Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

[Рец.] А.А.Папков. Братства

Михайло Грушевський

Очерк истории западнорусских православных братств. Сергієва лавра, 1900, с. 4+64+291+22+5+39

Книжка ся зложилася з статей, друкованих в московській часописі «Богословский вестник» в 1898 і 1899 pp., що були тоді ж коротко обговорені в «Записках» (т. XXXIII). Випускаючи їх осібною книжкою, автор додав до них чималий вступ (64 стор.) і доповнення. Се обов’язує нас ще раз дати його праці місце на сторонах нашої часописі, тим більше, що критично вона й за першим разом не була оцінена.

В передмові автор остерігає, щоб не ставити його праці зависоких вимог – се тільки «проба систематичного викладу загальної історії братств в систематичнім порядку»; книга, очевидно, не претендує на значіння самостійної наукової праці, й дійсно не має такого характеру. Се робота більше компілятивна, а навіть часом і не критична.

Таку скромність в поставленні задач праці трудно похвалити. Автор, очевидно, вложив в свою працю чимало труда, і якби став на становищі наукового дослідника, то з невеликим додатком труда міг би дати працю далеко ціннішу. А тепер вона може служити лише для загальнішого познайомлення з історією братств, та й то в користанні нею треба часами бути обережним.

Бувши, видно, вихованцем православної духовної школи, автор і в своїй праці виходить з чисто конфесійного становища. Він слідить історію братств не як певного суспільно-культурного явища, в зв’язку з суспільними й культурними відносинами й їх еволюцією, а як орган православної церковної організації й боротьби за православіє, в зв’язку з історією православія в Польщі. Тому з приходом білоруських земель до Росії тутешні братства «умирают натуральною смертью», хоч і, може, у самого автора десь на споді душі ворушилися деякі непевності щодо «натуральності» такого кінця для сих так високо ним прославлених організацій під православним протекторатом російського правительства, та він не шукає причин тому, так як не шукав за причинами їх розросту під неприхильною системою католицькою правительства Польщі. Взагалі в книзі навіть лишаючи на боці сей брак ширшого погляду на історію братств, забагато загальників, а дуже мало аналізи явищ і фактів чи в історії братств, чи в їх устрої і внутрішніх відносинах.

Конфесійне становище автора взагалі сильно виявляється і в його оцінці подій. Всі заходи в інтересах православія похвальні, всі заходи против нього – дістають непохвальні назви фанатизму, нетолеранції і т. д. Такими вони, розуміється, і в дійсності могли бути, але таке наперед повзяте становище не тільки знеохочує об'єктивного читача, але й авторові не помагає до об'єктивного орієнтування в фактах. Справедливість, однак, вимагає признати, що місцями автор виломлюється з такого конфесійного погляду – так, н[а]пр., він не рішається кинути каменем на Смотрицького за його перехід на унію й бачить тут акт правдивого переконання.

Найбільше компілятивний характер має вступ, де автор захотів переїхатись по історії латинства на Русі й становищі руського елементу й православія в Литві й Польщі, опираючися притім, часом на цілком баламутних джерелах, особливо на Нарбуті, та цитуючи зовсім апокрифічні звістки (як «урок Романа Галицького» папам, руська печатка Ольгерда або литовські соймики від часів Городельського привілею – с. 15, 21–31 і т. ін.).

Волів би автор докладніше спинитися на генезі братств; він се робить, але трохи закоротко й побіжно. Виводить він церковні братства від староруських братчин і братств медових, і се зближення вповні оправдане, тільки його треба було зробити докладніше, а при тім застановитися над дорогою розвою з тих медових братств пізніших церковних організацій. В літературі, н[а]пр., не раз вказувано на впливи цехової організації на сей розвій, але автор тільки при кінці своєї книги (с. 285), і то зовсім побіжно й коротенько, згадав про такий вплив. Взагалі, генеза лишилася не висліджена докладно.

Від першого розділу автор входить уже in medias res [в саму суть справи]. Генетичного зв’язку братств із давнішими організаціями не вказано (вступ додано пізніше). Братства виступають тут більше твором грецьких єрархів, ніж руської супільності; з притиском при тім підносить автор, що церковне відродження у нас не мало характеру «войовничого протесту против непорядків у церкві», як у протестантів, тимчасом як в дійсності участь «мирян» в церковних справах і зв’язане з тим відродження викликані були якраз непорядками в єрархії.

