[Вступна розвідка]

Михайло Грушевський

Шість літ тому з нагоди ювілею Київської археографічної комісії, оглядаючи результати археографічних студій України-Русі, я підніс був, поруч з іншими прогалинами, брак матеріалів по історії сільського духовенства, головно його економічного й правного становища, бо такі матеріали в наших архівах єсть, хоч і небагаті. З того часу ся прогалина не була заповнена; тому з великою приємністю занотував я собі перед двома роками досить багату колекцію документів про сільські церкви і духовенство в урядовій збірці грамот при самбірськім інвентарі 1568 р. (Литовська метрика Московського архіву Міністерства справедливості, IV. В., кн. 22), а тепер з нагоди київського археологічного з’їзду подаю її, по части in extenso, по части (дублети) в реґестах і ексцерптах [Ексцерпти (зроблені словами самих документів) я означую буквою Е на початку, реґестами називаю переказаний по-руськи зміст грамоти. Через те, що ми маємо тут не оригінали, а копії, на борзі повитягані в книгу, бачимо ми в документах чимало помилок і прогалин.].

Як зауважить сам читач, документи сі, виключивши кілька екстраваґанцій, обіймають час, властиво, від двадцятих до кінця шістдесятих років XVI в., отже, яких сорок літ. Се був час пам’ятний в історії Самбірщини: час дуже інтенсивної колонізації, головно самбірського підгір’я, розпочатої з ініціативи правительства, аби «facere conditionem meliorem et amplificationem bonorum nostrorum». Поруч з заснуванням нових сіл йшло заснування нових православних парафій і тим пояснюється така маса церковних документів з сих років: маємо їх для старих і нових парафій, не рахуючи потверджень, звиш шістдесят; щоправда, документи сі досить однорідні, і се, розуміється, понижає цінність сеї колекції, але має й свою добру сторону: повторення тих самих норм в цілім ряді документів показує нам, що маємо до діла не з виїмковим явищем, а, власне, з нормою, і ся численна серія актів з одної місцевості й тісного періоду часу дає нам можливість уставити дещо – небагато, але напевно – в сфері економічних і правних відносин сільського духовенства. Головно документи сі дають відповідь на такі питання: як засновувалися нові церкви й парафії, які дотації діставали, як і під якими умовами діставали сі нові й всякі взагалі парафії священики або кандидати священичого стану, і як вони переходили з рук до рук; в тім порядку ми й перейдем тепер сі питання.

Як я вже сказав, в середині XVI в. ішла інтенсивна колонізація Самбірщини і в парі з новими селами закладалися нові церкви. Самбірським старостам король уділяв право роздавати осадчі привілеї на війтівства (scultetiae) і ерекції на «попівства» (poponatus): на таке спеціальне поручения покликується кілька разів староста Старжеховський: «Я на основі наданого мені королівським величеством права засновувати попівства (super fundationem poponum)», «я, маючи від королівського височества привілегію уставляти війтів і попів в староствах Самбірськім і Дрогобицькім, як про те ширше говорить грамота, заведена до самбірських актів…» (ч. 55, 59, 62) [Порівняти заяву ревізорів з 1529 р. в ч. 2 про таке право.]. Таке право мали, очевидно (судячи з їх грамот), і інші самбірські старости, не кажучи вже про королев Бону й Ізабелу, що мали якийсь час се староство в державі.

Заснування церков в документах мотивується часом «помноженням хвали Божої»: in laudem omnipotentis dei adaugendam effectu in augendo cultu divino (ч. 20, 26 – 27), але се тільки риторична прикраса. Ми ж знаємо, що в початках і в середині XVI в. в польській суспільності існував погляд, що числа православних церков не можна, властиво, помножати, в усякім разі збудування нової церкви може статися тільки за спеціальним дозволом правительства [Див. про се статтю: [Грушевський], До історії «руського обряду» в давній Польщі в XXX т. – Записки [НТШ].], се ж останнє, очевидно, годилося з такими випадками, як з malum necessarium. Се зовсім виразно виступає і в наших документах: правительство, даючи свою згоду на заснування нової парафії, почуває потребу мотивувати свою уступку, а часом виразно зазначає, що робить се під натиском потреби: потверджуючи старостинський дозвіл на будову другої церкви в с. Головецьку, король зазначає, що сей старостинський дозвіл був зроблений з потреби – ex necessitate factam et institutam esse (ч. 7). Як була ся necessitas [потреба], безперечно, – dura [сувора] для правительства, докладно поясняють нам інші грамоти.

«Бажаючи, – пише король в дозволі на будову церкви в с. Ільничку, – аби в новозаснованих селах наших Ільничку Малім або Дольнім і Завадці положені були початки християнської побожності і щоб та кож і тим способом легше звабити туди численних осадників (ut etiam vel ea ratione colonorum frequentia facilius eo allici queat), ми позволили війту сих наших сіл Івану Лазуровичу поставити в селі Ільничку Малім або Дольнім церкву грецького обряду і щоб в ній могла відправлятися Служба Божа по звичайному грецькому обряду» [Називаючи село, я не цитую номера документа, бо з альфабетичного покажчика сіл, поданого при кінці статті, легко собі знайти потрібний документ. Цифри ж в цитатах означають число документа. Документи розміщені хронологічно, але заразом і по осадам: ті, що належать до одної осади, зібрані разом.].

Тут, безперечно, перша половина – фраза, а друга містить дійсний мотив, що й повторяється в інших наданнях.

