Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Хмельницький і Хмельниччина

Михайло Грушевський

Історичний ескіз


Примітки

Публікується за виданням: Грушевський М. Хмельницький і Хмельниччина. Історичний ескіз // ЗНТШ. – Львів, 1898. – Т. 23-24. – С. 1 – 30. Передрук зі збереженням первісної пагінації: Розвідки і матеріали до історії України-Руси. – Львів, 1900. – Т. 3. В нашому е-перевиданні розділам статті дано назви.

Автограф зберігається у: ЦДІАУК. – Ф. 1235, оп. 1, спр. 165, арк. 10 – 46 зв.

Стаття М.С.Грушевського «Хмельницький і Хмельниччина» побачила світло на сторінках редагованих ним же «Записок НТШ» у 1898 р. Певною мірою цю статтю можна назвати програмною. Слід зауважити, що вона вийшла до 250-ї річниці початку Національно-визвольної війни українського народу, керованої гетьманом Богданом Хмельницьким. Образ гетьмана та його діянь, змальований ученим і в статті, і в «Історії України-Руси» через майже тридцять років, дуже подібний. Таким чином, стаття мала певним чином програмне значення, у ній були сконденсовані головні думки автора щодо Богдана Хмельницького і очоленого ним руху, які пізніше були доповнені й уточнені.

Стаття Грушевського зберігає своє значення насамперед тому, що дає змогу краще зрозуміти творче кредо вченого, еволюцію його поглядів. Автор розкриває образ гетьмана і його справи з урахуванням здобутків європейської історіографії, насамперед позитивістської, він без гніву та емоцій аналізує здобутки й втрати Богдана, але при цьому бере до уваги й актуальні завдання українського національно-визвольного та соціального рухів кінця XIX – початку XX ст. Тут можна відчути приховану полеміку з концепціями української історіографії XIX ст. (Д.Бантиш-Каменський, М.Маркевич, М.Максимович, М.Костомаров. П.Куліш та ін.), не кажучи про раніші часи. Ще відчутнішим є розрив Грушевського з концепціями, що домінували тоді в російській історіографії і впливали на українську. Ці концепції нерідко були наскрізь пронизані духом великодержавного шовінізму.

Історик приділив тут значну увагу проблемі українсько-польських та українсько-російських відносин, оцінці договору 1654 p.; низка його зауважень не втратила свого значення й донині. М.Грушевський суворо (часом аж занадто суворо!) оцінював роль козацької старшини, яка після поразки повстання Мазепи не спромоглася на серйозний виступ проти Російської імперії, яка надто дбала про задоволення своїх станових інтересів всупереч інтересам трудящих мас, навіть зраджувала їх тощо. Він слушно підкреслив довготривалий вплив подій середини XVII ст., що було відчутно в Україні і на початку XX ст.; досить влучно оцінив рух (за його термінологією – «Хмельниччину») як «соціально-економічний в основі, був сильно перейнятий національною краскою – се була боротьба пригнічених руських верств і груп проти гнобительських польських»; а «сам Хмельницький в своїх мріях підіймався до ідеї етнографічної України-Русі в її цілості». Є й інші важливі принципові положення, зазначені у статті.

Інколи відчутна певна нелогічність висновків Грушевського. То він говорить, що принаймні початкові роки повстання «зістаються великим, світлим моментом в історії нашого народу», то категорично твердить, що «Хмельниччина на полі політичним і соціальнім мала повне фіаско», ніби не знаючи про те, що відроджена внаслідок неї Українська держава – Гетьманщина проіснувала як незалежна 11 років, а як автономна – майже півтора століття, про те, що навіть автономна власна держава краща, ніж ніякої.

