Історія Хмельниччини,
списана Силуяном Мужилівським в лютім 1649 р.
Михайло Грушевський
Коли в 1880 pp. в Московськім архіві юстиції почали розбирати і описувати відділ «Сибірського приказу», під проводом звісного на сім полі і заслуженого архівіста Мик[оли] Мик[олайовича] Оглобліна, в сім величезнім архіві знайшлося багато цінного матеріалу до історії України, котрого не могли здогадуватися там і шукати в сій величезній масі сибірського матеріалу дослідники української історії. Між іншим знайшлися там цілі «стовбці», що заблукали туди з «Малоросійського приказу» (вони вичислені в «Обозрении столбцов и книг Сибирского приказа» Оглобліна, т. І, с. 273 – 276) і між ними акти перших дипломатичних місій, якими обмінялися в 1649 р. правительство українське і правительство московське.
Молодий московський архівіст Ол[ександр] Востоков познайомив тоді наукові круги з сими актами в статті своїй «Первые сношения Богдана Хмельницкого с Москвой», надрукованій в «Киев[ской] старине» 1887 р. в кн. VIII. Переповідаючи в ній цікавіші матеріали, які містилися в збережених актах сих місій Силуяна Мужилівського, висланого Хмельницьким в Москву в січні 1649 p., і Григ[орія] Унковського, висланого потім з Мужилівським до Хмельницького, Востоков навів записку, подану Мужилівським цареві на авдієнції 4 лютого, з такою заміткою:
«К сожалению дурной перевод делает очень трудным чтение его, подлинный же текст совсем почти недоступен для понимания его» (ст. 726).
Звертаючись до тексту чи парафрази сеї записки, поданої Востоковим, не раз справді приходилося надибати вирази, які викликали певні сумніви, а тим часом згадка його про оригінал, «майже неприступний для розуміння», не могла не інтригувати своєю загальністю. Тому я постановив при першій нагоді познайомитися з оригінальними актами обох місій, і особливо з запискою, поданою Мужилівським, що містила в собі коротку історію повстання Хмельницького. Працюючи в Москві в падолисті минулого року, я й здійснив сей замір, присвятивши цілий тиждень сій записці.
Акти посольства Мужилівського, переговори з ним і з патр[іархом] Паісієм, з котрим приїхав Мужилівський в офіціальній ролі його провідника, містяться в так званих «розбитых столбцах сибирского приказа» Архіву юстиції №№ 273-283 (№№ 273-275, 277-281 і 283 містять один звиток, присвячений Мужилівському, – «Посольство малорусского полковника Силуяна Мужиловского», а № 282 і 284 – 287 – другий, присвячений «Распросным рѣчам» патр[іарха] Паісія); тут містяться московські протоколи з посольства Мужилівського, різна кореспонденція з приводу його, оригінальні листи Мужилівського і «списки» – московські урядові переклади їх.
Між ними міститься і записка Мужилівського, яку він мав під час авдієнції, «написав положити под ноги его царского величества»: маємо тут її в оригіналі і в московськім урядовім перекладі, що має заголовок «Список з листа з белоруского писма, что прислал в посолской приказ запорожской полковник Силуян Мужиловской в нынешнем во РНЗ году бевраля в 7 день».
З сього «списка», а властиво перекладу, зробленого в Посольськім приказі, і видав записку пок[ійний] Востоков, без значніших відмін, тільки відкинувши вступні і кінцеві фрази та підправивши правопись і граматику сього перекладу. Оригінал, очевидно, відстрашив його – не так, мабуть, своєю незрозумілістю, бо писаний досить виразним письмом, – хіба, може, покійний не був ще тоді призвичаєний до українського письма – як тим жалісним станом, в якім він до нас дійшов.
