Переднє слово

Михайло Грушевський

Столітній ювілей Шевченка з особливою силою звертає вашу думку до сього вікопомного моменту в розвої української мислі, що положив свій глибокий вплив і на творчості Кобзаря – до так званого Кирило-Мефодіївського братства 1845 – 1846 pp.

Тепер не може бути сумніву, що Шевченко входив у братство, вважав себе братчиком – найкраще свідчить про се звісний лист його до Костомарова з Борзни. Але формальна организаційна сторона, яка взагали й не встигла вийти з стадії планів и передвступних проб, має тут меншу вагу; важніша близькість його – і певних визначніших українських діячів сеї доби до сеї духової лабораторії, що експромтом виникла у Києві в середині п’ятого десятиліття XIX в., і в ний з небувалим доти напруженням почуття, мислі, генія використовувалося, сполучалося, комбінувалося найвизначнішими талантами, найбільш вражливими духами тодішньої України все, що приносило сучасне життя, студії історії, побуту и творчості України и нові течії з широкого світу, и виковувалася з них та іскра, що, впавши в інертне, духово оспале українське громадянство, мала спопелити вікову недолю українського життя [Про лист Навроцького до Білозерського, про котрий стільки мови в допитах].

В тій чи іншій формі до сеї великої праці, до її впливів було причасне велике число сучасників (пор. звісне оповідання Пильчикова про число братчиків), можна сказати – ціле се покоління української інтелигенції стояло пид впливом роботи сеї київської лабораторії.

На превеликий жаль, від неї заховалося мало. Тим з більшою запопадливістю треба б зібрати і вистудіювати те, що від неї лишилося; але і тут до недавнього часу приходилося відступати перед густою урядовою тайною, котрою було обслонено всі кирило-мефодіївські справи, і з усякими цензурними перепонами, зв’язаними з публікуванням кирило-мефодіївської спадщини. До «днів весни», як відомо, тільки деяки відривки, крихти з сеї спадщини стали приступними.

Аж 1904 – 1906 pp. дали змогу студіювання і публікування кирило-мефодіївських матеріалів, хоч і з різними перешкодами. Одним з постулатів нашого сьогорічнього ювілею ставимо – приложити всі старання до того, щоб кирило-мефодіївська спадщина була по можності в коротшім часі опублікована і зроблена приступною для дослідників. Збірка, котру подаємо тут, являється одним з таким причинків до пізнання кирило-мефодіївського епізоду.

В наше розпорядження була передана копія актів кирило-мефодіївського слідства; копія офіціальна, зроблена для урядового ужитку; деякі документи списувалися з оригиналів, деяки – з офіціальних же копій, пересиланих в «III отделение»; порівняння їх з виданнями, зробленими з оригиналів «III отделения» (див. нижче), показало, що копії си робилися – як можна було й сподіватися, досить вірно, без пропусків, з дрібними відминами в правописі, подекуди з дрібними писарськими огріхами, які досить легко справляються і не зміняють змісту. З сеї копії вибрано вси допити кирило-мефодіївців та людей, яки стояли з ними в близьких і безпосередніх відносинах, попередивши їх доносом Петрова, досі в автентичнім тексті не звісним, і протоколом перших трусів, переведених в Києві на підставі сього доносу. В переважній часті все се матеріал досі не виданий; друковані були тільки:

– Допит Шевченка – в часоп[писі] «Былое», 1906, кн. VIII, передр[уковано] в II т. «Кобзаря», вид. Яковенка.

– Допити Костомарова – «Былое», 1907, кн. VII.

– Дещо з допитів Гулака, а також донос Петрова – не в оригинальнім тексті, а в переповідженні, в статті пок[ийного] Стороженка «Кирилло-мефодиевские заговорщики» в «Киевской старине», 1906, кн. II.

Для повноти, щоб читач мав усе при купі, рішено було передрукувати і ті опубліковані вже допити Шевченка і Костомарова, – доповнено навіть з друкованого кілька питань Костомарова до допиту 17 квітня. Опущено натомість допити декотрих осіб, припадком, через непорозуміння приплутаних до справи. Не повторено також і фіналу процесу – докладу Орлова з резолюціями імп[ератора] Николая, друкованого в «Рус[ском] архиве», 1892, і недавно повтореного в тім же виданни «Кобзаря».

