коло восьмої часті, належала до Австрійської держави… – у названій вище статті М.Грушевський подає також відомості щодо української людності Австро-Угорщини: 4,5 млн; зокрема в Галичині – понад 3,5 млн, Буковині – понад 300 тис, Північній Угорщині – близько 500 тис. (Там само. – С. 133 – 134).
…коли впала Кримська орда і перенесено Запорозьке військо на Кубань… – йдеться про одне з найбільших козацьких формувань, створених на території Південної України після зруйнування Запорозької Січі 1775 р., – «Військо вірних козаків Чорноморських» (1788 – 1860). Внаслідок Першої російсько-турецької війни Кримське ханство у 1783 р. було приєднане до Росії. На землях між Бугом і Дністром, що раніше йому належали, за наказом Катерини II, у 1788 р. з колишніх запорожців було утворене Чорноморське козацьке військо. Брало активну участь у Другій російсько-турецькій війні (1787 – 1791), за що за велінням Катерини II від 1792 р. було переселене на Кубань.
…повстання, що пішло під проводом Б[огдана] Хмельницького, хотіло об’єднати під козацькою кермою не тільки українські, а й білоруські землі – перша спроба приєднання була невдалою. У 1649 р. в Білорусії козацькі повстанські загони зазнали поразки від литовського гетьмана Я.Радзивилла. На основі союзного договору, укладеного 1657 р. зі шведами проти Речі Посполитої, Південна Білорусія була прилучена до складу Гетьманщини. 20 червня того ж року Б.Хмельницький прийняв присягу від шляхти Пінського повіту, який приєднався до української держави. У 1659 р., за угодою гетьмана Ю.Хмельницького з московським урядом (Переяславські статті), козацькі полки були виведені з Білорусії.
…літературно-політичне відродження, що пішло з кінцем XVIII віку… – процес був започаткований виданням українською мовою у 1798 р. «Енеїди» І.Котляревського, яке викликало в суспільстві інтерес до народної української мови, звичаїв, культури, історії часів козаччини.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 4, ч. 1, с. 166 – 168.