Діло в тім, що весь звиток, в якім містяться акти місії Мужилівського, сильно потерпів від вогкості і дуже погнив від лівої сторони; але московські стовбці принаймні мали з сеї сторони вільне місце (маргінес), так що властивий текст потерпів менше, письма ж Мужилівського писані на звичайних аркушах, ширших від стовбців (стовбці мають ширини 16 см, а лист (піваркуша) записки Мужилівського 20 см ширини, в довжину 30,5 см, самий текст 16 см ширини, а на 3 см відлінований маргінес, довжина тексту 25 см). Через се, вкладаючи їх в «столбец», дяки його записку (як і інші його писання) зігнули збоку (до 14 см), і таким чином ся (ліва) сторона тексту опинилася на краю стовбця, погнила і розсипалася в деяких місцях страшенно (аркуш, крім того, був зігнений впоперек, і в двох місцях погнив особливо сильно).
Правдоподібно, тридцять літ тому, коли сей стовбець розгортали для описі, ся записка була в кращому стані; але тоді не зроблено було нічого для можливого забезпечення сього «столбца» від дальшого знищення – не розгорнено, не вложено в палітурки, як потім стали робити, а звинуто знову; тим часом кожне розвивання такої паперової гнилини неминуче приносило з собою дальші утрати, бо при кожнім розгортанні, а навіть обертанні сього паперу відпадали шматочки на обгнилих його частях.
Тепер, коли я звернув увагу управи архіву на потребу можливої консервації сього цінного «столбца», правдоподібно буде зроблене дещо – його, мабуть, заклеють в кальку й вложать в палітурки; але найбільш зігнилі, вицвілі місця записки не можна було б читати під калькою, як я переконався, тому поспішив прочитати все, що ще можна було в тім стані, в якім я застав сю записку, а потім сфотографувати, – одним словом, зробити все можливе, щоб взяти від сеї записки все, що ще можна було взяти.
Такі особливі мої заходи коло неї виходили з оцінки її значення. Я надаю вагу не тільки змістові записки як історичного документа, але і формі як пам’ятки до певної міри літературної. Коли відняти вступні титулатури і кінцеві звертання до московського правительства, себто рамці даної хвилі, ми дістаємо заокруглений твір, котрому, я думаю, належить певне місце в старій українській історіографії, як короткій історії повстання Хмельницького і війни 1648 року, а з тим – і в старій українській літературі – хоч твір сей, писаний нашвидку, не дістав потрібної літературної політури, має різні стилістичні огріхи і просто помилки в писанні. При новій редакції, коли б автор призначив сю річ для літературного ужитку, він, певно, змінив би в ній не одно – але завсіди видно в ній і тепер певну літературність.
Треба пам’ятати, що автор Силуян Мужилівський належав до сім’ї дуже близької до київських духовних учених кругів і був, без сумніву, чоловік освічений і літературно вишколений. Син Андрія Мужилівського, протопопа слуцького, чоловіка дуже видного в церковних кругах, – кандидата на київську митрополію по Йові Борецькім, Силуян М[ужилівський] через се саме мусив бути людиною вишколеною, «літератом», по тодішньому кажучи, обізнаним з церковними справами і відносинами.
Тому на нього і впало доручення бути при патр[іарху] Паісію: привезти його на Україну, і з України – на Москву, а при тім позондувати московське правительство щодо його відносин до українського повстання – перші звісні нам факти в недовгій, але визначній кар’єрі сього видного козацького дипломата, що закінчив своє життя в 1654 р. на високій позиції військового судді [Важніші факти його життя зібрав недавно В.Липинський – Z dziejów Ukrainy, с. 316-317.].
Хмельницький підняв своє повстання в хвилі досить тісного контакту Польщі і Москви на грунті спільної оборонної боротьби против Криму. Тому що татарська орда взяла участь в повстанні, польське правительство добачало тут casus foederis [тут: підставу для союзу] і сподівалося притягнути московські сили до операцій против повстання.
Хмельницький тому і робив всякі заходи, висунув всякі привабні перспективи, щоб перетягти Москву на свій бік і забезпечити собі її нейтральність, а коли б удалося – то й активну поміч. Се до певної міри йому вдалося: московське правительство зісталося нейтральним; навіть польських утікачів, що спасалися від повстання, веліло воно своїм воєводам не перепускати через границю.
Але з огляду на перспективу нової війни Хмельницькому хотілося активного московського виступу в українських інтересах, особливо против Литви, що виходила з своєї нейтральності, якої держалася в перших кампаніях. Се й було поручено Мужилівському в його місії до Москви – подвигнути московське правительство до оружного виступлення на литовських границях, або хоч до дружної демонстрації, щоб зв’язати литовські сили.
