Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Звідки пішла назва українців?

Михайло Грушевський

Назва «Україна», «українці» давня, тільки поширилася вона так велико останніми часами. За давніх часів, коли була Київська держава і правили нею київські князі – за Ольги та Володимира, що хрестив Руську землю, звалась отся держава Руською, і так звалися наші краї і наші люди, бо тут і була сила сеї держави – в наших українських сторонах: коло Києва, Чернігова і Переяслава. Тут була Русь справжня. Освіта, і право, і всякі порядки київські розходилися по всіх землях, які підлягали Києву – в теперішніх великоруських сторонах, де Москва, Твер, Нижній, і в білоруських краях, де Вітебськ, Могилів, Мінськ. Сі краї теж звалися Руссю, тому що належали до Києва, а про те сама справжня Русь вважалася та, що коло Києва.

Та коли стали татари наші краї пустошити, стали з Києва й інших сусідніх міст люди заможні, багаті, а головно, книжні, духовні переїздити в дальші, затишніші сторони – на Волинь, до Галичини і до країв московських. Стара Київська держава на той час розділилася, Київ підупав, і київських князів уже ніхто не слухав. Київський митрополит і вище духовенство осілися замість Києва в Москві. Тоді в галицьких і волинських сторонах поставлено свого осібного митрополита на тутешні краї, щоб не звертатися до московського. Але той митрополит, що з Києва перейшов до Москви, вважався першим і старшим, і його митрополія звалася «Великою Росією», а ті землі, що тягли до галицького митрополита, звалися Малою Росією. Так стався початок отсього поділу Руси Малої й Великої, в 1300-х роках, тому 600 літ значить.

Між народ сей поділ не переходив: у нас, в київських і галицьких сторонах, люди далі звали себе Руссю, русинами. Тим часом за довге життя все більше виступало різниць між нашими українськими і північними, великоруськими та білоруськими сторонами, і книжні люди пильнували відрізняти їх. Коли за Богдана Хмельницького в 1654 р. об єдналися землі українські й білоруські з московськими, вважалося потрібним назвати осібними йменнями сі краї, і з того часу пішло се означення «Великої, Малої і Білої Руси». Звідти йдуть назви великоросів, малоросів і білорусів для тих народів, що колись належали до одної Руської, Київської нашої держави, але своєю мовою і всім життям розійшлися дуже.

Та сі назви були все-таки більш книжні й тепер. Між народом вони не приймалися. Зате приймалася у наших людей дедалі все більше назва «Україна». Так за давніх часів, за Київської держави, звалися пограниччя. Наприклад, Україною звалася земля Переяславська, що тоді була пограниччям із степом і вела тяжку боротьбу з степовими ордами. Потім, за польських часів, Україною прозивалося ціле наше українське Подніпров’я, тому що се були крайні землі, за котрими починалися степи, де ходили татари.

Але на сій Україні тоді стало гуртуватися все, що було живішого і сміливішого між нашим народом. Запанувало тут козацтво і до нього пішло все, що горнулося до волі, до рівності й хотіло кращої долі свому народові. Коли ся Україна звела свої війни з польським панством і виграла свою боротьбу за Богдана Хмельницького, стала вона головою, центром, представницею цілої української землі від Карпатів до Дону, і під Україною стали розуміти не тільки козацькі сторони, а ввесь український нарід.

Так от в старих піснях, які заховалися до наших часів, «Україною» зветься та країна, де живуть наші люди. А ще більше таке значіння ствердило нове українське письменство, що почало розвиватися після Котляревського. Воно і для мови своєї прийняло скоро назву української. Великий же Кобзар наш Тарас Шевченко, найбільший поет України, таки й знати не хотів назви «малорос» чи «малоросійський», що тим часом все-таки вживалася в писаннях, писаних мовою руською (великоросійською). І Шевченко то, можна сказати, й рішив се питання, як мають себе називати його земляки, люди, котрі говорять українською мовою, держаться свого життя, своєї історії і для добра свого краю і народу хочуть працювати.

Скоро й відчулася різниця між назвою малоросів і українців. Малоросами називали всяких людей українського роду з України, і таких, що їм байдуже було і до України, і українського життя. А українцями називано людей таких, що добро українського народу ставили метою свого життя і про нього хотіли дбати. Не говорилося сього голосно, але почувалося, і правительство се помітило, і стала цензура і начальство дивитися підозріливо на назву України, вичеркувати її з книжок, з газет.