Збірка має таким чином досить одноцільний характер – офіціальних признань кирило-мефодіївців. Не вважаючи на своє офіціальне, примусове походження, вони дуже вартні. Не перецінимо їх значення для зверхньої історії братства – бо тут арештовані старалися можливо укрити свою организацію і, вигороджуючи товаришів, брали все на себе (так, напр., авторство «Закону Божого» прийняли на себе аж три братчики – Костомаров, Гулак і Білозерський), інші знов – як Андрузький, фантазували, зшиваючи реальни речі з власними здогадами, а потім знов, помічаючи, що своїми зізнаннями підводять приятелів, хапалися заперечувати разом з своїми здогадами і без сумніву реальні факти.

Все ж таки і для сеї зверхньої історії можна чимало вибрати звідси – тільки треба певного такту й обережності, щоб відділити безсумнівний фактичний матеріал від різних фікцій. Навіть в говореннях Андрузького є чимало вірних здогадів і помічень. Досить правдиво написані признання Марковича, Навроцького і особливо – Білозерського. Навіть відлюдок Посяда все-таки дав дещо – до системи вербування членів братства.

Але далеко більше ніж для братства як організації даються признання для історії життя української інтелігенції 1840-х pp. Течії, чи «партії», як їх назвав Андрузький, – «малоросійська і слов’янська», український національний романтизм і зріст національної свідомості; проблема відносин України до Московщини в минулім і сучаснім, ідеалізація старого патріархального слов’янського побуту і козацьких принципів свободи, рівності і братства – все те, що найбільш виразно вилилось в книзі «Битія україн[ського] народу», але видимо розлито в усім ідейнім скарбі сієї громади як предмет неустанного обдумування, спорів, змагань.

Заняття українською етнографією, одушевлення ідеєю реабілітації українських народних мас «в їх упадку і темноті» – бо се здавалося єдиним способом «представити світу, що і сі люди мають також добрі почуття і людську гідність» (Оп[анас] Маркович). Тяжкі роздумування над українським кріпацтвом, котре здавалось сим молодим гуманістам-патріотам особливо страшним і монструальним на тлі традиції недавньої боротьби за народну свободу – гіршім навіть від кріпацтва великоросійського.

Поруч людей, яки доходили до протесту против нього, так сказати, теоретично – виходячи від християнського гуманізму, котрим була перейнята в сильний мірі одна частина сеї компаніі (Куліш, Білозерський, Маркович), – бачимо тут людей з народу, котрих душа була затроєна тими конкретними жахливими образами народного безправ’я і пониження, в яких їм прийшлося виростати: поруч великого Шевченка, що ніколи не міг вповні увільнитися від сього кошмару народної неволі, перед нами рисується також скромна фігура студента Посяди, що, по словам Андрузького, – «тільки й думав що про селян», ненавидів попів як причину всього злого і сучасний режим за його «потворство поміщикам».

Гадки про способи поліпшення селянської долі проходять через усі плани товариства – від наївних замірів подати прошення на царське ім’я, написати міністрам, описати їм надужиття «місцевих начальств» і таких же наївних проектів державної і соціальної реформи (записка Андрузького, при всій наївності і баламутності своїй интересна як покажчик сучасних ідей – сподіваємося її видати потім) – до конкретніших і рациональніших планів: організації просвітньо-видавничого товариства для видання книжок для народу на український мові – для чого збиралися й гроші й була заведена каса; уложення серії популярних книжечок-підручників «по часті священної й гражданської історії, географії, рахунків, господарства», видавання популярної часописі для селян, що мало взяти на себе правительство; пропаганди закладання народних шкіл поміщиками й т. ін.

Як видомо, емансипація селянства вид усякого пониження, неволі, від усього, що не мириться з людською гідністю, – становила одну з основ і тих політичних планів, яки становило собі Кирило-Мефодіївське братство, висуваючи при тім і проекти «ходження в народ» для зближення з ним. Але поруч того братчиків займали й ідеї вищої інтелігентської культури, що мала привернути до української стихії дезертирів з вищих українських (по походженню) суспільних верств.