Сю місію свою Мужилівський обставив дуже таємничо. Коли по приїзді його до Москви дяки в посольськім приказі питали його звичайним порядком, чи має якісь поручения від гетьмана, Мужилівський спочатку відрікся, потім признався, що має усне поручения від гетьмана, але може переказати його тільки особисто цареві, в присутності патр[іарха] Паісія.
Даремно дяки виясняли йому, що така особиста передача цареві гетьманських поручень неможлива, – Мужилівський стояв на своїм, і нарешті з свого боку подав таку комбінацію: він на авдієнції, поздоровивши царя від гетьмана і передавши цареві в опіку патр[іарха] Паісія, порученого його охороні, заявить і про передане йому від гетьмана доручення і проситиме, щоб цар визначив когось до вислухання від нього тих поручених річей, а сам, списавши їх на письмі, положить під час авдієнції під ноги цареві. Ся записка, написана Мужилівським, була потім переслана до посольського приказу і переховалася в його актах.
Зміст її, одначе, не має в собі нічого особливо секретного, і стає навіть дивним, що Мужилівський таївся з такими досить начебто невинними дорученнями, як прислання оружної помочі против Литви і Польщі. Насувається гадка – з огляду на те, що самому цареві безпосередньо своїх поручень переказати Мужилівському не удалося і прийшлося-таки відкривати їх боярам, чи не затаїв Мужилівський найбільш дражливого? Так, очевидно, думали й московські політики, тим більше, що патр[іарх] Паісій говорив більше, ніж Мужилівський: що Хмельницький хоче піддатися під царську руку. Нашвидку вислано до Хмельницького гінця Вас[илія] Михайлова – довідатися, чого хоче Хмельницький.
Але в своїм листі, відправленім з Михайловим (одержанім в Москві 3 марта), Хмельницький теж нічого більше не сказав. Згадував, що вже двічі – через посланців воєводи путивльського і воєводи сівського, які попадали в руки Хмельницького (посилані до Польщі з різними листами), – він переказував своє прохання до царя, щоб він «благословив військам своїм наступити на Лядську землю від Смоленська», і тепер просить царя вислати своє військо на Польщу. Додав до сього бажання, щоб цар учинився їм государем і царем; але ніякого пояснення щодо способу такого переходу козацького війська чи України під царську руку не подав; тож і московським дипломатам прийш-лося вернутися до переговорів з Мужилівським. Вони стали виясняти йому, що Москва через свою угоду з Польщею не може мішатися в боротьбу козаків з поляками.
Мужилівський виясняв, що се можна б зробити через донських козаків як людей вільних; можна б також зробити се в укритій формі – ввести московське військо на козацьку територію, яка вже вийшла з власті Польщі і Литви: вона могла б перейти в підданство цареві і він посилав би туди військо як у свою землю; се не порушало б відносин до Польщі, а козаки мали б охорону свого тилу і могли б звернути всі сили на фронтові операції против Польщі.
Московських дипломатів, одначе, сей вихід не вдоволив. Він все-таки грозив розривом з Польщею, а Москва того не хотіла і найбільш корисним виходом вважала вибір царя королем польським. Тому постановлено вислати разом з Мужилівським свого посла до Хмельницького для порозуміння в справі царської кандидатури на польське королівство, хоч вибори короля давно вже скінчилися і сеї справи зовсім уже не можна було порушати.
Така була місія Мужилівського; завдання її, розуміється, мусило відбитися на самім складі його записки. Се передусім треба сказати про те підчеркування релігійних мотивів війни, яке в ній бачимо: висування всього, що могло надати їй характер релігійної боротьби і на сім грунті, по старим традиціям, улегшити Москві розрив дипломатичних актів і вмішання в внутрішні справи Польщі.