Вбачаємо тут і явну недооцінку ролі Хмельницького, його державотворчої програми. Гетьману тоді, у 1648 p., нібито «ані снилось бути народним вождем і увільняти когось з-під лядської кормиги», що він нібито «не мав про ніякі перевороти й гадки», що він не мав жодного плану, розпочинаючи повстання, що він «став в ролі чоловіка, що хотів когось настрашити, а натомість збив з ніг» та ін. Хоча це питання й досі недостатньо досліджене, насамперед через брак джерел, однак нові знахідки в архівах досить виразно свідчать про те, що вже під час повстання К.Косинського та С.Наливайка його керівники ставили вимоги козацького самоврядування (автономії) на певних теренах України, що Павла Павлюка – вождя повстання 1637 р. польські публіцисти звинувачували в тому, що він хотів стати «королем Русі, що навіть рядові повстанці на початку повстання (липень 1648 р.) заявляли: «Держава від вас, ляхів, перейшла до нас, козаків», що Хмельницький готував повстання протягом тривалішого часу, ніж традиційно вважалося, а намір відродження Української держави у нього був з самого початку повстання, тільки з тактичних міркувань він не розголошував його до кінця 1648 p., тобто до завершення переможної тогорічної кампанії. Природно, що гетьман продовжував розробляти й коригувати державотворчу програму у ході повстання залежно від його результату на тому чи іншому етапі (детальніше про це див.: Мицик Ю. Політичні концепції Богдана Хмельницького: деякі аспекти реалізації // Доба Богдана Хмельницького. – К., 1995. – С. 25 – 39; СмолійВ., Степанков В. Богдан Хмельницький. – К., 2003). Згадана недооцінка М.Грушевським діянь Богдана Хмельницького почасти пояснюється особливостями історичної концепції вченого, на що слушно вказала Н.М.Яковенко (Яковенко Н.М. Особа як діяч історичного процесу у історіографії Михайла Грушевського // Михайло Грушевський і українська історіографія. – Львів, 1999. – С. 86 – 97).

Варто зупинитися і на деяких термінах, вживаних Грушевським, а саме: «Хмельниччина, козаччина, які з його легкої руки також вживаються і в сучасних наукових працях. Дійсно, одним словом («Хмельниччина») зручно окреслити те складне й багатогранне явище, яким було загальнонародне повстання 1648 – 1658 pp., яке називають і Національно-визвольною війною, і Національною революцією тощо. Один термін «Хмельниччина» не може бути визнаний адекватним уже хоча б тому, що він неправомірно пов’язує загальнонародний рух лише з особою гетьмана. На жаль, після появи статті й останніх томів «Історії України-Руси» в СРСР відбулися зміщення у використанні слів і понять. Так, у радянській історіографії та публіцистиці за допомогою суфіксів «-щина» або «-ччина» стосовно історичних осіб умисно творився негативний образ і цих осіб, і очолюваних ними рухів («махновщина», «петлюрівщина» тощо). Це доводиться враховувати, і тому термін «Хмельниччина» став явно анахронічним. Це ж саме стосується вживання Грушевським терміну «козаччина» замість «козацтво».

З погляду історіографії XXI ст. стаття Грушевського про Богдана Хмельницького виглядає подекуди застарілою. Це є природним, оскільки історична наука не стоїть на місці. Все ж, незважаючи на несприятливі умови підколоніального існування української історіографії до 1991 p., складні умови її розвитку за останні 10 – 15 років, дослідники, в т. ч. й за межами материкової України, виявили багато цінних джерел, вирішили чимало заплутаних історичних проблем і це не можна не враховувати, вивчаючи статтю М.Грушевського.

… підняв він Запоріжжя «королівськими листами»… – ці листи Б.Хмельницького не збереглися. Очевидно, тут слід вести мову про так звані «зазивні листи», тобто прокламації гетьмана, у яких він закликав український народ до повстання.

в розмовах з польськими послами на початку 1649 р. – йдеться про переговори в Переяславі, які завершилися укладенням перемир’я з Річчю Посполитою. Найповнішим джерелом про ці переговори, на яке посилається М.Грушевський, є щоденник одного з учасників посольства Речі Посполитої – Войцеха Московського, різні списки його неодноразово друкувалися в різних виданнях, в т.ч. в таких як «Памятники, изданные временной комиссией для разбора древних актов» (К., 1845 – 1859. – Т. 1 – 4; 1897 – 1898. – Т. 1 – 3 (2-е вид;); Jakuba Michałowskiego księga pamiętnicza. – Kraków, 1864; CrabowskiM., Przezdziecki A. Zródła do dziejów polskich. – Wilno, 1843. – T.l. Остання за часом публікація цієї пам’ятки була вміщена у виданні: Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в 3-х томах. – М., 1953. – Т. 2.