Взагалі на тлі все ще досить бідних і тощих наших відомостей про духове, идейне життя російської України того часу, в процесі 1847 р. вибухають перед нами, як якийсь феєричний фонтан, ті інтимні гадки, течії, плани, якими жив сучасний український інтелігент, – і се, треба сказати, не тільки про переписку, захоплену при трусах, різні трактати і записки, особливо цінні для поглядів сеї компанії, – але й про сі судові зізнання, невважаючи на всю їх вимушеність, на всі сліди, наложені на них їх походженням.

З сього боку вони, розуміється, становлять дуже цінний «людський документ». Коли стоїчні, благородно-здержливі, немов з стаіи вирізани, відповіді Шевченка й Гулака викликають в нас радість і подив, – серце стискається тяжко, читаючи заплутані випростування, котрі розводив Костомаров, цілком збентежений всіми бідами, які впали на нього, розбивши всі наукові і громадські плани і особисте його життя, до крайності рознервований поводженням своїх слідчих, збитий з пантелику, щохвилі заплутуючися в своїх поясненнях – котрі потім відхоровував, певно, тяжко всім своїм чутливим, тонким сумлінням, – або мудрування Андрузького, що плів він, підохочений єзуїтськими порадами субінспектора Троцького, підхоплений ідеєю помогти правительству розплутати загадки, на котрі воно наткнулося, – і пізніші старання взяти свої свідчення назад, спаралізувати їх шкідливі для приятелів наслідки.

І коли ті признання, які слідство вміло витягнути з сього гуртка, дають нам багатий образ ідей, настроїв і планів тодішньої української інтелігенциї, то заразом воно дає нам дуже вимовне свідоцтво того – для чого так мало знаємо про сі думки і гадки, і чому вони так мало проявляли себе.

Досить прочитати сі стрічки, де визначніші по таланту і освіті представники сеї інтелігенції, цвіт сучасного українського громадянства, унижено виправдуються, що вони важилися – хоч би з найкращими замірами – братися до справ, з котрих монополію собі зробило правительство: замишляти які-небудь заходи коло поліпшення долі народу, поширення освіти, піднесення культури, і зарікалися не братися більше за те, що виходило за тісний круг їх службових обов’язків.

І все же таки світ світив у тьмі. В тисках сього старого режиму люди чули на собі повив свободи, який ніс з собою натиск західних ідей. Стріча старих традицій українських, старших і новіших з ідеями слов’янського відродження, національних і народолюбних змагань з ідеями духового і политичного розкріпощення мала викресати нову іскру тут, в старім історичнім центрі українського життя. Братчики були наелектризовані сим передчуттям.

«Слов’янські народи убудяться з дрімоти своєї, з’єдиняться, зберуться з усих кінців земель своїх до Києва – столиці слов’янського племені і представники всіх племен, воскресши з нинішнього пониження, засядуть на горах київських і загримить вічовий дзвін св. Софії, запанує суд, правда і рівність. От доля народу нашого, його будуча історія, нерозривно зв’язана з Києвом. Вір мени, се буде, буде, буде. Тут, в Києві, підійметься завіса тайни і виявиться невидоме!»

Костомаров толкував перед слідчими, що він сі слова хотив вложити в уста героя задуманої повісті, аби висміяти крайності панславізму. Але в сім йому, мабуть, не треба вірити! Не помилимося, коли в сій тираді побачимо відгомін того ентузіазму, який зовсим щиро переймав його і його товаришів.

Не сумніваємося, що і в інших мовах братчиків чуйне ухо дослідника – і просто прихильника нашої минувшини відчує живий відгомін далекої епохи молодої, експансивної громади ентузіастів, зибраних в старім українськім гнізді.

Сподіваємося, що подана тут збірка кирило-мефодіївських зізнань стане предметом пильного студіювання. З своєї же сторони приложимо старання до того, щоб в можливо більшій спільності подати ту спадщину кирило-мефодіївців – їх писання і кореспонденцію [Почин зробили ми запискою Білозерського, поданою в I кн. «України» за сей рік.], до котрих коментар – часом все-таки дуже цінний надають отсі невільні їх признання.