Почалося се давно, було перестало якийсь час за свобідніших років 1904 – 1914. Але з війною, як старе царське правительство задумало викорінити і знищити українство до решти, стала цензура знову не дозволяти українського імені. Та українське громадянство з тим більшим завзяттям держалося сього свого народного ймення. За останній час воно поширилося по всіх українських землях, як ім’я національне, і витиснуло стару назву «русинів», що держалася ще в Галичині, і «малоросів», що між деякими трималася на Вкраїні російській. І теперішнє свідоме українське громадянство не хоче знати іншого імені, як тільки Україна, українці.

Не відрікається воно через те старого імені Руси, що зв’язує його з старими київськими часами, з старим письменством і культурою, що сотворили предки теперішніх українців. Але для означення себе, як нації сучасної України, держиться тільки сеї назви: «Україна».

Тим більше, що вживання старого руського імені, крім українців, також великоросами і білорусами, давало старому правительству і великоруському громадянству притоку до різних причіпок. Мовляли, коли й ви руські (чи малороси) і ми руські, то повинна бути у вас одна мова, і осібної мови української не треба – не давати їй волі! Се все досить набридло за старого режиму нашому громадянству, і воно постановило зробити тому край.

Так, ми стара Київська Русь, але ми разом з тим український народ, осібний народ, з своєю осібною мовою, історією, письменством і культурою. Ви, великороси, признаєтеся теж до нашої Київської Руси, від котрої пішла ваша освіта й культура, і ми тої історичної зв’язі не заперечуємо. Але ми зовсім осібно від вас пережили нашу українську добу, яка наложила свою останню печать на наше життя: відродження XVI віку, козаччину, великі народні повстання XVII віку, розвій українського народовластя, козацького демократизму. Ми пройшли свою путь великої боротьби за волю й рівність, котрої не знали інші «народності руські». В ній ми остаточно сформувалися в український нарід, а теперішні події закінчують його перетворення в українську націю.


Примітки

Київський митрополит і вище духовенство осілися замість Києва в Москві… – йдеться про перенесення у 1300 р. за часів митрополита Максима митрополичої кафедри з Києва до Владимира-на-Клязьмі. У 1303 р. за ініціативою галицько-волинського князя Юрія Львовича була заснована Галицька митрополія. Грамота про її створення була видана імператором Візантії Андроніком II Палеологом і константинопольським патріархом Афанасієм. До складу Галицької митрополії увійшли єпархії: Галицька, Володимирська, Перемиська, Луцька, Турівська і Холмська. Першим галицьким митрополитом став грек Нифонт (1303 – 1305). У 1347 р. митрополія була ліквідована; відновлена в 1371 р. У 1401 р. припинила існування. Титул галицьких митрополитів був приєднаний до титулу митрополитів київських.

«Великої, Малої і Білої Руси» – цій темі М. Грушевський присвятив свою історичну розвідку «Велика, Мала і Біла Русь» (Україна. – 1917. – Кн. 1 – 2. – С. 7 – 19).

…за свобідніших років 1904 – 1914 – початок певних послаблень М.Грушевський пов’язує з ««весною» Святополка-Мирського» – міністра внутрішніх справ Росії (серпень 1904 – січень 1905), який прагнув співпрацювати з опозицією. Ця «весна» дозволила вченому видрукувати у 1904 р. в Петербурзі «Очерк истории украинского народа» та принесла йому «радісну вістку – допущення до Росії «Історії [-України-Руси]»« (див.: Грушевський М.С. Автобіографія. 1926 р. // Великий Українець. Матеріали з життя та діяльності М.С.Грушевського. – К., 1992. – С. 232 – 233). Офіційно утиски на українство скасовані після царського маніфесту 17 жовтня 1905 р. 24 листопада 1905 р. були видані тимчасові правила про свободу друку, що дозволяли періодичні видання мовами народів Росії.

…стала цензура знову не дозволяти українського імені… – див. коментар до статті «Велика хвиля».

…газет та брошур українських таки й зовсім не можна було друкувати в Росії до недавніх часів, до 1906 року – першим українським часописом на підросійській Україні стала газета «Хлібороб – селянський часопис», яку видавали діячі Лубенської Громади брати Шемети (перший номер вийшов 12 листопада 1905 р., загалом видруковано 5 чисел). У вересні 1905 р. Українська народна партія почала видавати часопис «Самостійна Україна» (вийшло лише одне число). З кінця грудня 1905 р. в Полтаві започаткований тижневик «Рідний край». Першим українським щоденним періодичним органом у Наддніпрянській Україні стала газета «Громадська думка», що почала виходити з 31 грудня 1905 р. Видавці: Є.Чикаленко, В.Симиренко, В.Леонтович. Детально див.: Доманицький В. Українська преса в 1906 році // Україна. – 1907. – Т. І. – Ч. II. – С. 48 – 65; Животко А. Історія української преси. – К., 1999. – С. 191 – 197.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 4, ч. 1, с. 152 – 154.