Поляки, по словам Мужилівського, поставили своїм завданням кінець кінцем «викорінити православну віру», з тим заміром Потоцький рушив на Україну польські війська. Показав се вже при руйнуванні Корсуня, де поляки рубали священиків, обдирали церкви, наругалися з православних святощів. Господь помішав польські замисли, щоб спасти православну віру, і вложив мисль реєстровцям не триматися взятої з них присяги; се був початок визволення українських православних.
Цар, спочуваючи розмноженню і процвітанню православної віри, певно, забезпечить його далі своєю здоровою радою гетьманові й ратною поміччю. Зате його жде не тільки небесна нагорода, але й вірна служба Запорозького Війська, а з тим – розширення царської держави. Козацьке військо, дійшовши величезного розросту – до трьохсот тисяч – становить таку політичну силу, яка багато може зробити, маючи в додатку запевнену татарську поміч, і властиво не потребує чужої. Як виходило б з представлення річі, поданого Мужилівським, активний виступ Москви був би цінний українцям скоріш як прояв солідарності Москви – на грунті релігії з боротьбою України за свою православну віру.
Треба, одначе, сказати, що релігійні мотиви в повстанні підчеркувано не тільки на московську адресу, – хоч не так старанно, як для Москви. Вони служили одним з улюблених методів оправдання сього повстання, і взагалі освітлення, яке дає Мужилівський Хмельниччині, тим власне й цінне, що віддає нам погляди і гадки тої старшинської верстви, що стояла на чолі українського політичного життя. Правда, він робить се не дуже яскраво, не надто виразисто, але все-таки досить виразно, і освітлення, дане ним в самий момент подій, варте всякої уваги дослідника – хоч би для того, щоб констатувати його згідність з мотивуванням в різних заявах Хмельницького й інших вождів повстання – існування певного офіціального мотивування козацької політики.
Він підчеркує, що нагінки против козаччини і Хмельницького, які перейшли потім в відкриту кампанію Потоцького, велися против волі короля. Хмельницький вів боротьбу з магнатами-кривдниками, з них на чоло виступає Потоцький в першій кампанії, Вишневецький в другій (третій – Конєцпольський, на котрого теж жалівся Хмельницький, у Мужилівського зістається в тіні). Промовчано зазив до помочі татар – вони виступають самі: «прочувши про сю війну», спочатку придивлялися їй як глядачі, потім пристали до козаків, «бачучи явну ласку Божу до них» (в такім представленні може певна дипломатичність супроти згаданого польсько-московського оборонного союзу).
Підчеркуються зате заходи Хмельницького, щоб православні християни не потерпіли від татарського походу на Україну, і взагалі його неохота до розливання християнської крові. Се противставляється поведению Вишневецького, що жидами піклувався, а православних немилосердно мучив, катував, побивав. Відновлення війни після білоцерківського антракту представляється вимушеним – се була така ж самооборона з боку Хмельницького, як і початок повстання: ворожими вчинками Вишневецького Хмельницький був примушений наново розпочати воєнну акцію, як нагінка Потоцького викликала його воєнні кроки в першій кампанії.
Замирення з кінцем 1648 р. було зроблене з огляду на прохання нового короля, що обіцяв потвердити за козаками всі землі, ними завойовані, і бути «королем руським»; військо козацьке не прийняло на себе ніяких зобов’язань, воно нічим не зв’язане – так потім заявив і Хмельницький Унковському. Воно чекає, як поведе себе польське правительство і чи сповнить король свою обіцянку бути «королем руським».
Се дуже інтересний постулат, на жаль, висловлений дуже коротко, хоч і підчеркнений дуже сильно (повторений двічі). Він стоїть в очевиднім зв язку з легітимістською легендою, що була пущена вже в перших початках агітації і представляла короля Володислава [IV] спеціальним протектором Русі-України («извѣстным русским патриотом», кажучи словами «Істории Русов»), що підіймав козаків до боротьби з лядським засиллям, кажучи теперішніми словами [Про неї ширше буде мова в 8 главі VIII тому моєї «Історії України-Руси».].
І се дуже правдоподібно, що при замиренні з Польщею в падолисті 1648 р. була між козаччиною пущена подібна ж легітимістська легенда, яка переносила на Яна Казимира легенду Володиславову і казала від нього чекати якихось спеціальних проявів його прихильності і опіки українським інтересам. Як собі представляв лінію такого «руського короля» в позиції Яна Казимира Мужилівський, він не пояснив, і дуже можливо, що ясно виробленої програми такої королівської діяльності і не було ще, але клич був даний – дуже дале-косяглий.