«Бажаючи зробити в тім більшу вигоду нашим підданим – місцевим селянам грецького обряду, – пише король в дозволі на будову церкви в Рикові, – аби вони тим легше і вигідніше осідали в сім нашім селі, ми дозволили Стецьку, сину війта Михалка, поставити в тім нашім селі Рикові синагогу чи церкву грецького обряду»;

буквально те ж саме мотивування повторюється і в сучасній презенті на новозасновану парафію в с. Лип’я. Поруч сього, очевидно, основного мотиву таких надань, – щоб не знеохочувати колоністів браком церков і тим не перешкоджати колонізації, – в деяких грамотах підноситься й інший мотив – адміністраційного характеру: що існування в селі «попа» буде служити до удержання порядку; не знати вже, як то собі розуміли се автори надань – чи що піп безпосередньо буде впливати в сім напрямі на своїх вірних, в інтересах правительствених агентів, чи причиниться до сього посередньо – розповсюдженням моральності й побожності.

«Будучи обов’язаним, – пише староста Старжеховський в своїм дозволі на будову церкви в с. Смеречці, – помножати доходи короля й[ого] м[илості], я позволив осаджувати село на потоку Смеречці, але щоб був в тім селі ліпший порядок, я, за проханням громади, а также за порадою всечесного (poboznego) Симка Мишковича дозволив йому збудувати церкву в тім селі Смеречці, аби він там правив всею громадою відповідно до порядку грецької віри»;

або, як в іншій грамоті пише той же староста, він уставляє руську парафію в с. Билині «для удержання в порядку селян і помноження доходів» (propter ordinatam conservationem incolarum et prouentuum augmentationem) – під останнім міг він розуміти те саме, що король в наведених вище грамотах: що заснування парафії причиниться до зросту колонізації, або й простіше – що з заснуванням парафії прибуде до королівського (і старостинського скарбу) річного доходу півкопи, котру обов’язані були платити руські священики [Такий мотив, власне, підносить король в одній грамоті, додаючи ще півлану ґрунту на церкву (ч. 30).].

Заснування православної парафії часом рішалося принципіально вже при заснуванні нового села. Ми маємо кілька осадчих привілеїв, де староста (або королева) або й король, поручаючи якомусь осадчому осажувати село й надаючи йому при тім дідичне війтівство в тім селі, разом з двома ланами (або дворищами), що служили нормальною дотацією війтівства, заразом визначає й третій лан – на церкву, propter poponem, pro locatione poponis: «На се війтівство буде мати право він (війт) із своїми спадкоємцями розробити два лани поля, а третій – для осадження священика» (привілей с. Рикова – ч. 57, див. іще ч. 33, 43 – 47, 53, 55, 57). Одначе таке принципіальне рішення справи в осадчім привілеї не виключало, а може, навіть і вимагало ще додаткового, спеціального фундаційного привілею для парафії. Для с. Рикова, хоч в ній, як ми щойно бачили, вже осадчий привілей визначив дотацію для парафії, в тім же році кандидат на парафію, війтів син Стецько випрошує від короля осібний привілей на будову церкви.

Але взагалі такі випадки, де заснування парафії вперед переюдикувалось, здається, належали до рідших. Звичайно ж, уже пізніше, коли село почало колонізуватись, і показувалося, що є для кого робити парафію (populo rittus istius rutenici iam congregato – ч. 20), та починалися заходи коло того з самого села, – давався дозвіл на будову церкви, визначалася дотація, а часом заразом видавалася й презента на сю парафію певній особі. В такім разі питання про церкву підіймали інтересовані. Дуже часто в документах згадується про ініціативу громади, що вона просила старосту позволити їй збудувати церкву або прохала поставити якого доброго попа; правдоподібно, що й там, де грамоти й не згадують про участь в справі громади, бажання селян дуже часто рішало справу: адже се було головним мотивом, як уже сказано, – не знеохочувати селян браком церкви.

«Ласкаво прихиляючись до прохання людей з Дубової Яблінки, – пише староста Старжеховський, взагалі особливо щедрий на мотивування своїх дозволів, – аби їм позволити збудувати церкву грецького обряду і дати їм попа, щоб міг їх навчити знати Бога, я, знаючи чесноту й здібності всечестного попа Дмитра, сина Васька, тамошнього війта, надав йому попівство в тім селі Дубовій Яблінці»;

або:

«Ласкаво прихиляючись до прохання підданих з села Билини, що просили поставити їм попом якого доброго й здібного чоловіка, аби правив церквою руського обряду, я надав попівство»…

і т.д.; див. іще ч. 60, 63.

Так само бувало і з заснуванням другої церкви в тім самім селі – «через намноження осадників», за проханням людей з того села – ч. 3, 7.

Окрім громади, удавалися до старости, або до короля й інші інтересовані. Часом оборотний священик умів придбати ласку старости, добути рекомендацію перемиського владики, а певно до того – й рекомендацію громади: документів, де ерекційна грамота дається з огляду на «здібність і добре поводження» такого і такого всечестнішого, маємо ми досить багато. Але дуже часто ініціатива заснування парафії виходила ще від місцевого війта й його родини. Діло в тім, що осадчі нових сіл були в дуже значній, переважній частині русини (а бували нерідко між ними й священики). Такий осадчий в ролі війта діставав звичайно два лани ґрунту, право на третю частину королівських доходів з заснованого села й дводенну або триденну панщину до року з селян, з іще деякими вигодами. Отже війтівство було гарненьким маєточком, з півпривілегійованим становищем, але ділити його на кількох синів – було вже не Бог зна що.