Примитки

Столітний ювілей Шевченка… – до цього святкування, яке було обставлене численними офіциіними заборонами царського уряду, М.Грушевський подав у «Літературно-науковому віснику» свою статтю «Шевченкове століття» (Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т. 2. – С. 468-471). Добірка материалів про підготовку української громадськості до відзначення 100-ліття від дня народження Кобзаря вміщена у виданні: Тарас Шевченко. Документи і матеріали. – К., 1963. – С. 218-275.

…найкраще свідчить про се звісний лист його до Костомарова з Борзни – йдеться про лист Т.Шевченка до М.Костомарова від 1 лютого 1847 р., в якому вперше товариство назване «братством»: «О братстве не пишу, бо нічого й писать. Як зійдемось, то поплачем. Куліш блаженствує, а Василь Білозер поїхав у Полтаву одказуваться од учительства. А я і кругом мене діється ні зле, ні добре» (див.: Шевченко Т. Повне зібрання творів у дванадцяти томах. – К., 2003. – Т. 6. – С. 34; лист вперше опублікований у виданні: Русская старина. – 1875. – № 5. – С. 154). Див. також: Багалій Д. Т.Г.Шевченко і кирило-мефодіївці. – Харків, 1925; Кирило-Meфодіївське товариство: У 3-х т. – К., 1990. – Т. 2. – С. 195 – 377 (Справа Т.Г.Шевченка); Сергієнко Г.Я. Т.Г.Шевченко і Кирило-Мефодіївське товариство. – К., 1983.

Костомаров Микола Іванович (1817 – 1885) – український історик, етнограф, письменник. Один із засновників Кирило-Мефодіївського братства.

Пильчиков Дмитро Павлович (1821 – 1893) – український громадський діяч, педагог. Випускник історико-філологічного факультету Київського університету (1843), викладач Полтавського кадетського корпусу (1846 – 1864). Член Кирило-Мефодіївського братства. Після арештів членів товариства залишився поза увагою слідства. Лідер Полтавської громади, один з організаторів недільних шкіл, неофіційний представник редакції «Основи» в Полтаві. У 1870-х pp. підтримував зв’язки з галицькими громадсько-політичними та культурними діячами. Один з фундаторів Товариства імені Шевченка у Львові (1873), співавтор його статуту.

Про лист Навроцького до Білозерського, про котрий стільки мови в допитах – йдеться про лист О.О.Навроцького до В.М.Білозерського від 17 жовтня 1846 р. про необхідність ведення роз’яснювальної роботи серед народу. Лист та фрагмент його в перекладі російською був залучений до слідчої справи. Обидва тексти опубліковано у виданні: Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т. – К., 1990. – Т. 1 / Упоряд. М.І.Бутич, І.І.Глизь, О.О.Франко. – С. 370-373.

Навроцький Олександр Олександрович (1823 – 1892) – український громадський і культурний діяч, перекладач і поет. Під впливом двоюрідного брата М.Гулака вступив до Кирило-Мефодіївського братства, поширював списки праць Т.Шевченка. У 1847 р. заарештований, відбував заслання у В’ятці та Єлабузі. Повернувся з заслання у 1853 р. Служив у Курську, Новочеркаську, Миколаєві, Єревані та ін. містах. Друкував вірші в журналі «Основа». Повну добірку матеріалів слідчої справи О.Навроцького див.: Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т. – К., 1990. – Т. 2. – С. 379-410.

Білозерський Василь Михайлович (1825 – 1899) – український громадський і культурний діяч, публіцист, педагог. Один з організаторів Кирило-Мефодіївського братства та авторів Статуту товариства. Автор пояснювальної записки до Статуту та «Проекту створення на Україні ремісничих шкіл для юнаків козацького стану». Засланий до Петрозаводська. З 1856 p., після звільнення, мешкав у Петербурзі. Співзасновник та редактор журналу «Основа». Повну добірку матеріалів слідчої справи В.Білозерського див.: Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т. – К., 1990. – Т. 1. – С. 367-466.