До фактичної сторони повстання записка Мужилівського дає небагато фактів, не звісних з інших джерел. З особливою увагою спиняється вона на розвої повстання в Лівобічній Україні («на сій стороні»), в сусідстві з московською границею, – може, власне на те, щоб демонструвати перед московським правительством силу і вагу повстання. Велику вагу для історії полкового устрою має вичислення лівобічних полковників в другій кампанії – полк Борзенський, полк Іченський, полк Прилуцький і полк Миргородський ходили з гетьманом на Волинь, полк Ніжинський – під Кодак, і разом лівобічне військо Мужилівський рахує на 80 тисяч.
Єсть кілька цінних подробиць і в історії волинської кампанії Хмельницького. Загалом же беручи, вага записки Мужилівського полягає в тім, що він своїм голосом, як близький сучасник, підтверджує звістки, знані досі з жерел пізніших або менше авторитетних. Його оповідання далеко докладніше і просторіше, ніж оповідання Львівської літописі, теж більше-менше сучасне. З другого боку, хоч значно коротша, випереджує записка Мужилівського на цілу чверть століття оповідання Самовидця. В сім вага її як історичного джерела в історії Хмельниччини.
Записка Мужилівського
Б. м. вел. государю і т.д. [Титул пропускаємо. В рівних скобках даємо те, чого вже нема в оригіналі (відпало) – реставруємо з перекладу; в круглих те, що доповняється з скорочень. Справляємо інтерпункцію і великі літери; е і є, уживані в оригіналі всуміш, ставили відповідно до теперішнього уживання.] Богдан Хмелницкий гетман з асаулами, полковниками, сотниками и всею черню войска Запорозкого пры отданым чо-лобитным уклоне през Солуяна Андреевича Мужиловского присланим козаком от войска Запорозкого при светейшом отцу кир. Паисию патріарси святаго града Иєрусалима, Сирии, Аравии, обои пол Иордана и всея Палестины мову собѣ от войска Запорозкого злеценую его царскому величеству обявляєм тыми словы.
[Война тая] которая се възчала межы козаками войска Запорозского з Лехами [не откуда инуды, одно] не могучы козаки войска Запорозкого бѣд утрапе[ня и утисков [В перекладі: утинковь.] от] Ляхов козаком выражоных терпѣти, на Запороже єго меть [пан Богдан Хмелницкий] з никоторым товариством своим увошол был, и там Ляхи [чинячи на здоровє] его млсти пана Богдана Хмелницкого розныє єму пакостѣ [и товариству єго] выражали: в домах их маєтност(ь) всю побрали, жоны, дѣти [мучили, а на] остаток вѣpy хрестиянскую православную мечом выкоре[няли.
Ту] coбѣ предсе взятую мысль Миколай Потоцкий гетман великий ко[ронный собра]вши войско квартяноє, мимо волю святоє памяти єго млсти короля [Владислава] до Черкас прибегнул. В Черкасах вобравши Козаков реєстровых (войска Запорозкого) присегать перед собою, же его не здрадят, казал. Которых, кгды при[сегнули, чолна]ми на Запороже, абы теперешнего пана Богдана Хмелницкого, – придавши [им за старшого] Шемберка комисара, – поймали, выправил.
Гдь всемогущьій змило[вал ся] над народом, яко некгды над людом своим израилским в Єгипте в неволи будучыми, абы имя Бога живаго хвалено зоставало, – рувным способом и тепер Гдь всемогущый в Троицы Светой єдиный, абы вѣpa православная хрестиянская не упадала и овшем в преподобных своих розшырала ся, межы тыми, которыє присегали Потоцкому козаки Богь всемогущый замысл их помешал. Абовѣм комысара и иншых пулковников межы собою сами здрайцов а прихилных Ляхом козаков позабияли.
