Федеративний устрій

Михайло Грушевський

Ми не вдоволяємося широкою автономією України, а ще хочемо, аби держава, до котрої вона входитиме, була федеративною: щоб се була федеративна, демократична Російська Республіка. Чому се важно для нас?

Річ проста. Коли Україна матиме навіть широку політичну автономію своєї національної території, але Російська держава, з котрою вона буде зв’язана, зістанеться державою централізованою, то хоч би навіть автономія України була забезпечена формально, конституційною хартією, становище її не буде певне і відносини її до Росії не будуть добрі. Наша стара гетьманська Україна мала автономію широку, була правдивою державою, хоч не суверенною; а як зв’язалася з централістичною Московською державою – навіть за обостороннім договором, який не міг бути порушений односторонньою волею Москви, так її автономія стала на похилу площу.

Доти та автономія була і Московщина всі зміни в конституції її переводила не інакше, як за згодою (хоч і вимушеною) самої України – доки настав час, коли московське правительство (за Петра І) почуло себе сильним та й поважилося зломити свій «трактат Б.Хмельницького» (так само правительство Петра І його називало). Та й зломило. Так і Фінляндія – доти мала свою конституцію, признану їй російським правительством, доки воно її не скасувало. Тому становище України буде забезпечене і відносини її до Російської Республіки будуть певні і щирі тоді тільки, як Україна не стоятиме одинцем, а всі часті Російської Республіки будуть не тільки що автономними провінціями, а державами, зв’язаними федеративним зв’язком.

Федерація, інакше союзна держава (федеративний – союзний по-латині), власне, означає об’єднання в одній державі кількох держав же. Організація йде або знизу, коли кілька окремих держав або незалежних громад організуються в одну державу і віддають дещо з своїх суверенних (верховних) прав загальнодержавній організації і її органам, а решту сеї суверенності зіставляють собі й своїм місцевим органам, не перестаючи й далі бути державами, не повносуверенними тільки.

Або така організація йде згори, коли держава одностайна (унітарна) ділиться своїм суверенітетом з своїми провінціями і перетворюється в федерацію. Так було, приміром, з Мексикою, або Бразилією. В такім переході до федеративної форми від одностайної держави з провінціями і колоніями (Ірландією, Канадою, Австралією, Н[овою] Зеландією, Пол[удневою] Африкою), видимо, стоїть тепер Великобританія. Буває так і так, в результаті виходить те саме: група держав, над котрими є спільні федеративні органи, що мають певні суверенні права і представляють всю союзну державу назверх перед сусідами.

Між правниками-спеціалістами ідуть спори, хто тут властивий посідач державного верховенства – чи держави-члени, об’єднані в союзі, що частину своїх прав передають союзній організації, чи держава союзна, яка частину свого суверенітету лишає своїм членам для повноти їх місцевого самопорядкування. Інші дотепно пояснюють, що властивий володар верховного права в такій державі – се народ (а в такій різноманітній державі, як Російська, – се народи і області, об’єднані в федерації). Він частину свого суверенітету передає державі союзній, частину заховує державам-членам.

В отсім пункті, що складові часті союзної держави не являються простими автономними провінціями, а таки й далі державами – вся вага федеративної організації. Се зазначається часом і в самій назві федерацій: найбільш звісна з них назва Північно-Американської союзної держави «Сполучені Держави Америки» (Соединенные Штаты – штати се значить держави).

Відносини між союзною державою і тими частями-державами, що об’єднуються в ній, укладаються дуже різнорідно. Але скрізь переводиться постанова, що зв’язь сих держав непорушна – поодинокі держави-часті, ввійшовши в союз, не мають права виходити з нього – вони зрікаються сього права. Назверх щодо інших держав союзна держава виступає як одно тіло – право заграничної політики належить тільки до союзної держави, а не держав-частей. Так само провід військовими силами і флотом держави. Поза тим конституція, звичайно, вичисляє ті справи, які належать до союзних, федеративних органів, а все, не вичислене, належить до місцевих органів самопорядкування держав-частей [Про се в книжці М.Залізняка «Головні федерації сучасного світу».].

На практиці помічається таке цікаве явище: автономні провінції старанно обстоюють свої автономні права від всяких втручань центральної власті і пильнують її поширювати. Але доти тільки, доки загальна державна організація виявляє явну чи укриту охоту до того, щоб накидати їм свою волю. Коли ж вона щиро зрікається сих змагань і признає своїм складовим частям, бувшим провінціям, всі права розпоряджати собою – тоді, утвердивши свою державність і автономність, часті починають, навпаки, йти до того, щоб установити між собою якомога тіснішу одностайність, невимушену спільність.

