До історії Острянинової еміграції

Михайло Грушевський

Постриження вдови Острянина в Москві

Вихід Острянина на московську Україну і оселення його з полком на Чугуєвім городищі, не вважаючи на всю ефемерність і сумний кінець сього епізоду, зістався фактом важним і для дальших подій знаменним, тому подробиці його і особливо його фінал мають чималий інтерес.

Як відомо, українська еміграція першої пол[овини] XVII в. розпорошувалася по пограничних московських укріпленнях. Московська адміністрація розсилала українців по різних містах, де вони творили більші або менші, нераз досить значні колонії, але не вважаючи на всю запобігливість московського правительства для сих емігрантів, їм в сих пограничних городах жилося, очевидно, не дуже приємно: взнаки давалася тісна залежність від московської адміністрації, дріб’язкова регламентація, сувора московська «жесточ», з якою занадто часто приходилося стрічатися.

Тому Острянин, виходячи «на царське ім’я», літом 1638 р. звернувся до московського правительства, щоб їх не розсилали по пограничних городах, тому, мовляв, що вони виходять з усім господарством, з худобою і пчолами, і якби їх почали розсилати по українних городах, то господарство їх пішло б прахом, – для того просять позволити оселитися на Чугуєвім городищі, за лінією московських укріплень, де вони будуть самі господарити, не домагаючись ніяких підмог від московського правительства.

Се прошения було прийняте, Острянинові і приведеним з ним козакам позволено оселитися на Чугуєвім городищі і на початок велено дати їм збіжжя на засів і грошеву підмогу. Козаки почали будувати собі хати і ставити укріплення, але скоро між ними почалося невдоволення, а далі й розрухи, конфлікти з адміністрацією і з самим Острянином.

Вже з початку 1639 р. маємо його донесення в Москву, що він не міг довести до кінця свого походу на татар, бо один з його сотників збунтував козаків і вони вернулися з дороги; з свого боку, козаки скаржаться московському правительству на Острянина в різних справах, очевидно, добиваючись, щоб його скинути з гетьманства. Острянин, що взагалі з усеї сили силкувався йти в лад московській адміністрації, встиг без великого труду оправдатися в тих обвинуваченнях, які на нього складали козаки, був ласкаво прийнятий на царськім дворі, і козакам наказано у всім його слухати, а московським воєводам – його всяко підтримувати.

Тоді Острянинові козаки, переконавшись, що скинути з гетьманства їм не вдасться, по його повороті підняли бунт, билися з воєводою і московською залогою, що були при тім і видно стали по стороні Острянина (подробиць сього бунту взагалі не маємо ніяких); Острянина і його сина вбито в сім бунті, а козаки, забравши своїх жінок, дітей і весь добуток, пішли назад за польську границю. Сталося се 26 квітня 1641 р.

[Про се Чугуївські акти в актах Білгородського стола Моск[овського] арх[іву] юстиції – Опис[ание документов и бумаг], с. 107 – 108,132 – 133, вибірки з них у: Филарет, Описание Харьков[ской] епархии, IV; Воронежские акты, I; Багалей, Материалы і [Багалей,] Очерки колонизации степной окраины Московск[ого] госуд[арства]; Миклашевский, К истории хозяйствен[ного] быта.]

На Чугуїв замість сих «зрадників-черкас» московське правительство вислало московських колоністів; поручило перевести також ревізію українських колоній по пограничних містах і всякі непевні елементи вивести у внутрішні краї. Але взагалі не було чугуївським епізодом збентежене або знеохочене до української еміграції. Для нього, очевидно, було ясно, що причини нещасливого фіналу його почасти лежали в помилках московської адміністрації, почасти в намовах пограничних польських урядників, що приваблювали козаків вертатися назад, і дійсно встигли се осягнути.

В результаті вихід Острянина став для московського правительства прецедентом не тільки для приймання пізніших козацьких партій, що виходили й осідалися «за чертою» по 1649 p., але й для пропозиції, зробленої Богданові Хмельницькому, – аби він з усім Військом Запорозьким вийшов на московські землі (і тільки як Хмельницький на се не пристав, московське правительство рішило прийняти його під московську протекцію з територією).

А сам Острянин в очах московських зістався щирим стоятелем за діло царське, що, мовляв, наложив головою за вірність свою, стоячи непохитно проти зрадників – відти певна прихильність до його сім’ї і після його смерті, що виявляється – хоч не в надто показних формах і в сім епізоді утримування царським коштом Острянинової вдови і пострижения її «без вкладу» за царським наказом в однім з визначних московських монастирів. В сих кількох документах, які подаю нижче до сеї справи, виявляється се признання за «болшую службу», «за службу, за кров і за смерть» першого гетьма-на-підданця московського правительства.

