[Рец.] Д.И.Эварницкий. Главнейшие моменты из истории запорожского козачества
Михайло Грушевський
"Русская мысль", 1897, I, с. 99 – 115.
Се є «пробний виклад», виголошений у Московськім університеті д[обродієм] Яворницьким, аматором і пильним дослідником Запорожжя, автором «Історії запорозьких козаків». Метод досліду автора почасти відомий читачам «Записок» з рецензій на сю його працю, котрої досі вийшло три томи. Але в теперішнім викладі якось, мов у фокусі, зібралися його прикмети.
Автор починає з заяви, що слідить історію запорозьких козаків, а не українських, вони жили в Січі і були нежонаті, тимчасом як українські жили родинами по містах України. Початок їх відокремлення дав Баторій своєю реформою, котру д[обродій] Яворницький приймає в її традиційній формі – 6000 мужів і шість полків з поділом на сотні, з ранговими маєтностями й навіть із трибуналом у Батурині.
Над генезою козаччини взагалі чи городової автор не застановляється, згадує тільки, що «почавши з ролі промисловців, купців (чумаків), рибалок, добичників, запорозькі низові козаки поволі дійшли до ролі оборонців Христової віри від мусульман і православ’я від католицтва», наводить з акту 1610 р. заяву запорожців, що вони «від давніх часів» боронять віру, але як і коли вони дійшли сієї ролі, автор не пояснює. Він зауважує тільки, що протягом XVI і більшої частини XVII в. запорозькі козаки виступали разом з ними, але здебільшого в другорядній ролі, під проводом гетьманів або старших українських козаків, але від Хмельницького запорожці здобувають «решающее значение» в історії України.
Сама вихідна точка автора здається нам невідповідною: сей старий поділ козаків на «городових», або «українських», і «запорозьких» треба б уже викинути з науки. Способом д[обродія] Я[ворницького] можна писати історію якогось корпусу і його заслуги, історію, скажімо, кубанського війська, реєстрованого, регламентованого правительством, виокремленого цілим рядом приписів, але не Запорожжя. Автор, н[а]пр[иклад], говорить, що початком відокремлення його була реформа Баторія, але сам говорить про його діяльність протягом цілого XVI в.
Він ставить поворотним пунктом Хмельниччину, але чим, властиво, різнилась роля Запорожжя за Хмельницького від повстання, скажім, Жмайла або Косинського? Де та демаркаційна лінія, що межувала запорожця від непослушних козаків Черкас чи Канева? Прецінь ми знаємо, що реєстр в дійсності ніколи, властиво, не переводивсь в життя (окрім періодів репресій, що зачіпали часом і Запорожжя) і що головну масу «городового козацтва» становили такі ж не признані правительством елементи, як і Запоріжжя.
По короткім вступі автор ширше говорить про Хмельниччину, опираючись головно на Величка і дуже докладно переповідаючи його апокрифічні звістки. Важну заслугу Запорожжя положило в справі прилучення України до Москви – автор наводить лист запорожців з Величка 3.1.1654 р. По смерті Хмельницького запорожці «свято пильнували передані ним від гетьм[ана] Б[огдана] Хмельницького традиції і теж тягли до Москви», – на довід наводяться листи запорожців до Виговського і Хмельниченка з Величка.
Українська політика по смерті Хмельницького характеризується тим, що більшість старшини і духовенства тягло до Польщі, а народна маса до Москви. Просто і ясно, як за добрих старих часів. Для другої половини XVII в. головна фігура – Сірко, котрому автор надає авторитет і значіння, яких він в дійсності не мав.
Зате роль Запоріжжя під час Дорошенка схарактеризована тим, що воно його докоряло за союз з Кримом і турками, «і гетьм[ан] Дорошенко, переконаний в кінці кошовим Сірком, присягнув на вірність царю і навіть виїхав з України в північну Росію». Запорожжя все було вірним Москві, а коли пристало до Мазепи, то тільки з причини будови московських кріпостей на його грунтах etc. Оповіджено про погром Січі 1709 p., поворот запорожців до Росії й скасування Запоріжжя. На дрібних помилках і недокладностях спинятись не будемо – се безпотрібно з огляду на загальний характер і метод.
Знаючи здібності й пильність автора, не можна класти йому самому на рахунок загального характеру його праць і сієї розвідочки. Причина лежить в незвичайно сумнім стані української історіографії, де все ще зістається основою історичної літератури «Богдан Хмельницький» Костомарова. Тільки сим становищем можна пояснити собі, що довголітній робітник на ниві української історії опирається в академічнім викладі на листах і оповіданнях Величка, найславніший російський університет габілітує, а поважна російська часопись публікує сей виклад.
Примітки
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1898. – Т. 23-24. – Кн. 6. – С. 25 – 26 (Бібліографія).
Автограф зберігається в: ЦДІАК України. – Ф. 1235, оп. 1, спр. 234, арк. 41–45. Підпис: М.Грушевський.
Яворницький Дмитро Іванович (1855-1940) – український історик, етнограф, письменник.
Дуже важливо зазначити, що метод Д.Яворницького – з романтичним захопленням козацтвом й значним недбальством у доборі й критиці джерел – викликав нищівний рознос його творів з боку українських істориків. І тут, поряд з М.Грушевським, критиком Д.Яворницького виступав О.Лазаревський (Див.: Лазаревский А. Рец. на книгу Д.И.Эварницкого. История запорожских казаков. – Т. I–II // ЧИОНЛ. – 1895. – Кн. 10. – С. 3 – 23).
«Русская мысль» – щомісячний літературно-політичний журнал, заснований В.Лавровим. Виходив у Москві в 1880–1918 pp., згодом – до 1927 р. – епізодично на еміграції.
з рецензій на сю його працю, котрої досі вийшло три томи – згадуються рецензії у «ЗНТШ» на відому працю Д.Яворницького «История запорожских казаков». Див.: Кордуба М. [Рец.] Еварницкий Д. История запорожских казаков. – СПб., 1895. – Т. II // ЗНТШ. – 1895. – Т. 8. – Кн. 4. – С. 39-44 (Бібліографія). П. [Рец.] Еварницкий Д. История запорожских казаков. – СПб., 1897. – Т. 3 (1686-1734) // Там само. – 1897. – Т. 18. – Кн. 4 – С. 24–29 (Бібліографія). Крім того, була рецензія за підписом «П.П.» на роботу про І.Сірка: Эварницкий Д.И. Иван Дмитриевич Сирко, славный кошевой атаман войска запорожских низовых казаков. – СПб., 1894 // ЗНТШ. – 1895. – Т. 5. – Кн. 1. – С. 69-71 (Бібліографія).
Початок їх відокремлення дав Баторій своєю реформою – Д.Яворницький сприймає на віру без критики твердження пізніших від описуваних подій козацьких літописів.
Величко Самійло Васильович (близько 1670– після 1728) – український козацько-старшинський літописець.
«Богдан Хмельницький» Костомарова – події середини XVII ст. описує М.Костомаров у праці «Богдан Хмельницкий» (1856) у романтичному ключі, з домислами та без належного аналізу документів.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 15, с. 283 – 284.