убивство сина – тут Грушевський повторює цю ж звістку, яка знайшла своє відображення в його «Історії України-Руси» (ГрушевськийМ. Історія України-Руси. – К., 1995. – Т. VIII. – С. 159). Вона грунтується на непевній інформації одного документа з «Пам’ятної книги» Якуба Міхаловського. Сам же Б.Хмельницький у своєму листі-скарзі до великого коронного гетьмана Миколи Потоцького від 13(03). 03.1648 p., описуючи напад Д.Чаплинського на Суботів, пише тільки про жорстоке побиття, а не вбивство, татарином-слугою Чаплинського свого сина (Юрія – ?) (Документи Богдана Хмельницького. 1648 – 1657 pp. – К., 1961. – № 1).

Косинського – Криштоф Косинський – керівник повстання проти Речі Посполитої 1591 – 1593 pp. Сучасні дослідники (С.Леп’явко) розглядають цей виступ як перший етап потужного повстання 1591 – 1596 pp. Див.: Леп’явко С.А. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. – Чернігів, 1996.

Сю верству обчислювано на 500… 8000 – йдеться лише про реєстрове козацтво. Дійсна ж чисельність козацтва була набагато вищою. Зокрема при переписі Війська Запорозького, що виступало на Хотинську війну 1621 p., було нараховано понад 60 тис. козаків. Це вказує й сам М.Грушевський, зазначаючи нижче, що козаки числились «на десятки тисяч».

Причина, що дала руху Хмельницького нечувані… успіхи, була передовсімспілка з татарами – у даному випадку М.Грушевський припускається помилки. При всій повазі до дійсно великої ролі Кримського ханства, яке підтримало українських повстанців, вважати дану причину найголовнішою немає підстав. Головна причина успіху Богдана Хмельницького полягала в тому, що очолювана ним Національно-визвольна війна була всенародною, а до цього в свою чергу спричинився цілий шерег причин соціально-економічного, політичного, релігійного та національного характеру.

Хмельницький марнує час… – ця точка зору Грушевського не поділяється більшістю українських істориків. Ще за його життя було доведено, що Б.Хмельницький, перебуваючи після Корсунської битви 26(16) травня 1648 р. у Білій Церкві, активно формував армію, займався питаннями розбудови держави, дипломатичною діяльністю тощо. З тактичних міркувань він відправив на захід потужне військо під командуванням полковника Максима Кривоноса, яке разом із повсталими селянами та міщанами очистило значну частину Волині та Поділля від ворожих сил. Коли ж основні збройні сили Речі Посполитої стали стягуватися під Старокостянтинів та Пилявці і війська Кривоноса уже було недостатньо, сам гетьман вирушив у похід, щоб здобути перемогу під Пилявцями у 20-х числах вересня 1648 р. (за новим стилем).

Володислав в своїх планах війни з турками… – йдеться про Владислава IV Вазу, короля Речі Посполитої у 1632 – 1648 pp., який помер у травні 1648 р. Цей король дійсно задумував у 1646 р. розпочати війну проти Османської імперії і особливу увагу приділяв запорозькому козацтву як потужній мілітарній силі у цій війні, обіцяв козацькій старшині за участь у цій війні розширити реєстр, відновити козацькі права й вольності.

стоїть під Львовом… марнує час під Замостям… – облога українськими повстанцями Львова припадає на вересень-жовтень 1648 p., а Замостя – на 06 – 17.ХІ.1648 р.(за новим стилем). М.Грушевський даремно дорікає Хмельницькому за його нібито нерішучі або недоречні в даній ситуації дії. Сучасні дослідники вважають, що Хмельницький якраз тверезо оцінював свої та ворожі сили і розумів, що перехід Вісли й війна на чужій землі проти міцно укріплених міст і фортець в умовах суворої зими, епідемії чуми, з військом, значна частина якого вимагала повернення на батьківщину, була б авантюрою і шанси домогтися в ній успіху були незначними. Тому гетьман вирішив повернутися назад, проголосивши підтримку на виборах Яна-Казимира (меншого зла порівняно з братом останнього Карлом-Фердинандом). Інша справа, що Хмельницький, відступаючи, покинув територію Галичини. Це дійсно була тяжка помилка і політичний прорахунок, за думкою деяких авторів (І.Крип’якевич, В.Степанков), чи не найбільший у політичній біографії Богдана Хмельницького.