Заразом маємо тут один з епізодів «приноровлення» наших людей до московської обстанови, до московських вимог і порядків, до московської ласки – того довгого процесу, що, зачавшися геть перед прилученням України за Богдана, привів українське громадянство на ті сумні позиції, на яких опинилось воно в епоху упадку і розкладу Гетьманщини.

1

Царю государю и великому князю Михайлу Федоровичю всеа Русий бьет челом бѣдная горкая сирота твоя вдова иноземка Чугуєва города гетмановская женишка Яцькова Остренинова Пелажка. Муж, государь, мой Яцько Остренян выехал из Литвы на твое царьское великое имя служити тебѣ, праведному государю, вѣрою и правдою, а в Чюгуеве, государь, городе твоѣ государевы изминники воровские Черкасы мужа моего за тебя, праведнова государя, убили, что муж мой служил и прямил тобѣ, праведному царю, вѣрою и правдою.

А я, государь, сирота твоя послѣ мужа своего осталася в Чюгуеве, ис Чюгуева приволоклася к тебѣ, праведному государю, к Москве и на Москвѣ давано мнѣ бѣдной вдовѣ сиротѣ твоей иноземки твоего царьского жалованя поденново корму по мѣсец март по два алтына на ден, а от мѣсеца марта по се число мнѣ бѣдной твоего государева жалованя корму не дают и я бѣдная горкая вдова брожю по мѣpy, помираю голодною смертю.

Милосердый государь царь и великий князь Михайло Θедоровичь всеа Русий, пожалуй меня бѣдную горкую сироту свою иноземку за мужа моего службу и за кров и за смерть, вели, государь, меня бедную сироту свою устроить в Новой Девич монастыр безукладно, душу свою спасти, а за тебя, праведново государя, до смерти живота своего Бога молить. Царь государь смилуйся пожалуй.

2

Лѣта 7152 г. октября в 30 ден, по государеву цареву и великого князя Михаила Федоровича всеа Русиі указу боярину князю Олексѣю Михаиловичю Лвову да дяком Ивану Θедорову да Максиму Чиркову. Государь царь и великиі княз Михайло Θедорович всея Русиі пожаловал чюгуевского черкасково атамана Яцкову жену Остренина вдову Палагѣю за болшую службу мужа eѣ, что муж еѣ гетман Яцко на Чюгуеве черкаскою измѣною в 149-м году убит, – велѣл eѣ по eѣ челобитью пострич в Новом в Девиче монастирѣ безо вкладу.

И по государеву цареву и великого князя Михаила Θедоровича всея Русиі указу боярину князю Олексѣю Михайловичю Лвову да дяком Ивану Θедоровичу да Максиму Чиркову велѣти чюгуевсково черкасково атамана Яцкову жену Остренина вдову Палагѣю пострич в Новом в Девиче монастырѣ и велѣти к ней ігумене і соборным старицам призират, чтоб перед рядовыми старицами оскудѣня ни в чем не было.

3

Царю государю и великому князю Михаилу Федоровичу всея Русій бьет челом бѣдная горкая сирота твоя вдова иноземка Чугуєва города гетмановая Яцкова женишка Остренинова Пелажка. Пожаловал ты, государь, меня бѣдную горькую сироту свою вдову за мужа моего службу и за кров и за смерть, велѣл меня устроит в Новой Девичь манастыр, а постричься мнѣ бѣднои нѣчим и платѣшка черново купит нѣ за што.

Милосердыи государь царь и великий князь Михайло Θедоровичь всея Русиі, пожалуй меня бѣдную горкую сироту свою вдову иноземку, вели, государь, мнѣ бѣднои сиротѣ своей иноземки за мужа моего службу и за кров и за смерть дат своего государева жалованя на пострыгане и на плате как тебѣ, праведному государю, обо мнѣ Бог известит. Царь государь смилуйся пожалуй.

Білгородського стола столб[ець] 88, № 76 – 79

Примітки

Публікується за виданням: Грушевський М. До історії Острянинової еміграції. Пострижения вдови Острянина в Москві // Записки Українського наукового товариства у Києві. – К., 1914. – Кн. XIII. – С. 45-48.

…виходили й осідалися «за чертою»… – про захисну смугу («черту») Російської держави у XVI – XVII ст. писали: Яковлев А. Засечная черта Московского государства в XVII в.: очерк из истории обороны южной окраины Московского государства. – М., 1916; Загоровский В.П. Белгородская черта. – Воронеж, 1969; Він же. Изюмская черта. – Воронеж, 1980.

М. Капраль

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 372 – 375.