Аж 1904 – 1906 pp. дали змогу студіювання і публікування кирило-мефодіївських матеріалів… – історію дослідження та публікації матеріалів слідства див.: Бутич М. З історії підготовки до друку збірника «Кирило-Мефодіївське товариство» у трьох торгах (К.: Наукова думка, 1990) // Український археографічний щорічник. – К.; Нью-Йорк, 2004. – Нова серія. Вип. 8/9. – С. 796-798; Міяковський В. З нових матеріалів до історії Кирило-Методіївського брацтва // Україна. – К., 1924. – Кн. 1 – 2. – С. 121 – 134; Передмова // Кирило-Мефодіївське товариство: у 3-х т. – К., 1990. – Т. 1. – С. 12-15.

Збірка, котру подаємо тут… – за оцінкою упорядників повного корпусу матеріалів Кирило-Мефодіївського товариства, збірка М. Грушевського на той час була «найповнішою публікацією документів слідчої справи кирило-мефодіївців» (Бутич М. З історії підготовки до друку збірника «Кирило-Мефодіївське товариство у трьох томах. – С. 797).

В наше розпорядження була передана копія актів кирило-мефодіївського слідства… – йдеться про копію, зроблену з двотомної слідчої справи, що зберігалася в архіві київського, подільського та волинського генерал-губернатора.

Ця справа була зібрана з ініціативи генерал-губернатора Д.Г.Бібікова, який у квітні 1847 р. звернувся до начальника III відділення О.Ф.Орлова з проханням копіювати та надсилати до Києва всі протоколи допитів та інші матеріали слідства, що й було зроблено. Про це свідчить офіційне листування Д.Г.Бібікова та О.Ф.Орлова (див.: Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т. – К., 1990. – Т. 1. – С. 50 – 53).

І хоча ця київська добірка переважно дублювала справу III відділення (у 19 частинах), проте дослідник історії Кирило-Мефодіївського товариства В.Міяковський зазначав, що в ній містилися окремі оригінальні документи початкового етапу слідства, які не відправлялися з Києва до Петербурга (див.: Міяковський В. З нових матеріалів до історії Кирило-Методіївського брацтва // Україна. – К., 1924. – Кн. 1 – 2. – С. 121 – 124).

У редакційній примітці до названої статті В.Міяковського редактор часопису «Україна» М.Грушевський проливає світло на історію виготовлення копій з київської справи та обставини, за яких вони потрапили до нього. Ці копії були зроблені з ініціативи Н.В.Молчановського, «що від 1891 р. був начальником відділу канцелярії київського генерал-губернатора, а від 1902 р. її начальником. Він узяв кирило-методіївське діло до дому, в глибокім секреті, з великими обережностями зробив з нього копію (писав її глухонімий переписувач, умисно вишуканий для сього – це оповів мені пок[ійний] Молчановський перед смертю).

По смерти Молчановського (в грудні 1906 р.) ця копія переховувалась у його приятеля О.Ів.Левицького. Він носився з гадкою її опублікування, але не відважуючись це зробити, кінець-кінцем передав її для опублікування мені, до огляду на 100-літні роковини народин Шевченка, зимою 1913 р. по опублікуванню [вірогідно, після підготовки до друку. – С.П.] витягів з неї, копія була повернута Ор.Ів.Левицькому» (там само. – С. 122). За свідченням В.Міяковського, після 1915 р. сліди київської справи губляться, на 1924 р. серед документів генерал-губернаторського архіву її не виявлено. Не вдалося розшукати цієї справи й упорядникам тритомного корпусу «Кирило-Мефодіївське товариство» (відомості І.І.Глизя).

Петров Олексій Михайлович (1827 – 1883) – студент Київського університету, за доносом якого були заарештовані члени Кирило-Мефодіївського товариства. З травня 1847 р. служив у III відділенні. Написав спогади, в яких намагався заперечити свою роль донощика.