Гетман зас(ь) Потоцкий сына своего полем з выбраным людом килка тисяч на знесене его млсти пана Богдана Хмелницкого и войска его послал. Toє войско, котороє было з ком[ысаром до его млти] пана Богдана Хмелницкого передавшы се, напротив сынови Потоцкого [пошли, к]оторого в диких полях осадили. Татарове учувшы о той войнѣ, з боку гледили, ко(то)рому [Написано: корому, і в перекл[аді]: болному, але х пишеться інакше, і се очевидно: которому.] нога послизнет ся.
И кгды добывали сына Потоцкого в полю диком през три недели, за помочю Божыею табор розорвали. Где Татарове видечы явную ласку Божыєю, яко воин воинови помо(гли). Сына Потоцкого ранного поймали, на Запороже послали, где и умер. А сами з ордою знявшы се, каждый по собе своим кошем до табору Николая Потоцкаго гетмана коронного, с которым были гетман полней, каштелян черниговский, обозний коронний Казановский, пан Сенявский и инших панов не мало, тягнули.
Доведавшы се о знесеню сына своего Потоцкий, и о том же пан Богдан Хмелницкий з войском немалым идет, гуршыє укрывженя народови хрестиянскому чынити казал: жоны и дети козацкие стинано, маєтностѣ их в луп пущено, на остаток мисто Корсун украинноє з церквями спалили, церковный апарати, сосуды, срибро побрали, полупили, агнъацы Божые, тѣло Христово на землю роскидали, священников постинали, позабияли, тую прычыну даючы, же од вашых Руси здрада вщынаєт с[я]. За которыє недобрые пост[упки] Потоцкого Бог зкарал, а єго самого, воєводу черни[говского] Калиновского и каштеляна чер[ниговского] Одрыволского и иншых панов в неволю та та[тарскую подал, а иншых под меч єго млти] пана Богдана Хмелницкого и войска єго пустил.
Кгды [тая война взчалася на той сторо]не Днепра, княз Вишневецкий на сюй стороне [Днепра не толко в маєтностях своих], але и по чужих незносные кривды хрести[яном чинил. Обавляючи ся войска Запо]розкого людей през Нижын з войском ку Черниго[ву шол, через Десну в Чернигове пере]вюз ся, у Лоєве че(ре)з Днипр до Брагиня, з Бра[гиня под Чернобыль через Припеть и] под Котелню пришол, табором стал, куда колвек и [шол [Переклад: и куды нибудь шол вездѣ.] кривду чинил [Судячи по місцю, текст тут мусив містити ще якесь слово.].
Єго млть] Богдан Хмелницкий гетман войска Запорозкого любо бы[л орду на пострах Ляхом] и Жыдом за Бѣлую Церков и за Паволоч пустил, єд[нак росписал до православных хрис]тиян листы, абы вѣдаючы орду вси до [мѣст збегали. Вишневецкий як] кривды чинил, горшые чинити хрестияном не пер[естаєт, з шляхтою воєводства] киевского зносячы ся, противно козакам армує[т ся, Жыдов з собою берет], а хрестиян в мѣстах стинаєт.
До Немирова з войск[ом своим шол и] там священников побравши на пал(ь) повбиял, людям многіє [кривды дочинил], позабиял, маєтности их побрал. Который плач хрестиян убо[гих и невинноє] розлянє крови небеса проникали и до войска Запорозского донесло[сь]. Кривоноса послал полковника з пулком єго, Кгиру белоцерковского пулковника, обоє [єго] догнавши осадили, а сам з войском з арматою, не хотечы крови хрестиянское проливати, помалу тягнул под Паволоч.
В тум о смерти королевской довидало се войско Запорозкое, под которое безкоролевє Вишневецкий що хотил то робил, а посполство дочувшы ся, же короля в земли немаш, в козацтво все обернуло се, так на сюй стороне я(к) и на туй Днепра. Панов своих, которыє не повтекали, Ляхов, Жыдов, ксендзов позабияли, [костелы] попустошили, замков, в которых Ляхи и Жиды позапирали се, подобывали [ [Тут вирвано невелике слово, менше, ніж те, що в перекладі: а именно.]: по З]аднипровю по всей Вишневе(т)щине, и замки королевские – першый гомелский за[мок, другий стародуб]ский, третий новогородский, четвертый черниговский, лоєвский, [любецкий, брагинский, о]стрицкий, по части и литовским зостало се.
