[Рец.] Ф.М.Уманец. Гетман Мазепа, историческая монография
Михайло Грушевський
СПб., 1897, с. 1+455+ІІІ
Історія козаччини, сієї найбільш інтересної й близької нам частини українсько-руської історії, розмірно має дуже небагату історичну літературу, аж дивно! І.Мазепа, одна з найвидатніших фігур в сім періоді, має, крім сторін[ок], присвячених йому в загальніших курсах, одну тільки працю неб[іжчика] Костомарова – праця простора і многоважна, особливо вперше пущеним в ній новим документальним матеріалом, але вона далеко не задовольняла і не задовольняє потреби відповідного зрозуміння і освітлення того періоду.
Автор потонув в фактичнім оповіданні, за ним страчена наукова перспектива, за деталями не видно важного, читач не виносить, властиво, ніякого розуміння тодішніх відносин, політичних і соціальних змагань і напрямів, а щодо особи самого Мазепи автор став на традиційно-російськім грунті і признавши, що Мазепа не заступав ніякої політичної ідеї, що се був цілковитий егоїст і «воплощенная ложь», сією цілком негативною характеристикою заступив дорогу до зрозуміння справдішнього Мазепи.
Тепер д[обродій] Уманець, українець з роду і російський публіцист по перу, що, одначе, не вперше звертається до історичних тем (його праця «Вырождение Польши», 1872), виступив з грубою книжкою, написаною в обороні славного гетьмана. В передмові він поясняє, що «багато в дечім розминувшись з своїми попередниками, він мусив ще раз переглянути стару, забуту справу», і наслідком був сей «очерк жизни знаменитого гетмана». Автор оперся головно на праці Костомарова, досить добре познайомився з літературою, але в джерелові праці переважно не йде далі збірки документів Бантиша-Каменського і українських хронік; в архівні студії автор не вдався, обмеживсь кількома актами в частних колекціях своїх сусідів (дещо з того видрукував він в кінці книжки).
Сей брак самостійних джерелових студій, особливо для часів Мазепи, дає себе прикро почувати, бо дуже мало маємо публікованого матеріалу. Досить сказати, що, властиво, історія найважнішої справи – переходу Мазепи до шведів опирається досі майже цілковито на звісній апології Орлика. Але оперуючи небагатим запасом, користаючи ним з других рук (навіть часом і щодо друкованих джерел), автор не показує особливого критицизму ані якогось ясного, продуманого погляду на речі.
На деякі джерела в відповідних місцях ми не найшли цитати (як напр[иклад], на дневник Гордона), бачимо надмірну віру в Величка, не тільки для часів Мазепи, але й давніших, і навіть поклики без застережень на «Кониського», себто «Історію Русів». Автор занадто багато говорить, неконче миле вражіння робить його вічна causerie – в тоні «фейлетону провінціальної газети», і разом з тим – підвищений тон, вічні покликування на високі принципи історичної науки, без котрих дуже добре міг би обійтись. Взагалі, треба немалого запасу відваги, щоб доїхати сю книжку до кінця, перелізти через усякі екскурси і скоки на бік і виловити в сім морі фраз справедливі гадки – до того ще, висловлені часом так неясно, що треба ще й відгадати їх.
Книга ся, як я сказав, се – апологія особи Мазепи. Автор починає з генеалогії Мазепи і його життя до гетьманства (гл[ава] І–III, с. 1–76); тут автор зібрав деякі відомості, котрих нема у Костомарова – з новішої й давнішої літератури (особливо з старих «Нот» в «Biblioteki Warszawskiej» 1854 р[оку] і статті Руліковського в «Słownik'y Geograficzn'iм»); свої хронологічні викладки подекуди він заводить занадто далеко, на дуже проблематичний грунт (напр[иклад], його виводи, що Мазепа 1648 р[оку] вчився в Києві – с. 13 і ін[ші]); одначе, напр[иклад], комбінації автора, що Мазепа родивсь десь при кінці 20-х р[оків XVII століття], досить правдоподібні.
Зовсім правдоподібно теж автор мотивує перехід Мазепи до Дорошенка його українськими автономічними переконаннями, рівно ж справедливо не бачить нічого злого, в тодішніх обставинах, в (невільнім) переході Мазепи до Самойловича. У справі вибору Мазепи на гетьманство можемо лише сказати: non liquet, і автор має повне право боронити Мазепу, бо, властиво, нема фактів проти нього. Розуміється, оборона була б далеко успішнішою, якби була поведена методом більш науковим і з меншою щедротою на слова.
