Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

До питання про правно-державне становище київських князів XV в.

Михайло Грушевський

Дві грамоти в[еликого] кн[язя] Казимира
з часів київського князя Олелька

Становище удільних князів супроти великого князя в В[еликому] кн[язівстві] Литовськім належить до тих невияснених місць, якими, на жаль, досі так багата історія державного права сеї русько-литовської держави. Знову одним з найбільше цікавих і найменше вияснених питань в сій сфері зістається становище князів київських – династії Володимира Ольгердовича, найбільших з удільних володарів сього періоду, найінтересніших своїм становищем – на столі давнього руського політичного центру, а притім так мало звісних нам в характері своєї власті, в напрямах своєї діяльності.

Так, напр., зістається невиясненим, о скільки власть сих князів в своїй землі була ограничена властю в[еликого] князя, інакше о скільки вони були самостійні в своїй управі? В літературі є погляд, що сі князі, спеціально Олелько Володимирич, «розпоряджався в землі як повноправний володар» [Любавский, Областное деление и местное управление В[еликого] кн[яжества] Литовского, с. 39; Леонтович, Очерки из истории литовско-русского права, I, с. 185; інші праці, що говорили про Олельковичів, не застановлялися ближче над сим питанням: Антонович, Монографии, I, с. 237 – 239; Ясинский, Уставные грамоты В[еликого] кн[яжества] Литовского, с. 67.]; сей погляд опирається на тім, що кн[язь] Олелько титулує себе «государем-отчичем» київським, роздає землі монастирям і служебним князям [Акты исторические, І, ч. 259; Акты Зап[адной] России, I, ч. 28; мої: Кілька київських документів XV і XVI в. в «Записках [НТШ]», т. XI, ч. 1 і 2. Archiwum Sanguszków і непевне надання Олелька Половцю у Руліковского; [Rulikowski], Opis powiatu Wasylkowskiego, с. 34, зрівняти грамоти Семена Олельковича: [Грушевський], Кілька київських документів, ч. 3 і 4, Грамоты в[еликих] кн[язей] литовских, Антоновича і Козловского, ч. 9.].

Незвичайно скупий запас наших відомостей про діяльність Олелька й його сина Семена та брак докладніших студій над становищем удільних князів В[еликого] кн[язівства] Литовського взагалі – вповні оправдують такі погляди. Але вони показуються хибними супроти документа, що мені пощастило знайти торік серед пізніших документів т. зв. Руської метрики Московського архіву Міністерства справедливості (Записки коронні, кн. 12, л. 45). Се облята документів Криштофа Дорогостайського: він предложив до вписання в книги королівської канцелярії дві грамоти в[еликого] кн[язя] Казимира з 1453 року, яко документи на свої київські маєтності; по словам потвердження обидві сі грамоти були писані на папері, і хоч від частого уживання в судових справах «надветшели», але мали цілі печатки і взагалі не мали нічого підозрілого. Вони то й мають дуже важне значення для зазначеної вище справи.

Перша грамота – се наказ в[еликого] кн[язя] Казимира кн[язю] Олельку Володимиричу, аби він вернув Івану Юршиному сину його отчину. Видана вона 1453 p. (19/V), два роки перед смертю Олелька (вона має тільки індикт, але що Олелько в Києві з’явився після 1440, а вмер 1455 p., тож в даті не може бути вагання); сей Іван був, очевидно, сином «пана Юрші», київського воєводи з руки Свидригайла, найважнішого з його бояр, що звісний нам на сім уряді в р. 1437 – 1438 [Codex epistolaris, s. XV, т. I, ч. 92; Акты Зап[адной] России, I, ч. 86.], і правдоподібно був попередником Олелька в управі Київщиною; його маєтність – «отчизна» його сина Івашка, що про неї йде мова в грамоті, се превелика латифундія (як бачимо з другої грамоти), що займає спору пайку теперішнього Київського повіту – по р.Стугні й Красній, на полудень по р.Гороховатицю (теп[ерішня] Гороховатка, приток Роси), на півночі – кінчачи поріччям Бобриці, притока Ірпеня (вище Білгородки).

Олелько, ставши київським князем, очевидно, забрав сі грунти чи зараз, чи по смерті самого Юрші (тут можна б добачати натяки на емуляцію його з попередником); Івашко удався в тій справі до Казимира, і той спочатку усно казав про се Олельку, а коли се не помогло, видає письменний наказ, аби Олелько вернув ту отчину «конечно по нашому приказаню со всѣм с тымъ, што к тым селом слушало». Такий категоричний (трохи, може, навіть в роздражненім тоні) наказ осягнув своє: Олелько сповнив його, як бачимо з другої грамоти Казимира.

