Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

[Рец.] А.А.Кочубинский. Территория
доисторической Литвы

Михайло Грушевський

"Журнал Министерства народного просвещения",
1897, I, с. 60 – 94.

Там, де історичні відомості уриваються, де розпочинаються «передісторичні» часи, історик звертається за відповіддю до лінгвістики, антропології й археології. Одначе тут дуже часто чекає його гірке розчарування. Такого розчарування, мабуть, дізнає не один, звернувшись для прояснення справи про передісторичні відносини слов’ян і Литви до розвідки д[обродія] Кочубинського, славіста з фаху, що довгий час займається литовською лінгвістичною палеонтологією.

Передовсім, завдяки способу писання автора, серед різних дигресій, теплих слів і «гарних» образків властиві лінгвістичні досліди автора, що дають головно інтерес його статті, на незначний простір (с. 78–92). Се б ще півбіди, якби се викупали результати тих дослідів. На жаль, і того нема. Як автор справедливо згадав, вже Надєждін, піввіку тому, вказав на неслов’янські, на його погляд, елементи в хорографії земель на північ від Прип’яті. Проф[есор] Філевич в своїй недавній книзі («История древней Руси», 1896), згаданій і д[обродієм] Кочубинським, пробував аналізувати хорографічні імена території між Віслою, Березіною й Прип’яттю й вирізнити литовські елементи (с. 123 і далі), але рішучих виводів він зробити не відваживсь, не бувши філологом.

Можна було сподіватись сього від Кочубинського. Він, дійсно, робить рішучі виводи: взявши кілька назв озер і річок, в одних признав етимологію «темною», для інших вказав можливі литовські пні, і на основі сього ніби аналізу признав границями доісторичної Литви «на полудень – північний басейн Прип’яті, на сході – басейн Березіни, на захід – верхів’я Нареву, або й Західного Бугу» (с. 92), а найшовши пояснення імені дреговичів з литовського drégnas (вогкий), признав в дреговичах підбитий слов’янами і асимільований литовський нарід (с. 93).

Розуміється, від таких виводів невелика користь для науки. Напр[иклад], переглянувши імена притоків, автор зазначає: «З 18 притоків Березіни імена 12 більш або менш можливо об’яснити з литовського («поддаются более или менее литовскому анализу»), і декотрі з сих імен дуже розповсюднені на території сучасної литовської мови (Уша, Ольса); самі ж зближення декотрих імен притоків Березіни з елементами мов латиської й литовської вказують на буквальне повторення литовського слова. Такі імена: Свида, Ольса, Києва, Уса, Бобр».

При великій близькості литовської мови до слов’янської, певно, більшість яких-небудь слов’янських слів можна вивести з литовських пнів і навпаки, але що ж з сього? Важно було б, зоаналізувавши можливо більшу кількість хорографічних назв вибраної території, виказати імена специфічно литовські, що не можуть бути науковою філологією виведені з слов янської мови, а лише з литовської; тоді б се справді вказало на існування литовської колонізації, дало б вкладку в історію колонізації.

А то в тих же притоках Березіни автор бере, напр[иклад], ім’я: Гойна і каже: «етимологія неясна», і наводить «göjos» – водяна ящірка і «göjos – ein Busch dichter Baumhaufen (слов[никове] гай)»? А мені пригадується тим часом наше «гойний». Або: Ольса. автор наводить кілька подібних імен з жмуді, і пні «alksnis – elksnis», вільха, «alsús» – повільний, втомлений, «ałsa» – утома; а я знову пригадую альос – багно (словник Носовича?). Для «Уші» автор указує подібні назви на території Литви, а я знаю дублет в Північній Київщині. Що ж може дати позитивного «литовська аналіза» автора?

Але найліпше з дреговичами. Автор признає сю назву «незрозумілою [щодо] початку», вказує на те, що літопис мовчить, «чому вони так дивно нарекошася , й подавши литов[ське] «drégnas», вказує ще й на аналогію «Letuwa» – з «lilytus» (дощ) і литовський початок дреговичів готовий. Не будемо заперечувати ані сієї аналогії, ані зв’язку з dregnas, тільки, чи автор забув задалеко ближче «дрегва» – твань, грузьке місце в болоті (Носович), на котре вказано вже було давно (див. у Барсова «Географія», вид[ання] 2, с. 292, хоч його дивував патронімічний наросток «ичі»); додам, що мені доводилось і в Київщині чути: дреговина, дреговинистий. По сих прикладах авторових виводів тратить читач віру і до інших його дослідів.

Автор міг би зробити корисну прислугу науці, якби проробив основніше й глибше філологічну роботу над хорографією місцевості, що його заінтересувала, у вказанім нами напрямі. Коли нарешті наша історія діждеться таких праць замість довільних філологічних елюкубрацій?


Примітки

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1898. – Т. 21. – Кн. 1. – С. 3 – 4 (Бібліографія).

Автограф зберігається в: ЦДІАК України. – Ф. 1235, оп. 1, спр. 234, арк. 107–112. Підпис: М.Грушевський.

…Надеждін… – Надеждін Микола Іванович (1804–1856) – російський критик, журналіст, історик та етнограф. У 1831–1835 pp. – професор Московського університету кафедри мистецтв та археології. У 1831 р. видавав журнал «Телескоп». У 1843–1856 pp. редагував «Журнал Министерства внутренних дел». М.Надєждін активно працював у Відділенні етнографії Російського географічного товариства (з 1848 р. голова Відділення). Був одним із піонерів історичної географії в Росії.

Основні праці: «De poeseos, quae Romantica audit, origine, indole et fatis» (1830), «Европеизм и народность в отношении к русской словесности» (1836), «Об исторических трудах в России» (1836), «Опыт исторической географии русского мира» (1837), «Об исторической истине и достоверности» (1837), «Исследование о скопческой ереси» (1845), «О заграничных раскольниках» (1846), «Об этнографическом изучении народности русской» (1847).

…словник Носовича… – йдеться про працю: Носович И. Словарь белорусского наречия. – Санкт-Петербург, 1870. – Ч. 1 – 2.

Носович Іван Іванович (1788–1877) – білоруський етнограф, фольклорист та лексикограф. Працював викладачем духовних та дворянських училищ різних міст на білоруських землях Російської імперії. У1870 р. опублікував «Словарь белорусского наречия», над яким працював 16 років. Основні праці: «Сборник белорусских пословиц» (т. 1 – 1864; т. 2. – 1869), «Сборник белорусских песен» (1873).

…у Барсова «Географія»… – йдеться про працю: Барсов Н. Очерки русской исторической географии. География Начальной (Несторовой) летописи. – Варшава, 1873; 2-е вид. 1885 р.

Барсов Микола Павлович (1839–1889) – російський історик, один із засновників російської школи історичної географії.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 15, с. 105 – 106.