Простора глава IV (с. 77–242) присвячена генезі переходу Мазепи від Москви на сторону шведів. Невважаючи на таку великість (а почасти і через сю многослівність), читач ледве чи ясніше представлятиме собі сю справу по сій главі, ніж перед нею. Автор думає (і справедливо), що невіра Мазепи в можливість переведення в життя незалежної України і власна безпечність примушували Мазепу до вірності Москві, але заразом він припускає, що Мазепа був під впливом особливих симпатій до Петра і його реформаторських заходів і тоді щиро, з запалом служив їм (с. 106, 125), аж до повороту в характері Петра (від його стрілецьких екзекуцій): тоді сей поворот відвернув Мазепу, як і московську суспільність, від Петра; положивши звісну Мазепину «Думу» на 1698–1699 р[оки] (на основі слів Кочубея) і уважаючи, напевно, автором Мазепу (хоч, властиво, на дуже слабих основах – с. 165), автор в ній бачить доказ, що Мазепа «в принципі» зрадив вже відтоді.
Все се, розуміється, довільно, голослівно – і та давніша щирість і теперішня зрада «в принципі». На якийсь, хоч хисткий, грунт автор стає там, де ставали й перед ним – на тих обставинах, на які вказав Орлик: вони дійсно виглядають дуже правдоподібно, але всі говорення автора, властиво, нічого майже нового не додають в сій справі. До того, все те говорения дуже неясне; поводження Мазепи перед його переходом до шведів автор характеризує: «Се ідеал оборотності. Се зрада артистично оброблена, італіянське малювання, що чарує око простотою й свіжістю фарб» (с. 242).
Характеристика – дуже мало умотивована у автора, і дуже хибна заразом. Сей ідеал оборотності сотворив таку ситуацію на Україні своїми заходами – нічим себе не зрадити, що справа була вперед забита, і Мазепа замість України перевів до Карла тільки себе самого з горстю старшини й козаків, що були при ньому – доки не повтікали. Мотиви переходу Мазепи до шведів зістаються не виясненими; автор хіба затемнив їх самою гадкою про незвичайно далекі і вирахувані плани Мазепи.
Гл[ава] V присвячена внутрішній діяльності Мазепи й спеціально – його політиці в селянській справі. Тут автор говорить «про все»– про еволюцію шляхетства на Україні, почавши від другої пол[овини] XVII в., a «kurzer Sinn der langen Rede» [правдивий зміст цієї довгої промови] є той, що Мазепа, як і інші гетьмани, ішов тільки за загальною течією, за процесом кріпощення, а на українську старшину мусив опиратись, як на більш розвинену політично суспільну верству. Все се можна було довести далеко ліпше і коротше, а внутрішня діяльність Мазепи навіть на основі готового матеріалу могла б бути представлена без порівняння повніше і докладніше.
Злегка, по дорозі зачеплений і кинений без дальшої уваги (с. 185) момент, що в дійсності міг мати важне значіння в приготуванні переходу: рішуча різниця в політиці Петра й Мазепи щодо Правобічної України, котру Петро віддавав полякам, а Мазепа доконче хотів собі задержати. Не місце тут широко розводитись над сим, пригадаю, що на сім пункті стрілись з московською політикою й розбились вже два попередні гетьмани – Многогрішний і Самойлович, а Мазепа, що досі тільки притакував Петрові, в сій справі вперше рішучо йде проти політики Петра й навіть виразних його наказів.
Глава VI (с. 315–358) присвячена роману Мазепи з Кочубеївною; автор хоче довести, що поводження Мазепи в сій справі було цілком коректне, і що відносини сі зістались цілком платонічні; психологічна характеристика і доводи автора здаються нам досить правдоподібними, і сю главу, зіставивши на боці писательську манеру автора, можна зачислити до ліпших частин книжки. Правда, що се епізод для історика цілком другорядний.
Менш щасливим здається мені переведення відносин Мазепи до Дольської на романтичний грунт, хоч се автор робить і з певними застереженнями (с. 358) і психологічно зв’язує з романом Мазепи з Кочубеївною.
Сьома глава (с. 359–412) присвячена самому переходу Мазепи до шведів. Автор цілком справедливо відкидає звістки про князівства, які Мазепа мав дістати взамін [за] Україну, що нібито відступав Польщі, заперечує, мовби Мазепа кликав шведів на Україну і уложив наперед якісь умови з Польщею або шведами; тільки об’яснення, подане автором, здається нам хибним: автор думає, що Мазепа не укладав трактатів, щоб нічим не в’язати себе, бо йшов до цілковитої незалежності України; мені здається, що Мазепа не робив того, аби себе не в’язати нічим, бо до останньої хвилі мостив містки на обидва боки, не мав ніяких далеких планів (як на се вказує цілковите неприготування ситуації), і якби не висилка до нього Меншикова, хто знає, чи й відваживсь би іти до шведів. Мотив українських автономічних змагань разом з небезпечністю для самої своєї булави в Мазепі автор вказав справедливо, та тільки не дано відповідного об’яснення поводженню Мазепи на Україні перед самим переходом, а воно цілком виключає якісь напевно взяті заміри, якийсь ясний план.