«Попівство» з своїм звичайним ланом ґрунту й правом на різні доходи, про котрі нижче будемо говорити, було дуже добрим додатком до війтівства, особливо коли у війта було кілька синів або братів. Вимоги від священика щодо його фахової освіти були мінімальні, війтівські ж родини належали до сільської інтелігенції, тому для якого-небудь війтовича не тяжко було здобути ті відомості, які вимагалися, аби бути признаними «ad obeundum id munus (священичого) idoneus». Через те ми дуже часто й стрічаємо се явище, що по заснуванні села від війта приходить до старости або короля прохання – позволити збудувати в селі церкву й сю парафію зайняти комусь з війтівської родини. Ся комбінація, мабуть, чи не була найчастішою при заснуванні нових парафій. З одного боку, війт, осадивши село, мав право на королівську ласку й прихильність до свого прохання, з другого, – громада, стоячи в залежності від війта, звичайно, не відмовляла своєї участі – прохання від себе в інтересах війтівського кандидата. Тим поясняється, що ми так часто стрічаємо надання парафій членам війтівських родин.

Часом війт, представляючи осадчий привілей до королівського потвердження, долучав до нього разом з іншими проханнями й се, щоб у селі заснувати парафію й віддати її комусь з його родини. «Окрім того, прихиляючись до прохань певних наших дорадників за тими братами Іллею, Федором і Прокопом (володарями війтівства), – пише король в своїм потвердженні осадчого привілею с. Нанчулової Волі, – ми позволили їм побудувати руську церкву в тім новозаснованім селі, а для неї позволили їм розробити один лан поля, і сю церкву разом з полем і всіма приналежностями дали разом із попівством одному з них, що буде більш здатним для того обов’язку, разом із потомками, наколи вони будуть здатні до того уряду, держати, володіти спокійно, як і інші попи Симбірського староства» (ч. 24, також ч. 36 і 37).

В результаті такої практики попівство уважалося часом якби одною з вигод – приналежностей війтівства. В потвердженні осадчого привілею с. Любогір’я король дозволяє війтам Юшку і Федору поставити в селі корчму і фолюш і володіти ними разом з тим війтівством і потім додає:

«Окрім того, прихиляючись і т, д…. ми позволили одному з них – Юшку, яко більш до того здатному, поставити церкву і придаємо до того війтівства один лан необробленої землі, що його має той Юшко піп розробити і володіти, також і його потомки»… і т.д.

Відси був лише один крок до того, що ерекціональний лан разом з двома війтівськими ланами відразу включався в осадчий привілей, наче якась приналежність війтівства, і при тім tacite [мовчки] розумілося, що війту належить перше право здобути презенту самому для себе або для кого з своєї родини; про такі осадчі привілеї я згадував уже – маємо їх кілька:

«Аби сі війти, – пише староста Старжеховський в осадчім привілеї с. Беріжка, виданім Яцку і Федині, – пильніше займалися осадженням сього села, позволив я їм розробити два лани і четверть, збудувати млин, фолюш (torquatile) на річці під селом, де вони побиратимуть доходи з селян, що їх осадять, і шинок, та городників осадити, скільки можна буде, на присілку, а третій лан позволив їм розробити для попа; матимуть вони, окрім того, третю частину з усіх королівських доходів»

і т. д., або в наведенім вище привілеї с. Рикова:

«На се війтівство вільно буде йому й його спадкоємцям розробити два лани поля на війтівство, а третій – для попа, поставить він також млин з фолюшом і шинок для свого доходу» і т.д.

Або в привілеї с. Лининки:

«Надав тим війтам (староста) три лани: один – для війтівської оселі, другий – в полі, третій – для попа, в володіння йому і його наступникам, на праві війтівськім».

Часто війт випрошував парафію для себе чи для когось із своєї фамілії незалежно від свого війтівського привілею, до помочі уживаючи прохання селян або аргументуючи се потребами самої колонізації. Я зацитував вже вище ерекціональну грамоту с. Дубової Яблінки, де староста, позволяючи поставити в селі церкву, надає її війтовому сину, а от, напр., іще королівська ерекціональна грамота с. Лип’я, де читаємо:

«Уважаючи на заходи і працю Дем’яна, війта с. Лип’я, які він показав в розроблюванні війтівства, осадженні людей і в будові синагоги або церкви грецького обряду, і довідавшись від певних людей, що він буде здатним відправляти попівську службу при сій церкві, та бажаючи зробити більшу вигоду для наших підданих – селян грецького обряду в тім селі, аби вони легше залюднювали се село, ми поставили при сій церкві попом сього Дем’яна» і т.д.

Наколи війт або його свояк не міг зараз обняти надану їм парафію, він міг тим часом заступати себе через яких інших священиків, не тратячи право на парафію. От як говорить про се королівська ерекціональна грамота с. Завадки й Ільничка Долішнього: король позволяє війту Івану Лазуровичу, «котрого пильну старанність в осаджуванні і побільшенні (сих) сіл ми зауважили», поставити церкву і розробити для неї по одному лану поля в кождім селі,

«а щоб сам Іван Лазурович мав потіху від своєї праці, ми забезпечуємо управу сих церков чи попівств в селах Ільнику Малім або Дольнім і Завадці йому й його синам, коли вони будуть здатні до сього обов’язку, … одначе з тим, що коли його сини не будуть здатні до сього обов’язку або тим часом, поки вони дійдуть літ, коли стануть здатними, – сам Іван буде обов’язаний сповняти всі церковні служби, без усякого занедбання Служби Божої, за посередництвом осіб правно до того поставлених».

