Автономія національно-територіальна
Михайло Грушевський
Так-от, пояснено, які відміни автономії бувають щодо її обсягу і що значить се, що ми хочемо автономії широкої. Тепер перейдемо до вияснення, що значить отсе гасло автономії національно-територіальної.
Се пояснення додається тому, що автономія може бути не національно-територіальна, а крайова, обласна, себто територіальна тільки, без зв’язку з національністю [Її проектує дехто з російської партії «Народної свободи» і для Росії.], або тільки національна, без зв’язку з територією. Щоб пояснити сі різниці, я вертаюся знову до Австро-Угорщини, бо там і були вироблені домагання національно-територіальної і чисто національної не-територіальної автономії.
Діло в тім, що в Австро-Угорщині права автономної самоуправи надано було (в 1860-х рр.) «коронним краям» або провінціям в такім складі, в якім вони були в той час, або, як висловляються австрійські політики, – так як вони «історично зложилися».
Напр[иклад], Галичина творить один «коронний край», так як її зліплено зовсім припадково і механічно з різних куснів колишньої Польщі: старе українське Галицьке князівство з українською людністю сполучено разом з корінними польськими землями (землею Краківською) і зроблено з них один край, що має спільний сойм, спільну крайову управу, вибирану ним, спільний крайовий скарб і т. д. Наслідок того був такий, що поляки з Східної (української) Галичини разом з поляками Західної (польської) Галичини, завдяки ще й недемократичній (цензовій) організації автономного представительства, мали більшість у соймі, проводили такі постанови, які були корисні тільки для польської народності, витрачували крайові гроші на польські цілі, обсаджували всякі місця в самоуправі поляками і т. ін.
Через те галицькі українці поставили здавна домагання поділу Галичини по національності на дві автономні території, українську і польську, себто щоб замінити автономію крайову автономією національно-територіальною. Такі домагання ставилися і в деяких інших краях, де були зліплені докупи території з різною людністю і їх можна без великого труда розділити.
Але бувають такі краї, де людність перемішана так, що й не можна її розділити по місцевостям. Бувають народності розпорошені так, що ніде вони не мають країни такої, щоб там була їх більшість. В такім от становищі особливо жиди [Слово «жид» в українській мові вживається без образи!]. Тому найбільше з їх сторони підноситься думка, що національно-територіальна автономія все-таки не задовольняє національних домагань, а краще б триматися національної автономії нетериторіальної (або екстериторіальної). Себто, щоб права самопорядкування мали люди, горожани з різних країв держави, які признаються до якоїсь національності і вписуються на листі (список) сеї національності: щоб їм вільно було мати свій сойм, свій скарб, куди б ішла певна частина податків, які вони платять, і з тих грошей вони могли б обслугувати свої культурні потреби – содержувати школи, театри, музеї, шпиталі і т. ін.
Та все се, по-перше, доволі складна річ, бо поруч того прийдеться організувати самопорядкування територіальне (такої проби ще не зроблено, як воно буде), по-друге, таке національне самопорядкування може полагоджувати тільки деякі справи (власне культурні, тому й автономія така зветься культурною).
Тому до такої організації прийдеться звертатися для заспокоєння потреб національностей розпорошених; там же, де якась національність має свою ясно означену територію з виразною своєю більшістю, там національні потреби сеї народності заспокоюються національно-територіальною автономією, а потреби національних меншостей забезпечуються певними постановами, які зіставляють їм представництво в автономних установах і різні права на задоволення їх культурно-національних домагань [Про се тут ширше нема місця писати, подивіться в брошурі «Вільна Україна».].
Українці хочуть, щоб з українських земель Російської держави (бо про них говоримо поки що, не зачіпаючи іншого питання – об’єднання всіх українських земель) була утворена одна область, одна національна територія.
Сюди, значить, мусять ввійти губернії в цілості або в переважній часті українські – Київська, Волинська, Подільська, Херсонська, Катеринославська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Таврійська і Кубанська. Од них треба відрізати повіти і волості неукраїнські – як, скажім, північні повіти Чернігівської губ[ернії], східні Кубанської тощо, а прилучити, натомість, українські повіти сусідніх губерній, як Хотинський та Акерманський Бессарабської, східні часті губернії Холмської, полудневі окрайці губ[ерній] Гродненської, Мінської, Курської, західні часті Воронежчини, Донщини, Чорноморської і Ставропольської губ[ерній].
Так утвориться територія, де українська людність становить більшість (в городах тепер українців менше, але городи мусять іти за більшістю окрестної території). Ся українська територія має бути організована на основах широкого демократичного (не цензового) громадського самопорядкування, від самого споду («дрібної земської одиниці») аж до верху – до українського сойму. Вона має вершити у себе дома всякі свої справи – економічні, культурні, політичні, содержувати своє військо, розпоряджати своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд.
Тільки в певних справах, спільних для всеї Російської держави, вона має приймати постанови загального її представительства, в котрім братимуть участь представники України пропорціонально її людності і людності всеї Російської Республіки. Отсе розуміється, коли говориться, що ми хочемо національно-територіальної автономії України, широкої, політичної і демократичної.
Примітки
…з російської партії «Народної свободи»… – йдеться про Конституційно-демократичну партію, засновану у жовтні 1905 р. лівим крилом російського ліберального руху. Партія парламентського типу складалася з інтелектуальної еліти Росії. Лідери: П.Мілюков (голова), В.Набоков, П.Струве, А.Шингарьов. У 1917 р. підтримувала національно-культурні вимоги українців, проте питання про надання Україні автономії відкладала до Установчих зборів.
…подивіться в брошурі «Вільна Україна» – йдеться про статтю М.Грушевського «Чи Україна тільки для українців?», що ввійшла до згаданої збірки.
Сюди, значить, мусять ввійти губернії в цілості або в переважній часті українські – Київська… і Ставропольської губ[ерній] – пор.: Грушевський М. Новий поділ України.
…в городах тепер українців менше… – йдеться про значну перевагу неукраїнців у складі міського населення. За переписом населення 1897 р. лише 16,6% українців мешкали в містах. У 1917 р. серед губернських міст українці становили більшість лише в Полтаві та Чернігові.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 4, ч. 1, с. 140 – 142.