Ся друга грамота видана чотири місяці пізніше (21/IX. 1453 р.) [Грамота датована індиктом другим, але що кн[язь] Олелько називається небіжчиком, тож не може бути сумніву, що се 1454 р. (вересневий, отже його вересень = 1453 січневому).]. З неї довідуємося, що Івашко, здобувши завдяки великому князеві назад свою отчину, просив його, аби видав йому на неї свою грамоту-потвердження, і Казимир дійсно «оправив» його – дав йому потвердження, де згадує про привернення Івашку отчини кн[язем] Олельком «по нашому приказаню» і забезпечує Івашку дідичне володіння нею, нічим не згадуючи про права і компетенції київських князів.

Обидві грамоти – і сей категоричний, нецеремонний наказ в[еликого] князя київському князеві в місцевих київських справах і королівське надання на маєтності в Київщині з поминенням київського князя – показують виразно, що дотеперішній погляд на київських князів Володимиричів як на вповні самостійних володарів – хибний: самостійними володарями вони не були, у внутрішніх справах своєї землі вони підлягали в[еликому] князеві і його власть обмежала дуже значно їх власть.

Наказ в[еликого] кн[язя] Казимира київському князеві Олельку Володимиричу, аби вернув Івашку Юршиному сину його отчину. 19 мая 1453 р.

В[еликий] кн[язь] Казимир потверджує дідичні права Івашка Юршиного сина на його маєтності в Київщині. 21 вересня 1453 p.

Kop[оль] Жигимонт ІІІ приймає до книг королівської канцелярії сі грамоти на прохання вел[икого] маршалка Криштофа Монвида Дорогостайського. 21 марта 1600 p.

Вписанъе листов короля Казимира пановъ Дорогостайскихъ.

Жикгимонт третий etc.

Ознаймуем etc. нинешнимъ и на потом будучим: покладал перед нами велможный Крыштофъ Монвид Дорогостайский маршалокъ навызший великого князства Литовского, староста волковыский, державца мстибоговский, шерешовский, тивонъ въ землѣ Жомоитский, велюнский, кгондинский и бойякголский, два листы папѣровые с печатми продка нашого светобливое памети короля его милости Казимира, один до князя Александра Володимеровича писаный в справе продка его Ивашка Юршина сына з стороны именей отчизны его, под Киевом лежачих, а другий листъ тогож короля Казимера тому жъ Ивашку Юршину сыну даный, зоставуючи его жону, дѣти и потомков его вѣчне при имѣнях его отчизных у Киевском повѣти над рѣчкою Лукавицею, Стугною, Красною и Бобрицею лежачих, которые же про давност часу показуючи у розных судов надветшели, про то просил нас, абыхмо то до вѣдомости нашое господарское припустивши, оные до книгь канцелярые нашое коронное вписати казали.

Перший тогды такъ ся в собѣ мает:

Казимер, Божю милостю король полский, великий княз литовский и руский и жомоитскый и иных. Сам король.

Брату нашому князю Александру Володимеровичу.

Што есмо тобѣ сами очевисто говорили о пана Юршина сына о Ивашка, што там село его отчизна под Киевом, и ты бы тые села всѣ его отчизну Ивашку Юршину вернулъ конечно по нашому приказаню со всѣм с тым, што к тым селомъ слушало. А писан у Городне мая девятогонадцат, индикть перши.

У того листу печат королевская.

Другий за се в тые слова:

Казимер, Божю милостю корол полский и иных.

Што по нашом приказаню княз Александер Володимировичъ пану Ивашку Юршину сыну отчину его у Киевском повѣте над рѣчкою Лукавицею, Стугною, Красною и Бобрицею вернул со всими кгрунты, по Гороховицу, и бил нам чолом, што быхмо при той его отчизне зоставили, што мы то вделали и при той отчизне его оправили: мает он, жона его, дѣти и щадки его то вѣчне держати и какъ хотячи шаповати. Писан у Вилне сент. двадцат первый день, индиктъ вторый.

У того листу печать королевская.

Которой прозбы яко слушной мы господарь ласкаве ся прихиливши а видячи их быти цѣлы и неподозрѣны, до книгь канцелярыи нашое коронное вписати, а для лѣпшое вѣры, сведецтва и твердости тое рѣчи сес листь нашъ названый видимус под печатю коронною урожоному Павлови Монвидови Дорогостайскому, дворянинови нашому, выдати есмо велѣли, хотячи то мѣти, абы на кождомъ мѣстцу яко и самые орыгиналы при зуполной моцы держаны и хованы были. Писан у Варшаве на сойме валномъ коронномъ лѣта Божого нарожения тисяча шестсотного месяця марца двадцат первого дня, а панованя кролествъ нашихъ полского тринадцат а шведского семого року. Petrus Tylicky, ep[iscop]us cul[mensis], r[egni] P[oloniae] vicecancellarius. Справа того ж: Zachariasz Jełowicky.