У во всих тых Ляхов [и Жидов позабияли, ск]арбы и достатки побрали. Которого вуйска зобрало се [по Заднепру] [В перекладі: по за Днѣпру.] семьдесят тисяч; полковник борзенский, полковник иченский, [полковник прилуцкий], полковник миргородский зо всим войском своим пошли за его млтю [паном гетманом под Паволоч], а полкови нижынскому казал єго млть пан гетман пойти [под Кодак замок [В пер[екладі] як у інших місцях: городь.] ляцкий], в котором гарматы было много и люду служивого пя(ть)[сот Немцов, и тыє] люде лядскиє выступили за пристем пулку нѣжинского.
А єго [млть пан гетман] з войском зкупившися за Кривоносом и за Гирею, которыє то [два полка замк]ов добываючы шли под Констентинов за Вишневецким – Кривонос [и Гиря под Констен]тиновом з Вишневецким зтершы ся, давали знать его млсти пану гет[манови, абы до них поспѣшал. Которым на помоч полк чыгиринский послал, а сам на Скаржын[ском полѣ та]бором станул.
З Скаржынского поля до Паплинец поминув ся, з Па[плинец мен]е Солуяна Анъдриєвича Мужиловского на жаданє господара волоського листовно]є до светийшого отца патриярха иєрусалимского, придавшы мнѣ то[вариша Ми]хайла Крису послал; а сам до Пилявец мил был помкнути ся. Вишневец[кий] под Констентиновом стерты ся с тыми пулками, возы свои выправивжы пе[ред со]бою уте(кл)о под Глиняны недалеко Львова, где войско лядское збирало се, кото[рого бы]ло сто двадца(ть) тисяч, и с тым войском знявшы се под Пилявци до табору козац[кого] з арматою, сто дѣл маючыми пришли.
Несподеваная орда билогородская [при]шла, и Гд всемогущий знести Ляхов козаком помо(гл): одных под Пилявцами в ре[цѣ] потопили, других в Костантинове побили и потопили, а за третями гнали. [И] в том Тугай бей с царем кримским и, братом єго, с которым люду было булши ниж[ли с]то тисяч пришли. А тую орду бегогородскую з добычю до домов их одправило [в]ойско Запорозкоє, а с царем татарским йшли аж подо Л[ь]вов, з под которого Татарове [р]оспустили свои загоны под Краков, под Люблин и аж за Вислою были. Л(ь)вов мѣсто поддалось, Жыды и Ляхи окупили се. Той скарб Татаром отдали, [а с]ам его млть пан гетман до Замостя пошол, где Ляхов было не мало замкнуло [ся], которые видячи свой упадок также окупили ся.
[Л]яхи чы згодне чы не згодне обрали собѣ короля Казимера, который некоронований писал лист до єго млти пана гетмана и до всего войска За-порозского просечы Богом [живым], абы уже болш не воєвали, обезуючы се быти руским [королем и що през ша]блю узяли, абы тоє моцно держали, обецуючы, що [тоє конечне потве]рдить. И так до масленых запуст примирили, а по [маслених запустах з н]ову воєва[ть], кгды не будет Казимер королем руским, [хочет войско Запороз]кое.
Любо Татаров спотребу свою на помоч собѣ [маєт войско Запорозкое], и самых зо триста тысячей єс(ть), бо воєводство києв[скоє все, воєводство чер]ниговскоє, воєводство браславскоє, воєводство подолскоє, воєводство волынскоє и в князтве Литовском в пове[те мозырском коза]ков много, єднак вашого царского величества яко пра[вославного царя и христо]любивого о помоч так през войско донскоє яко и през ин[шые служивые люди прет]ивко Литвѣ пилне през пресветийшого отца патриярху [яко и через ме]не усердно молят.