нового, ним попираного короля… – йдеться про брата покійного Владислава IV – Яна-Казимира, що був королем Речі Посполитої у 1648 – 1668 pp. Його було обрано королем 04.XI.1648 p., а короновано у січні 1649 р.

Podniosła się tém bestya – тобто: «піднеслася через це бестія». М.Грушевський не вважає потрібним зауважити тут надзвичайно ворожий тон і відповідну термінологію та оцінки В.Московського, який називав українських православних «бестією».

єрусалимський патріарх… – йдеться про єрусалимського патріарха Паїсія, який відвідав Богдана Хмельницького у Києві в грудні 1648 p., коли їхав через Україну до Москви. Паїсій у переговорах з гетьманом не міг не торкнугися релігійних питань і навіть благословив його на війну. Майже одночасно або трохи пізніше своє благословення на боротьбу проти Речі Посполитої дали всі інші православні патріархи.

замість того, щоб поставити козацький рух на грунті національнім або соціальнім, дали йому релігійну закраску… – закиди М.Грушевського не цілком коректні, оскільки він не врахував чомусь тогочасних історичних умов. Для рухів середньовіччя та ранньомодерного часу було характерним те, що вони проходили під релігійною оболонкою. Досить згадати гуситські війни у Чехії початку XV ст., Реформацію XVI ст., громадянські війни у Франції XVI ст. тощо. Не стала винятком і Національно-визвольна війна українського народу 1648 – 1658 pp., головним гаслом якої стала боротьба за православну віру проти католицизму й унії. Власне й цієї однієї причини було достатньо для вибуху потужного повстання, а ситуація в тогочасній Україні була ускладнена наявністю крім релігійного, також і національного та соціально-економічного гніту.

неясні були сі мрії… неясні, фантастичні ті дезидерати – про недооцінку тут і в інших місцях статті Грушевського державотворчої програми Богдана Хмельницького ми згадували вище. Що це не були «неясні мрії» говорить красномовно уже той факт, що Хмельницькому вдалося відродити й розбудувати Українську державу, яка в період найбільшої своєї могутності сягала кордонів етнічних українських земель.

хана – йдеться про Іслама-Гірея III, кримського хана у 1644 – 1654 pp., союзника Богдана Хмельницького у 1648 – 1653 pp.

Зборівські статті – йдеться про пункти мирної угоди, укладеної під Зборовом 18 (8) серпня 1649 р. (після Зборівської битви) між Б.Хмельницьким та Яном-Казимиром. Ця угода мала компромісний характер, через зраду хана аж ніяк не відповідала результатам блискучої перемоги української зброї. Але дорікати за це гетьману, як це робить Грушевський, не варто, оскільки він вимушено мав піти на таке порозуміння.

миргородський полковник – йдеться про Матвія Гладкого, який був миргородським полковником з квітня 1649 до Берестецької битви 1651 р.

архідиякона Павла… Макарія – М.Грушевський у даному випадку не дуже чітко окреслив особу автора знаменитого історико-мемуарного твору. Павло Алеппський (Халебський) був сином антіохійського патріарха Макарія, який двічі відвідав Україну, проїжджаючи через неї з Молдавії до Москви (1654 р.) і назад (1656 p.). Повне видання його твору, використане М. Грушевським, переклав з арабської відомий орієнталіст Г.Муркос: Путешествие антиохийского патриарха Макария в XVII веке. – М., 1897. – Вып. 2; М., 1899. – Вып. 4. Саме на це видання пам’ятки Грушевський і посилається при подальшому викладі. Див. також сучасний польський переклад найважливіших фрагментів пам’ятки: Kowalska M. Ukraina w połowie XVII w. w relacji arabskiego podróżnika Pawła, syna Makarego z Aleppo. – Warszawa, 1986.

