9. Персональна унія з Москвою
Михайло Грушевський
Мартовські «статті», себто рішення московського уряду щодо предложених йому гетьманських петицій, стали підвалиною суспільно-політичного устрою на Україні, українською конституцією по-теперішньому.
Московський уряд признав повну автономію козацтва, уведеного в 60-тисячний реєстр, навіть гетьман мав деякі суверенні права, як право заграничних зносин, хоч і з ограниченнями. Козацьку петицію, аби за гетьманом заховано було надалі збирання і шафовання українськими доходами, Москва не прийняла, але, як особливу ласку за заслуги Хмельницького, зіставила йому се наразі, і се право в дійсності не було відібрано якийсь час і по його смерті.
Таким чином адміністративні права гетьмана розтягались і на інші верстви, хоч сі верстви, властиво, йому не мали підлягати, а безпосередньо залежали від Москви. З них духовенство, шляхта і міщанство мали свою верствову самоуправу і залежали від гетьмана в справах фінансових і загальноадміністративних – на скільки гетьман був головною екзекутивною інстанцією в краю. Поспільство залежало почасти від дідичів, почасти від гетьманського правительства.
Тим фактично утворилися на Україні такі обставини, що вона стояла в відносинах до Москви як осібна держава, зв’язана з нею персональною унією, як кваліфікують се сучасні історики права [Сергеевич, Лекции по истории русского права, вид[ання] 1890, с. 98.]. А хоч се були обставини чисто фактичні, одначе, під сю будову підводила фундаменти вказана вище, перейнята теорія «козацького = шляхетського» народу (верства української шляхти дуже скоро зливається з козачою старшиною), ідея репрезентації всього народу автономною козачою верствою, і на ній стоять потім козацькі автономісти.
Тільки ж ся конституція не мала ніякої певності. Московське правительство одне не признавши, лише до часу зіставило, а і признане почало обкроювати, розпочинаючи попросту аукціон (ліцитацію) українських прав при кождій переміні гетьмана.
Та рішучим моментом було ще не се, а та суперечність, в якій стояла партія автономістів козацько-шляхетського народу з справжнім українським народом в громадсько-економічній сфері. Перейнявши суспільно-політичний погляд шляхетський, козацька старшина прийняла й його поділ народу на всемощних панів і безправних підданих, і, як бачили ми з вищенаведених петицій, мала охоту прикладати його на практиці по можності й у нових обставинах. Се відчули народні маси дуже скоро, і зараз по смерті Виговського вже виразно бачимо партію «панську» і народну.
Опинившись в сій позиції, козацька старшина не мала на кім опертись з своїми автономічними змаганнями: нарід був против неї й лучився з Москвою против її автономічних планів, з ненависті против її соціально-економічних аспірацій. Сі аспірації – то була та внутрішня гангрена, що полегшила Москві її деструкційну роботу на Україні. І скінчилось на тім, що козацько-шляхетський нарід продав свої політично-національні, автономічні плани ціною забезпечення своїх економічних змагань – закріпачення народу, а нарід, послуживши Москві за знаряддя проти політики козацької старшини, відданий нею старшині на всесожрання – мурин зробив свою роботу.
Примітки
… з своїми автономічними змаганнями… – М.Грушевський у цій статті не вповні адекватно вживає даний термін. Значна частина козацької старшини прагнула власної самостійної держави і тут термін «автономічна» дещо є неточним, позаяк «автономія» – це вже обмеження суверенітету. З легкої руки Грушевського саме таке, неадекватне використання терміна (як от: «автономісти») знайшло значне поширення в історичній літературі, нерідко як синонім слова «самостійники».
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2004 р., т. 6, с. 484 – 485.