Допит Шевченка – в часоп[исі] «Былое», 1906, кн. VIII… – йдеться про допит від 21 квітня 1847 р. Див.: К биографии Т.Г.Шевченко // Былое. – 1906. – № 8. – С. 4 – 12 (допит: С. 6 – 10). Повну добірку матеріалів слідчої справи Т.Г.Шевченка див.: Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т. – К., 1990. – Т. 2 / Упоряд. М.І.Бутич, І.І.Глизь, О.О.Франко. – С. 195-377.

«Былое» – журнал з історії революційного руху в Росії. У 1900 – 1904 pp. його видавав В.Л.Бурцев у Лондоні та Парижі (№№ 1 – 6). У 1906 р. передрукований у Росії з цензурними купюрами. З січня 1906 р. почав виходити в Петербурзі як щомісячник, закритий на 10-й книзі. У кінці 1907 р. замість «Былое» вийшов один номер історичного збірника «Наша страна», у 1908 р. – журнал «Минувшие годы». У 1908 р. В.Л.Бурцев відновив закордонне видання журналу (1908 – 1913). У 1917 – 1926 pp. виходив у Петрограді (37 номерів).

…передр[уковано] в II т. «Кобзаря», вид. Яковенка – йдеться про видання: Шевченко Т. Твори: В 2 т. – М., 1911. – С. 97 – 143. У додатку до нього під назвою «Материалы по политическому делу Т.Г. Шевченка» опубліковано згаданий допит.

Яковенко Валентин Іванович (1859 – 1915) – український і російський публіцист, книговидавець, культурно-освітній діяч. Популяризатор творчої спадщини Т.Шевченка, автор його науково-популярної біографії. У 1910 р. здійснив третє видання «Кобзаря» за ред. В.Доманицького, у 1911 р. – двотомне, найповніше до 1917 р. видання творів Шевченка. У 1914 р. виступив з публічним протестом проти заборони царською владою святкування 100-літнього ювілею Т.Г.Шевченка.

Допити Костомарова – «Былое», 1907, кн. VII – йдеться про протокол допиту від 15 квітня 1847 p., нові зізнання в III відділенні від 7 травня 1847 p., свідчення в III відділенні від 19 травня 1847 p., додаткові пояснення до попередніх зізнань від 24 травня 1847 р. Див.: Признания Н.И.Костомарова в III отделении: (По неизд. данным) // Былое. – 1907. – № 8. – С. 200-228.

Дещо з допитів Гулака, а також донос Петрова… в статті пок[ійного] Стороженка… – див.: Стороженко Н.И. Кирилло-Мефодиевские заговорщики. Николай Иванович Гулак // Киевская старина. – К., 1906. – № 2 (Февраль). – Отд. 1. – С. 135 – 152. У цьому нарисі опублікований текст статуту товариства, уривки зі свідчень М.І.Гулака на допитах, його лист до О.Марковича та відповідь останнього, донесення протоієрея, якому жандарми доручили схилити Гулака до викриття дій членів товариства.

Гулак Микола Іванович (1821 – 1899) – громадський діяч, літературознавець, дослідник історичних, правових та культурних проблем стародавніх слов’ян і народів Кавказу, педагог. Один із засновників та ідеологів Кирило-Мефодіївського братства, співавтор його головних програмних документів. Засуджений до трирічного ув’язнення в Шліссельбурзькій фортеці, згодом засланий до Пермі. Після звільнення займався педагогічною та науковою діяльністю. Повну добірку матеріалів слідчої справи М.І.Гулака див.: Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-хт. – К., 1990. – Т. 1. – С. 89-240.

Стороженко Микола Ілліч (1836 – 1906) – російський та український історик літератури, член-кореспондент Петербурзької академії наук (з 1899). Дослідник історії західноєвропейських літератур. Автор розвідок з історії України, праць про життя і творчість Т.Шевченка, окремі з яких були видрукувані в «Киевской старине». Виявив та подав опис матеріалів, що зберігалися у «Справі про художника Шевченка» у III відділенні.

Не повторено також і фіналу процесу – оприлюднення копії доповіді О.Ф.Орлова Миколі І від 26 травня 1847 р. про діяльність Кирило-Meфодіївського товариства з пропозиціями щодо покарання його членів стало першою публікацією офіційних матеріалів слідчої справи III відділення. Див.: Об Украйно-славянском обществе (Из бумаг Д.П.Голохвастова) // Русский архив. – М., 1892. – Кн. 2. – № 7. – С. 335 – 347. Передрукована у виданні: Шевченко Т. Твори: В 2 т. – М., 1911. – С. 97-143.

