[Рец.] Н[иколай] С[тороженко]. К истории малороссийских казаков в конце XVIII и в начале XIX века
Михайло Грушевський
"Київська старина", 1897, IV, с. 124 – 156; VI, с. 460 – 483;
X, с. 115 – 131; XI, с. 143 – 156; XII, с. 332 – 350.
Недавно закінчилась ся інтересна стаття, оперта в значній мірі на недрукованих матеріалах яготинського архіву кн[язів] Репніних. Присвячена вона історії козаччини в Лівобічній Гетьманщині, її заникання під централізаційними змаганнями російського правительства в другій половині XVIII і першій XIX в., і уривається з 1834 р. – кінцем урядування кн[язя] Репніна в ролі українського губернатора: правдоподібно, на сім році уривались ті архівні матеріали, що були головним джерелом автора для XIX в.
Автор розпочинає коротким оглядом козаччини від Хмельницького, але ся вступна (перша) глава написана компілятивно і малоінтересна: автор тільки наводить гадки різних дослідників, а історія козаччини, особливо в XVIII в., не стільки ще оброблена, аби на тім можна було обмежитись.
Від другої глави автор приступає ad rem – до розпоряджень центрального і крайового правительства (Рум’янцева) про козаків по останнім знесенні гетьманського уряду. Автор зазначає тут два мотиви: задержати козацтво, як корисну для держави силу в цілості, не даючи козакам виходити з козацької верстви, а його воєнну силу уйняти в форми регулярної служби, знищивши поволі спеціальну організацію українського козацтва.
Під кінець XVIII в., крок за кроком, українське козацтво однаково з поспільством було приведено до однакового для цілої держави рекрутування вояків, і козаки відрізнялись від верстви «державних (государственных) селян» (себто незалежних від дідичів) головно тільки правом повної власності на землю і нижчим податком. Число їх, раховане на поч[атку] XIX в. на півмільйона, значно зменшилось через виселення в Новоросію і на Чорномор’я, в Кубанщину, дуже протеговане правительством, а навіть не раз переведене ним самим – тут мало воно на оці не тільки залюднення тих країв, але, як справедливо міркує автор, і видалення з України вільнолюбного, небезпечного елементу.
В гл[авах] IV і V автор говорить про два моменти, коли правительство, потребуючи воєнних козацьких сил, відступало на якийсь час від своєї централізаційної політики. 1812 р. в боротьбі з Наполеоном правительство поручило тодішньому українському генерал-губернатору Лобанову-Ростовському сформувати козацькі полки, замість звичайної рекрутської конскрипції. Л[обанов]-Ростовський, аби заохотити козаків, заповів, що се увільнить надалі козачу верству цілком від давання рекрутів і приверне давній козачий устрій. Се справді запалило козаків, і вони серед дуже тяжких матеріальних обставин, без жодної запомоги правительства організували 15 полків. Але за сю жертву, що зруйнувала козацтво матеріально, вони були тільки увільнені на кілька років від давання рекрутів; набрані полки розпущено 1816 p., 1818 p. відновлено конскрипцію, а 1823 р. податки козацькі зрівняно з селянськими, і, розуміється, козаки мали повне право бути сим поступуванням дуже незадоволеними.
1831 p., під час польського повстання, знов мусили звернутись до козаків. «Воєнним губернатором» Лівобічної України був тоді кн[язь М.] Гр. Репнін, людина гуманна і щиро віддана інтересам козацької верстви спеціально. Взявшись за формування полків, він заразом просив правительство, аби козакам, в нагороду, привернено деякі вільності і давню військову організацію. Сі гарячі заходи Репніна, одначе, здались в Петербурзі підозрілими: побачили в тім охоту до гетьманської булави (Репнін був жонатий з внучкою гетьмана Розумовського); його проектів: увільнити козаків від конскрипції й вернути їх в давній стан – осілої міліції, не прийнято. Певну, характерну роль відіграв при тім і «землячок» кн[язь] Кочубей, що в листі Репніну писав (NB: по-французьки):
«Хоч я зроду хохол, але я більший «русский», ніж хто, по моїм принципам, становищу і призвичаєнням; моє становище і уряд ставлять мене вище всяких дрібних рахунків, я дивлюсь на справи ваших губерній з погляду загальних інтересів нашої землі (держави); мікроскопічні вигляди – то не моя річ…»
В результаті козацькі полки слідом були розпущені, конскрипція і податки вернулись назад. Правда, Репніну удалось переперти проект спеціальної адміністративної організації для козаків (1834), але в тім ще році його віддалено, і самий уряд українського «воєнного губернатора» знесено.
Примітки
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1898. – Т. 23-24. – Кн. 3-4. – С. 15 – 16 (Бібліографія).
Автограф зберігається в: ЦДІАК України. – Ф. 1235, оп. 1, спр. 234, арк. 218–225. Підпис: М.Грушевсъкий.
За криптонімом «Н. С.» переховувався Микола Стороженко (Див.: Палієнко М.Г. «Киевская старина» (1882–1906): Хронологічний покажчик змісту журналу. – К.: Темпора, 2005. – С. 288).
Стороженко Микола Володимирович (1862-1942) – історик і педагог.
Рєпнін Микола Григорович (1778-1845) – генерал-губернатор Малоросії (1816–1834). Здійснив чимало реформ і був прихильником збереження окремих «малороссийских вольностей», зокрема, прагнув відновити козацькі загони для придушення польського повстання 1830–1831 pp. Див.: Шандра В. Малоросійське генерал-губернаторство в період урядування М.Г.Рєпніна (1816–1834) // УІЖ. – 2000. – № 4. – С. 79-90; № 5. – С. 78-88; Шандра В. Генерал-губернаторства в Україні: XIX – початок XX століття. – К., 2005.
«землячок» кн[язь] Кочубей… – фраза належить В.Кочубею (1768–1834), першому міністру внутрішніх справ Російської імперії (1802–1812; 1819–1825).
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 15, с. 281 – 282.