З сих слів виходить така можливість, що коли сини війта Івана й він сам зовсім не будуть здатні до повнення священичих обов’язків, то він може поручити адміністрацію парафії якомусь сторонньому священику від себе, а собі побирати доходи з парафії (головно з ерекціонального ґрунту), або продати свої права на парафію, і так воно й сталося, як се й бачимо в документі ч. 65: десять літ пізніше війт Іван продав свої права на парафію в с. Завадці якомусь поповичу Івану, й король потверджує сю продажу. В іншій грамоті – потверджуючи осадчий привілей с. Турки і позволяючи війту поставити церкву, король дає йому заразом право дати презенту на сю церкву – pro una vice tantum [тільки один раз] – своєму сину Остапу.

Звичайною правительственою дотацією руської парафії був лан поля; се була норма, прийнята не тільки в Самбірщині (див., напр., ч. 6), а й взагалі в Польсько-Литовській державі XVI в., так що при ревізіях або потвердженнях робили навіть редукцію більших ерекціональних ґрунтів до сеї нормальної одноланової дотації [Див.: Записки [НТШ], т. XXVIII, miscellanea, док. 2.]. З другого боку, стрічаємо додаткові надання, коли показувалося, що церкві не було визначено лиш ерекції повного лану: король, за посвідченням старости, що церковного поля ледве буде півдворища, додає ще півдворища (ч. 40, 50). Тільки в одній з самбірських ерекціональних грамот (с. Жукотина) стрічаємо дволанову дотацію, і вона становить виїмкове явище, бо в іншій грамоті (ч. 64), де ми стрічаємо теж два лани ерекціональні, се поясняється тим, що тут засновується парафія для двох сіл, і в кождім селі зосібна визначається по одному лану поля.

Ерекціональний лан при заснуванні парафії давався звичайно «in cruda radice, nа surowym korzeniu»: його вимірювали, і священик чи кандидат мав право його собі розробити. Окрім лану орної землі діставав він іще сіножаті і городи, «secundum proportionem eiusdem agri», і право користати з інших натуральних вигод села [Див. ч.32, 56, 58, 61, 62.]. До того прилучалися тоді ще деякі спеціальні права, – напр., право молоти в місцевім млині збіжжя без оплати, але тільки для власної потреби [Див. ч. 48, 59.], право пасти своїх свиней і овець (але тільки своїх власних) в королівських лісах і полонинах, не платячи за те [Див. ч.8, 9, 10, 11, 15, 40, 59, 60.]. Зрештою, можливо, що й се були загальні права, тільки не у всіх грамотах згадуються, а розуміється під тими вигодами, «з якими інші попи держать свої парафії», бо в найновішій з грамот, де згадується про вільність «від дані овечої й свинячої», додано – «як і інші попи .

На ерекціональнім ґрунті священик (як і війт) мав право осаджувати підсусідків і городників (hortulanos, inquilinos); се розумілося, відай, само собою, але часом згадується в грамотах спеціально, напр., у ч. 61: «І на тім лані поля буде вільно осадити для своєї користі городників, скільки схоче (secundum arbitrium suum)»; в одній же (ч. 59) се право ограничується: священик має право осадити на ерекціональних ґрунтах тільки трьох городників.

Розуміється, священик міг побільшити ерекціональні ґрунти купном або даровиною від своїх парафіян або сторонніх людей (ч. 13).

Про його доходи з парафіян грамоти згадують переважно тільки в загальних виразах – «з усіма доходами, які належать до сього попівства подібно як до інших попівств Самбірського староства» і под[ібне]; в кількох лише грамотах ближче згадуються сі доходи. І так в одній грамоті (ч. 67) сказано, що священик має право на копу збіжжя «всякого зерна», – unius sexagenae frumenti cuiuscunque grani, з лану чи дворища, мабуть, в другій (ч. 56) – тільки по копі овса з кождого дворища (de singulis areis per unam cassulam avenae), але при тім додано інтересну замітку: «як і в інших селах»; нарешті в третій іде мова про «десятину від снопів або скопщину» (decimasque manipulaneales alias skopsczyzne – ч. 59), і знову з тим ще додатком – «як інші попи».

Обидві грамоти з сими увагами вийшли від того ж самого самбірського старости Яна Старжеховського, в двох сусідніх роках (1566 і 1567); можна б думати, що в повіті була подвійна норма – в одних селах давали десятину снопову, в інших по копі овса, але здається, простіше буде пояснити, що «decimae manipulaneales» прийшли сюди тільки як означення для данини, що звалася в житті скіпщиною, а писар для неї не найшов латинської назви, себто, що в обох разах, мабуть, іде мова про ту ж саму данину, що звалася скіпщиною, а давалася по копі вівса.

Зрештою, тут могло бути значне вагання в поодиноких селах, бо ся данина не регламентувалася правительством, а залежала від умови священика з громадою [Пор.: Зап[иски НТШ], т. XXVIII, miscell[anea], док[ументи], ч. 1 і 2.], і тим часом як в одних селах давали по копі вівса тільки, в інших могли давати й інше збіжжя, або й по копі «усякого зерна». Універсальним, здається, був тільки, судячи по тогочасним ерекціональним грамотам з Забужжя [Ibid. Тут дають з дому по копі жита й по копі ярими і по 2 гр., «яко и до костела полского люди вери латинское дают».], самий принцип хлібної дані на священика. Окрім того, збирав він празникове – так одна грамота, поруч тієї скіпщини, згадує ще дохід «strennantia ex incolis pro festo Paschae» (ч. 59). Нарешті одна грамота (ч. 5) каже про дохід від сповіді й інших церковних служб (tam a confesionibus quam ab aliis ecclesiaslicis ministeriis).

