[Рец.] Литовско-русский сейм
Михайло Грушевський
опыт по истории учреждения в связи с внутренним строем и внешнею историею государства, Матвея Любавского , М[оск]ва, 1901, ст. 850+232+LXXІІ (відб[итка] з "Чтений" московських, 1900–1901 pp.)
Уже титул сей книги (що вийшла, до речі сказати, зовсім не в 1900, як значиться на титулі, а десь в половині 1901) показує, як широко ставить задачу своєї розвідки автор. В передмові він розсуває її границі ще ширше: нинішня праця має служити доповненням його книги «Областное деление и провинциальное управление Литовско-Русского государства» – там автор займався адміністрацією провінціальною, тут – центральною організацією держави, і то в зв’язку з суспільною організацією. Таким чином сі дві праці разом так як би мали дати образ цілого державного устрою В[еликого] князівства Литовського.
Такий план поясняє нам уклад обох праць, що не зовсім відповідає їх титулам – обидві дають далеко більше, ніж їх титули обіцюють. Та хоч при теперішнім, дуже ще не розробленім стані історії державного права В[еликого] кн[язівства] Литовського дослідники будуть, певно, вдячні авторові за його екскурси і в сферу суспільного укладу й історії вищої адміністрації В[еликого] князівства, але… – забагато того всього як на історію сойму, а замало як на історію устрою В[еликого] кн[язівства] Литовського.
Книга складається з вступу, семи глав, додатків – документів і покажчика.
Перші дві глави – се генеза сойму В[еликого] кн[язівства] Литовського. Автор виходить з погляду, висловленого ним у вступі (с. 19), що сойм «зародився в часі уставлення унії В[еликого] князівства з Польщею», отже, в гл. І–II слідить історію унії й взагалі польсько-литовських відносин від р. 1385 до смерті в[еликого] кн[язя] Олександра. Властиво, се начерк як на історію сойму не конче потрібний, а на історію унії дещо запобіжний. Коли вже шукати зародків сойму, то треба було піти іще далі – в історію ради В[еликого] князівства, самий же сойм з’явився далеко пізніше від початків унії. Замість оповідати історію унії per longum et latum, ш[ановний] автор з більшою користю для праці міг би вибрати самі характеристичні моменти, що вплинули на вироблення сойму й його склад.
А так в історії унії никне генеза сойму, і читачу неясним лишається, що, властиво, уважає автор соймом – де кінчиться рада й починається сойм, і коли він, властиво, народився – чи під час боротьби Витовта з Ягайлом, чи за Казимира, чи за Жигимонта Старого, коли, властиво, вперше сформовується він. Не без того при тім, що автор не всюди панує над своїм викладом, безпотрібно захопивши такі широкі границі, не всюди виказує знання новішої літератури (н[а]пр., в питанні про Велике князівство Витовта й його відносин до Ягайла), подекуди знову занадто на віру бере не зовсім певні виводи дослідників, не входячи в їх оцінку (н[а]пр., сильна залежність від генеалогічних виводів Вольфа), подекуди замало критично приймає оповідання ширшої русько-литовської літописі (вид[аної] Нарбутом), Стрийковського і Кояловича; не кажучи, що занадто буквально бере деталі оповідання Длугоша й інших більш певних джерел.
З освітленням фактів не всюди можна згодитися, єсть і просто дрібніші недогляди (вроді «затруднительного положения» Казимира, коли поляки вибрали його королем – с. 97), подекуди автор просто не орієнтується в фактах (н[а]пр., в представленні ситуації в В[еликім] кн[язівстві] Литовськім в перших роках Казимирового панування – с. 106, або в справі Казимирового тестаменту – с. 126–127, або в справі Ілинського – с. 148), але все це не так важно, як і взагалі сі розділи в книзі автора мають другорядне значіння. За браком в науковій літературі відповідно уложеного огляду польсько-литовських відносин на грунті унії, й сі глави будуть корисні.
