3. Грамоти з пізніших підтверджень
Михайло Грушевський
Як бачимо, сі Львові грамоти вводять нас нераз в самий розгар життя, і кожда потрапила б нам оповісти цікаву історію про ті обставини, під пресією яких була вона «видана». Але результат досліду в кінці все-таки виходить сумний, ми не маємо ані одної автентичної грамоти кн[язя] Льва, хоч як цінна була б одна така грамота, хоч як би багато потрапила вона нам сказати.
Супроти такого негативного результату перегляду грамот, перехованих до наших часів, само собою стає питання – а що ж ті грамоти Льва на маєтності, предложені ще в 60-х pp. XIV в. Казимирові? Чи були вони автентичні, чи може, також фальшовані?
Розуміється, не маючи в руках сих грамот, ані навіть ширше поданого змісту їх, трудно судити про їх автентичність, але те, що можна сказати про них, більше a priori [тут: без глибшого аналізу], розуміється, – говорить против них, а не за них.
Казимирових грамот, виданих на підставі предложених йому грамот Льва, знаємо тепер три:
1360 р. потверджує він права Ходка Матутейовича (sic [так]) на с. Хлопчичі, на підставі предложеної йому «literae privilegialis sibi et suis successoribus a inclilo principe duce Leone nostro predecessore charissimo datae» (Kod[ex] Małop[olski], [t.] IІІ, 4. 737).
1361 p. Казимир потверджує предложену йому Дмитром Кальдофович (чи Кадольфовичом) «privilegium illustrissimi principis Leonis ducis Russie super emptionem villarum Boratyno et Dobkowycze», з усіма приналежностями, м[іж] і[ншим] з митом і правом користання з «silva nostra Rokithnicza» (K[odex] Małop[olski], III, 4. 743).
1361 p. Казимир потверджує Ходку Бибельському маєтності, на які предложив той йому «князя Львовы листы»: «село Быбель и со присѣлкы: Пачковичѣ, Жасковичѣ, Коморовичѣ, Узворотвичи, Нѣкловичи, Ворковичѣ» (AGZ, I, ч. 5 = Акты ЮЗР, I, [с. ] 1.
З сих грамот в другій іде мова про Львову грамоту, що потверджувала купно села, в першій і третій – про надання Льва.
Мусимо отже зазначити, що ми не маємо ніяких вказівок, аби в давній Русі була така практика, щоб князі потверджували осібними грамотами контракти купна. Ще з більшим натиском мусимо піднести, що в давній Русі незвісне нам роздавання сіл від князя боярам за службу чи з обов’язком служби. Се справа кардинальна в історії нашої суспільної еволюції, й невважаючи, що аналогії ex post [тут: пізнішого часу] (розумію рівночасний розвій служебного землеволодіння в землях давньої Руської держави під властю Корони Польської, В[еликого] кн[язівства] Литовського й Московського) дуже звабляють до припущення, що таке землеволодіння існувало вже за часів руського державного права, з притиском треба піднести, що хоч нам досить добре звісні відносини князя до дружини, ми не знаходимо в давній Русі ніяких слідів роздавання князями земель боярам за службу чи з обов’язком служби [Див. мою «Історію України-Руси», т. IІІ, с. 328 – 329, а ще вернуся до сеї справи в т. V.].
Коли ми, з другого боку, зауважимо, як фальшування Львових грамот тягнеться від першої пол[овини] XV в., – то значить відколи ми маємо перший документ з іменем Льва in extenso [тут: повністю] взагалі і можемо автентичність констатувати, і до дуже пізніх часів, – насувається дуже поважний сумнів, що й ті найстарші грамоти з іменем Льва були сфабриковані.
Обставини були дійсно в тім роді, як і ті пізніші, серед яких фабриковано Львові грамоти. Ставши міцнішою ногою в Галичині після перемир’я з Литвою й союзу з татарами в 1350-х pp., польське правительство почало обсаджувати землю поляками й всякими іншими чужинцями, роздаючи їм села й цілі більші волості. Руським боярам, оскільки вони не встигли ввійти в ласку польського правительства, грозила перспектива, що їх села будуть віддані клієнтам нового правительства, коли вони не викажуться якимись правами на своє володіння. Тим часом, як то видко з пізніших процесів, староруське володіння часто опиралося на уживанні фактичнім «з діда й прадіда», або на контрактах усних, а не письменних документах. Спеціально польське правительство, виходячи з практики польської держави, на доказ прав жадало княжих привілеїв, надань, а давня Русь, як я вже сказав, їх не знала. Ситуація була дуже грізна, і от в таких обставинах починають появлятися Львові грамоти.