Священик був вільним від різних селянських оплат – деякі ерекціональні грамоти вичисляють їх докладно: «Сей Стецько і його потомки не будуть повинні по смерті своїй (чудесний канцелярський стиль!) давати нам і нашим наступникам ніяких речей (nulla morticinia, umarczizny communi appelatione dicta, як пояснюють се інші документи), ані за доньок своїх (видаючи їх заміж) данини, званої куниця, також і вола під час воєнного походу (pro expeditione bellica), ані овечої данини, ані данини букової: de faginatione [Від fagus – бук, данина за право пасти свиней в лісах, переважно букових, коли в них уродить «жер», для свиней – горішки букові, а в дубових – жолуді.] alias zeru» [Ч. 11, див. іще ч. 6, 8, 9, 10, 11, 15, 40, 41, 59, 60.]. Священики натомість зобов’язані були платити грошову данину – півкопи, 30 грошей з нормального ерекціонадьного ґрунту – лану; де ґрунту було менше, давався в ній часом опуст (ч. 6); про інші їх обов’язки грамоти згадують тільки загально; з інвентарів знаємо, що, окрім того, вони давали ще кілька грошей «поклону», часом сири [Див. самбірський інвентар в II т. «Жерел до історії України-Руси».].

Часом одну парафію держали разом два священики (ч. 40).

Право презенти, «poponatus conferendi potestas» в королівщинах належало королю, як в приватних маєтностях належало до дідича [Див., напр., ерекціональну грамоту в XXV т. Записок [НТШ], miscell[anea].]; про королівське право презенти виразно говорить, напр., документ 42.

Але король, як ми вже бачили, передавав се право презенти місцевим старостам; з них тільки Ян Старжеховський покликується на спеціальне поручения короля, але всі взагалі виконують сю функцію – дають ерекціональні грамоти і презенти, чи то на підставі практики, чи подібних поручень, яке згадує Старжеховський. Ту ж функцію, розуміється, виконували під час свого володіння Самбірщиною й королеви Бона та Ізабела. Але старостинські надання (а також і королеви) для більшої певності (а може, навіть і з права) звичайно предкладалися для потвердження королеви.

Староста Старжеховський, не вважаючи на свою «potestatem privilegiatam popones et scultetas statuendi», в одній ерекціональній грамоті (ч. 60) зобов’язується здобути для сього священика королівське потвердження свого надання (będę mu tyz powinien przywiliey u krolia iego mosczi wyprawicz do zywotha tegosz popa); як в сім разі, правдоподібно, й частіше старости самі предкладали такі грамоти до потвердження королеви: ми маємо чимало королівських потверджень ерекціональних грамот, де зовсім не згадується про се, що прохав потвердження священик: правдоподібно, сі потвердження видані були за ініціативою самих старост.

Надання Бони й Ізабели ми маємо переважно також в королівських потвердженнях. Але що й без таких потверджень старостинські грамоти мали значення в житті, видно з того, що при ревізії прав предложено було й кілька непотверджених старостинських ерекціональних грамот: на основі їх священики, видко, спокійно володіли своїми парафіями десятки літ, і сі старостинські ерекції уважалися добрими правами; та й між потвердженнями маємо такі, що видані по кільканадцятьох або й кількадесятьох літах.

Просячи презенти, уживали рекомендації єпископа й просьби громад, що згадуються часом між мотивами, які прихилили до видачі презенти; але кандидати удавалися до подавця безпосередньо, не через посередництво своїх єпископів; тому ми часто стрічаємо в презентах, коли не згадується про рекомендацію єпископа, застереження, що кандидат має зайняти свою парафію лише в такім разі, коли буде здатним до того [Напр., ч. 12, 13, 14, 15, 26, 27, 28, 29 й ін.] – орікати сю здатність могла, розуміється, тільки духовна власть.

Коли в ерекціональній грамоті або в презенті парафія надавалася на кілька поколінь, то спадкоємець, обнятий такою презентою, переймаючи парафію від попередника, не потрібував до того осібної презенти; се виразно каже королівська презентаційна грамота на с. Піняни, видана свящ[енику] Василю на два покоління:

«Так що коли се попівство або через смерть самого попа Василя, або через свобідне його уступлення опорожниться, його син – згаданий Іван займе його місце, не просячи від нас нової презенти (alia praesentatione nostra non requisita), … а по смерті їх (батька і сина) презентування сього попівства вернеться вповні до нас».

Се, зрештою, розуміється й само собою, і було, певно, загальною нормою для таких надань; що інше коли се право передачі признавалось в менш категоричній формі – в роді «dummodo idoneus fuerit repertus et nostris sucessoribus placebit» (ч. 12) і т. ін.

Новозасновані парафії надавалися з досить значними привілегіями. Се зрозуміло: звичайно такий перший з ряду парох мав сам зайнятися будовою церкви, далі – ерекціональний ґрунт він діставав, як ми вже знаємо, in cruda radice, себто тільки право – розробити його, а в се розроблення треба було вложити чимало і праці й гроша, і відбити їх потім собі міг він тільки протягом довшого часу. Тому видаючи презенти на новозасновані парафії, правительство й його агенти забезпечували священику володіння парафією не тільки до його віку, але й на кілька поколінь; для сього практикувалися два способи – записування певної суми на парафії або забезпечення володіння протягом кількох поколінь, або навіть і обидва сі способи разом.

Звичайно парафія давалася на два покоління, себто нею мав володіти той, хто дістав презенту, і його син або інший свояк, котрому передасть він сю парафію, аж до смерті сього другого. «Бажаючи при тім показати більшу ласку нашу до згаданого Василя, – каже, напр., король в одній з таких грамот (ч. 42), – ми заховуємо його самого, а по його смерті – його сина Івана, наколи він буде здатним зайняти сей попівський уряд, в володінні сим попівством» [Подібне ч. 5, 59.]. В інших грамотах не вказується часом сей наступник, а говориться взагалі про сина або свояка, котрому схоче передати свою парафію той, хто дістає презенту [Напр., ч. 12, 13, 14, 15, 40.].