Примітки

Публікується за виданням: Грушевський М. До питання про правно-державне становище київських князів XV в. Дві грамоти в[еликого] кн[язя] Казимира з часів київського князя Олелька // ЗНТШ. – Львів, 1899. – Т. 31-32. – С. 1 – 4. Передрук зі збереженням первісної пагінації: Розвідки і матеріали до історії України-Руси. – Львів, 1902. – Т. 4. Коротку анотацію цієї статті німецькою мовою див.: Hruševśkyj М. Zur Frage über die staairechtliche Stellung der Kijever Fürsten des XV Jahrh. // ЗНТШ. – Львів, 1899. – Т. ХХХІ-ХХХІІ. – С. 17.

Автограф зберігається у: ЦДІАУК. – Ф. 1235, оп. 1, спр. 200, арк. 5 – 9 зв.

Питання, підняте М.Грушевським у цій документальній публікації, ще й досі не дістало задовільного вирішення через обмеженість джерельного матеріалу, яким оперують дослідники. Найвизначніший дослідник цієї доби П.Г.Клепатський не погодився з висновками Грушевського, вказавши на те, що наведений ним факт має поодинокий характер, і протиставив йому інший випадок, коли князь Семен Олелькович, розгнівавшись, позбавив київських бояр Доротичів їхньої спадкової «отчизни», через що вони були змушені переселитися на Волинь (див.: Русская историческая библиотека. – – СПб, 1903. – Т. 20. – Ст. 1190 – 1192; Клепатский П.Г. Очерки по истории Киевской земли. – Одесса, 1912. – Т. I: Литовский период. – С. 72 – 74).

Звернемо також увагу на обійдений увагою науковців документ – надрукований майже століття тому декрет Сигізмунда III (1613 p.), де згадуються два «листи» Казимира: перший, «писаный до князя Александра Володимеровича, абы земли у воеводстве Киевском над рекою Ушею лежачие Гриню Пашиничу и Макару Волковичу привернул (передав – О.Р.)», і другий, з підтвердженням цього надання (Архив Юго-Западной России. – К., 1907. – Ч. 8. – Т. 3. – № 150. – С. 388-389).

Характерно, що дати видачі цих «листів» (19 травня і 24 вересня 1453 р.) і документів зі справи Івашка Юршича (19 травня і 21 вересня 1453 р.) майже збігаються. Відтак, є підстави говорити про колективне звернення до Казимира кількох київських бояр, покривджених Олельком. Організація такої «депутації» вказує на те, що йшлося, найвірогідніше, про одиничний випадок, і втручання великого князя литовського у київські справи не мало регулярного характеру. До того ж у прикладі, наведеному Грушевським, Олелько лише з другого разу виконав Казимирову волю; тож, очевидно, на теренах свого князівства він почувався як цілком самостійний правитель.

династії Володимира Ольгердовича – Володимир Ольгердович (помер після 1398 р.) перший литовський князь, що посів Київський стіл (60-ті pp. XIV ст.). Втратив його у 1394 p., діставши натомість Копил (поблизу Слуцька). Нащадки Володимира Ольгердовича повернули собі Київський уділ, де князювали упродовж 1440 – 1470 pp.

Казимира – Казимир IV Ягеллончик (1427 – 1492) – великий князь литовський (1440 – 1492) і король польський (1447 – 1492). У 1440 р. повернув Олелькові уділ його батька Володимира Ольгердовича.

«пана Юрші» – Юрша обіймав посаду київського воєводи у 1436 – 1438 pp.; перед тим був старостою луцьким, після цього, у 1441 – 1442 pp. – старостою кременецьким: (Urzędnicy województw kijowskiego і czernihowskiego XV – XVIII wieku: Spisy (=Urzędnicy dawnej Rzeczypospolitej XII – XVIII wieku: Spisy. – T. 3. – Zesz. 4). – Kórnik, 2002. – S. 65, 282.

з руки Свидригайла – Свидригайло (бл. 1373 – 1452) – великий князь литовський 1430 – 1432 pp. Після узурпації його влади Сигізмундом Кейстутовичем розгорнув проти нього боротьбу, яка перетворила Велике князівство Литовське на терен виснажливої громадянської війни.

О. Русина

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2004 р., т. 6, с. 301 – 304.