Кінчаться сі глави досить несподіваним екскурсом (с. 151–163) – про окремішність і автономію земель В[еликого] князівства (доповнення до сказаного в давнішій книзі автора).
Глави III, VI і VII присвячені історії соймів за обох Жигимонтів, аж до Люблінської унії. Се головна основа праці. Уложені вони так, що автор спочатку оповідає події, які привели до скликання певного сойму, потім збирає відомості про самий сойм, переказує звістки про його хід і ухвали, і потім так само переходить до дальшого. Написано се все незвичайно тяжко, непрозоро; в масі деталів, ближче або дальше зв’язаних з соймом, губиться всякий перегляд самої еволюції сойму, образ його устрою й функціонування.
Пробує тому помогти автор своїми резюме при кінці кождої глави, але такі резюме виглядають знову подекуди занадто аподектично: не видко, як витікають виводи з фактів (у ш[ановного] автора се взагалі буває, що виклад викладом, а виводи резюме з нього дуже мало витікають). Гинуть в тім і огляди заграничної політики В[еликого] к[нязівства] Литовського, спеціально литовсько-польських відносин, а вони, зібрані осібно, незагребані серед соймових протоколів, могли б дати цінний перегляд, якого досі нема ще в літературі, тим більше, що автор, певно б, й поглибив його в такім разі.
Між оглядами сойму за Жигимонта Старого й Жигимонта Августа вставив автор кілька чималих екскурсів (с. 311–508) – Глави IV і V. В главі IV читаємо про аристократичну верству В[еликого] кн[язівства] Литовського, про раду В[еликого] князівства й її вищі уряди, міністерства б, сказати по теперішньому. Глава V містить маленьку монографію про шляхетський стан В[еликого] кн[язівства] Литовського.
Все се цінне – про вищі уряди В[еликого] князівства досі ми не мали нічого, окрім дуже побіжного начерку Бершадського в його «Литовських євреях», про шляхетську верству досі писалося переважно тільки в зв’язку з селянською верствою (кілька давніших, перестарілих уже монографій не йдуть в рахунок), але й екскурси ш[ановного] автора, втиснені ним між розділи про сойм, далеко не вичерпують предметів, деяких моментів зовсім не дотикають, інші трактують побіжно. Думаю, що якби автор вилучив їх в осібні монографії, то на сім зискав би й автор, і читачі, і рада, і уряди, й шляхта В[еликого] князівства, й литовський сойм, котрого історію автор міг би може прослідити з більшою тонкістю аналізу й прозорістю викладу [В поодинокі питання не входжу. В IV і V т. «Історії України-Руси», які писав я рівнобіжно з публікацією автора в «Чтениях», мав я нагоду вияснити свої контроверсії з ш[ановним] автором в деяких точках, отже, не маю що тут над ними розводитися.].
За всім тим, розуміється, книга дуже цінна й дає корисний вклад в державне право В[еликого] кн[язівства] Литовського – в його літературі, завдяки двом тим працям, авторові нині належиться, безперечно, перше місце, хоч не так квалітативно, як квантативно. Ш[ановний] автор і в сій праці вніс великий запас не друкованого матеріалу, і коли не тонкістю роботи, то масою її робить велику прислугу науці. Частину сього матеріалу подав він в додатках, що займають близько п’ятнадцять аркушів – тут містяться акти ближче чи дальше зв’язані з історією соймування, і між ними є чимало дуже цінних.
Примітки
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1902. – Т. 47. – Кн. 3. – С. 10 – 12 (Бібліографія).
Любавський Матвій Кузьмич (1860-1936) – російський історик.
…від генеалогічних виводів Вольфа… – Вольф (Wolff) Юзеф (1854–1900) – польський історик, фахівець з генеалогії.
…Стрийковського… – Стрийковський (Stryjkowski) Мацей (1541 – 1593) – польський історик, поет, художник, канонік.
…Бершадського… – Бершадський Сергій Олександрович (1850– 1896) – російський юрист, історик євреїв Литви та Польщі.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 15, с. 235 – 237.