Нове українство XIX віку
Михайло Грушевський
Цариця Катерина покладала всі надії на те, що страшачи карами прихильників волі, а нагороджаючи урядами, чинами і грошима покірних, царське правительство примусить українське громадянство забути свої давні мрії і змагання. Як злі духи – вороги України у Шевченка в «Великім льоху» замишляють:
Я золотом розтопленим заллю йому очі.
Я царевими чинами скручу йому руки.
А я зберу з всього світа всі зла і всі муки…
Старшину українську зрівняно з дворянами російськими, чини козацькі переведено на чини російські. Відкрито українцям дорогу до найвищих посад російських (чимало з них було міністрів). Селянство українське віддано українській старшині в люте кріпацтво, у всім зрівнявши з селянами великоруськими, аби тільки старшина, пани українські забули Гетьманщину і права українські.
Але громадянство українське не забуло. Навіть пани вкраїнські, взявши вдячно, що їм дав царський уряд, таки не перестали жалувати за гетьманським урядом і старою автономією. Між народом же і між тим громадянством, що виходило з народу або взагалі з кругів не-панських – з духовенства, наприклад, було велике незадоволення на нові московські порядки. Нарід український свято зберігав пам’ять про стару козаччину, боротьбу за волю і рівність, стару славу українську, перемогу народу над панами. Письменники українські пригадували колишню славу Гетьманщини, жалували і обурювалися на неволю народну, гірку долю кріпаків, вихваляли високі чесноти селянської душі, селянського розуму, селянського життя, славили народне слово і народну поезію. Так приготовлявся грунт під нове українство. А виступило воно перед світом в політичнім українськім товаристві, так званім братстві Кирила й Мефодія.
Зав’язали його в Києві в 1846 – 1847 рр. найвизначніші, найкращі сили тодішньої України: Шевченко, Костомаров, Куліш, Гулак, Білозерський і інші. Товариство се існувало недовго, бо його видав донощик. Але воно все-таки встигло згуртувати наоколо себе доволі багато людей з українського громадянства і досить виразно зазначило напрям нового українства. Стоючи на грунті української пам’яті про визвольну боротьбу – братств, козаччини, війн з Польщею за визволення українського народу, кирило-мефодіївці поставили своїм завданням добиватися скасування на Україні всякої неволі, розкріпощення селянства, свободи віри, слова і друку, переведення повної рівноправності, знищення всяких класових привілегій і нерівностей, поширення освіти й піднесення добробуту народного.
Останньою ж метою товариство ставило заведення справжнього народовластя на Україні і по всій слов’янщині. Україна мала перетворитися в окрему республіку з виборним на певний час президентом, щоб уся адміністрація і вся власть у ній була виборна, «не по роду і маєтку (цензу), а по розуму і освіті». Кождий інший слов’янський народ также мав утворити таку демократичну республіку, і сі слов’янські держави, числом сім або вісім, мали об’єднатися в федерацію. В головах їх мав стати спільний слов’янський сойм у Києві, зложений з депутатів сих слов’янських республік, і виборний президент всеї федерації з кількома міністрами для спільних справ федерації (напр., для заграничних зносин).
Товариство існувало недовго, бо вже весною 1847 р. членів його арештовано, розсаджено по в’язницях і розіслано по далеких сторонах. На українство пішли всякі заборони і пострахи. Проте гадки і плани кирило-мефодіївців пішли широко в громадянство, і від них веде свій початок сучасне українство. Кирило-мефодіївці, коли вернулися з заслання, старалися, по-скільки се вважалося їм можливим, проводити в діло коли не республіканські, то народолюбні плани сього товариства, або обгрунтовували з наукового погляду свої старі гадки.
Величезний вплив мала поезія Шевченка. Його вірші, хоч заборонені, широко розходилися, а й ті, що не були заборонені, були перейняті гарячим протестом проти сучасного ладу, накликали до старих часів великої визвольної боротьби за волю і самостійність України. В тих писаннях, які виходили поза Росією – в Галичині, в Швейцарії тощо, українці розвивали далі гадки кирило-мефодіївців про автономію України, про забезпечення її демократичного устрою – свободи, рівноправності, повноти національної культури, щоб у всіх галузях громадського і культурного життя українська людність могла задоволяти свої потреби в українських формах: українським письменством оригінальним, українськими перекладами з чужих літератур, українським театром, українською школою, українською наукою, українським мистецтвом.
Царське правительство лякалося сих планів українців. Славний цар-освободитель Олександр II 1876 р. видав ганебний указ, що мав знищити українство. Сим указом заборонялося привозити з-за границі українську літературу без дуже гострої, просто неможливої цензури, і в Росії українські писання заборонялися майже зовсім. Проте розвій української політичної мислі в отім напрямі, як я сказав тільки що, йшов далі невпинно, не вважаючи на всі заборони та кари і нагінки на українських «сепаратистів», як їх називали вороги (себто таких, що хочуть відділятися).
Одно тільки осягали всі сі ганебні, нелюдські царські заборони, що українці не могли винести своїх планів і домагань перед широку публіку, в народ. Правительство не дозволяло ніяких українських газет, ніяких писань на політичні українські теми, ніякої літератури для народу на українській мові. Але в гуртках і громадах українських міцно трималися кирило-мефодіївських поглядів про потребу грунтовної перебудови життя, про автономію України і заміну її залежності від Російського царства федеративним зв’язком. Сі погляди особливо розвивалися визначним українським діячем, київським професором Мих[айлом] Драгомановим, що виїхавши за границю в 1870-х роках, двадцять літ прожив там на еміграції, до самої смерті, і в різних часописах, збірниках і писаннях, що видавав з своїми товаришами в Женеві, потім у Львові на гроші, складані українцями в Росії, доводив потребу автономії України і федеративного укладу Росії.
Коли стало свобідніше в Росії, після японської війни і за часів першої та другої Думи, українці і в Росії виступили публічно з сими домаганнями: заявили, що своєю політичною програмою ставлять автономію України в федеративній Росії і тільки з становища тактичного зараз настоюють на першій половині сеї програми – здійсненні національно-територіальної автономії України й інших національних областей Росії [Див. мій збірник «Освобождение России и украинский вопрос», зложений з статей, друкованих під час першої Думи 1906 року.].
Від того часу, оскільки цензурні умови давали змогу (про федеративний устрій писати правительство не позволяло, вважаючи се нарушениям цілості Росії), українці не переставали розвивати і повторяти при кождій нагоді, в пресі і живим словом про сі свої домагання.
Тепер, коли пропали всякі обмеження свободи слова, зборів і організацій, українці виступають рішучо з сим своїм домаганням широкої національно-територіальної автономії України в федеративній демократичній Російській Республіці. Вони організують на сій основі всю свідому українську людність і від сих домагань не відступлять.
Примітки
Я золотом розтопленим… і всі муки… – тут М.Грушевський подає витяг з містерії Т.Шевченка «». У середині 1840-х рр. фрагменти містерії поширювалися серед учасників Кирило-Мефодіївського братства, були вилучені в них під час арештів, (див.: Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 12 т. – К., 2001. – Т. 1: Поезія 1837 – 1847. – С. 322-323).
…так званім братстві Кирила і Мефодія – див. статтю «В сімдесяті роковини Кирило-Методіївської справи» та коментар до неї.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 4, ч. 1, с. 172 – 174.