Так що можна сказати: до федерації часті-держави виявляють охоту до руху від центру, після федерації – ідуть до центру. Се треба мати на увазі супроти різних балачок противників федеративного ладу, нібито федеративний лад веде до розвалу і розділу держави. Германія тридцять з лишком літ тому стала федеративною державою, і за сей час її державна одностайність не ослабла, а скріпилася і виявила в останніх літах таку силу організації, внутрішньої зв’язності і одності, як ні одна держава унітарна (одностайна).

Цікаво через те приглянутись устроєві сеї найближчої сусідки-федерації. Вона називає себе «вічним союзом для оборони території і підтримування німецького народу». На чолі його стоїть імператор, котрим має бути король Пруссії, але роля його по конституції має бути більш декоративна; і тільки фактична вага Пруссії, як найбільшого з членів союзу, і особисті прикмети такого імператора як нинішній, дають йому таку пануючу ролю. Зверхня, суверенна власть належить не йому, а сьому «союзові німецьких володарів та вільних міст», що творять федерацію – чотири королівства, шість великих герцогств, п’ять герцогств, сім князівств, три міські республіки і ще одна «імперська область», Ельзас-Лотарингія.

Органами союзного правління являються: «союзна рада» і «імперське зібрання» (рейхстаг). Союзна рада складається з делегатів від правительств поодиноких держав союзу, пропорціонально їх величині – малі держави посилають по одному, більші – по кілька. На «імперське зібрання» (парламент) – збираються посли вибираних всею людністю Німеччини простим, безпосереднім і тайним голосуванням.

До сих органів належить в широких розмірах законодавство; вони уставляють бюджет союзу, податки на його потреби, розмір рекрутського набору для війська. Союз має великі впливи на економічне життя – до його каси йдуть доходи від мита, пошт і телеграфів, від імперських (союзних) залізниць (союз має право будувати залізниці по цілій імперії); союзне законодавство уставляє норми банкової справи, монету, міру і вагу. Взагалі законодавство союзне захоплює дуже широкі круги – далеко ширші, ніж по інших федераціях. Натомість, суд, адміністрація і громадське самопорядкування належить до держав-членів союзу.

При тім єсть певна різниця між державами малими і більшими: більші правительства самі розпоряджають своїм військом, своєю поштою, залізницями, всею своєю адміністрацією, менші фактично правляться імператором і його міністрами. Держави організовані переважно дуже недемократично, і перевага в усім житті Пруссії, з її мілітаризмом і аристократизмом, викривлює федеративний устрій союзу. Федеративна Російська Республіка мусить уложити своє життя інакше.

Примітки

…та й поважилося зломити свій «трактат Б.Хмельницького»… – йдеться про указ Петра І від 16 травня 1722 р. про заснування Малоросійської колегії – органу управління Гетьманщиною. Вона контролювала гетьмана, гетьманську канцелярію і найвищий військовий суд. Після смерті І.Скоропадського вибори нового гетьмана були заборонені. Наказний гетьман П.Полуботок, який виступав проти обмеження автономії України, разом зі своїми однодумцями був ув’язнений (1723). Таким чином Україна поступово втрачала автономні права. Остаточно автономний устрій України був ліквідований за Катерини II, починаючи від скасування гетьманського уряду (1764) і закінчуючи знищенням Запорозької Січі (1775) та військового устрою Гетьманщини (1783).

Так і Фінляндія – доти мала свою конституцію, признану їй російським правительством, доки воно її не скасувало – йдеться про скасування у 1910 р. російським урядом указу 1906 р., за яким у Фінляндії був запроваджений новий сеймовий статут, фактично конституція.

Про се в книжці М.Залізняка «Головні федерації сучасного світу» – праця вийшла окремим виданням у Львові 1914 року. Перед тим друкувалася окремими статтями в ЛНВ: Головні федерації сучасного світу: Німецька імперія (1910. – Т. XLIX. – Кн. 2, – С. 425 – 453); Головні федерації сучасного світу: Швейцарська федерація (Там само. – Кн. 3. – С. 531 – 564); Головні федерації сучасного світу: Сполучені Держави Північної Америки (1912. – Т. LVII. – Кн. 1. – С. 139-158; Кн. 2. – С. 274-286; Кн. 3. – С. 504-520).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 4, ч. 1, с. 144 – 147.