…на Запоріжжі претендент на булаву – тут йдеться про Худолія, який проголосив себе гетьманом на Запоріжжі. У своїй «Історії України-Руси» Грушевський приділяє цьому епізоду трохи більше уваги, зокрема вказує на те, що згадки про цей виступ містяться у двох листах Адама Кисіля: у березні 1650 р. Кисіль писав про його початок, а 29(19).08.1650 р. – що вже Хмельницький його придушив, а Худолія було страчено (Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1995. – T.VIII. – С. 269).

в звісній пісні«бодай тебе, Хмельниченьку, перша куля не минула… « – негативні наслідки союзу гетьмана з ханом дійсно давали підстави для творення такого роду пісень. Водночас треба зазначити, що тут мова йде швидше не про Богдана Хмельницького, а про його сина Юрія, який був гетьманом у 1659 – 1663 pp., а потім претендував на булаву як ставленик турецького султана в 1677 – 1681 pp. Крім того, важко визначити репрезентативність цієї пісні, оскільки в тогочасній Україні існували різні політичні угруповання, які по-різному бачили зовнішньополітичну орієнтацію Гетьманщини.

вирозумілими… – тут – «милостивими».

Реєстр списано… – текст цього реєстру є опублікованим: Реєстр війська Запорозького 1649 року. – К., 1995.

Маємо його універсал з осені 1650 p. (20/IX) – див. сучасну публікацію універсалу Б.Хмельницького, писаного 30(20).09.1650 р. у Ямполі і адресованого всім жителям Київського воєводства, а особливо полковникам. На підставі цього універсалу полковники Війська Запорізького мали карати селян, які повстали проти шляхти в той час, коли гетьман вирушив у молдавський похід (Універсали Богдана Хмельницького. – К., 1998. – № 43. – С. 113-114).

Турції, що признала Хмельницького своїм васалом – українські повстанці не приймали турецького протекторату в роки Національно-визвольної війни 1648 – 1658 pp. Туреччина ж поспішала оголошувати своїми васалами і тих, хто звертався до неї за допомогою чи з пропозицією укласти союз. Характерно, що силістрійський намісник Сияуш-паша в одному з листів до Б.Хмельницького перерахував як підданих турецького султана навіть німецьких, польських та угорських монархів! (Детальніше про це див.: Мицик Ю.А. Джерела з історії Національно-визвольної війни українського народу середини XVII століття. – Дніпропетровськ, 1996. – С. 106).

Білонерковської умови – йдеться про мирне порозуміння, укладене 07.Х.1651 р. за новим стилем між Україною-Гетьманщиною і Річчю Посполитою після тривалих боїв під Білою Церквою.

під Батогом… – йдеться про битву під Батогом (31.V. – 02.VI.1652 р.), в якій українські війська розгромили коронне військо Речі Посполитої під командуванням польного гетьмана коронного Марціна Калиновського.

Чарнецький… – йдеться про Стефана Чарнецького гербу «Лодзя» (р.н. невід. – 1665), видатного польського полководця XVII ст., який під час Національно-визвольної війни обіймав посади військового судді (1650 – 1652), хорунжого сандомирського (1651), коронного обозного (1652 – 1655), київського каштеляна (1655 – 1657), коронного регіментаря (1656), руського воєводи (1657 – 1664) та ін. В останній рік життя був гетьманом польним коронним. Відзначився особливою жорстокістю в придушенні національно-визвольної боротьби українського народу.

під Жванцем… – битва під Жванцем, що на південний захід від Кам’янця-Подільського, проходила упродовж тривалого часу наприкінці 1653 р. Вона, зрештою, звелася до кількох боїв і блокади українсько-кримським військом королівського війська на чолі з самим королем Яном-Казимиром. Приречене на вірну загибель через брак провіанту, холод і голод, польське військо запросило миру. Однак внаслідок непослідовної, а саме зрадницької тогочасної позиції Кримського ханства воєнна кампанія закінчилася загальним підтвердженням Зборівського миру 1649 р.