Зрідка стрічаються надання навіть на більше число поколінь: самому священику, його сину і внуку, – напр., староста Одровонж надає парафію в Висоцьку Нижнім священику Костю Киріаку, угорському виходцеві, бувшому ігумену Мукачівського монастиря, разом з його сином Стецьком, «а по смерті згаданого Костя Киріака і його сина Стецька наші наступники повинні будуть прийняти до тієї ж синагоги с. Висоцька Нижнього одного з синів сього Стецька або його свояків, котрий буде здатний сповняти священичі обов’язки руського обряду». Стрічаємо часом і такі ерекціональні грамоти, де священику новозаснованої парафії запевняється вона до віку його самого і для його потомків без усяких ограничень, напр., ч. 21: «Згаданий Лазар і його правні потомки, наколи вони будуть здатні до сього церковного уряду… будуть володіти сим попівством разом з тим ланом поля». Але в усякім разі найбільш практикувалося надання на два доживоття.

Забезпечення се, одначе, не бувало абсолютним, принаймні не завсіди: часом грамота додає умову – «наколи буде добрим і здатним», «ad vitae suae extrema tempora, in quantum fuerit bonus et idoneus, relinquimus et conservamus» (ч. 20, також 33, 34), і здається, що така умова розумілася сама собою й взагалі при всяких таких наданнях.

Другим способом забезпечення, як сказав я, була запись грошової суми.

Звичайна норма суми, яка записувалася на парафії, було 10 гривень = 16 золотих (480 грошей); таку норму ми все стрічаємо в наданнях Бони, що особливо часто практикувала сю форму забезпечення священика, тим часом як її попередник староста Одровонж не держиться так акуратно сеї норми, і записує часом і більші і менші суми. Часом така запись робиться в формі продажі (за того ж Одровонжа): староста в своїй грамоті каже, що він продав лан ерекціонального ґрунту за певну суму кандидату на парафію; не може бути сумніву, що ми маємо тут тільки особливу форму записі, і що кандидат зовсім не платив сих грошей; зрештою, ми маємо й безпосередню вказівку на се в док[ументі], ч. 24, де король, потверджуючи грамоту, розуміє «venditio» як «subscriptio» – запись суми.

Така сума, записана на парафії, мала винагородити священика за працю й гроші, вложені ним в свою парафію й ерекціональні ґрунти: посторонній чоловік, що дістав би презенту на сю парафію, мав її заплатити давнішому властителю чи його родині або спадкоємцям, –

«наколи б він був віддалений від сеї парафії, або з власної волі уступиться, або помре, – то той, хто б схотів мати сю парафію, повинний буде наперед виплатити означену суму чи йому самому, чи його правним спадкоємцям» [Ч.32, теж 18, 22, 33, 54.].

Сума 16 зол[отих] була досить значною тоді, і в дійсності така запись в значній мірі забезпечувала священика і його потомків від апетитів посторонніх кандидатів на парафію.

Але часом іще запись суми в ерекціональній грамоті лучилася з забезпеченням володіння на одно або кілька доживоть. Напр., в одній грамоті, вже цитованій нами (ч. 11), староста Одровонж записує, або, як сказано в документі, продає ерекціональний ґрунт за 40 зол[отих] [В документі тут прогалина, але про зміст можна доміркуватись.] (ґрунт сей, як він сам каже, здавна належав до парафії, що існувала вже перед тим, – доказ, що то не була продажа в дійсності) і забезпечує володіння парафією священику, його сину і внуку. В іншій грамоті (ч. 9) той же Одровонж в формі продажі записує священику на церковнім ґрунті (що теж здавна належав до парафії) 12 гривень і забезпечує заразом володіння його потомкам без ограничень:

«А по смерті самого Григорія ми позволяєм його синам, внукам і правнукам і їх законним потомкам, наколи вони будуть священиками до того здатними, володіти сею церквою з усіма правами як в справах духовних, так і світських (secularibus sive temporalibus)»; подібне в док. 8.

Його наступниця королева Бона практикувала самі записи суми (10 грив[ень]), без забезпечення володіння, хоч се не перешкоджає й її признавати перше право на парафію потомкам священика:

«Ми записуємо, – говориться в одній такій грамоті (ч. 18), – з нашої особливої ласки сьому попу на його попівстві 10 гривень, так що по смерті його, окрім його законних потомків, наколи сі не будуть здатні до сього уряду, кождий посторонній, котрий би схотів дістати се попівство, наперед буде обов язаний заплатити сі 10 гривень його спадкоємцям, відповідно до звичаю інших попів Самбірського повіту».

Але завсіди коляторові тут полишалося ширше право розпорядження, ніж там, де забезпечене було доживоття; в декотрих грамотах Бони зазначено виразно, що парафія з такою записею суми надасть «ad beneplacitum nostrum» (ч. 16, 21, 29, 31, nop. ч. 23 – doneс probe et honeste se gesserit).

Після Бони перестав звичай записувати грошові суми на парафіях: забезпечуються тільки доживоття, і то звичайно тільки по одному [Напр., н. 30, 51, 54, 66, 67.], хоч король признавав теж перше право на парафію за потомками священика: напр., в ерекціональній грамоті с. Хащова він надає парафію Лазару дяку до віку його і його правним потомкам, «наколи вони будуть здатні до сього священичого обов’язку». Місце суми, записаної в грамоті, заступає сума, яка буде признана священику чи його родині по отаксуванні вложеного ним в ерекціональні ґрунти й будинки капіталу – про се виразно каже грамота, ч. 54, і нема сумніву, що тут маємо норму загальну.

