Як же йти до того?

Михайло Грушевський

По всім, що сказано тут, се, мабуть, само собою зрозуміло. Щоб іти до сеї світлої мети, для сього нам треба передусім утвердити такий свобідний і демократичний лад в визволеній автономній Україні, як сказано було вище. Ясне діло, що як буде такий лад, якого хочуть українці, то тоді перевага буде не у панів, поміщиків, а у всього народу трудящого, і вибрані ним люди так справами покермують, такі закони постановлять, щоб вони були на користь сим трудящим людям. Не так як за царського правління, що дбало тільки про панів, чиновників та капіталістів.

Тому передусім треба об’єднатися всім прихильникам свободи і добробуту трудящого народу, щоб захистити новий свобідний лад від його ворогів, що хотіли б повернути старі порядки. Треба всім прихильникам свободи і рівності з’єднати свої сили, щоб добитися тих політичних установ, про котрі тут сказано: автономії України в федеративній демократичній республіці. Для того треба українцям організуватися скрізь, від села і волості почавши і до повіту, губернії і цілого краю. Треба закладати підвалини для того автономного ладу на Україні і федеративного зв’язку її з іншими краями і народностями Росії. Треба єднатися з іншими народностями, які хочуть тої ж автономії і Федеративної Російської Республіки.

Коли ми здобудемо автономію України, щоб наш край мав у себе дома, в Києві, свою законодатну думу (сойм), своє виборне правительство (міністрів) – вибиране всею людністю України, тоді трудящий нарід український буде по своїй волі порядкувати всім на Україні. Селяни і робітники становлять більшість людності, вони зможуть мати більшість депутатів в українськім соймі таких, яких захочуть мати: з тямущих селян і робітників і з тих людей просвіщених (інтелігентів), які боронять права трудящого народу. І вони забезпечать добробут робучих людей законами, заведуть такі порядки, щоб була справедливість: щоб трудящий чоловік мав усю користь від своєї праці, а не содержував своїм потом неробів усяких, що живляться з народної праці, самі не даючи ніякої користі народові.

До сього повинні тепер іти спільно й однодушно всі – селяни, робітники й пани, які прихильні свободі й добру свого краю і народу українського. Не повинні тепер споритися про те, в чім вони різняться в справі земельній чи іншій, тільки мати перед очима ту спільну політичну справу, яка їх об’єднує, – спільну мету нашу. А перша мета наша: забезпечити ту свободу, що революція здобула, здобути державне право свому народові в своїм краї, полишаючи права й меншим народностям України, і утворити широку автономію України в усіх справах – політичних, культурних і економічних.

Для кермування сею справою утворилася з початком революції Українська Центральна Рада, поставлена всім організованим українським народом і признана ним за тимчасовий український національний уряд. Він має об’єднувати політичну і національну діяльність всіх українських партій і організацій і кермувати нею так, щоб провести Україну цілою і ненарушеною серед того розруху, який підіймається наоколо нового устрою в різних сторонах, та здобути автономний лад, утвердити його і в нім дати змогу розвинутися культурному, економічному і політичному життю України – українського народу і інших народностей, що живуть разом з ним на українській землі.

Роботу Центральної Ради в сім напрямі мусять підтримувати всі українці і всі, хто хоче добра українській землі. Волосні, повітові, міські і губернські українські ради, що засновуються тепер скрізь по виробленій Цент[ральною] Радою інструкції, являються її органами на місцях. її зверхність признали всі українські військові організації, які об’єднують в собі мільйони уоруженого українського народу. Ми маємо право також жадати від усіх інших народностей, які живуть на нашій землі, щоб і вони йшли разом з нашою Ц[ентральною] Радою, під[т]римували її й тримались її вказівок. В сей критичний час, хто не з нами, той проти нас: хто руйнує або гальмує роботу організації України, той робить велику шкоду, перед котрою українці не можуть бути спокійні.

Хвиля перед двома місяцями була радісна. Тепер – я дописую сі слова при кінці маю – вона стає тривожна й грізна. В різних кінцях Росії, в різних областях її устрою починається небезпечний розрух, котрим сподіваються покористуватись вороги свободи і демократії, прихильники старого царства і поневолення. Свідомі українці стали твердо на тім, що вони не допустять на Україні ніякого розруху, звідки б він не виходив – вони стануть против нього. Вони не дадуть вирвати з своїх рук свободи, свого права – горожанського і національного. Україна повинна вийти цілою й незруйнованою, свобідною й автономною з нинішньої хвилі. Для сього всі українці повинні пройти організованою лавою, як один муж, всі за одного і один за всіх, через усі зміни і небезпеки теперішнього часу, і з ними повинні вірно йти всі, хто хоче бути їх товаришем і спільником вільної України.

Примітки

До сього повинні тепер іти спільно й однодушно всі – йдеться про демократичний характер українського руху, без розмежування класів і верств. УЦР не стала його уособленням, від початку вона формувалася на класовій основі. З 19 представлених у ній політичних партій 17 були соціалістичними. Програмні документи та діяльність УЦР також свідчили про її соціалістичний характер.

Утворена у травні 1917 р. несоціалістична Українська демократично-хліборобська партія (УДХП), яка стояла на виразній національній платформі й об’єднувала земельних власників (селянство також), не отримала представництва в УЦР, хоча вимагала цього. Попри видатний вклад в українську справу, Є.Чикаленко спочатку не був обраний до УЦР. І хоч пізніше увійшов туди в складі представництва від українських партій, участі в роботі Ради не брав. Згодом він з гіркотою писав у спогадах, що у 1917 р. «як буржуй, чи навіть феодал, не мав змоги брати участи в будуванні Української Держави» ( Чикаленко Є. Спогади (1861-1907). – К., 2003. – С. 30).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 4, ч. 1, с. 162 – 164.