Наші завдання

Михайло Грушевський

Українці не мають бажання від когось відділюватись, відмежовуватись – вони хочуть тільки, щоб їм і всьому громадянству України була змога порядкувати крайові справи, будувати долю краю без усяких сторонніх втручань і без можливості таких втручань. Вони знають свої сили і засоби, й певні того, що коли край буде мати таку волю і буде забезпечений від усяких гальмувань і втручань збоку, він буде розвиватись настільки сильно і успішно, що йому не треба буде яких-небудь штучних огорож від чужих впливів чи конкуренцій.

Ми маємо так багато свого, що нам нема чого зазіхати на чуже. Ми знаємо, що може наш нарід, і ми не боїмося, що хтось потягне йому щось з-під носа, коли українці зможуть розвинути відповідно свої сили і засоби. Наш край великий і багатий, один з найкращих країв на світі, сотворений для розвитку великої, економічно сильної держави. Український нарід повний життєвої сили, енергії, здібний, витривалий, високоздатний до організації, до громадської солідарності.

Національні почуття – стільки віків боротьби против усяких напасників, що наступали на волю і добро України, зв’язали міцно, вхопили національним обручем всі верстви українського громадянства – від панських і буржуазних груп до пролетаріїв. Досить відкрити людині очі на те, хто вона, щоб бути певним її вірності національній дисципліні. З сею міцною одністю наш український нарід становить велику силу, суцільну глибу, моноліт, якого нема іншого в Східній Європі.

На нім може безпечно опертися і Російська Республіка, коли зрозуміє його значіння, коли усвідомить собі, що не гальмувати організаційну енергію українського народу їй треба, не обмежувати її, а власне дати всяку змогу розвинутися їй вповні. На сім камені, як вірували наші діди, кирило-мефодіївці, зможе опертися і слов’янщина. Він зможе відіграти велику ролю в будучій організації Європи [Про се я, може, поговорю незадовго в іншій книжечці.].

Я твердо вірю – та й не один я – що велика революція російська, – тільки б її заховати від упаду та від анархії, – велико вплине на політичну перебудову всеї Європи, на її перетворення в європейську федерацію. Про таку федерацію думали здавна політики і спеціалісти державного права: вони вважали її логічним виводом з усього дотеперішнього розвою європейського життя. Вона тільки здавалася дуже далекою до останніх подій, так як тепер здається близькою і здійснимою. І от чому я й інші нітрохи не журимося повною політичною незалежністю України, не надаємо їй ніякої ваги. Для ближчого часу зовсім досить широкої української автономії в Федеративній Російській Республіці. А в будущині, сподіваємося, ся республіка ввійде в склад федерації європейської, і в ній Україна стане одною з найбільш сильних, міцних і певних складових частей – одною з підстав сеї європейської федерації.

Але щоб наблизитися до сеї світлої, великої будущини, нам, українцям, передусім і над усе треба всяко подбати про політичну організацію українського народу і його солідарність.

В здобуванні прав для свого краю і народу нам може вже й не буде помочі від інших народів, від іншої людності, яка живе на Україні й поза Україною. Вже то вона й показала почасти, а ще більше, мабуть, покаже. Та людність, що зібралася по містах України з різних прихожих людей і всякого неукраїнського народу, і з людей українських, але таких, що від свого народу відірвались і навикли до мови і культури російської, привикла думати, що живе вона коштом Російської держави, а не українського народу, привикла вважать себе за керманичів і провідників українського сільського народу. Сим людям і боязко, і непривично тепер думати, що прийдеться їм іти за селянами, за українцями, а не кермувати ними, вивчатися української мови, давати їй місце в школі, в уряді, в житті, рахуватися з українцями, як з хазяїнами, а не невільниками.