Як бачимо з вищесказаного, само правительство підтримувало тенденцію дідичності парафій: до сього вели сі забезпечення доживоть, записи сум і се признання першого права на парафію спадкоємців, «наколи вони будуть здатні до сього обов’язку». Зрештою, дідичність парафій була давньою, питоменною руською практикою (на неї маємо вказівки, напр., іще в церковній уставі Всеволода), а так дивилося на неї й польське правительство: Якожъ есть обычай вь Руси, ижъ церковь и доходы церковные на потомки спадаеть» [Ревизия пущъ и преходов звѣриныхъ в В[еликом] кн[яжестве] Литовском, с. 252.]. До сього ж вело й саме життя: перспектива для кождого стороннього – заплатити записану суму спадкоємцям, а там, де такої суми не було записано, – еквівалент вартості ерекціональних будинків й інших видатків, зроблених священиком, давали сильну підпору дідичності; з другого боку, священик, що сидів здавна на парафії, при добрій охоті міг легше, ніж постороння особа, позискати собі і місцевого старосту, й сільську громаду. З тих причин передача в дідицтво – синам, братам, зятям – мусила бути широко розповсюдженою, найбільше частою формою переходу з рук у руки.

Другим широко практикованим способом була продажа. Вона легалізувалася, а навіть протегувалася самим правительством сим звичаєм записей сум. Коли в родині священика не було нікого, хто хотів би або міг прийняти парафію, спадкоємці продавали свої права на неї охочому; той, просячи презенти, предкладав формальний акт на доказ того, що попередні хозяева парафії продали чи відступили йому свої права на неї.

В нашій колекції ми маємо презенти обох категорій: видані потомкам священика і видані стороннім особам, що сплатили права її попередникам. Так, напр., Бона в презенті, ч. 19, по рекомендації старости і перемиського владики, позволяє, щоб місце священика з с. Котковець «nuper defuncti» [тепер померлого] заняв один з його синів, «котрий буде до того здатний і владикою поставлений до сього попівства», а в док., ч. 30, позволяє священикам передати парафію зятеві.

На передачу парафії особі, не обнятій привілеєм – чи на продажу, чи на відступлення, – треба було спеціального дозволу королівського або старостинського, се виразно згадується в згаданій грамоті, ч. 30: священик просить дозволу, аби міг передати свою парафію зятю, «бо він сього не міг зробити без спеціального нашого дозволу».

До другої категорії – презент, виданих на підставі купна від попереднього священика, – належать документи, ч. 4, 50, 51.

Таке широке признання дідичності, права продажі, права на відшкодування робило з нашого сільського духовенства XVI в. рід властительської верстви, посередньої між привілегійованою й непривілегійованою, дуже подібної до класи сільських війтів, з котрою воно, як ми бачимо, дуже близько подекуди – як от в Самбірщині, було зв’язане й генетично.

Примітки

Шість літ тому з нагоди ювілею Київської археографічної комісії… я підніс був, поруч з іншими прогалинами, брак матеріалів по історії сільського духовенства – йдеться про публікацію: Грушевський М. Тимчасова комісія для розгляду давніх актів. За традицією Київська археографічна комісія // ЗНТШ. – Львів, 1894. – Т. III. – С. 211 – 221. Нове видання: Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2003. – Т. 5. – С. 351 – 359.

…Литовська метрика Московського архіву Міністерства справедливості, IV. В., кн. 22 – сучасна архівна легенда: Archiwum Głόwne Akt Dawnych w Warszawie. – Tzw. Metryka Litewska. – Dz. IV.B. – Ks. 22.

…ерекції на «попівства» (poponatus) – мається на увазі привілей на заснування та майнове забезпечення священницької посади в селі.

…староста Старжеховський – Ян Стажеховський був самбірським старостою з 1565 по 1568 p.; після його смерті був укладений інвентар Самбірського староства перед вступом на урядування його наступника Станіслава Гербурта з Фульштина (Sobiski W. Upadek rodziny Staruchowskich (Przyczynek do historii «egzekucji dobr») // Eiusd. Szkice historyczne. – Warszawa, 1904. – S. 187– 237).

…Бону й Ізабелу, що мали якийсь час се староство в державі – Бона Сфорца (1494 – 1557) – польська королева, жінка Сигізмунда І Старого, дочка міланського князя; у 1537 р. отримала королівський привілей на викуп із рук Станіслава Одровонжа та пожиттєву оренду Самбірського староства; остаточний розрахунок за староство відбувся у 1545 p. (Polski słownik biograficzny. – Krakόw, 1936. – Т. II. – S. 288 – 294). На час присутності в Польщі своєї дочки Ізабелли Ягеллонки (жінки угорського короля Яна Заполі) королева Бона дала їй право на адміністрування Самбірським староством.

…с. Головецьку… – тепер с. Головецьке Старосамбірського р-ну Львівської обл.; перша джерельна згадка про церкву датується 1507 p. (Budzyński Z. Sieć parafialna prawosławnej diecezji Przemyskiej na przełomie XV і XVI wieku // Polska-Ukraina. 1000 lat sąsiedztwa / Pod red. S.Stępnia. – Przemyśl, 1990. –S. 143).

…с. Ільничку, – аби в новозаснованих селах наших Ільничку Малім або Дольнім… – тепер с. Ільник Турківського р-ну Львівської обл.; виникло у другій половині XV ст. (Історія міст і сіл Української РСР: Львівська область. – К., 1968. – С. 878).

