Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

[Рец.] П.Милюков. Главные течения русской исторической мысли

Михайло Грушевський

т. I, Москва, 1897, с. ХІ+306

Статті д[обродія] Мілюкова, друковані під вищеподаним титулом в часописі «Русская мысль» протягом кількох останніх років, вийшли осібним виданням; се відбитки, роблені рівночасно з друком в часописі, тож автор міг зробити тільки деякі другорядні доповнення. Віддалений від Московського університету, де він був доцентом, висланий адміністративно до провінці-ального місця (тепер, як довідуємось, зайняв він кафедру всесвітньої і російської історії в Софійській головній школі – по небіжчику Драгоманові), мусив він перервати сю працю і випустив в світ те, що було готове. Книжка справді переривається не на місці – на генезі слов’янофільського напряму в другій чверті XIX віку.

Для України спеціально книжка дає дуже мало – на початку тільки 7 сторінок присвячено «Синопсису», українська ж історіографія XVIII і XIX в., оминається автором цілковито, будемо сподіватись – свідомо. Се, одначе, не відбирає інтересу для нас у книжки. Культурне життя на російській Україні з кінцем XVIII і в XIX в. так тісно зв’язане з життям російським, що студії в сфері сього цікаві й для нас; спеціально се треба сказати й про українську історіографію: почавши з Бантиша-Каменського ми маємо людей, вихованих вже в російських культурних обставинах, в російській історіографічній школі, й російські напрями відбивались безпосередньо й на нашій історіографії аж до останніх часів.

Треба сказати, що для історії російської історіографії зроблено небагато: крім кількох монографій є тільки короткий конспект Бестужева-Рюміна в І т[омі] його «Русской истории» і сторонничо, ненауково написана книжка пок[ійного] Кояловича: «История русского самосознания»; огляд історіографічної літератури в монументальній праці проф[есора] Іконникова «Опыт русской историографии» ще не вийшов. Коли до сього додамо, що проф[есор] Мілюков взявся до своєї теми дуже поважно, не задовольняючись друкованим матеріалом, користає й із невиданого, студіює провідні течії в історіографії в зв’язку з культурно-духовними напрямами взагалі і оцінює їх з поступового, наукового становища, свобідного від усяких, так часом глибоко закорінених в російській історіографії урядових, шовіністичних і інших конвенціональностей, то мусимо признати, що праця д[обродія] Мілюкова становить дуже пожадану вкладку в літературу, і пожадати, щоб перервана так несподівано робота його могла якскорше піти далі.

При такім характері праці д[обродія] Мілюкова обмежусь кількома загальними увагами.

Титул книжки не зовсім відповідає змісту: автор обмеживсь XVIII і XIX віками, взявши з XVII лише «Синопсис», бо дух «Синопсису» царював в російській історіографії і був вихідним пунктом для більшості дослідників (с. 5). Таким чином, автор цілком зігнорував всю попередню історіографічну роботу, а вона прецінь мала теж свої «головні течії» й провідні ідеї, що не зістались без впливу й на пізніше.

Не сягаючи дуже далеко, треба признати, що історична схема московської історіографії XVI–XVII в., її офіціозний і утилітарний характер мали свій вплив на російську історіографію XVIII і навіть XIX в. Автор сам се відчув потім: для вияснення історичної схеми Карамзіна сягнув він в московську історіографію й публіцистику XV–XVI в. (с. 149 і далі); се справедливо, але се показує заразом і похибку автора щодо плану.

Далі, вступні уваги про «Синопсис» мають трохи побіжний характер і не зв’язані з дальшим органічно. Слова автора про вплив «Синопсису» на історіографію XVIII в. (сей вплив і змусив автора ввести сю книжку в план своєї праці), не оправдані дальшим його представленням (мені здається, що вплив сей автор побільшив); але раз взявшись до «Синопсису», автор повинний був взяти його трохи інакше: у зв’язку з історіографічною роботою на Україні XVI–XVII в. З слів автора я не міг здати собі справи, оскільки він основно і самостійно проробив справу про відносини «Синопсису» до «Хроніки» Софоновича; справа ся (як і взагалі уклад «Синопсису») досі не вияснена, і коли автор задав собі праці перейти її самостійно, то шкода, що він не увійшов в неї глибше.