Останній, короткий (с. 412–422) розділ присвячений портретам Мазепи. У додатку видано 14 документів.
В результаті – праця д[обродія] Уманця, безперечно, вносить в справу Мазепи і тодішньої України кілька справедливих гадок і спостережень, але вони вложені в таку нещасливу форму, погребані під такою масою баласту, що стає шкода і їх, і праці автора.
Примітки
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1898. – Т. 21. – Кн. 1. – С. 20 – 23 (Бібліографія).
Автограф зберігається в: ЦДІАК України. – Ф. 1235, оп. 1, спр. 235, арк. 144–149, 152–162. Автограф має довільну нумерацію сторінок. Початок на с. 161, 160, 147, 146, 145. Підпис: М.Грeшевський.
Уманець Федір Михайлович (1841-1917) – письменник і громадський діяч. Автор праць з історії України. Найвідоміша з них – рецензована М.Грушевським праця про І.Мазепу. (Див.: Половець В.М. Федір Михайлович Уманець (1841– 1917). – Чернігів, 2006).
Характеристика І.Мазепи, надана Ф.Уманцем, викликала нищівну критику з боку М.Грушевського та О.Лазаревського (Заметки о Мазепе // Киевская старина. – 1898. – Т. 60. – № 3. – С. 458 – 485; Т. 61. – № 4. – С. 131 – 167; № 6. – С. 395 – 411). У цій праці автор охарактеризував українського гетьмана як державника та патріота. Пізніша українська державницька школа (Д.Дорошенко, Б.Крупницький, О.Оглоблін) високо оцінила книгу Ф.Уманця як об'єктивне зображення минулого.
одну тільки працю неб[іжчика] Костомарова… – йдеться про відому працю М.Костомарова «Мазепа и мазепинцы» (СПб., 1884), яка на тривалий час заклала підстави й стереотипи щодо визначення політики українського гетьмана.
З сучасних праць про І.Мазепу див.: Таирова-Яковлева Т. Иван Мазепа. – М., 2007; Павленко С. Іван Мазепа. – К. 2003.
…але в джерелові праці переважно не йде далі збірки документів Бантиша-Каменського і українських хронік… – зібрані Д.М.Бантиш-Каменським «Источники малороссийской истории», надруковані О.Бодянським після смерті історика в ЧОИДР (1858, кн. 1; 1859, кн. 1) та окремим відбитком. Тривалий час це було основне зібрання джерел з політичної історії України XVII–XVIII ст.
апології Орлика – йдеться про публікацію листа українського гетьмана П.Орлика до С.Яворського (1721), надрукованого в українському часописі «Основа» (Исторические акты: Письмо Орлика Стефану Яворскому // Основа. – 1862. – Ч. 10. – С. 1-28).
Руліковський (Rulikowski) Едвард (1825– 1900) – польський дослідник історії України, етнограф, археолог. Член Археологічного та статистичного товариств у Києві. Брав активну участь у розкопках курганів на Київщині. Автор більшості статей, присвячених українським місцевостям в «Słowniku geograficznym Królewstwa Polskiego i krajów słowiańskich» (t. 1–14,1880–1897).
Основні праці: «Opis powiatu wasylkowskiego pod względem historycznym, obyczajowym і statystycznym» (1853), «Dawne drogi і szlaki па prawym brzegu Dniepra» (1878), «Zapiski etnograficzne z Ukrainy» (1879), «Opis powiatu kijowskiego» (1913).
… «kurzer Sinn der langen Rede»… – у М.Грушевського помилка: правильніше «kurzer Sinn der lange Rede» або «Lange Rede kurzer Sinn» – коротко кажучи (нім.).
…рішуча різниця в політиці Петра й Мазепи щодо Правобічної України, котру Петро віддавав полякам, а Мазепа доконче хотів собі задержати – політика І.Мазепи щодо Правобережної України – одна з улюблених до сьогодні тем українських істориків. Вважають, що політика гетьмана була спрямована на об'єднання українських земель. Див. останню публікацію: Таїрова-Яковлева Т. Іван Мазепа і Правобережна Україна // Збірник Харківського історико-філологічного товариства. – Харків, 2008. – Т. 13.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 15, с. 275 – 278.