Орлов Олексій Федорович (1786 – 1861) – російський військовий і державний діяч. Учасник походів російської армії проти Наполеона, придушення повстання декабристів. У 1844 – 1856 pp. – шеф жандармів та головний начальник III відділення. У 1847 р. керував слідством і розправою над членами Кирило-Мефодіївського братства, особисто вів дізнання Т.Шевченка, М.Гулака. З 1856 р. – голова Державної ради та Комітету міністрів. Виступав проти відміни кріпосного права.

«Русский архив» – щомісячний історичний журнал, що виходив у Москві у 1863 – 1917 pp. Заснований істориком П.І.Бартенєвим за задумом О.С.Хом’якова на кошти Г.О.Черткова. Видавцем, редактором та упорядником матеріалів був П.І.Бартенєв (у 1912 – 1917 pp., після його смерті – спадкоємці). На сторінках журналу публікувалися документи з історії Росії та російської літератури переважно XVIII – XIX ст.: спогади, щоденники, листування, офіційні документи. За кількістю опублікованих джерел тримав першість серед історичних часописів Росії.

…(так напр., авторство «Закону Божого» прийняли на себе аж три братчики – Костомаров, Гулак і Білозерський)… – з чотирьох відомих примірників «Книги буття українського народу» («Закону Божого») два написані рукою М.Костомарова, один – М.Гулака, останній – О.Навроцького. За опублікованими матеріалами М.Гулак та М.Костомаров не заперечували свою причетність до написання «Закону Божого», а В.Білозерський визнавав лише своє авторство щодо статуту, але заперечував щодо «Книги» (див.: Матеріали до історії Кирило-мефодіївського брацтва. Признання кирило-мефодіївців. – С. 154 – 155).

…інші знов – як Аидрузький, фантазували… – див.: «Справа Г.Л.Анд-рузького» // Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т. – К., 1990. – Т. 2. – С. 411-608.

Андрузький Георгій Львович (1827 – р. см. невід.) – український громадський діяч, поет. Член Кирило-Мефодіївського товариства, відстоював республіканську форму правління. Після арешту засланий до Казані, пізніше – до Петрозаводська. У 1850 р. заарештований вдруге за написання «Конституції Республіки», ув’язнений у Соловецькому монастирі (1850 – 1854). Після звільнення служив у Архангельській судовій палаті. У 1857 – 1864 pp. перебував на Україні під наглядом поліції, працював у Полтавській судовій палаті. Подальша доля невідома. Повну добірку матеріалів слідчої справи Г.Л.Андрузького див.: Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т. – К., 1990. – Т. 2. – С. 411-608.

Маркович Опанас Васильович (1822 – 1867) – український етнограф і фольклорист, громадський діяч. Перший чоловік Марка Вовчка. Брав участь у діяльності Кирило-Мефодіївського братства, у 1847 р. висланий у м. Орел. У 1860 – 1861 pp. співпрацював у журналі «Основа». Повну добірку матеріалів слідчої справи О.В.Марковича див.: Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т. – К., 1990. – Т. 3 – С. 79-150.

Посяда Іван Якович (1823 – 1894) – український громадський і культурний діяч, педагог. Член радикально-демократичного крила Кирило-Мефодіївського братства, очолюваного Т.Шевченком. У 1947 р. заарештований і висланий під нагляд поліції до Казані, де закінчив університет зі ступенем кандидата. Працював помічником керуючого канцелярією рязанського губернатора. У 1856 – 1866 pp. перебував за кордоном, згодом (з 1865) займався педагогічною діяльністю в Києві, Воронежі та Оренбурзькій губернії. Повну добірку матеріалів слідчої справи І.Я.Посяди див.: Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т. – К., 1990. – Т. 3. – С. 7 – 54.