У вступі автор каже, що «не стільки наукова робота сама собою, не стільки її позитивні результати, скільки теоретичні мотиви будуть предметом наших дальших спостережень». Не можна сказати, щоб автор зовсім консеквентно перевів сей план: він, наприклад, досить дав місця науковій роботі т[ак] зв[аного] Рум’янцевського кружка, очевидно, – тільки з огляду на позитивні її результати, але з сього погляду більшої уваги варта була б громадська робота кінця XVIII в. хоч би щодо видання матеріалів.

Можна помітити й певну нерівномірність в розкладі: XIX в. у автора не має такої суцільності і заокругленості, як XVIII. Вступаючи в другу чверть XIX в., автор занадто уваги звертає на те, що, властиво, належить до історії російського духового життя взагалі, багатство матеріалу починає опановувати автора і порушати суцільність плану. Нарешті, і самий поділ історії історіографічного розвою: до і після Карамзіна, хоч як його пояснює автор (с. 4), може давати хибне розуміння речі на перший погляд, і для того ліпше було його заступити хронологічним – до 2-ї чверті XIX в., коли виступає ідея «закону» в історії, що надає її, властиво, науковий характер: сей поділ зробив і сам автор, але ім’я Карамзіна безпотрібно закриває його.


Примітки

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1898. – Т. 25. – Кн. 5. – С. 30 – 32 (Бібліографія).

Автограф зберігається в: ЦДІАЛ України. – Ф. 401, оп. 1, спр. 45, арк. 87–90. Підпис: М.Грушевський.

Віддалений від Московського університету, де він був доцентом, висланий адміністративно до провінціального місця… – у 1895 р. П.Мілюков був звільнений з посади приват-доцента Московського університету за політичну неблагонадійність та висланий у Рязань. У 1897 р. був запрошений для читання лекцій з історії у Вищому училищі (Софія) та виїхав у Болгарію, але вже в 1898 р. на вимогу російського уряду його відсторонили від викладання.

на початку тільки 7 сторінок] присвячено «Синопсису» – «Синопсис» (К., 1674; доповнений 1680–1681), книга про минуле східних слов’ян.

…Бантиша-Каменського… – Бантиш-Каменський Дмитро Миколайович (1788–1850) – український історик і археограф, російський державний діяч.

Треба сказати, що для історії російської історіографії зроблено небагато: крій кількох монографій […] «Опыт русской историографии» ще не вийшов – усі три праці справді знакові для історії російської історіографії й з огляду на українські сюжети у ній. Йдеться про значення історіографії як такої. К.Бестужев-Рюмін у своїй праці «Русская история. Введение» (1872) вважав історіографію бібліографічним зібранням написаного істориками з певної проблематики. М.Коялович в «Истории русского самосознания по историческим памятникам и научным сочинениям» (1884) опонував цим поглядам. На його думку, вивчення роботи істориків – не сума їх біографій та назви праць, а процес аналізу руху історичної думки. Київський історик В.Іконников у своїй праці «Опыт русской историографии» (1891–1908) відстоював погляди К.Бестужева-Рюміна. Водночас, як бачимо, П.Мілюков дотримувався методи М.Кояловича.

(Див.: Киреева P.А. Изучение отечественной историографии в дореволюционной России с середины XIX в. до 1917 г. – М., 1983).

З слів автора я не міг здати собі справи, оскільки він основно і самостійно проробив справу […] шкода, що він не увійшов в неї глибше – тут йдеться про «Хроніку» Феодосія Софоновича (1673), яка передувала «Синопсису» й містила подібну, але дещо іншу схему історії українських земель.

Не можна сказати, щоб автор зовсім консеквентно перевів сей план: він, наприклад, досить дав місця науковій роботі т[ак] зв[аного] Рум’янцевського кружка – шанувальники старовини, історики (М.Бантиш-Каменський, О.Востоков, П.Строев, Ф.Аделунгта ін.) об'єдналися навколо М.П.Рум яйцева (1754–1826), міністра закордонних справ, канцлера і голови архіву Колегії закордонних справ. Вважають першим археографічним гуртком на території Російської імперії. Діяльність його стала предтечею відомого Рум’янцевського музею та бібліотеки. Гурток заклав основи наукового вивчення російської історії, мав також великий вплив на українську історіографію та археографію. (Козлов В.П. Колумбы российских древностей. – М., 1985).

…самий поділ історії історіографічного розвою: до і після Карамзіна… – Карамзін Микола Михайлович (1766–1826) – відомий російський історик та літератор. Праця М.Карамзіна «История государства Российского» (т. 1–12; 1816–1826) стала першою узагальнюючою працею з російської історії.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 15, с. 86 – 87.