Не повѣрил се тоєй тайны листу [єго млть п. гетман], но повѣрил светителеви и мнѣ вашему царскому величеству [о том дѣлѣ] [Так в перекладі.] чолом би(ти), певным будучи и маючы в Богу надию, [що ваше величе]ство яко цар православный всея Русии благодаречы [Бога в Тройцѣ свет]ой єдиного, же вѣра хрестиянская православная мн[ожится, з росширеня] оной и звитезтва, которым войско Запорозкоє Бог о[бдаровал тишытись] рачыш, и абы тая ж вѣepa хрестиянская множыла ся и хвала [Божая квитну]ла и церкви хрестиянские одновляли ся, здоровою радою [зносячы ся] з войском Запорозким през послы свои, помочю ратными людми в[аше царскоє ве]личество схочеш быти.
За що от Гда в Тройцы Светой Єдиного г[ойную и стокро]тную заплату в небе одержати рачыш, а на сем свѣте от во[йска Запорозко]го вѣрноє услуженє в дѣле рыцерском за повелением ваш[ого царского] величества и розширенє царства вашого царского величества х[рестиянского за вѣку] своєго догледитися рачыш. Чого мы вси хрестиян[е усердно желаєм, абы] геретикы и неприятели вѣры православной хре[стиянской были] покорены под нози вашего царского величества и гроб Б[ожий за самодержав]ства вашего царского величества з руки турецкой з патрия[рхами свобо]женый был, Ха Бга молим.
О отправу прудку и о вѣдомост певную чого се войско З[апорозкоє от вашего] царского величества сподевати се маєт, вашему царско[му величеству] низко челом бью.
Примітки
Публікується за виданням: Грушевський М. Історія Хмельниччини, списана Силуяном Мужилівським в лютім 1649 р. // Україна. – К., 1914. – Кн. 2. – С. 29 – 39.
…заслуженого архівіста Мик[оли] Мик[олайовича] Оглобліиа… – історик, археограф, архівіст (1852 – 1906). Працював у Московському архіві Міністерства юстиції, співробітник «Киевской старины», «Чтений в Историческом обществе Нестора Летописца». М.Грушевський у свої студентські роки особисто познайомився з Миколою Оглобліним, коли він був у Києві протоієреєм Софійського собору. Згодом Оглоблін переїхав до Москви, працюючи в Московському архіві Міністерства юстиції. Оглоблін допомагав молодому Грушевському в пошуку та копіюванні архівних джерел, познайомив його з окремими московськими істориками (Гирич І., Ульяновський В. Релігія та церква в житті й творчості Михайла Грушевського // Грушевський М. Духовна Україна / Зб. творів. – К., 1994. – С. 525 – 526).
…Ол[ександр] Востоков познайомив тоді наукові круги з сими актами в статті своїй «Первые сношения Богдана Хмельницкого с Москвой», надрукованій в «Киев[ской] старине» 1887 р. в кн. VIII – див.: Востоков А.А. Первые сношения Богдана Хмельницкого с Москвой // Киевская старина. – К., 1887. – № 8. – С. 714 – 744. Окрім цієї розвідки та публікації Грушевського про особу Силуяна Мужиловського та його кар’єру у Війську Запорізькому писав: Мицик Ю.А. Мужиловський Силуян // Полководці Війська Запорізького: історичні портрети. – К., 1998. – С. 221-226.
Нашвидку вислано до Хмельницького гінця Вас[илія] Михайлова – довідатися, чого хоче Хмельницький – Василій Михайлов відбув в Україну після 6 лютого 1649 р. У відповідь на посольство Богдан Хмельницький написав листа, датованого 18 лютим того ж року, з переконанням боротися з поляками до останку (Грушевський М. Історія України-Руси. – К.; Відень, 1922. – Т. VIII. – Ч. 3. – С.150).
Його оповідання далеко докладніше і просторіше, ніж оповідання Львівської літописі, теж більше-менше сучасне – оповідання Львівської літописі, авторство якої приписується Михайлу Гунашевському, закінчується описом Зборівського договору 1649 р. (див.: Грушевский М.С. О так называемой Львовской летописи (1498 – 1649 гг.) и ее предполагаемом авторе // Известия АН. – М., 1931. – Сер. 7. – № 5. – С. 569-588).
М. Капраль
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 376 – 386.