Волощина… – йдеться про Молдавію.

Берестецька катастрофа… – битва під Берестечком (30 червня – 10 липня 1651 p.), яка закінчилася поразкою українського війська і перемогою сил Речі Посполитої.

на Виговськім… – Іван Виговський – генеральний писар Війська Запорізького (1649 – 1657), гетьман (1657 – 1659). Дійсно, статейний список посольства боярина Василя Бутурліна грунтується у цій частині на свідченнях Виговського. До цілком вірної зауваги М.Грушевського щодо непевності цих свідчень слід додати також і ймовірну тенденційну обробку В.Бутурліним даної інформації.

Вертаюсь до козацьких жадань – значно повніше питання про Переяславську раду та укладення договору у 1654 р. висвітлено у спеціальній статті М.Грушевського: Переяславська умова України з Москвою 1654 року // Переяславська рада 1654 року (історіографія та дослідження). – К., 2003. – С. 5 – 54,

Зарудний і Тетеря… – йдеться про послів Б.Хмельницького до царя Олексія – Самійла Зарудного, генерального суддю (1652 – 1657), та Павла Тетерю, переяславського полковника (1653 – 1657), пізніше – генерального писаря (1660 – 1663) і гетьмана Правобережної України (1663 – 1665).

з своїми автономічними змаганнями… – М.Грушевський у цій статті не вповні адекватно вживає даний термін. Значна частина козацької старшини прагнула власної самостійної держави і тут термін «автономічна» дещо є неточним, позаяк «автономія» – це вже обмеження суверенітету. З легкої руки Грушевського саме таке, неадекватне використання терміна (як от: «автономісти») знайшло значне поширення в історичній літературі, нерідко як синонім слова «самостійники».

По битві під Охматовим… – битва під Охматовим («Дрожипільська») між українсько-російським військом з одного боку і польсько-татарським – з іншого відбулася 29 – 30 січня 1655 р. біля Охматова (нині – однойменне село Жашківського району Черкаської області, близько 12 км на південний схід від Жашкова).

Ракочі… – Д’єрдь II Ракоці, князь Трансильванії (Семигорода) у 1648 – 1660 pp.

кор[олеви] Христини… – Христина, королева Швеції у 1632 – 1654 pp.

Карлом Шведським… – Карл X Густав, король Швеції у 1654 – 1660 pp.

диплом, виданий… пинській шляхті… – тут неточність. Йдеться про універсал Б.Хмельницького про підтвердження прав шляхти Пінського повіту, виданий у Чигирині 08.VII(28.VI).1657 p. Див.: Універсали Богдана Хмельницького. 1648 – 1657. – К., 1998. – № 167. – С. 231-235.

справа Полуботка… – Павло Полуботок (1660 – 1723), чернігівський полковник (1706 – 1722), наказний гетьман Лівобережної України (1722 – 1723). Мужньо боронив під час переговорів з царем Петром І і представниками російського уряду суверенітет Гетьманщини, за що був ув’язнений у Петропавлівській фортеці, де й помер.

вибори в комісію 1767р…. – йдеться про вибори представників різних станів до «Уложенной комиссии» 1767 р. та ухвалення відповідних інструкцій для депутатів. З цією установою представники станів гетьманщини пов’язували надії на демократизацію суспільного життя, розширення автономії Гетьманщини, відновлення гетьманського уряду тощо. Однак всупереч сподіванням Катерина II не скликала «Уложенную комиссию», автори найбільш радикальних інструкцій в Україні були навіть репресовані.

проект Капніста – йдеться про Василя Капніста (1756 – 1823), видатного поета і громадсько-політичного діяча. У 1788 р. склав проект відновлення козацьких полків на Україні, але останній було відхилено російським урядом. У 1791 р. здійснив таємну місію до Пруссії, сподіваючись у разі вибуху визвольного повстання в Україні домогтись допомоги від цієї держави. Див.: Мезько-Оглоблин О. Люди Старої України та інші праці. – Острог – Нью-Йорк, 2000. – С. 71-125.

Ю. Мицик

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2004 р., т. 6, с. 466 – 489.