Чому Львові тільки, а не інших князів, се також обставина дивна і – підозріла. Попри десятки відкликів до надань Львових ми досі маємо одну одніську згадку іншого князя по імені – кн[язя] Юрія (чи Юрія Даниловича, чи Юрія Болеслава, не знати) в розграниченні земель перемиської катедри 1422 р. [Akta Gjrodzkie] і Z[iemskie], VII, ч. 32, тут згаданий тільки Юрій, але в оригіналі стоїть і Лев, так як читається то в давніших виданнях сього документа: Акты Зап[адной] Рос[сии], І, ч. 31, «Памятники» Головацького, ч. 33: «и за князя Льва, и за князя Юрья, и за иныхъ многихъ державець».] (щоправда, се документ автентичний!). Звідки ж така преділекція для Льва?
На се трудно відповісти. Могло се статися припадково: один предложив грамоту з іменем Льва, удалося – от і пішла фабрикація; «лиха беда начало», – як кажуть росіяни. Але могла бути й. спеціальна популярність у Льва – могла існувати якась Львова легенда, для нас затрачена (хіба слабкі відгомони її маємо у пізніших письменників, як от у Зіморовича), і стати причиною такої преділекції.
Сяк чи так, можна припускати, що від початків польського панування пішла мода між галицькими русинами – відкликуватися до кн[язя] Льва, як випробуваний спосіб оборони своїх прав, коли на попертя їх не можна було виказатися іншими документами. Лев став правдивим патроном руських, nullo iure possessorum [безправних власників], кажучи польським урядовим стилем, в їх боротьбі з польськими урядниками й польськими претендентами на їх маєтності. Без своєї волі й відомості, багато віків по смерті, він віддавав різні прислуги потомкам своїх колишніх підданих в їх боротьбі з польським правом, і не один руський рід завдячує «Львовій грамоті» те, що зацілів, не пішов в кріпацтво, не стратив своїх прадідівських маєтностей і т. ін., і т. ін.
Примітки
…сі Львові грамоти… – обидва документи на с. Вітошинці, написані від імені кн. Лева, не вірогідні. Однак можливо, що для їх створення могла в минулому існувати якась реальна писемна підстава. М.Грушевський уперше проаналізував грамоти з погляду їх автентичності, навівши широкий історичний матеріал (Купчинський О. Акти і документи Галицько-Волинського князівства XIII–першої половини XIV століть. – С. 602 – 618, № 15 – 16).
…незвісне нам роздавання сіл від князя боярам за службу чи з обов’язком служби – М.Грушевський аналізує не лише повні тексти документів, а й згадки про них. Окремої уваги варті ті документи, які підтверджував король Казимир III на початку 60-х років XIV ст., про які нічого не знаємо, крім цих підтверджень. Це єдині на сьогодні свідчення про акти і документи XIII – першої половини XIV ст. та особливий історичний документально-дипломатичний вид актів на сьогодні, яких відомо понад 100.
Виходячи із змісту, в автентичності документів, що підтверджувались, М.Грушевський також сумнівається:…ми не маємо ніяких вказівок, аби в давній Русі була така практика, щоб князі потверджували осібними грамотами контракти купна. Ще з більшим натиском мусимо піднести, що в давній Русі незвісне нам роздавання сіл від князя боярам за службу чи з обов’язком служби». Тезу М.Грушевського заперечив І.Линниченко (Линниченко И.А. Грамоты галицкого князя и значение подложных документов как исторических источников // Известия Отделения русского языка и словесности Императорской академии наук. – СПб, 1904. – Т. IX. – Кн. 1. – С. 80 – 102; Кн. 4. – С. 269 – 277), а пізніше І.Каманін (Каманин И.М. Из истории подложных документов. 1. Грамота галичского князя Льва // Чтения в Историческом обществе Нестора Летописца. – К., 1907. – Кн. XX. – Отд. V. – С. 3 – 7), що одночасно з іншими висновками спричинило, якщо говорити про грамоти Лева взагалі, порівняно тривалу дискусію між галицько-волинськими дослідниками. Загалом у вищеподаному трактуванні М.Грушевського, як нам здається, відчутна данина вченого традиційному розглядові явищ, непорушності запропонованих ним оцінок.
Олег Купчинський
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 7, с. 456 – 458.