Описуючи відносини братств до єпископів, автор стоїть на звичайно прийнятім погляді, що нехіть єпископів до братств мала причину в їх непорядності – відти неохота до контролі мирян. Мені перед кільканайцятьма літами прийшлося бути свідком боротьби братства з єпископами в однім російськім місті, знати особисто єпископів і провідників братств, і я міг переконатися, що опозиція єпископів виходила з віками усвяченої в східній, так само як і в західній церкві повновласті єпископа, так що тут, лишаючи на боці самі непорядки, а беручи справу принципіально, треба признати певне – хоч би й формальне оправдання – й єпископській партії.

Самі відклики до устрою християнської церкви перших віків на се не вистануть: церковний устрій XVI в., так як і нинішній, занадто відійшов від тих перших віків; людей треба судити передовсім із обставин їх часів, і коли в принципі ми рішучо спочуваємо демократичному устрою церкви, голошеному братствами, то се не повинно перешкоджати нам зрозуміти становище єпископів.

Як я вже сказав, автор слідить історію братств на тлі православія в Польсько-Литовській державі, самій історії православія він дає так багато місця при тім, що властива історія братства тоне в ній і не виступає досить виразно на сім тлі. При тім автор все слідить головно тільки одну сторону в історії братств – відносини до католицизму й унії, відносини ж до «своїх» зістаються здебільшого зовсім не освітленими. Науковий апарат автора далеко не бездоганний; він не стоїть на рівні сучасної науки; цілий ряд новіших наукових студій, особливо з сторони неправославно!, поминено у нього, і він часто шукає опертя в питаннях перестарілих.

Н[а]пр[иклад], на с. 26 він цитує Євгенієве «Описание Соф[ийского] собора» про благословенство патр[іарха] Єремії на заснування школи в Києві, так якби проф. Голубев не написав цілої книги на те, щоб збити сю традицію. Звістки про Львівське братство бере він з Зубрицького і тільки по скінченні друку (див. у додатках) стають йому звісні «Monumenta confraternitatis Stauropigianae»; «Літос» він цитує з виїмків у «Сводной летописи» Петрушевича, і т. ін, т. ін.

З усім тим, при нинішнім стані літератури церковного життя в Польсько-Литовській державі книжка д[обродія] Папкова буде, без сумніву, корисна, як збірка, хоч і не всюди повна й критично уложена, матеріалу до історії братства, і до неї мусить звертатися читач за відомостями про них – хоч і приймаючи їх cum grano salis.


Примітки

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1902. – Т. 49. – Кн. 5. – С. 20 – 23 (Бібліографія).

Автограф зберігається в: ЦДІАЛ України. – Ф. 401, оп. 1, спр. 45, арк. 98–101. Підпис: М.Грушевський.

Папков Олександр Олександрович (1868-1920) – церковний письменник. Від 1900-х pp. – губернатор Тавастгуської губернії у Фінляндії. Член Передсоборної ради. Член Священного собору Російської православної церкви в 1917–1918 pp.

Основні праці: «Охранительная деятельность православных братств в последние годы царствования короля Сигизмунда III: 1620–1632» (1891), «Древнерусский приход. Краткий очерк церковноприходской жизни в восточной России до XVIII в., и в западной до XVII в.» (1897), «Эпоха преобразования западнорусских церковных братств: 1586–1600 гг.» (1897), «Братства как мощная защита православия вплоть до восстановления православной иерархии в 1620 г.» (1898), «Оживленная деятельность православных братств в эпоху митрополита Петра Могилы: 1632–1647» (1898), «Упадок православных приходов в России» (1899), «Жизнь и деятельность братств во второй половине XVII и в XVIII веках» (1900), «Церковно-общественные вопросы в эпоху царя-освободителя. (1855-1870)» (1902).

…проф. Голубев… – Голубев Степан Тимофійович (1848 – 1920) – історик церкви, археограф, архівознавець.

…з Зубрицького… – Зубрицький Денис Іванович (1777–1862) – український історик, етнограф, архівіст.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 15, с. 178 – 180.