…перед нами рисується також скромна фігура студента Посяди… – тут М.Грушевський посилається на характеристику, яку дає у своїх зізнаннях Г.Л.Андрузький (див.: Матеріали до історії Кирило-Мефодіївського брацтва. Признання кирило-мефодіївців. – С. 32, 39).

…записка Андрузького… – йдеться про одну з записок Г.Л.Андрузького: «Достижение возможной степени равенства и свободы преимущественно в славянских землях»; «Идеал государства». Перша за автографом, друга за чернеткою вперше опубліковані у виданні: Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т. – К., 1990. – Т. 2. – С. 415-418; 418-426.

…мудрування Андрузького, що плів він, підохочений єзуїтськими порадами субінспектора Троцького… – йдеться про зміст «Покаянного листа Андрузького до попечителя Траскіна» (див.: Матеріали до історії Кирило-Мефодіївського брацтва. Признання кирило-мефодіївців. – С. 155 – 156).

…і пізніші старання взяти свої свідчення назад… – окрім «покаянного» листа Г.Л.Андрузького до попечителя Київського учбового округу О.С.Траскіна від 8 червня 1847 p., збереглися й інші його документи про неправдивість попередніх свідчень: лист до попечителя Казанського учбового округу М.І.Лобачевського від 11 червня 1847 р. та лист до батька від 10 червня 1847 р. (див.: Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т. – К., 1990. – Т. 1. – С. 515; 518-519).

«Слов’янські народи убудяться з дрімоти своєї…» – тут М.Грушевський подає зі скороченнями, у власному перекладі українською витяг з оповідання М.Костомарова «Панич Наталич», в якому знайшли розвиток основні програмні положення товариства. Цей уривок (автограф) залучено до слідчої справи. Вперше опубліковано: Міяковський В. З нових матеріалів до історії Кирило-Методіївського брацтва (Україна. – 1924. – Кн. 1 – 2. – С. 131 – 133). Див. також: Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т. – К., 1990. – Т. 1. – С. 262-263).

Почин зробили ми запискою Білозерського, поданою в І кн. «України» за сей рік – йдеться про пояснювальну записку В.Білозерського до «Устава Словянского общества св. Кирила и Мефодия»: З ідеології Кирило-Мефодіївців – записка Василя Білозерського // Україна. – К., 1914. – Кн. 1. – С. 78 – 83.

Цей почин М.Грушевський активно підтримував і надалі. У 1917 р. він підготував статтю «В сімдесяті роковини Кирило-методіївської справи» (ЛНВ. – К., 1917. – Т. LXVII. – Кн. 1. – С. 8 – 13).

З 1924 р. у виданнях Історичної секції ВУАН, які виходили за редакцією М.Грушевського, постійно друкувалися нововиявлені документи до історії товариства. Зокрема, в часописі «Україна»: Граховецький Д. Матеріали до арешту кирило-методіївців: Навроцького, Білозерського, Шевченка та інш. (1928. – Кн. 1. – С. 67 – 72); Житецький І. П.О.Куліш про Кирило-Методіївське Товариство (1929. – Березень – квітень. – С. 69 – 71); Міяковський В. З нових матеріалів до історії Кирило-Методіївського брацтва (1924. – Кн. 1 – 2. – С. 121 – 134); Новицький М. Шевченко в процесі 1847 р. і його папери (1925. – Кн. 1 – 2. – С. 51 – 99); в часописі «За сто літ»: Міяковський В. Опанас Маркович у Кирило-Методіївському братстві (1927. – Кн. 1. – С. 20 – 45); Його ж. Люди сорокових років (Кирило-методіївці в їх листуванні [35 листів О.Марковича, П.Куліша, М.Гулака, В.Ганки, І.Посяди, В.Білозерського, О.Навроцького, І.Вернадського, П.Максимовича, П.Сердюкова, П.Чуйкевича, А.Метлинського, К.Сементовського, П.Ашаніна 1846-1847 pp. з коментарями]) (1928. – Кн. 2. – С 33-98); Савич О. Микола Іванович Гулак в пермськім засланню в 1850 – 1856 роках. (За даними Пермського окружного архіву) (1930. – Кн. 6. – С. 107 – 114).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-і томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 387 – 391.