…Завадці… – тепер с. Завадівка Турківського р-ну Львівської обл.

…селі Рикові… – тепер с. Риків Турківського р-ну Львівської обл. (Dąbkowski P. Podział administracyjny wojewόdztwa Ruskiego і Bełzkiego w XV wieku. – Lwόw, 1939. – S. 136).

…презенті… – мається на увазі право власників представляти на місця священиків своїх кандидатів за погодженням із церковною ієрархією; ширше про презенту та право патронату див.: Szady В. Prawo patronatu w Rzeczypospolitej w czasach nowożytnych: podstawy і struktura. – Lublin, 2003.

… с. Лип’я – тепер с. Lipie на території Польщі.

… с. Смеречці – тепер с. Смерічка Старосамбірського р-ну Львівської обл. (Історія міст і сіл Української РСР: Львівська область. – С. 784).

… с. Билині… – тепер с. Велика Білина Самбірського р-ну Львівської обл.; вперше джерельна згадка про церкву датується 1507 p. (Budzyński Z. Sieć parafialna. – S. 140).

…Дубової Яблінки – тепер с. Верхня Яблінка Турківського р-ну Львівської обл. (Історія міст і сіл Української РСР: Львівська область. – С. 878).

…с. Нанчулової Волі – тепер с. Соснівка Старосамбірського р-ну Львівської обл.; село перейменоване в 1939 р.

…с. Любогір’я… – тепер с. Либохора Турківського р-ну Львівської обл. (Історія міст і сіл Української РСР: Львівська область. – С. 879).

…с. Беріжка – тепер с. Беріжок Турківського р-ну Львівської обл.

…с. Лининки – тепер с. Велика Лінина Старосамбірського р-ну Львівської обл.; перша джерельна згадка датується 1495 р. (Історія міст і сіл Української РСР: Львівська область. – С. 782).

…с. Турки… – тепер районний центр Львівської обл.; перша писемна згадка належить до початку XV ст. (Історія міст і сіл Української РСР: Львівська область. – С. 849 – 867). Про село, пізніше містечко Турки, а також про околицю писали детальніше: Pulnarowicz W. U źrόdeł Sanu, Stryja i Dniestru: historya powiatu Turczańskiego. – Turka, 1929; Гайда Ю. Турківщина від перших згадок до наших днів: нариси і матеріали з історії та народознавства. – Коломия, 1997.

…с. Жукотина… – присілок Жукотин, тепер частина с. Лімна Турківського р-ну Львівської обл. (Історія міст і сіл Української РСР: Львівська область. – С. 880). Див. етнографічний опис с. Жукотина: Кобільник В. Матеріальна культура с. Жукотина Турчанського повіту // Літопис Бойківщини. – Самбір, 1936. – Т. 7. – С. 15 – 66; Т. 8. – С. 15 – 71; 1937. – Т. 9. – С. 76 – 115; окремою книгою: Самбір, 1937. – 154 с.

… «десятину від снопів або скопщину» (decimasque manipulaneales alias skopsczyzoe – цей податок був від скопа, тобто барана, див.: Zajda A. Nazwy staropolskich powinności feudalnych danin і opłat (do 1600 roku). – Warszawa; Krakόw, 1979. – S. 181; Linde S.B. Słownik języka polskiego. – Lwόw, 1859. – T. V. – S. 289.

…с. Піняни – тепер с. Пиняни Самбірського р-ну Львівської обл.; перша джерельна згадка про церкву датується 1507 p. (BudzyńskiZ. Sieć parafialna. – S. 148).

…староста Одровонж… – Станіслав Одровонж (Stanisław Odrowąż) – тримав Самбірське староство у 1513 – 1537 pp., поки не вийшов королівський привілей на викуп староства королевою Боною (Polski słownik biograficzny. – Wrocław, etс., 1978. – Т. XXIII. – S. 556 – 559).

…Висоцьку Нижнім… – тепер с. Нижнє Висоцьке Турківського р-ну Львівської обл.; перша джерельна згадка датується 1505 р. під назвою «Високе (Wysokie)» (DąbkowskiP. Podział administracyjny. – S. 160), про церкву згадується у 1507 p., див.: Budzyński Z. Sieć parafialna. – S. 152.

…с. Хащова… – тепер с. Хащів Турківського р-ну Львівської обл.

…в церковній уставі Всеволода – князю Всеволоду Мстиславичу (рік народження невідомий – † 1138 р.) приписується видання «Устава о церковных судех и о людех и о мерилах торговых», що доповнив «Устав» Володимира та Ярослава, розширив спадкові права смердів, приєднав до церковних людей ізгоїв. Російські дослідники В.Янін та Я.Щапов вважали цей документ компіляцією і що створений він, найімовірніше, у кінці XIII ст. (Янин В. Новгородские посадники. – М., 1962. – С. 89 – 93; Щапов Я. Княжеские уставы и церковь: XI– XIV вв. – М., 1972. – С. 165 – 177).

…с. Котковець… – тепер с. Чуква Старосамбірського р-ну Львівської обл.; німецьке право село отримало у 1415 р., див.: Інкін В. Сільське суспільство Галицького Прикарпаття у XVI–XVIII століттях: історичні нариси. – Львів, 2004; назва Чуква починає утверджуватися у XVII ст., див.: Rejestr poborowy ziemi Przemyskiej z 1628 r. / Wyd. Z.Budzyński, K.Przyboś. – Rzeszόw, 1997. – S. 204.

Мирон Капраль

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 7, с. 3 – 15.