Вони хотіли б, щоб українці далі полишали старшинство і верховодство на Україні їм, російській інтелігенції, російським революціонерам, російським соціалістам, а українські соціалісти, революціонери, демократи для них не справжні соціалісти і демократи, тому що вони добиваються своїх національних прав. Вони совітують українцям, благають їх і грозять їм, щоб вони сиділи тихо, не загострювали відносин, держалися тут, на Україні, як одна з тих національних організацій, що існують по українських містах – нарівні з євреями або поляками, а верховодство полишали російським громадським організаціям чи партіям.

Щоб думали виключно про добро Російської держави і руського народу, себто московського, а з своїми національними потребами чекали тихенько і терпеливо, аж зберуться Установчі Російські збори, і як вони вирішать про нас, так тому й бути: признають якісь права українському народові – добре, наше щастя, не признають – «меншість мусить скоритися більшості», кажуть вони, і надія, видка така, що більшість може таки висловиться за те, щоб держава Російська, хоч би й демократична, хоч би й республіка, а була таки одноцільна і одностайна по-давньому: мала б місцеву самоуправу, в тім роді як старі земства, ну кращі від них, але краї такі, як Україна, не мали свого осібного права.

Прикро споритися і ворогувати з сими людьми, ще прикріше було б, коли б прийшлось боротися. Бо між сими людьми є, розуміється, багато явних і тайних прихильників старого ладу, старого гніту і неправди, і їх не жалко. Але є чимало людей, котрі й щиро бажають свободи і рівності, щиро вірять в те, що вони являються вірними представниками нового демократичного ладу, республіканського устрою, і що коли вони всяко силкуються обмежити український рух, то се вони роблять в інтересах культури!

Прикро, та що робити! Не можна українцям зрікатися своїх прав і задоволення своїх потреб з огляду на таких людей, коли вони навіть і щирі в своїй несвідомості. Бо крім обезпечення тих прав горожанина і людини в демократичній Російській Республіці, яким вони піклуються разом з нами, є ще потреба України як краю і українців як народу, і їх так само треба забезпечити в будучім, новім устрої, не складаючи того на Російські Установчі збори, чи вони схочуть на те пристати, чи ні. Обмеження народних прав своїх, експлуатації їх або більшого російщення України, українці не можуть допустити, хоч би воно мало вестися не під царським штандартом, а під червоним прапором республіки.

Сподіваємося, що керманичі Російської Республіки ще таки зрозуміють, що те, чого ми домагаємося, се невідступна потреба українського народу, від которого не відступить, бо не може і не сміє відступити, хто б не стояв на чолі його, які б верстви і групи ним не проводили. Зрозуміють, що в інтересах свободи і революційних здобутків керманичі Росії повинні мати український нарід за собою, а ніяк не против себе. А зрозумівши, скоро зрозуміють і те, що може їм дати український народ, не залишать свої підозріливі, невірні відносини до нього і його змагань.

Бо ж і нема другого народу, більше відданого інтересам свободи і здобутків революції, як народ український.

Але покладатися йому треба тільки на себе, і за себе вміти постояти!

Примітки

Національні почуття… зв’язали міцно, вхопили національним обручем всі верстви українського громадянства – від панських і буржуазних груп до пролетаріїв – йдеться про консолідацію суспільства на національному грунті. На той час М.Грушевський під впливом швидкого поширення і масового характеру національного руху ще уявляв українське суспільство консолідованим.

Але соціальна революція, що розгорталася в Україні одночасно з національною, дедалі більше поглиблювала розшарування суспільства. Соціалістичні партії вважали це цілком закономірним. В.Винниченко на з’їзді ТУП у березні відверто заявляв, що черговим завданням є диференціація українства. З цього приводу М.Грушевський зробив ремарку: «Діагноз був правильний, для тодішніх обставин дещо передчасний, бо «Конгрес» пройшов потім іще під знаком єдиного українства» (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 9. – С. 113). Як засвідчили подальші події, саме єдності бракувало українському суспільству в часи Української революції (1917 – 1921).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 4, ч. 1, с. 176 – 179.